09 грудня 2025 р.Справа № 520/10625/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Катунова В.В.,
Суддів: Чалого І.С. , Подобайло З.Г. ,
за участю секретаря судового засідання Колодкіної Н.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.07.2025, головуючий суддя І інстанції: Полях Н.А.,повний текст складено 03.07.25 року по справі № 520/10625/25
за позовом ОСОБА_1
до Державної податкової служби України , Головного управління ДПС у Харківській області, утворене на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України
про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду звернувся з адміністративним позовом до Державної податкової служби України, Головного управління ДПС у Харківській області, утворене на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України , в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Державної податкової служби України від 31.03.2025 № 601-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 »;
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у Харківській області від 07.04.2025 № 145-о «Про оголошення наказу ДПС України від 31.03.2025 № 601-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (код ЄДРПОУ 43983495) з 8 квітня 2025 року.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 01.07.2025 у справі № 520/10625/25 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
ОСОБА_1 , не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин у справі та порушення норм матеріального права, просить суд апеляційної інстанції рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.07.2025 по справі № 520/10625/25 скасувати та задовольнити адміністративний позов у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що спірні накази є протиправними та винесеними з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки такі видані відповідачами всупереч гарантіям правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни. Вказує на не вжиття відповідних управлінських рішень суб'єктами владних повноважень, що обумовлені необхідністю дотримання прав мобілізованих працівників, оскільки 06 квітня 2025 року позивач призваний на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Відповідачі, у надісланих відзивах на апеляційну скаргу, посилаючись на законність та обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просять суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Позивач в судовому засіданні підтримав вимоги та обґрунтування апеляційної скарги , наполягав на її задоволенні.
Представники відповідачів підтримали свої заперечення проти задоволення апеляційної скарги та просили залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 у період з 21 листопада 2000 року по 7 квітня 2025 року проходив державну службу в податкових органах Державної податкової служби України (далі - ДПС) на території Харківської області, на посадах: державного податкового інспектора-юриста відділу правового забезпечення Харківської об'єднаної ДПІ, старшого державного податкового інспектора, головного державного податкового інспектора, завідувача сектором, начальника відділу, начальника юридичного управління та заступника начальника Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (далі - ГУ ДПС). Позивач має третій ранг державного службовця.
24 березня 2025 року позивачем подано на ім'я голови ДПС було подано заяву про звільнення із займаної посади за угодою сторін 07.04.2025.
Дана заява була подана через в.о. начальника ГУ ДПС - ОСОБА_2 , що підтверджується резолюцією останнього на заяві позивача від 24.03.2025.
Наказом ДПС від 31.03.2025 № 601-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 », виданим на підставі заяви ОСОБА_1 та листа-погодження Міністерства фінансів України від 25.03.2025 № 17030-17-62/8792, припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 , заступника начальника Головного управління ДПС у Харківській області, 07 квітня 2025 року за угодою сторін, згідно з пунктом 3 частини першої статті 83, частиною другою статті 86 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (зі змінами).
Наказом Головного управління ДПС у Харківській області від 07.04.2025 № 145-о «Про оголошення наказу ДПС України від 31.03.2025 № 601-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 »» (далі - наказ ГУ ДПС у Харківській області № 145-о) оголошено наказ ДПС від 31.03.2025 № 601-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 ».
Позивач, не погодившись із прийнятими наказами від 31.03.2025 № 601-о та від 07.04.2025 № 145-о, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того , що ДПС при виданні наказу від 31.03.2025 № 601-о “Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » дотримався вимог чинного законодавства про працю та державну службу, оскільки звільнення позивача відбулося за угодою сторін згідно з частиною 2 статті 86 Закону №889-VIII - за результатами досягнутої між державним службовцем і суб'єктом призначення взаємної домовленості - на підставі власноруч написаної позивачем 24 березня 2025 року на ім'я голови ДПС заяви, у якій міститься підпис позивача, чітко визначено підставу звільнення - за угодою сторін і дату звільнення - 07.04.2025. Щодо заяви позивача ( ОСОБА_1 ) із проханням увільнення від виконання обов'язків за займаною посадою із збереженням місця роботи і посади суд першої інстанції зазначив, що така заява була адресована в. о. начальника Головного управління ДПС у Харківській області Селезню В.В., до компетенції якого не належить розгляд питання та прийняття такого рішення, про що ОСОБА_1 було проінформовано листом ГУ ДПС від 07.04.2025 №18036/6/20-40-11-22. Тобто , звернення позивача із заявою про увільнення від виконання обов'язків за посадою заступника начальника Головного управління ДПС у Харківській області було адресоване особі, яка не є належним суб'єктом владних повноважень у вирішенні такого питання, а відтак не могла вчинити відповідну дію в межах компетенції, визначеної законом. За відсутності повноважень у керівника територіального органу ДПС не було підстав для прийняття рішення щодо увільнення державного службовця, який обіймає посаду з номенклатури Голови ДПС. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що подача заяви про відкликання після подання заяви про звільнення не може вважатися спільним волевиявленням державного службовця і суб'єкта призначення на анулювання домовленості про звільнення за угодою сторін. Тобто, відкликання позивачем заяви про звільнення із займаної посади за угодою сторін могло б мати місце виключно у випадку домовленості про це з відповідачем, а в спірному випадку такої взаємної домовленості сторін не було досягнуто. Сам собою факт направлення позивачем заяв про відкликання заяви про звільнення за угодою сторін не може бути підставою для продовження державної служби без відповідної згоди на це відповідача. Наказ ГУ ДПС від 07.04.2025 №145-о “Про оголошення наказу ДПС України від 31.02.2025 №601-о “Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » видано на виконання вимог п. 6.5 Розділу 6 Наказу № 704 та з метою проведення розрахунку з ОСОБА_1 , про що прямо зазначено у пункті 2 наказу ДПС України від 31.02.2025 №601-о “Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 ». Таким чином, наказ ГУ ДПС у Харківській області від 07.04.2025 № 145-о, яким було оголошено наказ центрального апарату ДПС України про звільнення ОСОБА_1 , є лише реалізацією вимог пункту 6.5 Розділу 6 Наказу № 704. Цей пункт покладає на відповідний територіальний орган обов'язок організаційного виконання кадрового рішення Голови ДПС, зокрема - забезпечення фінансового розрахунку з працівником, оформлення трудових документів та внесення відповідних записів. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку , що ГУ ДПС у Харківській області у даному випадку діяло не як суб'єкт прийняття рішення щодо припинення державної служби ОСОБА_1 , а як виконавець рішення ДПС України. Оцінюючи доводи позивача в межах цієї правової конструкції, суд першої інстанції зазначив, що позовна заява містить лише загальні посилання ОСОБА_1 на ймовірну протиправну поведінку посадових осіб без її конкретизації, без наведення змісту чи обставин конкретних дій, які б мали систематичний, тривалий і умисний характер, та не містить вказівок на мету, з якою такі дії начебто вчинялися. Також позивачем не подано жодного доказу, який би підтверджував сам факт вчинення щодо нього мобінгу в одній з форм, передбачених статтею 2-2 КЗпП України. Позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність мобінгу (цькування) у трудових відносинах між позивачем та відповідачами, а також не надано жодного доказу, який би підтверджував систематичність, умисність та спрямованість дій роботодавця або інших осіб на приниження честі, гідності чи створення ворожого робочого середовища для позивача.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову, виходячи з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суспільні відносини з приводу проходження публічної служби в органах системи Державної податкової служби України унормовані, насамперед, приписами Закону України від 10.12.2015 № 889-VIII «Про державну службу» (далі за текстом - Закон № 889-VIII).
Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись нормами Кодексу законів про працю України, Закону України «Про оплату праці», Закону України «Про відпустки» тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі та суті служби в органах державної виконавчої влади.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються Законом № 889-VIII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
За наведеним у ст. 1 Закону № 889-VIII визначенням, державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Відповідно до ст. 5 Закону № 889-VIII, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Згідно з частиною першою статті 21 Кодексу законів про працю України (далі по тексту - КЗпП України) трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін.
Чинне законодавство не встановлює порядку та строку припинення трудового договору за угодою сторін, у зв'язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.
Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу.
За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір.
Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу.
День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою. Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.
Приписами пункту 3 частини першої ст. 83 Закону № 889-VIII, зокрема, визначено підставу для припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).
Частиною другою статті 86 Закону №889-VIII визначено, що державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.
Верховний Суд у постанові від 05 грудня 2024 року у справі № 380/7363/23 зазначив, що основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення трудового договору та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов'язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, а також частиною другою статті 86 Закону №889-VIII.
Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору. Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Аналогічний за змістом висновок викладений у низці постанов Верховного Суду від 31 серпня 2020 року у справі № 359/5905/18, від 29.10.2020 у справі №826/3388/18, від від 05.12.2022 у справі №344/5357/21, від 05 грудня 2024 року у справі № 380/7363/23 та інш.
З матеріалів справи вбачається , що позивачем 24.03.2025 власноручно написано заву про звільнення за згодою сторін 07.04.2025, що не спростовується позивачем.
При цьому , позивач вказує , що така заява написана ним під тиском та особисто не подавалась на адресу ДПС (суб'єкта призначення) не направлялась та не подавалась до ГУ ДПС у Харківській області. Також вказує , що заява не містить резолюції суб'єкта призначення щодо пропозиції або погодження строку, з якого трудовий договір може бути розірвано, не містить даних про надходження та опрацювання її з дотриманням вимог ДСТУ 4163:2020 "Вимоги до оформлення документів", а також п.2.3.4, п.2.2.3.7, п.2.2.3.13, п.2.3.2.7 Інструкції з діловодства у ДПС, затвердженій наказом ДПС України №222 від 20.12.2019, що в сукупності свідчить про недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, що, в свою чергу, позбавляє відповідача права на звільнення ОСОБА_1 за угодою сторін.
Так, відповідно до підпунктів 1, 2 пункту 1 Розділу 3 Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях служба діловодства здійснює первинне опрацювання документів, що надійшли до установи, їх попередній розгляд, реєстрацію, передачу керівництву на розгляд, передачу виконавцям. Після виконання документи долучаються до справ. Документи, створені у паперовій формі, проходять і опрацьовуються в установі на єдиних організаційних та правових засадах організації документообігу із документами, створеними в електронній формі.
Підпунктами 2, 5, 11, 12 пункту 2 Розділу 3 вищенаведеної інструкції передбачено, що усі документи, що надходять до установи, приймаються централізовано в службі діловодства (експедиції).
Факт надходження документа до установи обов'язково фіксується шляхом проставлення на вхідних документах відмітки про його надходження до установи, яка проставляється від руки або за допомогою штампа, автоматичного нумератора на лицьовому полі у правому куті нижнього поля першого аркуша оригіналу документа. Елементами зазначеного реквізиту є скорочене найменування установи - одержувача документа, реєстраційний індекс, дата (у разі потреби - година і хвилини) надходження документа. У разі застосування автоматизованої системи реєстрації зазначена інформація наноситься за допомогою штрих-коду.
Обов'язковому розгляду керівником установи підлягають закони України, постанови Верховної Ради України, акти та доручення Президента України, акти Кабінету Міністрів України, доручення Прем'єр-міністра України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, центральних і місцевих органів виконавчої влади (далі - акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та доручення вищих посадових осіб), а також запити і звернення народних депутатів України та депутатів місцевих рад, кореспонденція Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України (далі - запити, звернення, а також кореспонденція Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України), кореспонденція, що надходить від установ вищого рівня, рішення органів місцевого самоврядування, а також найважливіші документи, які містять інформацію з основних питань діяльності установи і потребують вирішення безпосередньо керівником.
Інші документи передаються заступникам керівника або структурним підрозділам (виконавцям) відповідно до їх функціональних обов'язків.
Під час попереднього розгляду документів враховуються повноваження суб'єктів розгляду кореспонденції, передбачені в положеннях (статутах) про установу та в положеннях про структурні підрозділи, розпорядчих документах про розподіл обов'язків між керівником установи та його заступниками, посадових інструкціях, а також класифікатор питань діяльності установи, номенклатура справ, схеми проходження документів.
Підпунктами 1 пункту 2 Розділу 3 службовий документ, отриманий установою або створений нею, у тому числі для внутрішнього користування, вважається внесеним до документаційного фонду установи з моменту його реєстрації.
Таким чином, в державних установах, документи, на кшталт заяв про звільнення, приймаються виключно через канцелярію, шляхом реєстрації.
Більш того, якщо будь-яка особа, що діє в "інтересах" іншої особи повинна надавати довіреність від свого довірителя.
Отже, у відповідача (ГУ ДПС у Харківській області) взагалі не мається будь-яких доказів того, що позивач, саме 24.03.2025 року, виявляв бажання звільнитися зі служби, шляхом подачі відповідної заяви.
Так, вищенаведена заява про звільнення не містить будь-яких відміток про дату отримання, спосіб отримання, особу, що її отримала.
У справі № 815/4354/17 позивач, оскаржуючи наказ про звільнення з посади начальника Управління Укртрансбезпеки в Одеській області за угодою сторін відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України, частини другої статті 86 Закону №889-VIII, пояснював, що його звільнення відбулося неправомірно, без дотримання процедури та належного погодження повноважними особами, а також без його волевиявлення, адже із заявою про звільнення позивач не звертався. Своєю чергою, відповідачем на виконання ухвали суду надано пояснення, що заява про звільнення позивача була подана до Управління невідомим співробітником Укртрансбезпеки (мова оригіналу), у невідомий спосіб, невідомо кому, поза службою діловодства. Суди попередніх інстанцій, з висновками яких погодився Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2020 року у справі №815/4354/17, установили, що відсутність волевиявлення позивача на припинення державної служби за угодою сторін у цій справі є очевидною.
З матеріалів справи вбачається , що 06.04.2025 позивач призваний на військову служби за призовом під час мобілізації на особливий період.
06.04.2025 позивачем на електронну пошту , засобами оператора поштового зв'язку «Укрпошта» та Харківського обласного вузла спецзв'язку повідомлено відповідними заявами безпосереднього керівника (вх. ГУ ДПС від 07.04.2025 № 30074/6/ЕП) та керівника ДПС України -суб'єкта призначення (вх. ДПС України від 07.04.2025 № 15446/6) про відкликання заяви про звільнення та увільнення від виконання обов'язків за займаною посадою заступника начальника Головного управління ДПС у Харківській області у зв'язку із призовом на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період із збереженням місця роботи і посади до дня фактичного звільнення з військової служби або закінчення особливого періоду.
Тобто , позивачем в день призову на військову службу під час мобілізації на особливий та до дати фактичного звільнення вживались заходи з відкликання раніше написаної заяви щодо звільнення за згодою сторін.
07.04.2025 позивачем на електронну пошту було отримано відповідь (лист ГУ ДПС від 07.04.2025 № 18036/6/20-40-11-22), за змістом якої позивача повідомлено, що розгляд питань та прийняття рішень щодо увільнення у зв'язку із призовом військову службу на період мобілізації та відкликання раніше поданої заяви, не належить до компетенції керівника територіального органу ДПС.
ДПС України, надаючи відповідь, у листі від 02.05.2025 № 12420/6/99-00-11-02-01 зазначило про те, що відкликання працівником раніше поданої заяви не анулює в односторонньому порядку домовленість сторін про припинення трудового договору за угодою сторін та передбачає наявність згоди з боку роботодавця на анулювання такої згоди, посилаючись на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 21.10.2021 по справі № 540/1615/19, і повідомило позивача, що станом на сьогодні (на дату складення такого листа) заявник не перебуває у трудових відносинах з ДПС та її територіальними органами.
З цього приводу колегія суддів звертає увагу на наступне.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).
Відповідно до статті 51 Кодексу законів про працю України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Так , статтею 36 Кодексу законів про працю України не передбачено право працівника на відкликання своєї заяви про звільнення за угодою сторін, оскільки нормами Кодексу законів про працю України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов'язку прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у разі досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.
У зв'язку з цим, варто зазначити, що висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11) щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість за потреби, за відповідної консультації передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Дійсно Верховний Суд в постановах від 21.10.2021 по справі № 540/1615/19 та від 01 травня 2024 року у справі № 400/504/23 зауважує, що анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це державного службовця та суб'єкта призначення.
У цьому зв'язку колегія суддів зауважує, що правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
При встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Слід звернути увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово надавала роз'яснення як треба розуміти подібність правовідносин. Втім, у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20, пункт 39) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо визначення подібності правовідносин, зазначивши таке. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність варто також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду перебувають у нерозривному зв'язку із обсягом встановлених у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи, адже це не свідчить про неправильне застосування норми матеріального права, а вказує на відмінність обставин та доказової бази.
Таким чином, висновки Верховного Суду , викладені у постановах від 21.10.2021 по справі № 540/1615/19 та від 01 травня 2024 року у справі № 400/504/23 , обставини, які формують зміст цих правовідносин і впливають на застосування норм права, є відмінними.
При розгляді даної справи слід звернути особисту увагу на наступне.
Відповідно до статті 2 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та їх сімей» (далі по тексту - Закон № 2011-XII), ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 2 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі по тексту - Закон №2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; до видів військової служби зокрема відноситься військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Відповідно до статті 1 Закону України від 06.12.1991 № 1932-XII «Про оборону України» (далі по тексту - Закон № 1932-XII), особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
За приписами статті 1 Закону України від 21.10.1993 № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі по тексту - Закон № 3543-XII) особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Приписи частини 2 статті 39 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі по тексту - Закон № 2232-ХІІ) визначають, що громадяни України, які проходять базову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».
Невиконання цього обов'язку є підставою для притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності (частина перша статті 42 Закону № 2232-ХІІ).
Наведені норми кореспондуються з положеннями статті 119 КЗпП України.
Так, згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП України за працівниками, направленими для проходження базової військової служби, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров'я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, відповідних підрозділах розвідувальних органів України після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими (частина четверта статті 119 КЗпП України).
Згідно з частинами п'ятою-шостою статті 119 КЗпП України, гарантії, визначені у частині третій цієї статті, не поширюються на осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту, а в частині збереження місця роботи, посади - також на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.
Гарантії, передбачені частинами другою і третьою цієї статті, не поширюються на осіб, які визнані винними у вчиненні кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби (військових кримінальних правопорушень) під час особливого періоду і вирок стосовно яких набрав законної сили.
Тож, на основі аналізу наведених вище законодавчих положень висновується, що передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України гарантії щодо збереження місця роботи, посади поширюються на працівника з дня прийняття його на військову службу під час дії воєнного стану.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 березня 2023 року у справі № 200/3471/21, від 30 травня 2023 року у справі № 200/3363/21-а, від 14 березня 2025 року у справі № 280/7366/23.
Враховуючи викладене, колегія суддів робить висновок про поширення гарантії щодо збереження місця роботи, посади на позивача з дня прийняття його на військову службу під час дії воєнного стану, тобто з 06.04.2025.
У Рішенні Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 зазначено, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі № 12 до цієї Конвенції (статті 1), ратифікованих Україною, та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7); гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод (абзаци четвертий, п'ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
У § 49 Рішення у справі «Пічкур проти України“ від 7 листопада 2013 року Європейський суд з прав людини акцентував увагу на тому, що відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимної мети або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою.
Конституційний Суд України вказував, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими (абзац сьомий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004).
З огляду на це Конституційний Суд України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об'єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватися з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.
В межах спірних правовідносин судом встановлено, що станом на 06.04.2025 позивач перебував у трудових відносинах, що не заперечується відповідачами. Під час перебування в трудових відносинах та набувши правового статусу військовослужбовця в особливий період позивач до дати звільнення (07.04.2025) просив застосувати до нього гарантії, що прямо передбачені статтею 119 КЗпП України та є обов'язковими та безумовними для роботодавця (суб'єкта призначення), про що Верховний Суд зазначав в численних постановах (13.06.2018 по справі № 813/782/17, 18.07.2018 по справі № 355/1218/17, 20.06.2018 по справі № 323/1252/17, 25.07.2018 по справі № 761/33202/16-ц, 14.02.2018 по справі № 727/2187/16-ц, 10.07.2019 по справі № 263/13585/18, 06.02.2020 по справі № 818/777/17, 26.08.2020 по справі № 813/402/17, 10.03.2021 по справі № 265/596/20, 08.10.2025 № 752/13502/22).
Аналізуючи приписи статті 119 КЗпП України, частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» колегія суддів робить висновок, що гарантії щодо збереження за працівником місця роботи і посади, на підприємстві, в установі, організації, установлені для працівників, направлених для проходження базової військової служби, призваних на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення згідно з вказаними нормами, є безумовними.
Встановивши з поданих сторонами доказів, що позивача - ОСОБА_1 звільнено з займаної посади під час дії особливого періоду, колегія суддів дійшла висновку про недотримання роботодавцем (суб'єктом призначення) передбачених статтею 119 КЗпП України, статтею 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» гарантій, що призвело до незаконного звільнення позивача.
Отримавши 06.04.2025 року заяву позивача про відкликання заяви про звільнення з підтвердженням того, що він до дати звільнення був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, ДПС не вжито заходів для увільнення позивача від роботи із збереженням місця роботи і посади з врахуванням положень статті 119 КЗпП України, частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
З підстав наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що при розгляді та задоволенні заяви позивача про звільнення від 24.03.2025 року, відповідачу слід було з'ясувати дійсне волевиявлення позивача на звільнення, позаяк позивач фактично відкликав заяву про звільнення від 24.03.2025 , в якій повідомив про призов його на військову службу та просив застосувати до нього приписи ст. 119 КЗпП України (увільнити від виконання обов'язків за займаною посадою заступника начальника Головного управління ДПС у Харківській області у зв'язку із призовом на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період із збереженням місця роботи і посади до дня фактичного звільнення з військової служби або закінчення особливого періоду).
За таких обставин, реалізована відповідачем заява не може вважатися такою, що відображає дійсне волевиявлення позивача розірвати трудовий договір на підставі частини другої статті 86 Закону України № 889-VIII.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного суду від 08 серпня 2024 року справа № 260/8107/21.
Колегія суддів звертає увагу , що нормами Закону № 889 не врегульовано порядок збереження робочого місця за держслужбовцем, що призваний на військову службу під час мобілізації.
Разом із тим, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Тому ,в даному випадку , до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми трудового законодавства.
Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 31.10.2019 у справі № 825/598/17 та від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.
Також, колегія суддів звертає увагу, що трудове законодавство не містить імперативних норм, які забороняли б роботодавцю скасовувати раніше видані ним накази або вносити до них зміни у випадку, коли до дати звільнення працівника було призвано на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, з метою дотримання приписів статті 119 КЗпП України, частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Вищенаведене суд першої інстанції не врахував, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - «поза будь-яким розумним сумнівом», у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - «баланс вірогідностей».
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, колегія суддів констатує, що у ході розгляду справи суб'єктом владних повноважень не подано доказів відповідності закону оскаржених волевиявлень, а обсяг використаних доказів та обрані мотиви не дозволяють визнати юридично правильними та фактично обґрунтованими ті підстави, які покладені адміністративним органом в основу оскаржених рішень.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При цьому, суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18) обов'язковою умовою визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, колегія суддів дійшла до висновку про те, що у спірних правовідносинах допущені суб'єктом владних повноважень порушення спричинили безпідставне настання для позивача негативних наслідків, що є визначеною процесуальним законом підставою для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування Наказу ДПС України від 31.03.2025 № 601-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 ». Відтак, наказ ДПС України від 31.03.2025 № 601-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » не відповідає критеріям, встановленим ч.2 ст.2 КАС України, а тому підлягає скасуванню.
Інші позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування наказу Головного управління ДПС у Харківській області від 07.04.2025 № 145-о «Про оголошення наказу ДПС України від 31.03.2025 № 601-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » та поновлення позивача на посаді є похідними від скасування Наказу ДПС України від 31.03.2025 № 601-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » та підлягають задоволенню.
Відповідно до приписів частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в ч.1 ст.235 КЗпП України, а тому, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі. У постанові Верховного Суду від 20.01.2021р. у справі №804/958/16 зазначено, що з аналізу ст.235 КЗпП України вбачається, що у разі встановлення незаконного звільнення суд обмежений правами щодо поновлення такого працівника на посаді, а саме суд може поновити таку особу лише на роботі, з якої працівника було звільнено. Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі № 640/21065/18, від 27.04.2021р. у справі № 826/8332/17, від 31.05.2021р. у справі № 840/3202/18, від 20.01.2021р. у справі № 640/18679/18, від 25.02.2021р. у справі № 820/292/17.
Колегія суддів дійшла висновку про задоволення позовної вимоги про зобов'язання поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (код ЄДРПОУ 43983495) з 8 квітня 2025 року із збереженням робочого місця за позивачем, як призваним на військову службу за мобілізацією, на особливий період, що відповідно має бути оформлено відповідним наказом. Таке поновлення позивача на займаній посаді спрямовано виключно на відновлення його порушеного права щодо збереження його робочого місця, як мобілізованого.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Враховуючи приписи другого речення частини третьої статті 119 КЗпП України та з огляду на те, що позивачу здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", колегія суддів не приймає рішення про виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Колегія судів зазначає, що Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) щодо якості судових рішень на рівні рекомендацій, що мають характер норм «м'якого права», наголосила, що якість будь-якого судового рішення залежить головним чином від якості його обґрунтування. Воно не лише полегшує розуміння сторонами суті рішення, а насамперед слугує гарантією проти свавілля. Обґрунтування судового рішення загалом засвідчує дотримання національним суддею принципів, проголошених ЄСПЛ. При цьому навіть «проміжні» процесуальні рішення потребують належного викладу підстав їх прийняття, якщо вони стосуються індивідуальних свобод. Належне мотивування судового рішення - це стандарт ЄСПЛ, напрацьований за результатами розгляду заяв про порушення права на справедливий суд. Аналіз практики ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції свідчить, що право на мотивоване судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи.
По-перше, ціль мотивування судового рішення полягає в тому, щоб продемонструвати і довести, передусім сторонам, що суд справді почув, а не проігнорував їхні позиції. По-друге, мотивоване судове рішення надає сторонам змогу вирішити питання про доцільність його оскарження. По-третє, належне мотивування судового рішення забезпечує ефективний апеляційний перегляд справи. По-четверте, тільки мотивоване судове рішення забезпечує можливість здійснювати суспільний контроль за правосуддям.
Суд звертає увагу, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00, пункт 23). Тому за наведених вище підстав, якими Суд обґрунтував своє рішення, не вбачається необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у справі.
Згідно ч. 1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно з п. 1, п. 4 ст. 317 КАС України неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права є підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення про задоволення позовних вимог, апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.07.2025 по справі № 520/10625/25 скасувати.
Прийняти нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Державної податкової служби України від 31.03.2025 № 601-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 ».
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у Харківській області від 07.04.2025 № 145-о «Про оголошення наказу ДПС України від 31.03.2025 № 601-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 ».
Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (код ЄДРПОУ 43983495) з 8 квітня 2025 року .
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя В.В. Катунов
Судді І.С. Чалий З.Г. Подобайло
Повний текст постанови складено 12.12.2025 року