номер провадження справи 33/139/25
04.12.2025 Справа № 908/2635/25
м.Запоріжжя Запорізької області
Суддя Господарського суду Запорізької області Мірошниченко М.В. при секретарі судового засідання Драковцевій В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в загальному позовному провадженні матеріали справи № 908/2794/25
за позовом Приватного акціонерного товариства “Бердянський завод підйомно-транспортного обладнання» (71112, Запорізька обл., м. Бердянськ, вул. Горького, буд. 7, ідентифікаційний код 01124980)
до відповідача-1: Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (125993, Російська Федерація, м. Москва, вул. Велика Дмитрівка, буд. 15а, к. 1, МСП-3)
до відповідача-2: Публічного акціонерного товариства “Газпром» (Російська Федерація , 197229, м. Санкт-Петербург, муніцип. округ Лахта-Ольгіно, пр-т Лахтинский, б. 2, к. 3, б.1, ОДРН: 1027700070518, оф. предст: 100004, № 1, пр-т Цзянь Го Мен Вай, Пекін, КНР, Перша вежа Китайського всесв. ТЦ,15 пов, офіс 1517)
до відповідача-3: Товариства з обмеженою відповідальністю “ГАЗПРОМ КАПІТАЛ» (Російська Федерація, 195277, м. Санкт-Петербург, Великий Сампсоніївський пр-т, б. 28/2, літ. “д», прим. 43-н, прим. 58, оф. предст.: Узбекистан, м.Ташкент, вул. А. Темура, 107-B, 100084)
до відповідача-4: Міжнародна компанія Товариства з обмеженою відповідальністю “ГАЗПРОМ ІНТЕРНЕШНЛ ЛІМІТЕД» (Російська Федерація, 236006, м. Калінінград, бульвар Сонячний, б. 3, оф. 4, оф. предст.: Республіка Узбекистан, м. Ташкент, вул. А. Темура, 107-B, 100084)
до відповідача-5: Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ» (Російська Федерація, 125009, м. Москва, внутрішньоміський муніципальний округ Арбат, вул. Воздвиженка, 10, оф.предст.: ФРН, м. Франкфурт-на-Майні, Ам Вайнґартен 25, 60487)
до відповідача-6: Публічного акціонерного товариства “СБЕРБАНК РОСІЇ» (Російська Федерація, 117312, м.Москва, вул. Вавилова, буд.19, оф. предст.: Індія, штат Махараштра, м.Мумбаї, Східна Бандра, Бандра-Курла Комплекс, Бандра-Курла Комплекс Роуд, Мейкер Максіті, 5-та Північна Авеню, 8-й пов., 400051)
до відповідача-7: Публічного акціонерного товариства “БАНК ВТБ» (Російська Федерація,191144, м. Санкт-Петербург, пер. Дегтярний, б.11, літ.А, оф. предст. КНР, Експериментальна зона вільної торгівлі в м. Шанхай, вул. Середня Іньчен, №501, пов. 25, оф.2503-2505)
про стягнення грошових коштів
за участю представників:
від позивача - Гамей В.В., ордер серії АВ №1219930 від 28.07.2025 (в режимі відеоконференції);
від відповідача-1 - не з'явився;
від відповідача-2 - не з'явився;
від відповідача-3 - не з'явився;
від відповідача-4 - не з'явився;
від відповідача-5 - не з'явився;
від відповідача-6 - не з'явився;
від відповідача-7 - не з'явився;
До Господарського суду Запорізької області звернулося Приватне акціонерне товариство “Бердянський завод підйомно-транспортного обладнання» з позовом про солідарне стягнення з відповідачів: 1) Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації, 2) Публічного акціонерного товариства “Газпром», 3) Товариства з обмеженою відповідальністю “ГАЗПРОМ КАПІТАЛ», 4) Міжнародна компанія Товариства з обмеженою відповідальністю “ГАЗПРОМ ІНТЕРНЕШНЛ ЛІМІТЕД», 5) Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ», 6) Публічного акціонерного товариства “СБЕРБАНК РОСІЇ», 7) Публічного акціонерного товариства “БАНК ВТБ» збитків за шкоду, заподіяну майну.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.08.2025 позовну заяву передано на розгляд судді Мірошниченку М.В.
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 01.09.2025 позовну заяву залишено без руху, надано позивачу десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.
05.09.2025 від позивача надійшла заява про усунення недоліків з уточненою позовною заявою додатковими письмовими поясненнями щодо валюти стягнення на виконання ухвали суду.
Відповідно до уточненої позовної заяви позивач просить стягнути з відповідачів солідарно суму 7 289 355 907,68 грн., що станом на дату проведення оцінки в еквіваленті становить 175 840 342,83 доларів США, за шкоду, заподіяну майну.
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 10.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, присвоєно справі номер провадження 33/139/25, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 09.10.2025 о 10 год. 00 хв.
Копію ухвали суду про відкриття провадження у справі було надіслано відповідачам засобами поштового зв'язку на адреси офіційних представництв, які зазначені в позовній заяві.
22.09.2025 від позивача надійшла заява про участь у судовому засіданні на 09.10.2025 о 10 год. 00 хв. та в наступних судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів представника позивача.
Ухвалою суду від 24.09.2025 задоволено заяву позивача, ухвалено здійснювати проведення судового засідання 09.10.2025 о 10 год. 00 хв. у справі №908/2635/25 у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів представника позивача та програмного забезпечення за посиланням vkz.court.gov.ua.
В судовому засіданні 09.10.2025 був присутній представник позивача в режимі відеоконференції, здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку vkz.court.gov.ua.
Відповідачі відзивів на позов не надали, своїх представників в судове засідання не направили, причини неявки суду не повідомили.
Представник позивача не заперечив проти відкладення підготовчого засідання.
У зв'язку з відсутністю відомостей про отримання відповідачами ухвали суду з повідомленням про час та місце підготовчого засідання, з метою забезпечення рівності прав сторін у господарському процесі та вживання усіх можливих заходів для повідомлення відповідача про розгляд справи, суд ухвалив відкласти підготовче засідання на 04.11.2025 о 12 год. 00 хв., розмістити копію даної ухвали до відома відповідачів на сайті Господарського суду Запорізької області.
Враховуючи намір представника позивача брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів, наявність у суду технічної можливості забезпечити проведення судового засідання в режимі відеоконференції, суд ухвалив провести судове засідання в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів позивача та програмного забезпечення за посиланням vkz.court.gov.ua.
Копію ухвали суду від 09.10.2025 було надіслано відповідачам засобами поштового зв'язку на адреси офіційних представництв, які зазначені в позовній заяві та розміщено до відома відповідачів на сайті Господарського суду Запорізької області, що підтверджується роздруківкою з даного сайту від 13.10.2025.
04.11.2025 від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказув надсилання відповідачам копії ухвали Господарського суду Запорізької від 09.10.2025 на їх офіційні електронні адреси.
В судовому засіданні 04.11.2025 був присутній представник позивача в режимі відеоконференції, здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку vkz.court.gov.ua.
Представник позивача повідомив про подання клопотання про долучення доказу відправлення відповідачам копії ухвали Господарського суду Запорізької області.
Суд долучив до матеріалів справи зазначений доказ.
Представник позивача заявив про відсутність інших доказів, окрім тих, які надані до матеріалів справи, відсутність заяв чи клопотань та про можливість закриття підготовчого провадження.
Суд здійснив усі заходи повідомлення відповідачів про розгляд даної справи.
Відповідачі відзиви на позов не надали, своїх представників в судове засідання не направили, причини неявки суду не повідомили.
Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України в разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для вирішення спору по суті.
Ухвалою від 04.11.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 02.12.2025 об 11 год. 30 хв. Ухвалено провести судове засідання в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів позивача та програмного забезпечення за посиланням vkz.court.gov.ua.
02.12.2025 від позивача надійшло клопотання про долучення доказів: перекладу ухвали від 04.11.2025 на російську мову з нотаріальним посвідченням та повідомлень від 28.11.2025 на електронні адреси відповідачів про призначення розгляду справи на 02.12.2025.
В судовому засіданні 02.12.2025 був присутній представник позивача в режимі відеоконференції, здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку vkz.court.gov.ua.
Відповідачі своїх представників у судове засідання не направили, причин неявки суду не повідомили.
Відповідно ст. 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Частиною 1 статті 367 Господарського процесуального кодексу України передбачено: якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
До повномасштабної військової агресії російської федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території російської федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992.
У зв'язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», за зверненням Мін'юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
У листі Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами російської федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
АТ «Укрпошта» з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією, а відтак, станом на сьогодні суд позбавлений можливості повідомляти відповідача про розгляд справи засобами поштового зв'язку.
Міністерство юстиції України листом № 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам російської федерації у порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист № 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території російської федерації та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади рф за посередництва третіх держав також не здійснюється.
У зв'язку з порушенням російською федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗС російської федерації про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.
Відтак, діяльність дипломатичних представництв України в росії та росії в Україні, а також, будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.
Отже, подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію російської федерації проти України.
З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв'язку з припиненням поштового сполучення.
Водночас, навіть незважаючи на введення воєнного стану в Україні, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін як один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Таким чином, господарський суд, не зважаючи на всі обставини, повинен зі своєї сторони вжити максимально можливих заходів, задля дотримання вимог щодо повідомлення відповідача про розгляд справи і не обмежуватися при цьому тільки формальним посиланням у своїх рішеннях на можливість сторін ознайомитися з інформації про розгляд справи на сайті Судової влади України.
Копію ухвали суду від 04.11.2025 було надіслано відповідачам засобами поштового зв'язку на адреси офіційних представництв, які зазначені в позовній заяві. Також копію ухвали суду від 04.11.2025 було розміщено до відома відповідачів на сайті Господарського суду Запорізької області, що підтверджується роздруківкою з даного сайту від 13.11.2025.
Надсилання судом ухвал на електронні адреси, розміщені в зоні «ru», не є можливим у зв'язку з обмеженням доступу до цих ресурсів.
Враховуючи викладене, суд вважає, що відповідачі належним чином повідомлені про час та місце розгляду даної справи.
В судовому засіданні 02.12.2025 був присутній представник позивача в режимі відеоконференції, здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку vkz.court.gov.ua.
Представник позивача повідомив про подання доказів на підтвердження надсилання ухвали суду на адреси відповідачів, просив долучити їх до матеріалів справи.
Суд долучив вказані докази до матеріалів справи.
Заслухавши вступне слово, суд оголосив перерву в судовому засіданні до 04.12.2025 о 12 год. 00 хв.
Представник позивача просив провести наступне судове засідання в режимі відеоконференції.
04.12.2025 від позивача надійшли додаткові пояснення у справі щодо застосування до відповідачів 2-7 доктрини «alter еgo».
В судовому засіданні 04.12.2025 був присутній представник позивача в режимі відеоконференції, здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку vkz.court.gov.ua.
Суд продовжив розгляд справи.
Представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги.
В судовому засіданні 04.12.2025 суд ухвалив рішення, проголосив вступну та резолютивну частини.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд
Приватне акціонерне товариство «Бердянський завод підйомно-транспортного обладнання» (далі також - ПрАТ «БЗПТО», позивач, підприємство, завод) засноване у 1946 році як дослідний завод підйомно-транспортного обладнання Міністерства морського флоту та досі розміщується за адресою: Запорізька область, місто Бердянськ, інформація про що відображена у виписці з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Тривалий час Підприємство перебувало у державній власності, однак Наказом регіонального відділення Фонду державного майна по Запорізькій області від 05.05.1994 №280 «Про перетворення державного підприємства Бердянського заводу підйомно-транспортного обладнання у відкрите акціонерне товариство» затверджено план приватизації цього заводу.
Відповідно до зазначеного наказу у власність створеного на базі державного підприємства ВАТ «Бердянський завод ПТО» передано 42 найменування об'єктів нерухомого майна, яке складає загальний майновий комплекс, що підтверджується актом прийому-передачі об'єктів нерухомості у власність ВАТ «Бердянський завод ПТО» від 30.04.1998.
Крім того, рішенням виконавчого комітету Бердянської міської ради народних депутатів від 08.10.1998 № 541 оформлено право власності на гуртожиток по вул. Горького, буд. 7 за Відкритим акціонерним товариством «Бердянський завод підйомно-транспортного обладнання».
На підставі зазначеного рішення видано свідоцтво про право власності на будівлю від 12.10.1998, яким засвідчено, що будівля з належними до неї спорудами в користуванні: гуртожиток літ. А та споруди, які знаходиться за адресою вул. Горького, 7, належать на праві власності Відкритому акціонерному товариству «Бердянський завод підйомно-транспортного обладнання».
Після здійснення всіх реєстраційних дій, позивачем було здійснено відповідний запит та отримано Підтвердження права власності на нерухоме майно, яке передано у власність ВАТ «Бердянський завод ПТО» та розміщувалося за адресою: Запорізька область, місто Бердянськ, вулиця Горького, будинок 4, надане регіональним відділенням Фонду державного майна України від 28.02.2001.
Таким чином, завод займає площу 29 804 квадратних метри, розміщується на території Запорізької області, м. Бердянськ, вул. Горького, 4, вул. Горького, 7, включаючи криті склади площею 7,17 тис. кв.м та відкриті склади площею 7,50 тис. кв.м.
Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України в Україні введений воєнний стан, який у подальшому неодноразово продовжений.
Відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 № 376 місто Бердянськ Бердянської міської територіальної громади з 27.02.2022 і до нині віднесено до переліку територіальних громад, які перебувають в тимчасовій окупації.
На початку березня 2022 року на територію майданчика ПрАТ «БЗПТО», що знаходиться в порту м. Бердянськ, увірвались військові РФ, та захопили територію.
Громадянин України ОСОБА_1 , який самовільно проголосив себе головою військо-цивільної адміністрації Запорізької області, 17.05.2022 видав розпорядження голови військо-цивільної адміністрації Запорізької області № 09/5, відповідно до якого на території Запорізької області було введено тимчасову адміністрацію та передано в управління створеному окупаційною владою Державному унітарному підприємству «Державний зерновий оператор» майно резидентів України - майнові комплекси на території Запорізької області, на яких зберігалась українська сільськогосподарська продукція та мінеральні добрива, в тому числі:
- майновий комплекс зернового терміналу ПрАТ «БЕРДЯНСЬКИЙ ЗАВОД ПІДЙОМНО-ТРАНСПОРТНОГО ОБЛАДНАННЯ» на території Бердянського морського торговельного порту за адресою: вул. Горького, 7, м. Бердянськ, Запорізька область, який перебуває у оренді ТОВ «АГРІЯ АГЕНТ».
У подальшому на базі території ПрАТ «БЗПТО» окупаційною владою було створено «філію» №5 «Государственного зернового оператора».
Постановою слідчого 2 відділу 3 управління досудового розслідування ГСУ СБ України від 05.10.2022 залучено ПрАТ «БЗПТО» як потерпілого у кримінальному провадженні №42022000000000615 від 24.05.2022.
Збройна агресія Російської Федерації проти України, тимчасова окупація, оточення та захоплення окремих територій Запорізької області призвели до фактичного позбавлення позивача права власності на належні йому майно (актив), внаслідок чого позивач зазнав збитків.
Зважаючи на раптовість окупації території м. Бердянськ, підприємство не мало можливості вжити заходів для евакуації майна, належного архівування або збереження первинної бухгалтерської документації, яка залишилась у приміщеннях, що наразі перебувають за межами контролю позивача. У зв'язку з цим, у позивача наразі відсутній доступ до значної частини первинних фінансово-господарських документів, що підтверджують факт володіння, користування майна та здійснення господарської діяльності за місцем знаходження підприємства.
Відповідно до довідки ПрАТ «БЕРДЯНСЬКИЙ ЗАВОД ПІДЙОМНО-ТРАНСПОРТНОГО ОБЛАДНАННЯ» від 05.05.2025 вих. №5/05-3 майнова структура активів станом на дату окупації міста Бердянськ та втрати контролю на активами підприємства залишилася не змінною в порівнянні з структурою зазначеною балансом станом на 31.12.2021.
Позивач надав суду всі наявні у нього матеріали: витяги з державних реєстрів, фото-докази, фінансову звітність, технічні паспорти тощо.
Крім того, позивач просить суд врахувати інформацію, що підтверджує факт придбання та наявності у його власності частини основних засобів, яка розміщена у відкритому доступі на офіційних інтернет-ресурсах, зокрема на веб-сайті ImportGenius (https://www.importgenius.com/ukraine/importers/%D1%82%D0%BE%D0%B2-%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B4-%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B9%D0%BE%D0%BC%D0%BD%D0%BE-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D0%BE%D0%B1%D0%B4%D0%B0%D0%B4%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F), де зафіксовано дані про здійснений імпорт позивачем розсувної (складної) конвеєрної стрічки моделі Z24.5-100 (рік випуску - 2017) та моделі Z24-140XW (рік випуску - 2010).
Зазначена інформація є публічно доступною, достовірною та підтверджує належність відповідного обладнання підприємству на момент втрати контролю над територією.
Зазначені матеріали у сукупності дозволяють обґрунтовано встановити факт наявності відповідного майна у власності підприємства, реальне здійснення ним господарської діяльності до моменту окупації
З метою фіксації поточної облікової вартості активів підприємства, у період 2020- 2021 років позивачем було проведено низку звітних оцінок, які дають змогу об'єктивно визначити їх ринкову вартість на момент проведення.
Зокрема, оцінці підлягали будівлі та споруди, що входили до складу цілісного майнового комплексу. Згідно зі Звітом, на земельній ділянці за адресою: Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Горького, буд. 4, розташовувалися об'єкти загальною площею 3382,40 кв.м. (основні будівлі, склади з прибудовами, відкриті склади зберігання тощо) загальною вартістю 752 000 000,00 грн.
Окремо було проведено оцінку вартості громадського будинку з господарськими будівлями та спорудами (гуртожитку) за адресою: Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Горького, 7. Зі Звіту про визначення вартості поліпшень земельної ділянки, громадського будинку з господарськими будівлями та спорудами (гуртожиток, будинок квартирного типу) загальною площею будівлі 2952,10 кв.м., вбачається, що станом на 23.09.2021 вартість майна було оцінено в 34 774 760,00 грн.
Особливу економічну цінність мав зерновий перевантажувальний комплекс, що перебував на балансі Заводу та включав в собі 20 одиниць обладнання (конвеєри, бункери, навантажувачі тощо). Відповідно до Звіту про оцінку майна станом на 31.12.2020 зерновий перевантажувальний комплекс було оцінено загальною вартістю у розмірі 183 564 695,00 грн.
Важливим блоком активів, щодо яких проводилася оцінка, було виробниче обладнання у кількості 66 одиниць, у тому числі зварювальне, свердлильне, шліфувальне, ланцюгозварювальне та інше високоспеціалізоване устаткування, яке забезпечувало функціонування заводу як виробничої одиниці повного циклу, загальна вартість якого станом на 31.12.2020 була оцінена у розмірі 1 283 290 878,00 грн.
Разом з тим, одним із ключових активів були товарно-матеріальні цінності, що зберігалися на складі за адресою: Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Горького, буд. 4. Згідно зі звітом оцінки станом на 31.12.2021, на складі перебувало 12 449 тонн продукції (смички категорій: К-22-2, К-24-2, К-26-2, К-32-2, К-40-2, К-42-2, К-44-2, К-46-2, К-50-2, К-52-2, К-60-2, К-68-2), загальною вартістю 1 793 529 300,00 грн.
Окремим звітом також було визначено ринкову вартість основних засобів, а саме: побутової та офісної техніки, зокрема, станом на 31.12.2021 на території об'єкта за вказаною адресою знаходилось 13 одиниць побутової та офісної техніки, вартість якої відповідно до Звіту про оцінку майна складає 63 903,00 грн.
Крім того, постійність та тривалість ведення господарської діяльності позивачем підтверджується також фінансовою звітністю, яка була надана ГУ ДПС у Запорізький області на відповідний адвокатський запит, а саме: фінансова звітність малого підприємства ПрАТ «БЗПТО» від 31.03.2021, від 30.06.2021, від 30.09.2021, від 31.03.2020, від 30.06.2020, від 30.09.2020, від 31.12.2020, Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємства ПрАТ «БЗПТО» від 31.03.2019, від 30.06.2019, Фінансова звітність малого підприємства ПрАТ «БЗПТО» від 30.09.2019, Фінансова звітність малого підприємства ПрАТ «БЗПТО» від 31.12.2019, Звіт про фінансовий стан ПрАТ «БЗПТО» від 31.12.2021, Звіт про власний капітал ПрАТ «БЗПТО» за 2021 рік, Звіт про фінансові результати ПрАТ «БЗПТО» за 2021 рік, Примітка до річної фінансової звітності ПрАТ «БЗПТО» за 2021 рік, Звіт про рух грошових коштів ПрАТ «БЗПТО» за 2021 рік.
Враховуючи наведену інформацію, з метою належного встановлення розміру завданих збитків, на замовлення позивача було проведено незалежне експертне дослідження вартості збитків, понесених ПрАТ «БЗПТО» у зв'язку з втратою контролю над активами, що розміщувалися на тимчасово окупованій території.
Відповідно до Висновку експертів № 1/04-25 за результатами проведення комплексної судової оціночно-будівельної, товарознавчої та економічної експертизи, складеного 08.05.2025, загальний розмір збитків, завданих ПрАТ «БЗПТО» внаслідок втрати контролю над активами підприємства в лютому 2022 року на дату проведення експертизи 07.05.2025 складає 7 289 355 907,68 грн. (сім мільярдів двісті вісімдесят дев'ять мільйонів триста п'ятдесят п'ять тисяч дев'ятсот сім гривень 68 коп.), або 175 840 342,83 доларів США (сто сімдесят п'ять мільйонів вісімсот сорок тисяч триста сорок два долари США 83 центи), або 155 212 555,82 Євро (сто п'ятдесят п'ять мільйонів двісті дванадцять тисяч п'ятсот п'ятдесят п'ять євро 82 центи).
На момент звернення з цією позовною заявою Україна не відновила ефективного контролю над територією Бердянської міської територіальної громади Запорізької області, де розміщене майно позивача, унаслідок чого акціонери фактично позбавлені можливості реалізовувати свої корпоративні права та здійснювати повноцінну діяльність підприємства.
Позивач просить суд врахувати зазначені обставини як об'єктивну перешкоду для подання повного пакету первинної документації, що є наслідком форс-мажорних подій, не залежних від волі підприємства, і розглянути справу з урахуванням наданих доказів та презумпції добросовісності сторони, яка діє в умовах збройного конфлікту.
Натомість, окупація частини Запорізької області та втрата контролю над активами безпосередньо спричинили збитки позивачу, що підтверджено належною експертизою.
Таким чином, веденням військами російської федерації обстрілів та подальша окупація території Запорізької області, зокрема, міста Бердянськ, призвели до неможливості здійснювати господарську діяльність позивачем. Постійні обстріли на території, мінування території та пов'язані із цим небезпека для життя та здоров'я працівників та представників позивача унеможливили використання його майна для досягнення цілі його господарської діяльності.
У зв'язку з вищезгаданими подіями позивач був позбавлений права мирного володіння своїм майном, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до цієї норми ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як на користь суспільства та на умовах, передбачених законом та загальними принципами міжнародного права.
Користуючись принципами непорушності права власності, які випливають із статей 371, 321, 387 Цивільного кодексу України, а також покладаючись на закріплене у статті 1 Першого протоколу до Конвенції право на мирне володіння майном, позивач звернувся до Господарського суду Запорізької області з цим позовом для отримання відшкодування шкоди, завданої військовою агресією російської федерації.
Відповідно до частини 1 статті 12 Цивільного кодексу України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Частиною 1 статті 319 Цивільного кодексу України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а частиною 1 статті 320 - власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 316 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
У Рішенні від 09.11.2011 № 14-рп/2011 Конституційний Суд України констатував, що зміст права власності охоплює права володіння, користування і розпорядження власником своїм майном, які він здійснює на власний розсуд.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (Європейська конвенція з прав людини) (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною 17.07.1997, а також додаткові протоколи до неї, ратифіковані Україною, підлягають застосуванню в Україні як частина її національного законодавства згідно із статтею 9 Конституції України.
Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції під назвою «Захист права власності» кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Позивач за своєю волею не може здійснювати жодну з правомочностей, які складають зміст права власності, оскільки внаслідок протиправних дій Російської Федерації позивач втратив можливість фактично володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном. Також позивач позбавлений можливості доступу до свого майна, можливості зберегти його у цілісному і непошкодженому стані.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 вказано, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, порушене право позивача полягає у втраті права користування та розпорядження своїм майном, що гарантовано статтею 41 Конституції України, статтями 316, 317 Цивільного кодексу України, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції; втраті можливості отримувати економічну вигоду від використання власного майна, що є невід'ємною частиною права власності та права на здійснення господарської діяльності.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово досліджував скарги, коли позбавлення володіння виникло у ситуаціях, коли не було офіційного рішення про скасування особистих прав, але вплив на «володіння» заявника низки різноманітних заходів, застосованих органами державної влади, настільки глибокий, що робить ці заходи подібні до експропріації.
У пункті 28 Рішення у справі «Щембрі та інші проти Мальти» («Schembri and Оthers v. Malta») від 10 листопада 2009 року (заява № 42583/06) ЄСПЛ констатував, що стаття 1 першого Протоколу до Конвенції складається з трьох окремих правил:
? перше правило, викладене в першому реченні першого пункту, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном;
? друге правило, що міститься в другому реченні першого пункту, охоплює позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам;
? третє правило, викладене в другому пункті, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів".
Згідно з пунктом 29 зазначеного Рішення ЄСПЛ у справі «Schembri and Оthers v. Malta», для того, щоб визначити, чи мало місце позбавлення власності у значенні другого правила, суд не повинен обмежуватися вивченням того, чи мало місце позбавлення власності або формальна експропріація, він повинен зазирнути за видимість і дослідити реалії ситуації, на яку скаржиться заявник. Оскільки Конвенція покликана гарантувати права, які є «практичними та ефективними», необхідно з'ясувати, чи становила ця ситуація фактичну експропріацію (таку ж позицію висловлено і в низці інших рішень ЄСПЛ, зокрема, у рішенні у справі «Depalle v.France» від 29.03.2010 (заява №34044/02), п. 78, а також у рішенні у справі «Sporrong and Lonnrоth v. Sweden» від 23.09.1982 (заяви №№7151/75; 7152/75), п. 63). Вилучення майна в рамках цього другого правила може бути виправданим, тільки якщо буде доведено, що воно, серед іншого, відповідає «суспільним інтересам» і «відповідає умовам, передбаченим законом».
У пункті 30 зазначеного Рішення ЄСПЛ у справі «Schembri and Оthers v. Malta» ЄСПЛ дійшов висновку, що хоча передача власності ще не набула чинності і заявник все ще залишався власником майна, мало місце позбавлення майна у значенні першого пункту статті 1 Протоколу, оскільки на практиці заявник не міг би користуватися, продавати або розвивати свою власність.
У пункті 63 Рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» («Sporrong and Lonnroth v. Sweden») (заява № 7151/75; 7152/75) від 23.09.1982 Європейський суд з прав людини сформулював висновок, що оскільки Конвенція покликана гарантувати «практичні і реальні» права, необхідно з'ясувати, чи мала місце в такій ситуації експропріація de facto, як це стверджують заявники.
У згаданому пункті Рішення у справі «Sporrong and Lonnroth v. Sweden» ЄСПЛ дійшов висновку, що через застосовані обмеження право власності заявників стало нестабільним, втратило частину свого змісту, можливість розпоряджатись майном зменшилась, проте наслідки відповідних заходів не є такими, щоб їх можна було прирівняти до позбавлення власності, отже, саме право власності не зникло, оскільки заявники могли продовжувати користуватися своїм майном, хоч продати його і стало важчим. У цьому висновку ЄСПЛ також врахував пояснення уряду Швеції про те, що відбулись десятки продажів аналогічно обтяжених об'єктів.
У справі «Папаміхалопулос проти Греції» («Рараmісhаlороulоs V. Greece») військово-морські сили заволоділи земельною ділянкою заявників, створили там військово-морську базу та готель для військовослужбовців і заявники згодом не могли мати доступу до їх власності, хоча будь-якого офіційного рішення про експропріацію прийнято не було.
У пункті 45 Рішення у справі «Рараmісhаlороulоs V. Greece» від 24.06.1993 (заява №14556/89) ЄСПЛ встановив, що втрата будь-якої можливості розпоряджатися земельною ділянкою, про яку йдеться, у поєднанні з невдачею спроб виправити оскаржувану ситуацію, спричинила досить серйозні наслідки для заявників, які зазнали де-факто експропріації у спосіб, несумісний з їхнім правом на мирне володіння своїм майном. Зрештою, у наступному пункті цього рішення ЄСПЛ визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
У пункті 43 зазначеного рішення ЄСПЛ визнав, що заявники не могли ані користуватися своїм майном, ані продати, заповісти, закласти чи подарувати його, виходячи з фактичної, а не юридичної неможливості вчинення таких дій, адже заявники формально лишались власниками майна.
У пункті 53 Рішення у справі «Васілєску проти Румінії» («Vasilescu v. Romania») від 22.05.1998 (заява №53/1997/837/1043), ЄСПЛ повторив вказані вище висновки з рішення у справі «Рараmісhаlороulоs V. Greece» про те, що втрата всієї можливості розпоряджатися майном дозволяє вважати, що заявниця стала жертвою фактичної конфіскації, та визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
У пункті 51 вказаного рішення у справі «Vasilescu v. Romania» ЄСПЛ прямо зазначає, що практична перешкода може складати порушення Конвенції так само як і правова перешкода.
У пункті 196 Рішення в справі «Чірагов та інші проти Вірменії» («Chiragov and Others v. Armenia») (справа № 13216/05) від 16.06.2015 (заявники у цій справі стверджували, що вони були позбавлені можливості повернутися в Лачинський район на території, окупованій державою-відповідачем, що вони не могли користуватися свої майном та житлом, які були там розташовані, і що вони не отримали жодної компенсації своїх втрат) Європейський суд з прав людини зазначив, що мало місце втручання у права заявників за статтею 1 Протоколу № 1 в тому, що вони не мали можливості доступу до свого майна упродовж періоду часу, що триває, і через це втратили контроль над ним і будь-яку можливість користуватися і володіти ним. Це становить втручання у мирне володіння їхнім майном.
У свою чергу наведена практика Європейського суду з прав людини має застосовуватися національними судами при розгляді справ як джерело права відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа/суб'єкт господарювання має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного/господарського законодавства.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Верховною Радою України Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997.
Одним із способів захисту прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (п. 8 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України).
При цьому порушення права позивача настало через дії держави-агресора Російської Федерації. Держава є специфічним суб'єктом правовідносин. Під державою розуміється організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами. До визначальних ознак держави відноситься наявність для виконання своїх завдань та функцій специфічного апарату, який володіє владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень. Реалізація функцій держави здійснюється через специфічний апарат, порядок формування, правовий статус та повноваження якого визначаються самою державою.
Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 (що набрала чинності для України 24.08.1991) договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
За таких умов, пред'явлення позовних вимоги до Російської Федерації, як до держави в цілому відповідає положенням матеріального закону та являє собою ефективний спосіб захисту права позивача.
З огляду на викладене, єдиним можливим ефективним способом захисту порушеного права через втрату майна, у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, є звернення до суду із позовом про відшкодування таких збитків Російською Федерацією, як державою-агресором.
Державу представляє влада, яка включає в себе виконавчу, законодавчу, судову, а також центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. З попереднього твердження випливає, що протиправні дії органів держави є її власними діями, тому безпосередньо держава несе відповідальність за протиправні діяння своїх органів, зокрема, збройних сил.
Загальновідомо, що за військові дії на території України відповідальна Російська Федерація. Ці дії держави-агресора спричинили шкоди майну позивача.
Визначаючи відповідача-1 у цій справі позивач опирався на висновки Верховного Суду, які вказують на можливість держави вступати в господарські правовідносини через відповідні органи.
Так, у постанові від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 Велика Палата Верховного Суду відзначила, що держава може вступати як у цивільні (господарські), так і у адміністративні правовідносини (п. 6.21). Вступаючи в цивільні чи господарські правовідносини, держава в особі відповідного органу насамперед має на меті задоволення приватного інтересу (п. 6.23 постанови).
Як зазначав Касаційний господарський суд у постанові від 04.10.2022 у справі №910/5210/20 (п. 5.4) у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.
Висновки Касаційного господарського суду свідчать на користь висновку про те, що органи держави не є самостійними суб'єктами, а виконують представницьку функцію держави.
Позивач зазнав шкоди внаслідок збройної агресії РФ на території України, тому РФ є відповідачем у цій справі. Оскільки, держава є специфічним суб'єктом цивільно-правових відносин, то може виступати стороною як в міжнародних публічних, так і в міжнародних приватно-правових відносинах через відповідні компетентні органи.
Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави, зокрема як відповідача.
Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Відповідно до частини першої статті 11 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, ратифікованої Верховною Радою України 31.07.2006, Україна вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для ефективного, пропорційного й такого, що відраджує, покарання за злочини тероризму.
Згідно зі статтею 13 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, Україна зобов'язана вжити необхідних заходів для захисту й підтримки жертв тероризму, здійсненого на території України.
Відповідно до частини четвертої статті 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму ратифікованої Верховною Радою України 12.09.2002, Україна має зобов'язання щодо створення механізмів компенсації жертвам злочинів тероризму. У той же час, відсутність спеціального визначеного державою механізму компенсації (захисту порушеного права) не може бути підставою для відмови у захисті такого права загальними засобами, передбаченими законом, у тому числі шляхом звернення до суду.
Тож застосування судового імунітету росії та відмова у розгляді по суті позову у цій справі означала би порушення Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань відповідно до згаданих Конвенцій щодо боротьби з тероризмом (правовий висновок Верховного Суду у постанові від 12.10.2022 у справі № 463/14365/21).
Судовий імунітет росії не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням росією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
У своїй постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на росію не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд зазначив, що «такими діями російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача».
Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22 росія, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
Згідно правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду російської федерації.
Верховний Суд виходить із того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно російська федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено у постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19 та у справі № 760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету російської федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету російської федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов'язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Право позивача на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування. Відповідно до обставин справи, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та російською федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії російської федерації на території України. За таких обставин, застосування судового імунітету російської федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») у даній справі не буде узгоджуватися із обов'язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету російської федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію російської федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету російської федерації буде непропорційним до своєї мети.
За таких умов, наведений спір підсудний господарському суду за місцем заподіяння шкоди, а саме: Господарському суду Запорізької області.
У ч. 9 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.
Згідно з ч. 2 ст. 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» на період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі автомобільним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами, заборонено, за винятком випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті.
Згідно з Порядком визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 326 від 20.03.2022 (далі - Порядок № 326), визначення шкоди та збитків здійснюється, зокрема за напрямком: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності. Основні показники, які оцінюються, зокрема: вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності; вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності; упущена вигода підприємств недержавної форми власності; втрати підприємств недержавної форми власності від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях.
Об'єктом збитків є майно, майнові права та інші активи, що належать постраждалим та зазнали руйнівного впливу, за секторами, один з яких є виробничий сектор, що включає промисловість. До збитків також належить дохід, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії російської федерації (упущена вигода) (пункт 6 додатку до Порядку № 326).
Методика визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності, затверджена наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України № 3904/1223 від 18.10.2022, застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації (далі - збройна агресія), оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання.
Відповідно до цієї Методики об'єктом оцінки збитку є економічні втрати підприємств, установ та організацій, інших суб'єктів господарювання всіх форм власності, згідно з підпунктами 18 і 19 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.03.2022 № 326 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2022 № 951).
Для цілей цієї Методики за умовну грошову одиницю приймають долар США. Отриманий результат в еквіваленті умовної грошової одиниці переводять у гривневий еквівалент за курсом Національного банку України на дату оцінки.
Згідно з частинами 1 - 4 статті 98 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Висновок експерта може бути наданий на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи. Висновок експерта викладається у письмовій формі і приєднується до справи.
Майно позивача, яке використовувалося ним при здійсненні господарської діяльності, залишилося на тимчасово окупованій російською федерацією території. Відтак, позивач позбавлений доступу до свого майна та не має можливості використовувати його у своїй господарській діяльності та, відповідно, отримувати прибуток. Отже, фактично це майно є втраченим позивачем.
Захоплення внаслідок збройної агресії Російської Федерації належного позивачу на праві власності майна порушує відповідне право власності позивача, який у зв'язку з цим набуває право на відшкодування заподіяної йому шкоди.
Відповідно ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Відповідно ч. 1 ст. 42 Конвенції про правову допомогу, зобов'язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог позивача про відшкодування збитків, мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді цього спору є матеріальний закон України.
Відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Статтею 1192 Цивільного кодексу України передбачено, що з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.
Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Виходячи з викладеного, для настання деліктної відповідальності відповідно до ст.1166 Цивільного кодексу України необхідна наявність складу правопорушення, а саме: а) наявність шкоди; б) протиправна поведінка заподіювача шкоди; в) причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача.
Обов'язок доведення вказаних обставин покладається на позивача. Також позивач повинен обґрунтувати розмір шкоди, яка заявлена до стягнення з відповідача. Відповідач повинен довести відсутність своєї вини у спричиненні шкоди, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 1166 Цивільного кодексу України наявність вини презюмується.
У п. 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
У ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Визначення агресії» від 14.12.1974 визначено, що як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії Російської Федерації проти України в порушення пункту 2 4) статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування Російської Федерації з України.
Постановою Верховної Ради України від 14.04.2022 «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.
Агресивна війна проти України є консолідованою політикою російської федерації та реалізується через увесь відповідний апарат, до якого належать різнорідні органи, установи, організації, у тому числі і юридичні особи, які формально хоч і є відокремленими суб'єктами господарювання, але фактично повністю контролюються державою росія та використовуються нею у тому числі для реалізації чисто державних функцій.
За приписами ч. ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Позивачем надано докази заподіяння шкоди позивачу діями відповідача-1. Матеріалами справи підтверджується також причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача-1 та завданою майну позивача шкодою. Так само, з матеріалів справи вбачається наявність вини відповідача-1 у заподіянні шкоди позивачу у формі умислу. Судом встановлена наявність в діях відповідача-1 повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивача, що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди позивачу у розмірі і в порядку, передбаченими цивільним законодавством.
Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Таким чином, відповідно до наведених положень Цивільного кодексу України та Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.
У цій справі позивач визначив уповноваженим представницьким органом відповідача-1 Генеральну прокуратуру Російської Федерації, бо повноваження цього органу найбільш наближені до представництва інтересів Російської Федерації в іноземних судах. Визначення Генеральної прокуратури Російської Федерації як представника відповідача-1 є необхідним у цій справі через особливий статус держави, яка може вступати у правовідносини лише через свої компетентні органи.
Відповідно до п. 3-1 ст. 1 Федерального Закону Російської Федерації «Про прокуратуру Російської Федерації» Генеральна прокуратура Російської Федерації у межах своєї компетенції забезпечує представництво та захист інтересів Російської Федерації у міждержавних органах, іноземних та міжнародних (міждержавних) судах, іноземних та міжнародних третейських судах (арбітражах)
Відповідно до абз. 4, п. 5. ст. 39-1 Федерального Закону Російської Федерації «Про прокуратуру Російської Федерації» Генеральна Прокуратура Російської Федерації формує позицію Російської Федерації у справі, виступає як представник Російської Федерації при розгляді справи в міждержавних органах, іноземних та міжнародних (міждержавних) судах, іноземних та міжнародних третейських судах (арбітражах), а також погоджує сформовану позицію федеральним органом виконавчої влади, який здійснює функції з розроблення та реалізації державної політики та нормативно-правового регулювання у сфері міжнародних відносин Російської Федерації, якщо справа стосується політичних аспектів міжнародних відносин»
За таких обставин, Генеральна Прокуратура Російської Федерації є тим компетентним органом, який уповноважений здійснювати повноваження щодо представництва і захисту інтересів Російської Федерації в межах цього спору. Разом із цим зазначення Генеральної Прокуратури Російської Федерації чи будь-якого іншого органу Російської Федерації не впливає на правильність визначення відповідача у цій справі, оскільки таким належним відповідачем залишається Російська Федерація.
Відповідачем-1 не спростовано належними засобами доказування обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.
Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги до відповідача-1 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.
Щодо відповідачів 2-7 (Публічного акціонерного товариства “Газпром», Товариства з обмеженою відповідальністю “ГАЗПРОМ КАПІТАЛ», Міжнародної компанії Товариства з обмеженою відповідальністю “ГАЗПРОМ ІНТЕРНЕШНЛ ЛІМІТЕД», Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ», Публічного акціонерного товариства “СБЕРБАНК РОСІЇ», Публічного акціонерного товариства “БАНК ВТБ») позивачем не доведено складу цивільного правопорушення, яке може бути підставою для покладання на них відповідальності за спричинену шкоду.
Правовідносин з відшкодування шкоди є деліктними. Шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи. У разі відсутності хоча б одного елементу складу правопорушення деліктна відповідальність не настає.
Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Тобто протиправна дія або бездіяльність заподіювача шкоди є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи, - наслідком протиправної поведінки заподіювача.
Причинний зв'язок - це об'єктивно існуючий зв'язок між причиною (суспільно небезпечним діянням) і наслідком (суспільно небезпечними наслідками).
Щоб довести причинний зв'язок, потрібно довести, що саме дія або бездіяльність особи (в даному випадку відповідачів 2-7) безпосередньо спричинила майнову шкоду, яку потерпілий (позивач) зазнав, і без цієї дії шкода б не настала, або ж мала б значно менші наслідки.
Відповідно до ч. 1 ст. 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Виходячи з загальних приписів ч. ч. 1, 2 ст. 176 Цивільного кодексу України держава не відповідає за зобов'язаннями створених нею юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом, а юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов'язаннями держави.
За загальним правилом учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), що також розуміють як поняття «корпоративної завіси». Однією з форм підняття такої корпоративної завіси є застосування доктрини «alter ego» або «теорії ідентичності», в основу якої закладена концепція відсутності незалежності юридичної особи від своїх учасників. Ця доктрина дозволяє «пробити корпоративну завісу», ігноруючи юридичну особу та покладаючи відповідальність на її власників, якщо компанія використовується як фасад для обману чи зловживання.
Обставини, на які посилається позивач, в обґрунтування застосування до відповідачів 2-7 доктрини «alter еgo», а саме: наявність у цих юридичних осіб значної частки державного майна та державного контролю, тісного зв'язку з державними структурами РФ, особливого правового захисту з боку держави РФ, залучення коштів цих компаній до фінансування держоборонзамовлень та реалізації державних стратегічних цілей, свідчить про їх економічну пов'язаність із державою РФ.
Проте позивач не довів, що саме відповідачі 2-7 вчиняли неправомірні дії щодо позивача, які полягали в захопленні майна позивача, обмеженні можливості його використання, тому відсутній прямий причинний зв'язок між діями відповідачів 2-7 та завданою позивачу майновою шкодою.
За змістом ст. 1166 Цивільного кодексу України шкода відшкодовується особою, яка її завдала, а згідно з ч. 1 ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою.
Враховуючи викладене, доктрина «alter еgo», яку в спірному випадку просить застосувати позивач в обґрунтування того, що юридичні особи (відповідачі 2-7) діють як продовження відповідача-1 (держави РФ), в даному випадку не може бути застосована для покладання на відповідачів 2-7 солідарної з відповідачем-1 відповідальності за завдану позивачу майнову шкоду. У зв'язку з цим у задоволенні позову до відповідачів 2-7 суд відмовив.
Згідно з п. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Позовна заява містить вимоги майнового характеру на суму 7289355907,68 грн.
Відповідно до підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відтак, з урахуванням ціни позову у цій справі розмір судового збору за його подання становить 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, - 1059800,00 грн.
З огляду на те, що позовні вимоги до відповідач-1 судом задоволені, а позивач звільнений від сплати судового збору за розгляд даного спору, тому судовий збір у розмірі 1059800,00 грн. за розгляд цієї справи підлягає стягненню з відповідача-1 в дохід Державного бюджету України.
Керуючись ст. ст. 129, 232, 233, 236 - 238, 240, 241, 256 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
Позов Приватного акціонерного товариства “Бердянський завод підйомно-транспортного обладнання» до Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації задовольнити.
Стягнути з Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (125993, Російська Федерація, м. Москва, вул. Велика Дмитрівка, буд. 15а, к. 1, МСП-3) на користь Приватного акціонерного товариства “Бердянський завод підйомно-транспортного обладнання» (71112, Запорізька обл., м. Бердянськ, вул. Горького, буд. 7, ідентифікаційний код 01124980) суму 7 289 355 907,68 грн. (сім мільярдів двісті вісімдесят дев'ять мільйонів триста п'ятдесят п'ять тисяч дев'ятсот сім гривень 68 коп.), що станом на дату проведення оцінки в еквіваленті становить 175 840 342,83 доларів США (сто сімдесят п'ять мільйонів вісімсот сорок тисяч триста сорок два долари США 83 центи), за шкоду, заподіяну майну.
Стягнути з Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (125993, Російська Федерація, м. Москва, вул. Велика Дмитрівка, буд. 15а, к. 1, МСП-3) в дохід Державного бюджету України судовий збір у сумі 1 059 800,00 грн. (один мільйон п'ятдесят дев'ять тисяч вісімсот грн. 00 коп.).
В задоволенні позову Приватного акціонерного товариства “Бердянський завод підйомно-транспортного обладнання» до: Публічного акціонерного товариства “Газпром», Товариства з обмеженою відповідальністю “ГАЗПРОМ КАПІТАЛ», Міжнародної компанії Товариства з обмеженою відповідальністю “ГАЗПРОМ ІНТЕРНЕШНЛ ЛІМІТЕД», Державної корпорації розвитку “ВЕБ.РФ», Публічного акціонерного товариства “СБЕРБАНК РОСІЇ», Публічного акціонерного товариства “БАНК ВТБ» відмовити.
Видати накази після набрання судовим рішенням законно сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Рішення суду може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено та підписано 15.12.2025.
Суддя М.В. Мірошниченко