П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
12 грудня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/34891/24
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,
суддів Кравченка К.В. та Осіпова Ю.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року (суддя Юхтенко Л.Р., м. Одеса, повний текст рішення складений 16.10.2025) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
11.11.2024 до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 23.07.2024 р. №113-24, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка погребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року у задоволенні цього адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням позивач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне з'ясування обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.
На думку апелянта, судом першої інстанції не надано належної оцінки доводам позовної заяви про те, що підставою звернення позивача до міграційної служби для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стала відсутність легальних підстав перебування в Україні, а також небажання Позивача повертатись до Федеративної Демократичної Республіки Непал по причинах, що підпадають під перелік підстав для надання статусу біженця або додаткового захисту згідно п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме релігійні переконання.
Апелянт впевнений у тому, шо у разі його повернення на батьківщину йому загрожує переслідування, оскільки раніше він сповідував індуїзм, але змінив свої релігійні погляди на християнство, через що зазнав цькування з боку власної сім'ї та пересічених громадян, зазнав дискримінації та осуд з боку сім'ї через зміну релігійних переконань на християнство та недотримання канонів індуїзму.
Також апелянт зазначає, що зазнав нападу з боку групи осіб через його релігійні переконання та погляди, йому було завдано травми голови та рук, тому він побоюється, що у випадку повернення до Непалу може стати жертвою свавільного насилля та жорстокого поводження.
Відповідач надіслав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Справа розглянута судом першої інстанції за правилами загального позовного провадження.
Апеляційним судом справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до статті 311 КАС України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів у разі, в тому числі, відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, відзиву на неї, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах поданої скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Федеративної Демократичної Республіки Непал.
Позивач зазначає, що він сповідував індуїзм, але змінив свої релігійні погляди на християнство, через що зазнав цькування з боку власної сім'ї та пересічених громадян, зазнав дискримінації та осуду з боку сім'ї через зміну релігійних переконань на християнство та недотримання канонів індуїзму.
23.11.2023 року позивач звернувся до міграційного органу із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посилаючись на те, що на території Непалу він зазнав погрози з боку цивільних, що пов'язує із сповідуванням християнської релігії.
Наказом Головного управління ДМС в Одеській області від 12.12.2023 року №247 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» наказано здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Непалу.
В ході анкетування було встановлено, що 20.09.2022 позивач легально вибув з Непалу до м. Делі (Індія) автобусним рейсом, де перебував протягом 2,5 місяців.
06.12.2022 позивач вибув авіарейсом за напрямом Делі (Індія) - Дубай (ОАЕ) - Стамбул (Туреччина) - Кишинів (Молдова). Державний кордон перетнув 17.12.2022 року легально, через пункт пропуску «Сокиряни» на підставі паспортного документа гр. Непалу та оформленої ділової візи до України.
З особової справи позивача вбачається, що міграційним органом здійснено перевірку за обліками ДПС України та підтверджено, що позивач перетинав державний кордон України неодноразово у період з 2019 -2024 роки.
За результатами опитування було встановлено, що заявник ніколи не був членом будь-якої релігійної структури на території Непалу, відсутні знання і навички про релігію, не займався поширенням релігійної літератури, не носить християнських символів, хрест та іконки.
Позивач не може повідомити назву, місце і дату Хрещення чи відвідування церкви, не може назвати напрямок християнства, який він сповідує.
З наведених підстав міграційним органом зроблено висновок щодо наявності низки істотних розбіжностей та логічної неузгодженості, а отже елемент прийняття Християнства визнається недостовірним.
Також відповідно до матеріалів особової справи позивача суд встановив, що міграційним органом перевірена справа на предмет елементів переслідування чи побоювання та за результатами опитування позивача було встановлено, що позивач не належав до заборонених релігійних течій на території Непалу; в країні функціонують християнські храми та інші культурні заклади для послідовників християнської релігії; законодавчі та побутові обмеження від населення щодо відвідування християнських храмів - відсутні; держава дозволяє сповідування будь-якої релігії, особисто у заявника не виникало проблем зі органами влади Непалу.
Також за результатами отриманих відповідей міграційним органом встановлено, що заявник не зазнав на території Непалу порушення своїх прав і свобод, не зазнав проблем, що пов'язані з правом на освіту чи працевлаштування.
Судом першої інстанції також встановлено та матеріалами особової справи підтверджено, що 10.06.2024 року Управлінням було складено Висновок по справі №2023OD0060 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до якого встановлено, що особа не підпадає під умови передбачених п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішенням ДМС України від 23.07.2024 року №113-24, у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні громадянину республіки Федеративної Демократичної Республіки ОСОБА_2 було відмовлено.
Повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 31.07.2024 року №83 позивач отримав 04.11.2024 року, про що свідчить його власноручна підпис про отримання на копії повідомлення.
Не погодившись з прийнятим рішенням про відмову позивач звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції визнав правомірним спірне рішення ДМС України від 23.07.2024 р. №113-24 через невстановлення фактів або обставин, які дають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності щодо позивача можуть застосувати переслідування, психологічне або фізичне насильство з боку уряду за власні релігійні переконання.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011р. №3671-VI (далі - Закону №3671-VI), в редакції яка діяла станом на час виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 4 статті 1 Закону №3671-VI передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Згідно із ч. 1 та ч. 5 ст. 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 7 статті 7 Закону №3671-VI встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Відповідно до пункту 195 цього Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Отже, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Вказані висновки узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 19.09.2018 року по справі №815/2736/17.
Відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
З матеріалів особової справи позивача вбачається, що 20.09.2022 ОСОБА_1 легально вибув з Непалу до м. Делі (Індія), автобусним рейсом, де перебував протягом 2,5 місяців.
06.12.2022 позивач вибув авіарейсом за напрямом Делі (Індія) - Дубай (ОАЕ) - Стамбул (Туреччина) - Кишинів (Молдова). Державний і кордон України перетнув 17.12.2022, легально, через пункт пропуску «Сокиряни», на підставі паспортного документа гр. Непалу та оформленої ділової візи до України.
Під час перевірки за обліками ДПС України (підсистема «Аркан») підтверджено факт перетину позивачем державного кордону України період 2019-2024 років:
в'їзди 17.12.2022, 24.01.2023;
виїзд 24.01.2023 року.
23.11.2023 ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДЭДС (ОС №2023000060).
Незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 23.11.2023, тобто через майже два роки після потрапляння на територію України, та перебування на території України у якості нелегального мігранта з 24.01.2023.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1: "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні", варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд в постанові від 06 серпня 2020 року по справі №420/3327/19, від 16 лютого 2018 року по справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17), постанові від 11.10.2018 по справі №815/1892/17.
З огляду на вищезазначене колегія суддів, як і суд першої інстанції дійшла висновку, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування.
За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача органом ДМС було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Зокрема, органом ДМС враховано:
Аналіз відповідності заяви п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Істотні елементи: раса, національність, громадянство, етнічна належність, окрема соціальна група, політичні переконання.
Відомості щодо громадянства та установчі дані підтверджуються копією паспортного документу громадянина Непалу для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 (термін дії: 27.11.2029), який надано разом з перекладом з англійської на українську мову.
Наданий документ дозволив з'ясувати наступні відомості: лат. ОСОБА_3 , у перекладі Шрестха Бхуджу Діпак, дата народження ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), місце народження (м. Бхактапур).
Щодо національної належності заявник є громадянином Непалу, за етнічною належністю - неварі.
Також, в ході опитування позивача останній повідомив, що під час проживання на території Непалу він не зазнавав переслідувань за ознаками раси, громадянства, національності, політичних переконань або належності до певної соціальної групи. Додатково було заявлено, що ані позивач, ані його близькі родичі не належали до жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на території Непалу, заявник не займався політичною або публічною діяльністю.
За результатом опитування не виявлено факту щодо належності шукача захисту до політичних діячів, критиків непальського уряду або прихильників недержавних збройних формувань чи носіїв певних політичних переконань, неприйнятних офіційною владою Непалу, політичні переконання також відсутні.
Відповідно до звіту Державного департаменту США від 20.03.2023 року щодо дотримання прав людини в Непалі спостерігається, що в країні походження заявника, Конституція забороняє тортури та інше жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, і є достовірні повідомлення про те, що урядовці дотримуються таких норм права.
Закон передбачає кримінальну відповідальність за тортури, надається перелік таких покарань за тортури, містяться норми права щодо отримання фінансової компенсації для жертв тортур (додаток №5 до рекомендаційної позиції).
Джерело ІКП: https://www.ecoi.net/en/document/2089245.html
Отже, з урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що відомості, що надані позивачем, є суперечливими і не відповідають вимогам сфери міжнародного захисту та положенням Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 №8043/04.
Щодо належності ОСОБА_1 до християнської релігії, то судами першої та другої інстанцій встановлено таке.
Згідно протоколів співбесіди встановлено низку істотних розбіжностей та логічну неузгодженість щодо прийняття Християнства. При цьому позивач зазначає, що на території Непалу вінзазнавав погрози з боку цивільних, пов'язує це із сповідуванням християнської релігії.
Проте, за результатами опитування позивача, можливо дійти висновку про спробу надання неправдоподібної інформації, зокрема встановлена відсутність дотримання канонів християнської релігії та релігійних переконань.
Такий висновок випливає з наступне:
заявник ніколи не був членом будь-якої релігійної структури на території Непалу, відсутні знання і навички про релігію, не займався поширенням релігійної літератури чи прозелітизму, не носить християнських символів, хрест та іконки;
позивач не може повідомити назву, місце та дату Хрещення чи відвідування церкви, не може назвати напрямок християнства, який начебто сповідував. Так, у різних співбесідах називав себе протестантом чи католиком;
за різними процедурами повідомлялися різні періоди прийняття Християнства (2018, 2020, 2021, 2022 роки), під Хрещенням було поняття: «зайшов до церкви, поставив свічку, мені сказали, що я Християнин», надаються різні підстави набуття Християнства. У заяві від 23.11.2023 року також повідомлено, що це сталося через знайомство з дівчиною християнкою. Під час співбесіди від 24.01.2024 надав твердження, що самостійно прийняв таке рішення через відсутність бажання дотримуватися індуїзму; окремо звертається увага, що під час співбесіди від 16.04.2024 позивач заявив, що під час проживання у Непалі взагалі не дотримувався обрядовості у Християнстві; детальне опитування щодо особливостей Християнства вказує на відсутність відповідних знань: заявник не володіє назвами Християнських свят, не розуміє їх значення, у тому числі не знає символіки, а також не володіє назвами релігійних книг, різницю між старим і новим Завітами, тощо.
Щодо переслідування, дискримінації та категорій ризику на території Непалу, та переслідування за ознакою віросповідання, відповідно до релевантних звітів, встановлюється таке.
Відповідно до положень керівництва УВКБ ООН з процедур та критеріїв визначення статусу біженця у редакції за лютий 2019 року відзначається, що дискримінація сягає рівня переслідування, коли зазначене суттєво впливає на життя та зачіпає основоположні права осіб, серед яких: право на працевлаштування, освіту, віросповідання тощо.
Джерело ІКП: https://www.refworld.org/docid/5cb474b27.html
За матеріалами особової справи також встановлено відсутність ознак щодо можливості застосування до нього серйозної шкоди у вигляді смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання чи ситуації загальнопоширеного насильства у разі повернення до Непалу.
Також відповідно до матеріалів особової справи позивача колегія суддів встановила, що міграційним органом перевірена справа на предмет елементів переслідування чи побоювання та за результатами опитування позивача було встановлено, що позивач не належав до заборонених релігійних течій на території Непалу; в країні функціонують християнські храми та інші культурні заклади для послідовників християнської релігії; законодавчі та побутові обмеження для населення щодо відвідування християнських храмів відсутні; держава дозволяє сповідування будь-якої релігії; особисто у заявника не виникало проблем зі органами влади Непалу.
Враховуючи необґрунтованість історії переслідування позивача та проаналізовану ІКП, якою підтверджена відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров'ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що позивач має усі можливості для повернення до регіону постійного проживання, оскільки фактів переслідування за етичною належністю та за ознаками сповідання християнства, що можуть призвести до дискримінації позивача, не виявлено. Також колегією суддів не встановлено підтверджених доказами обставин переслідування заявника, психологічного або фізичного насильства з боку уряду за власні релігійні переконання.
Відповідно до опрацьованого звіту від 15.05.2023 зі свободи віросповідання на території Непалу, підготовленого Державним департаментом СІЛА, спостерігаються:
факт існування рівних прав для представників різних релігійних конфесій;
соціальна-правова захищеність християн на території Непалу;
законодавчо закріплена можливість на вільне дотримання обраного віросповідання;
протидія дискримінації за кастовою ознакою в місцях відправлення культу;
країна громадянської належності заявника є учасницею Міжнародного! пакту про громадянські та політичні права (додаток №2 до рекомендаційної позиції).
Джерело ІКП:
https://www.ecoi.net/en/document/2091953.html.
Відповідно до повідомлення міжнародної благодійної правозахисної християнської організації «OpenDoors» від 20.07.2023 спостерігається стрімке поширення релігії та зростання чисельності християн на території He-палу за останні роки (додаток №3 до рекомендаційної позиції).
Джерело ІКП:
https://www.opendoors.org/en-US/research-reports/articles/stories/Nepal-Number-of-Christians-growing/.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про відсутність конкретних підстав, через які позивач може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність доказів безпосереднього його переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Непалі жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Таким чином, органом ДМС було встановлено, що факти, повідомлені позивачем на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності та пов'язану з ними небезпеку у разі його повернення до країни громадянської належності не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону, оскільки заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Виходячи зі змісту статті 10 Закону спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмов)' у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону.
Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені нею обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.
Таким чином колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Суд відхиляє доводи апеляційної скарги позивача що на даний час він офіційно одружений на громадянці України, оскільки сам по собі факт перебування позивача у шлюбі з громадянкою України, не є підставою для надання особі міжнародного захисту та не спростовує встановлені ДМС обставини щодо відсутності ознак його переслідування у випадку повернення до країни громадянської належності. Вказані факти можуть бути підставою для оформлення права такої особи на проживання (перебування) в Україні, але не можуть самі по собі заміняти передбачені законом дії такої особи для реалізації цього права.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у своїх постановах від 10.10.2019 по справі №2340/2910/18 та від 18.03.2021 по справі №522/14416/18, від 29.05.2023 по справі №522/5683/22.
Підсумовуючи викладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи, і наведені в апеляційній скарзі доводи правильність рішення суду не спростовують.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення апеляційного суду, або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.
Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко
Суддя К.В.Кравченко
Суддя Ю.В.Осіпов