24 листопада 2025 року м. Харків Справа № 922/1126/25
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Стойка О.В., суддя Істоміна О.А. , суддя Попков Д.О.
за участю секретаря судового засідання Семченко Ю.О.,
та представників учасників справи:
від Позивача: Кузнєцова А.А. - представник;
від Відповідача: Хоменко Є.О.- представник;
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Будінвест", м. Харків та Товариства з обмеженою відповідальністю "Куликівська Брама", м.Харків на рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2025 у справі №922/1126/25 та апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Будінвест", м. Харків на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 28.08.2025 у справі №922/1126/25
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Будінвест", м. Харків
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Куликівська Брама", м.Харків
про стягнення 1 337 034,66 грн.
та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Куликівська Брама", м. Харків,
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Будінвест", м. Харків,
про стягнення 62 871,40 грн
У березні 2025р. до Господарського суду Харківської області звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю «Завод «Будінвест» (далі- Позивач) з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Куликівська Брама» (далі- Відповідач) про стягнення заборгованості у загальному розмірі 3 668 846,95 грн, що складається з 3 242 084, 60 грн основного боргу, 3 667,03 грн пені, 423 095,32 грн інфляційних нарахувань.
У квітні 2025року Відповідач звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до Позивача про стягнення з суми сплаченої за нікчемним правочином в розмір 62 871,40 грн, яку ухвалою Господарського суду Харківської області від 01.05.2025 прийнято до спільного розгляду з первісною позовною заявою у справі № 922/1126/25, а вимоги за зустрічним позовом об'єднано в одне провадження з первісним позовом.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 15.08.2025 року у справі №922/1126/25 у задоволенні первісного та зустрічних позовів відмовлено, за додатковим рішенням від 28.08.2025 заяви сторін про ухвалення додаткового рішення про відшкодування витрат на правову допомогу задоволено частково, відшкодовано на користь кожної зі сторін за рахунок іншої по 1000 грн судових витрат на професійну правничу допомогу.
Не погодившись із зазначеним рішенням господарського суду та вважаючи його таким, що постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, Позивач звернуся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову та прийняти нове, яким задовольнити первісний позов в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована наступним:
- суд першої інстанції не врахував, що одночасної зміни предмету та підстав позову не відбулося, що свідчить про порушення ч. 3 ст. 46 ГПК України при прийнятті ухвали від 15.05.2025 щодо відмови у прийнятті до розгляду заяви Позивача про зменшення розміру позовних вимог та зміну підстав позову;
- Позивач неодноразово наполягав на застосуванні до виниклих правовідносин ст. 1212 ЦК України, проте суд першої інстанції не надав вірної кваліфікації правовідносинам сторін;
- судом першої інстанції було відмовлено у задоволенні первісних позовних вимог у більшому еквіваленті, аніж було заявлено Позивачем з урахуванням залишення позовної заяви в частині без розгляду;
- Відповідач, як фактичний користувач орендованих приміщень, без достатньої правової підстави зберіг у себе кошти, які мав сплатити за оренду приміщення, відтак у останнього виник обов'язок з повернення таких коштів, однак суд першої інстанції зазначені обставини не дослідив.
Також у поданій апеляційній скарзі Позивач просив відшкодувати за рахунок Відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 50 000, 00грн, докази понесення яких він планував надати у відповідності до ч. 8 ст.129 ГПК України.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 23.09.2025 року у справі №922/1126/25 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Позивача на рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2025, встановлено учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу разом з доказами його (доданих до нього документів) надсилання іншим учасникам справи, а також запропоновано учасникам справи в означений строк надати до суду заяви та клопотання з доказами надсилання їх копії та доданих до них документів іншим учасникам справи.
Позивач також не погодився з додатковим рішенням суду першої інстанції, звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 28.08.2025 по справі №922/1126/25 та відмовити в задоволенні заяви Відповідача про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, а заяву Позивача задовольнити, відшкодувавши за рахунок Відповідача 100 000 (сто тисяч) грн. судових витрат Позивача на професійну правничу допомогу.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги на додаткове рішення Позивач посилався на недоведеність Відповідачем витрат на професійну правничу допомогу, які передбачені п.2 ч.2 ст. 126 ГПК України, а висновок суду про відшкодування з Відповідача витрат Позивача на правничу допомогу у розмірі 1000, 00 грн не відповідає критеріям розумності та співмірності.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 01.10.2025 року у справі №922/1126/25 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Позивача на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 28.08.2025, об'єднано апеляційні скарги Позивача в одне апеляційне провадження, а ухвалою від 07.10.25 розгляд апеляційних скарг призначено на 03.11.2025 о 12:30.
Відповідач, також не погодившись з рішенням суду першої інстанції, звернувся з апеляційною скаргою, за змістом якої просив скасувати рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову та прийняти нове, яким його вимоги задовольнити.
За змістом апеляційної скарги посилався на невірне застосування судом першої інстанції приписів ч. 3 ст. 12 ЗУ «Про іпотеку», оскільки, констатувавши нікчемність укладеного між сторонами правочину (договору оренди), суд не застосував її положення до акту прийому передачі орендованого майна від 10.09.2020 та безпідставно відмовив у задоволенні зустрічного позову про стягнення 62 871,40 грн, сплачених у якості оплати за перший та останній місяць оренди.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 08.10.2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача на означене судове рішення, об'єднано апеляційні скарги сторін в одне апеляційне провадження, розгляд апеляційних скарг призначено на 03.11.2025 о 12:30.
Відповідач у поясненнях від 16.10.2025, які по суті є відзивом на апеляційну скаргу Позивача, зазначив, що подання Позивачем двох окремих заяв про зменшення розміру позовних вимог та зміну предмету позову є зловживанням процесуальними правами та суперечить приписам ст. 46 ГПК України, а твердження Позивача про необхідність застосування ст. 1212 ЦК України, не відповідає його позиції протягом розгляду справи, оскільки Позивач продовжує посилатись на договір оренди, хоча його нікчемність була встановлена судом.
Позивач не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу Відповідача.
У судовому засіданні 03.11.2025 оголошувалась перерва до 24.11.2025 до 10:15.
У судовому засіданні 24.11.2025 кожна зі сторін підтримувала свою позицію, викладену в апеляційних скаргах.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги Позивача підлягають частковому задоволенню, а скарга Відповідача не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.
Рішенням господарського суду в межах даної справи встановлені наступні обставини:
- укладення 02 вересня 2020 року між сторонами Договору оренди № Апп 8.20, відповідно до якого Позивач передав Відповідачу у платне тимчасове користування нежитлові приміщення виробничої будівлі літ. «У-2» площею 431,9 м. кв, нежитлове приміщення №1 площею 16,2 м. кв. у виробничій будівлі літ. «У-2»;
- підписання 10 вересня 2020 року сторонами акту № 1 прийому - передачі орендованого нерухомого майна, за яким Позивач передав, а Відповідач прийняв у користування нерухоме майно: нежитлові приміщення виробничої будівлі літ. «У-2» площею 431,9 м. кв за адресою м. Харків, вул. Велозаводська, 1; нежитлове приміщення № 1 площею 16,2 м. кв. на другому поверсі будівля літ. «У-2» за адресою м. Харків, вул. Велозаводська, 1;
- наявності на дату підписання договору оренди іпотечного обтяження об'єкту оренди - частини приміщень, які розташовані в будівлі літ.«У-2» за адресою: м. Харків, вул. Велозаводська, 1 (спірне орендоване майно) .
Зазначені обставини сторонами не оспорюються.
В обґрунтування заявлених позовних вимог за первісним позовом, з урахуванням заяви про залишення частини позовних вимог без розгляду, Позивач посилався на відсутність оплати за користування орендованим майном за Договором оренди у період з 10.09.2020 по 10.09.2022, яка складає 1305931,34 грн, з яких: 622 147,34 грн за період з 10.09.2020 по 10.09.2021, 683 784,00 грн за період з 10.09.2021 по 10.09.2022. На зазначені суми заборгованості Позивачем за період з вересня 2020 по вересень 2022 року нараховано пеню у розмірі 3 667,03 грн на підставі п. 5.2 Договору, а також інфляційні втрати на підставі ст.625 ЦК України у розмірі 17 436,23 грн.
Відповідач в суді першої інстанції заперечував проти заявленого первісного позову, наголошуючи на тому, що Позивач, достеменно знаючи, що предмет оренди був обтяжений іпотекою станом на дату укладання договору оренди, не отримував попередньої згоди іпотекодержателя на передачу майна в оренду, що входило в склад предмету іпотеки, а відтак, з урахуванням норми ч. 2 ст. 215 ЦК України, укладений між сторонами 02.09.2020 року Договір оренди № Апп 8.20 є недійсним, а отже таким, що не створює юридичних наслідків крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Відповідачем заявлено зустрічний позов про стягнення з Позивача суми сплаченої за нікчемним правочином орендної плати в розмірі 62 871,40 грн., яку він обґрунтовував відсутністю згоди іпотекодержателя на передачу в оренду майна, що знаходиться в іпотеці, у зв'язку з чим з урахуванням норми ч. 2 ст. 215 ЦК України, укладений між сторонами Договір оренди є недійсним, а отже таким, що не створює юридичних наслідків крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції, встановивши відсутність згоди іпотекодержателя на передачу в оренду майна, що знаходиться в іпотеці, з урахуванням норми ч. 2 ст. 215 ЦК України, дійшов висновку, що укладений між сторонами Договір оренди є недійсним, у зв'язку з чим вимоги Позивача про стягнення орендної плати та здійснених на неї нарахувань є безпідставними.
Щодо зустрічного позову, то суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у його задоволенні, дійшов висновку про відсутність підстав до повернення орендної плати за користування орендованим майном через не спростування факту користування нерухомим майном протягом двох місяців.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції частково обґрунтованими, доводи апеляційної скарги Відповідача-безпідставними, а доводи апеляційної скарги Позивача такими, що частково знайшли своє підтвердження в суді апеляційної інстанції, виходячи з наступного.
Щодо висновку суду першої інстанції стосовно одночасної зміни Позивачем підстав та предмету позову.
Так, в ухвалі від 15.05.2025р та в оскарженому рішенні суд першої інстанції виснував, що заява Позивача від 18.06.2025 в порушення ч 3 ст. 46 ГПК України фактично є заявою про одночасну зміну підстав та предмету позову, у зв'язку з чим оцінив таку заяву як зловживання Позивачем своїми процесуальними правами.
Судова колегія вважає зазначені висновки помилковими та такими, що зроблені без урахування висновків Верховного Суду про застосування частини 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, з огляду на наступне.
За змістом ч. 3 ст. 46 ГПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Отже зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально- правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.
Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 46 Господарського процесуального кодексу викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.10.2020 у справі № 922/2575/19.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом первісного позову у первісній редакції позовної заяви була, зокрема, позовна вимога про стягнення заборгованості у загальному розмірі 3 668 846,95 грн, що складається з 3 242 084, 60 грн основного боргу, 3 667,03 грн пені, 423 095,32 грн інфляційних нарахувань, яка ґрунтувалась на відсутності оплати з боку Відповідача за користування орендованими на підставі Договором № Апп 8.20 оренди від 02.09.2020 року нежитловими приміщеннями з посиланням на положення статей 525, 526, 625, 759, 762 Цивільного кодексу України.
Позивачем 30.04.2025 подано заяву про зменшення розміру позовних вимог та зміну підстав позову (вх. 10700 від 01.05.2025), за змістом якої Позивач просить стягнути з Відповідача 1 304 696,60 грн безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за період з 10.09.2020 по 10.09.2022, 3 % річних - 78 355,94 грн, 16596, 63 грн (судового збору), 100 000, 00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Зазначену вимогу Позивач також обґрунтував обставинами порушення Відповідачем обов'язку з внесення орендної плати за користування тим же самим майном, проте вже з посиланням на положення статей 1212, 625 Цивільного кодексу України, які визначають обов'язок особи, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Ухвалою від 15.05.2025 року, суд першої інстанції відмовив у прийнятті до розгляду заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Будінвест" про зменшення розміру позовних вимог та зміну підстав позову (вх. № 10700 від 01.05.2025 року) за мотивами одночасної зміни Позивачем предмету та підстав первісного позову, що суперечить положенням частини 3 статті 46 ГПК України.
Позивач 18.06.2025 року звернувся до суду із двома заявами:
- заявою (вх. № 14498) про залишення без розгляду первісної позовної заяви про стягнення заборгованості в частині стягнення 1 936 153, 26 грн - основної заборгованості, 405 659,09 грн. інфляційних нарахувань (в загальній сумі 2 341 812, 29 грн.) та продовження розгляду позову в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача - 1 304 696, 60 грн - основної заборгованості, 3 667, 03 грн - пені, 17 436,23 грн. - інфляційних нарахувань, судовий збір та 100 000 грн - витрат на професійну правничу допомогу;
- заявою (вх. 14495) про зміну підстав позову ( просив розглянути цю заяву після розгляду вищенаведеної заяви про залишення частини позову без розгляду), за змістом якої просив стягнути з Відповідача на користь Позивача 1 304 696,60 грн основної заборгованості, 3 667,03 грн пені, 17436,23 грн інфляційних нарахувань, обґрунтовуючи ці вимоги обставинами відсутності оплати з боку Відповідача за користування тим же самим орендованим на підставі договору оренди від 02.09.2020 №АПП 8.20 оренди нежитлових приміщень майном за період з 10.09.2020 по 10.09.2022.
У якості правової підстави змінених позовних вимог заявник посилався на приписи статі 1212 Цивільного кодексу України, вважаючи, що зазначені кошти Відповідач зберіг без достатньої правової підстави та зобов'язаний повернути їх Позивачу, як власнику майна.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 03.07.2025 залишено без розгляду первісну позовну заяву Позивача до Відповідача (вх. № 14498 від 18.06.2025 року) в частині стягнення заборгованості у розмірі 1 936 153, 26 грн. - основної заборгованості, 405 659,09 грн. інфляційних нарахувань (в загальній сумі 2 341 812, 29 грн.) та відмовлено у задоволенні заяви Позивача про зміну підстав позову (вх. № 14495 від 18.06.2025 року).
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції, досліджуючи подану Позивачем заяву про зміну обставин позову, залишив поза увагою ту обставину, що первісно заявлена Позивачем матеріально-правова вимога до Відповідача - стягнення грошових коштів, залишилась незмінною.
У даній справі відбулась зміна підстав подання первісного позову шляхом її заміни з договірних правовідносин на кондикційні з посиланням на ст.1212 ЦК України, за яких Позивач вимагав стягнення тих же самих грошових коштів, проте не як орендної плати за договором, а у якості збережених Відповідачем (внаслідок користування чужим майном) без достатньої правової підстави.
Таким чином, суд першої інстанції не врахував зазначені висновки Верховного Суду та в порушення норм процесуального права не врахував, що одночасної зміни предмету та підстав позову у цій справі не відбулося.
Внаслідок зазначеного неправильного трактування судом норм процесуального права відбулося порушення процесуальних прав Позивача, що призвело до розгляду його вимог за інших, ніж заявлених ним (змінених в порядку ст.46 ГПК України) підстав позову.
За таких обставин судова колегія вважає доводи апеляційної скарги Позивача в цій частині обґрунтованими та здійснює перегляд рішення суду першої інстанції з урахуванням зміненої Позивачем підстави позову про стягнення 1 305 931,34 грн основної заборгованості, 3 667,03 грн пені та 17436,23 грн інфляційних нарахувань - за обставинами збережених внаслідок користування чужим майном без достатньої правової підстави.
Щодо суті спору.
Загальні підстави для виникнення зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
З огляду на ст. 1212 Цивільного кодексу України суб'єктами в кондикційному зобов'язанні є, з одного боку, власник майна (титульний володілець), який у зобов'язанні має право вимоги та виступає кредитором, а з іншого, - набувач майна, який виступає боржником, але станом на час вирішення по суті кондикційної вимоги може й не володіти майном у натурі, адже ч. 2 ст. 1213 Цивільного кодексу України передбачає обов'язок набувача в разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодувати його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна. Особливістю матеріального об'єкта кондикційного зобов'язання є його
універсальність - таким об'єктом може бути будь-яке майно: як індивідуально-визначене, так і визначене родовими ознаками, у тому числі й грошові кошти.
Судом першої інстанції встановлено, що в межах господарських справ №922/4121/20 та №922/1341/23 досліджувались обставини, що мають значення для даної справи, а саме - іпотечні та орендні правовідносини щодо спірного нерухомого майна, учасниками яких є сторони в даній справі.
Так, в межах справи № 922/4121/20 розглядався спір з приводу стягнення штрафу з Позивача на користь іпотекодержателя ( ТОВ «Компанія з управління активами «Фінекс- Капітал» в інтересах Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Стаксель», попередній кредитор -АТ «Акціонерний банк «Радабанк») за іпотечним договором від 06.12.2019 №23019/ЮКР/0-І-1/02-1 за передання Позивачем без повідомлення та згоди іпотекодержателя в оренду Відповідачу (третя особа у справі № 922/4121/20 ) спірного майна.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2023 року у справі № 922/4121/20 , що набрала законної сили, встановлений факт передання 10.09.2020 Позивачем Відповідачу в межах укладеного між ними спірного договору оренди за актом № 1 прийому передачі орендованого нерухомого майна - нежитлових приміщень виробничої будівлі літ. «У-2» площею 431,9 м. кв, № 1 площею 16,2 м. кв. на другому поверсі будівля літ. «У-2» за адресою м. Харків, вул. Велозаводська, 1, що входять до предмету іпотеки за договором іпотеки від 06.12.2019; за зазначене порушення судом з Позивача на користь іпотекодержателя стягнуто відповідний штраф.
Також зазначеною постановою встановлено, що на момент укладення договору оренди від 02 вересня 2020 року № Апп 8.20 сума заборгованості за кредитом Позивачем не була погашена, проте станом на 11.01.2021 відбулося повне погашення Позивачем за кредитним договором, в забезпечення якого був укладений договір іпотеки.
Крім того, рішенням Господарського суду Харківської області від 13.09.2023 у справі №922/1341/23, що залишено без змін постановами судів апеляційної та касаційної інстанцій, визнано відсутнім права іпотеки на спірне нерухоме майно за іпотечним договором № 019/ЮКР/0-І-1/02-1 через виконання Позивачем умов кредитного договору та відсутністю правових підстав до його утримання під обтяженням з 11.01.2021.
Виходячи з наведених обставин, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що укладений між сторонами Договір оренди від 02.09.2020 № Апп 8.20, враховуючи відсутність згоди іпотекодержателя на передачу в оренду майна, що знаходиться в іпотеці, є недійсним в силу вимог ст.12 Закону України “Про іпотеку», а отже таким, що не створює юридичних наслідків крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Разом з тим, встановивши, що Договір оренди від 02.09.2020 № Апп 8.20 є недійсним, а отже таким, що не створює юридичних наслідків крім тих, що пов'язані з його недійсністю, суд першої інстанції не дослідив обставин безпідставного збереження Відповідачем, як фактичним користувачем спірних орендованих приміщень, коштів, які він мав сплатити за користування приміщеннями, а отже й виникнення у останнього обов'язку з повернення цих коштів власнику приміщень, на яких наполягав Позивач в межах змінених обставин позову.
Факт користування спірними приміщеннями виробничої будівлі літ. «У-2» площею 431,9 кв.м. та нежитловим приміщенням №1, площею 16,2 кв.м. на 2-му поверсі будівлі літ. «У-2» за адресою Харківська область, м.Харків, вул. Велозаводська, 1, що передані Позивачем Відповідачу за актом №1 прийому-передачі від 10.09.2020 в межах фактичного виконання договору між сторонами від 02.09.2020, встановлений рішенням Господарського суду Харківської області від 19.01.2022 у справі №922/4285/21 у спорі між сторонами, яке набрало законної сили.
Зазначеним рішенням встановлено відсутність обставин, що перешкоджали Відповідачу у фактичному користуванні спірними приміщеннями, а також встановлена обставина продовження фактичного користування об'єктом оренди після встановленого договором оренди нежитлових приміщень №Апп 8.20 від 02.09.2020 строку та продовження таких правовідносин на новий строк.
Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
При вирішення даного спору судова колегія звертається до правової позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, що викладена в постанові від 17 квітня 2025 року у справі № 910/9652/23, яка стосувалася правової природи та наслідків фактичного користування особою майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним (нікчемним).
За змістом наведеної позиції фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним (нікчемним) унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України, оскільки використання майна - «річ» безповоротна, і відновити первісне положення сторін із дотриманням принципів рівноправності, пропорційності, справедливості неможливо.
До безпідставно набутого майна набувача з урахуванням розумності відноситься користування чужим майном (майном потерпілого, яким у спірних правовідносинах є саме відповідач), за яке потерпіла особа має право вимагати від набувача повернення такого збагачення в узгодженому сторонами розмірі плати за таке користування.
Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 08.12.2021 у справі № 759/9443/17, предметом спору в межах якої було стягнення коштів за користування нежитловим приміщенням на підставі нікчемного договору оренди).
У пункті VII.-2:101 Книги VII Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акта, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.
У статті VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов'язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.10.2020 у справі № 910/18279/19 вказано, що «аналіз змісту статті 1212 ЦК України свідчить, що цивільне законодавство, що охоплюється безпідставно набутим майном як особливим об'єктом, вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (частина перша статті 190 ЦК України). Наприклад, у статті VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права (Draft Common Frame of Reference. Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law) щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов'язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном. Тлумачення статті 1212 ЦК України із застосуванням телеологічного способу її тлумачення свідчить, що цією нормою до випадків безпідставного набуття та збереження майна віднесено також збереження особою без достатніх правових підстав у себе виплати, яку вона згідно закону мала віддати (перерахувати) іншій особі в силу покладеного на неї законом зобов'язання. Тобто зменшення обов'язку. У справі, що переглядається, збагаченням є збереження страховиком без достатніх правових підстав у себе виплати, яку він згідно закону мав виплатити потерпілій особі враховуючи спричинену шкоду його страхувальником. Такий підхід до розуміння норми статті 1212 ЦК України відповідає змісту інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, адже очевидно, що у наведений спосіб відбувається збагачення страховика за рахунок зменшення (звільнення) його від виконання обов'язку з відшкодування шкоди завданої потерпілій особі його страхувальником.
Тлумачення статті 1212 ЦК України дозволяє зробити висновок, що до безпідставно набутого майна набувача з урахуванням розумності відноситься користування чужим майном (майном потерпілого). Причому потерпілий, якому належить майно, яким користувався набувач, має право вимагати від набувача повернення такого збагачення.
Таким чином, з урахуванням існуючих правових позицій Верховного Суду, судова колегія вважає обґрунтованими доводи Позивача, що внаслідок фактичного безоплатного користування спірними нежитловими приміщеннями, що були передані Позивачем Відповідачу на виконання договору оренди від 02.09.2020 року, останній безпідставно зберіг узгоджену сторонами плату за таке користування, що підлягає стягненню з Відповідача на користь Позивача.
При цьому, недійсність договору оренди в силу закону не впливає на обов'язок Відповідача сплатити грошові кошти за користування чужим майном.
Досліджуючи обґрунтованість розрахунку стягуваної суми, судова колегія зазначає наступне.
Позивачем, з урахуванням залишеної судом без розгляду частини позовних вимог (правомірність чого не оспорюється сторонами, а отже, й не переглядається судовою колегією), заявлений спірний період безоплатного користування з 10.09.2020 по 10.09.2022.
Разом з тим, сплачена Відповідачем за платіжним дорученням №223 від 04.09.2020 плата за користування спірним майном у вересні 2020 року в розмірі 24654,66 грн врахована Позивачем.
Відповідачем як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції не надано жодного заперечення щодо розрахунку позовних вимог.
Перевіривши розрахунок позовних вимог в частині стягнення безпідставно утриманої плати за користування в розмірі 1 305 931,34грн, судова колегія вважає його обґрунтованим.
Щодо вимог про стягнення пені у розмірі 3 667,03 грн за загальний період 06.10.2020 по 06.05.2021, то за змістом вимог ч.2 ст.551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Аналогічні вимоги передбачені Законом України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» № 543/96-ВР від 22.11.1996 р. (з наступними змінами та доповненнями) де встановлено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Оскільки правовідносини сторін базуються на вимогах ст. 1212 ЦК, стягнення пені в позадоговірних відносинах неможливе, вона є неустойкою, яка застосовується лише за порушення договірних зобов'язань, отже у задоволенні вимог Позивача в цій частині слід відмовити.
Що стосується вимог Позивача про стягнення інфляційних втрат у розмірі 17 436,23 грн. за період вересня 2020-вересень 2022років, судова колегія зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Перевіривши здійснений Позивачем розрахунок інфляційної складової, судовою колегією встановлено часткову його невідповідність вимогам чинного законодавства, оскільки Позивачем помилково визначено початок періоду нарахування інфляційних втрат на розмір заборгованості з вересня 2020 через те, що орендовані приміщення були передані Відповідачу саме у вересні 2020року, отже права на нарахування інфляційних втрат за вересень 2020 у Позивача не виникло.
Здійснивши власний перерахунок розміру інфляційних втрат в межах заявленого Позивачем періоду, судовою колегією встановлено правільний їх розмір, що підлягає стягненню з Відповідача - в сумі 17 388,55грн.
В іншій частині у стягненні інфляційних втрат слід відмовити за необґрунтованістю.
Отже судова колегія дійшла висновку про часткову обґрунтованість доводів апеляційної скарги та помилковість висновку суду першої інстанції про відмову у задоволенні первісних позовних вимог в частині стягнення утриманої плати за користування об'єктом оренди та інфляційних втрат.
Щодо вимог апеляційної скарги Відповідача на рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, судова колегія зазначає наступне.
Доводи Відповідача щодо невірного застосування судом першої інстанції приписів ч.3 ст. 12 ЗУ «Про іпотеку» судова колегія визнає безпідставними за вищенаведеними мотивами та висновком судової колегії щодо наявності обов'язку Відповідача сплатити за фактичне користування майном Позивача.
Доводи Відповідача щодо відсутності можливості користуванням спірним майном спростовуються висновком господарського суду, викладеним в остаточному рішенні від 19.01.2022 у справі №922/4285/21, а також відсутністю доказів зазначених обставин в подальшому, а також відсутністю доказів повернення цього майна Позивачу.
Саме через відсутність таких доказів в межах справи №922/4285/21 судом було відмовлено Відповідачу у розірванні договору оренди та стягненні збитків у вигляді тих же самих коштів, що були сплачені Відповідачем Позивачу в вересні 2020 року у якості орендної плати за договором.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції висновок про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог обґрунтував саме встановленням факту передання Позивачем Відповідачу спірного майна в користування на умовах оренди, а також відсутністю доказів неможливості користування Відповідачем спірним орендованим майном.
За таких обставин судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про недоведеність зустрічних позовних вимог, а доводи апеляційної скарги Відповідача вважає безпідставними.
На підставі викладеного, рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2025 року у справі №922/1126/25 підлягає скасуванню на підставі п.3 ч.1 ст.277 ГПК у зв'язку з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, з прийняттям нового рішення у справі про часткове задоволення первісних позовних вимог та нового розподілу судових витрат.
За таких обставин у справі слід прийняти нове рішення, яким позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Завод «Будінвест» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Куликівська Брама» -задовольнити частково, стягнувши з Відповідача на користь Позивача суму заборгованості у розмірі 1 305 931,34грн. та інфляційні втрати у розмірі 17 388,55грн,
В іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2025 року у справі №922/1126/25 слід залишити без змін.
Відповідно до вимог ч.14 ст.129 ГПК України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторін пропорційно задоволеним позовним вимогам, у зв'язку чим з Відповідача на користь Позивача слід стягнути судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 15 879,84грн.
Що стосується заявлених сторонами судових витрат на правову допомогу, понесених в суді першої інстанції судова колегія зазначає наступне.
Так, Позивач просив стягнути на його користь 100000,00 грн витрат на правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції.
Обґрунтовуючи надану заяву, Позивач посилався на те, що під час розгляду справив суді першої інстанції(як у позові, так і поданих заявах по суті спору) ним було зазначено про очікування понесення судових витрат на професійну правничу (правову) допомогу у розмірі 100 000,00грн., докази понесення яких будуть надані протягом п'яти днів у відповідності до ч.8 ст.19 ГПК України.
На підтвердження фактично понесених витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції в розмірі 100 000,00 грн, Позивачем надано копію Договору про надання професійної правничої допомоги від 23.02.2021, укладений між ТОВ " Завод Будінвест" та Адвокатським об'єднанням “Адвокатська компані Мельник і Квашин», додаткові угоди від 09.02.2022 та від 14.05.2025, акт виконаних робіт від 15.08.2025, свідоцтво адвоката Кузнецової Аліси Андріївни серії ДН №5796 від 12.06.2020, ордер про надання правничої допомоги.
Відповідачем також заявлено про понесення витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції у розмірі та на підтвердження фактично понесених витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції в розмірі 30 000,00 грн надано Договір про надання правничої допомоги бн від 21.04.2025, укладений між ТОВ «Куликівська Брама» та Адвокатським бюро «Хоменко та партнери», Додаток до договору про надання правничої допомоги, акт приймання передачі виконаних робіт № 1 від 18.08.2025, свідоцтво адвоката Хоменко Євгена Олександровича серії ПТ № 3335 від 11.02.2020року., ордер про надання правничої допомоги.
Частиною 8 статті 129 ГПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За приписами ч.1 ст.16 ГПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою
Статтею 123 ГПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з положеннями статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу). Аналогічних висновків дійшла Об'єднана палата Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19.
Адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 07.09.2020 у справі №910/4201/19).
Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд має виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст.30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".
У ч.2 ст.126 ГПК України зазначено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Згідно ч.5 ст.129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч.4 ст.129 ГПК України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 ст.129 ГПК України.
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч.ч.5-7,9 ст.129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись ч.ч. 5-7,9 ст. 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі №915/237/18, від 24.10.2019 у справі №905/1795/18, від 17.09.2020 у справі №904/3583/19.
До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі №905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі №922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).
Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та доводів сторін.
Таким чином, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.
Виходячи з наведених обставин справи, вимог процесуального законодавства та практики Верховного Суду, судова колегія вважає за необхідне розподілити витрати Позивача на правничу допомогу з урахуванням фактичної обґрунтованості доводів апеляційної скарги, тривалості розгляду справи, поведінку сторін під час розгляду справи, ступінь вини Відповідача, беручи до уваги, що запропонований Позивачем до відшкодування розмір судових витрат на правову допомогу у суді першої інстанції у даному випадку не повністю відповідає критеріям обґрунтованості, співмірності та пропорційності у розумінні приписів ч. 5 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з Відповідача становитиме надмірний тягар для останнього, а також керуючись принципом розумності судових витрат, з урахуванням усіх встановлених вище обставин, колегія суддів дійшла до висновку про покладення на Відповідача 50 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, які Позивач поніс під час розгляду справи у суді першої інстанції, у зв'язку з чим зазанчену суму слід стягнути з Відповідача на користь Позивача.
Що стосується заявлених Відповідачем витрат на правничу допомогу, то судова колегія дійшла висновку про їх віднесення на рахунок заявника, оскільки доводи його апеляційної скарги не підтвердились в суді апеляційної інстанції і судове рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову залишене судом апеляційної інстанції без змін.
Щодо доводів апеляційної скарги Позивача про незгоду с додатковим рішенням, то оскільки додаткове рішення не може існувати окремо від первісного (основного) рішення, у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.04.2018 у справі № 923/631/15, від 23.01.2020 у справі №910/20089/17, від 23.12.2021 у справі № 925/81/21, від 09.02.2022 № 910/17345/20, від 06.04.2023 у справі № 910/18417/21.
Оскільки судом апеляційної інстанції проведений новий розподіл судових витрат, понесених сторонами суді першої інстанції, то додаткове рішення господарського суду Харківської області від 28.08.2025р. підлягає скасуванню.
Щодо судових витрат, понесених в суді апеляційної інстанції, то у відповідності до ст. 129 ГПК України з Відповідача на користь Позивача підлягає стягненню судовий збір у сумі 8680,61грн за подання апеляційної скарги, пропорційно до задоволених вимог.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 271, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Будінвест", м. Харків на рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2025 у справі №922/1126/25 -задовольнити частково.
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Куликівська Брама", м.Харків на рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2025 у справі №922/1126/25- залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2025 у справі №922/1126/25 в частині відмови у задоволенні зустрічного позову залишити без змін.
Рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2025 у справі №922/1126/25 в частині відмови у задоволенні первісного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Будінвест" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Куликівська Брама", а також в частині розподілу витрат - скасувати частково.
В скасованій частині прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Будінвест" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Куликівська Брама" -задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Куликівська Брама" (61002, м. Харків, вул. Куликівська, буд. 2; ідент. код 41772886) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Будінвест" (61066, м. Харків, вул. Велозаводська, буд.1; ідент. код 14103790) суму заборгованості у розмірі 1 305 931,34грн. та інфляційні втрати у розмірі 17 388,55грн, а також витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 15 879,84грн.
Додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 28.08.2025 у справі №922/1126/25- скасувати.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Куликівська Брама" (61002, м. Харків, вул. Куликівська, буд. 2; ідент. код 41772886) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Будінвест" (61066, м. Харків, вул. Велозаводська, буд.1; ідент. код 14103790) суму витрат на правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, у розмірі 50 000,00грн.
Судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, віднести на сторони пропорційно задоволеним вимогам.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Куликівська Брама" (61002, м. Харків, вул. Куликівська, буд. 2; ідент. код 41772886) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Будінвест" (61066, м. Харків, вул. Велозаводська, буд.1; ідент. код 14103790) витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 8680,61грн.
Доручити господарському суду Харківської області видати відповідні накази.
Постанову може бути оскаржено до Верховного Суду у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня проголошення судового рішення або складання повного судового рішення.
Повний текст постанови підписано 11.12.2025 через перебування суддів судової колегії у відпустці та службовому відрядженні.
Головуючий суддя О.В. Стойка
Суддя О.А. Істоміна
Суддя Д.О. Попков