20.10.2025 Справа № 756/12986/25
Справа № 756/12986/25
1-кп/756/1779/25
20.10.2025 місто Київ
Оболонський районний суд міста Києва у складі:
головуючий суддя ОСОБА_1 ,
секретар судового засідання ОСОБА_2 ,
розглядаючи обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12025100050001444 від 30.05.2025 за обвинуваченням ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК України,
за участю учасників судового провадження:
прокурор ОСОБА_4 ,
законний представник потерпілого ОСОБА_5 ,
представник потерпілого ОСОБА_6 ,
обвинувачений ОСОБА_7 ,
захисник ОСОБА_8 ,
22.08.2025 до Оболонського районного суду міста Києва надійшов обвинувальний акт за обвинуваченням ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 187 КК України.
У судовому засіданні прокурор подала клопотання про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою,зазначивши, що ризики, передбачені ст. 177 КПК України, які були наявні при обранні запобіжного заходу, не перестали існувати, а обрання більш м'якого запобіжного заходу стосовно обвинуваченого ОСОБА_7 не забезпечить належного виконання ним процесуальних обов'язків та його належної процесуальної поведінки.
Захисник ОСОБА_9 заперечив проти задоволення клопотання. Обґрунтовуючи свою позицію, захисник зазначив, що ризики, на які посилається прокурор, є необґрунтованими, а тому, посилаючись на доводи, викладені у письмових запереченнях, просив змінити запобіжний захід стосовно ОСОБА_7 на домашній арешт в певний період доби.
Обвинувачений ОСОБА_7 підтримав позицію свого захисника, просив змінити запобіжний захід на такий, що не пов'язаний з триманням під вартою, подавши письмові заперечення на клопотання прокурора.
Відповідно до ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.
Згідно вимог ч. 3 ст. 331 КПК України незалежно від наявності клопотань суд зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
28.08.2025 ухвалою Оболонського районного суду міста Києва стосовно обвинуваченого ОСОБА_7 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів, тобто до 26.10.2025 включно.
Відповідно до ч. 1 ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 15.06.2023 у справі №800/582/16 (800/515/15) (провадження №11-49заі23) звертає увагу на тому, що під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою суд у кожному випадку повинен принципово і критично ставитися до доводів сторони обвинувачення, якими обґрунтовується необхідність застосування саме цього запобіжного заходу, об'єктивно оцінюючи їх переконливість та необхідність і доцільність застосування такого запобіжного заходу порівняно з іншими запобіжними заходами.
Відповідно до положень ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобіганням спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні, перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином, вчинити інше кримінальне правопорушення або продовжити злочинну діяльність.
У відповідності до ст. 178 цього Кодексу при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 КПК України, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов'язаний в сукупності оцінити тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі, дані про особу обвинуваченого, міцність соціальних зв'язків в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців, майновий стан.
Разом з тим, відповідно до положень ч. 3 ст. 176 цього Кодексу суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо прокурор не доведе, що встановлені під час розгляду клопотання про застосування запобіжних заходів обставини, є достатніми для переконання, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів, передбачених частиною першою цієї статті, не може запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам. При цьому найбільш м'яким запобіжним заходом є особисте зобов'язання, а найбільш суворим - тримання під вартою.
Відповідно до ч. 5 ст. 9 КПК України, ст. 19 Закону України від 29.06.2004 №1906-IV «Про міжнародні договори України», ст. 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» стала практика Європейського суду з прав людини є частиною національного законодавства та обов'язкова до застосування судами як джерело права, а кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Слід зазначити, що відповідно до рішення у справі «Боротюк проти України» від 16.12.2010 ЄСПЛ в частині правозастосування ст. 5 Конвенції зазначив, що: «… існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Доводи «за» і «проти» такого звільнення не повинні бути «загальними й абстрактними» (рішення у справах «Бойченко проти Молдови» від 11.07.2006, «Худоєров проти Російської Федерації» від 08.11.2005, «Биков проти Російської Федерації»10.03.2009).
Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції (позиція ЄСПЛ у рішеннях по справах «Белевитський проти Росії» від 01.03.2007, «Харченко проти України» від 10.01.2011).
Вирішуючи питання про існування ризиків неналежної процесуальної поведінки обвинуваченого, суд відмічає, що ризиком у даному випадку є дія, яка може вчинитися з високим ступенем ймовірності.
У той же час, суд у повній мірі не може погодитися з існуванням ризиків, які б давали підстави для продовження строку обрання виняткового запобіжного заходу, про які зазначив прокурор у своєму клопотанні, з огляду на наступне.
Так, прокурор у клопотанні зазначає про те, що обвинувачений, усвідомлюючи міру покарання за вчинене ним кримінальне правопорушення, може навмисно переховуватись від суду з метою уникнення відповідальності, що, на переконання сторони обвинувачення, повністю підтверджує ризик, передбачений п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України.
Однак суд вважає за необхідне зазначити про таке.
Відповідно до вимог пунктів 3, 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та практики ЄСПЛ обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливо лише в передбачених законом випадків за встановленою процедурою.
Так, у справі «МакКей проти Сполученого Королівства» від 03.10.2006 ЄСПЛ зазначив, що основна мета ст. 5 Конвенції полягає у запобіганні свавільного або безпідставного позбавлення волі особи.
При оцінці позбавлення свободи будь-кого Суд не обмежується проголошеними видимими цілями взяття та тримання під вартою, про які йдеться, але також розглядає істинні наміри та цілі, що стоять за ними (рішення у справах «Боцано проти Франції» від 18.12.1986, «Ходорковський проти Росії» від 31.05.2011
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 05.03.2015 «Котій проти України» зазначив, що п. 1 ст. 5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свободи не вважалося свавільним, не достатньо того, щоб цей захід здійснювався відповідно до національного законодавства, він також має бути необхідним за конкретних обставин (аналогічна позиція висвітлена в рішеннях у справах «Хайредінов проти України» від 14.10.2010, «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011, «Таран проти України» від 17.10.2013, «Нештяк проти Словаччини» від 27.02.2007). Один із встановлених практикою Суду загальних принципів полягає у тому, що тримання під вартою вважатиметься «свавільним» в разі, коли, незважаючи на дотримання букви національного закону, має місце недобросовісність або введення в оману органами влади або коли органи влади нехтують спробами правильного застосування відповідного законодавства (рішення у справі «Руслан Яковенко проти України» від 04.06.2015). Для продовження тримання під вартою повинні бути винятково вагомі причини, при цьому тільки тяжкість вчиненого злочину, складність справи та серйозність обвинувачень не можуть вважатися достатніми причинами для тримання особи під вартою протягом досить тривалого строку (рішення по справі «Тодоров проти України» від 12.01.2012).
При цьому, відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Клішин проти України» від 23.02.2012 наявність кожного ризику повинна носити не абстрактний, а конкретний характер та доводитися відповідними доказами.
У контексті практики Європейського суду з прав людини, слід зазначити, що ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку. Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших релевативних факторів, які можуть або підтвердити наявність небезпеки переховування від правосуддя, або зробити її настільки незначною, що вона не може слугувати виправданням для тримання під вартою (рішення у справах «Строган проти України» від 06.10.2016, «Єлоєв проти України» від 06.11.2008, «Свершов проти України» від 27.11.2008, «Тодоров проти України» від 12.01.2012, «W. проти Швейцарії» від 26.01.1993, «Панченко проти Російської Федерації» від 08.02.2005, «Бекчієв проти Молдови» від 04.10.2005, «Летельєр проти Франції» від 26.06.1991).
Крім того, дане твердження кореспондується з рішенням Конституційного Суду України від 08.07.2003 у справі №14-рп/2003, згідно з яким тяжкість злочину законом не визначається як обов'язкова підстава для застосування будь-якого виду запобіжного заходу, а не тільки взяття під варту.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Боротюк проти України» від 16.12.2010 у всіх випадках, коли ризику ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено і в таких випадках національні органи завжди мають належним чином досліджувати можливість застосування таких альтернативних запобіжних заходів. Аналогічні висновки ЄСПЛ дійшов у рішеннях по справах «Буров проти України» від 17.03.2011, «Іловецький проти Польщі» від 04.10.2001, «Смірнова проти Російської Федерації» від 24.07.2003, «Вренчев проти Сербії» від 23.09.2008. Ці та інші обставини повинні стосуватись специфічних фактів і особистих обставин особи, які виправдовують його тримання під вартою (рішення у справі «Алексанян проти Російської Федерації» від 22.12.2008), мати конкретний характер та доводитися відповідними доказами (рішення у справах «Клішин проти України» від 20.06.2012, «Бекчієв проти Молдови» від 04.10.2005).
Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (рішення у справах «Бекчієв проти Молдови» від 04.10.2005, «Смірнови проти Російської Федерації» від 24.07.2003). Крім того, на користь звільнення свідчать відсутність судимостей, наявність постійного місця проживання, роботи, усталений спосіб життя, наявність утриманців, відсутність спроб ухилитися від правосуддя (рішення у справі «Пунцельт проти Чехії» від 25.04.2000). При цьому відсутність в особи роботи та сім'ї не є доказом того, що вона може схилиться до вчинення нових злочинів. Так само як і сама по собі відсутність постійного місця проживання не є доказом того, що особа зникне (рішення у справах «Пшевечерський проти Російської Федерації» від 24.05.2003, «Сулаоя проти Естонії» від 15.02.2005). Не може бути доказом можливої втечі особи і наявність кількох місць проживання (рішення у справі «Олександр Макаров проти Російської Федерації» від 12.03.2009).
Оцінюючи заявлений стороною обвинувачення ризик переховування, суд, ураховуючи положення КПК України та прецедентну практику ЄСПЛ, відмічає, що стороною обвинувачення не надано доказів того, що ОСОБА_7 вчинялись дії направлені на переховування від органу досудового розслідування на стадії досудового слідства, а посилання виключно на абстрактні твердження щодо тяжкості інкримінованого злочину не співвідноситься із завданнями, які ставляться при обранні запобіжного заходу.
Крім того, сторона обвинувачення вказує на наявність ризику ймовірного впливу на потерпілого та свідків у кримінальному провадженні.
З указаним твердженням суд в повній мірі не може погодитись з огляду на наступне.
Суд відмічає, що з огляду на початкову стадію судового розгляду такий ризик гіпотетично може існувати, проте настання таких дій з боку обвинуваченого можливо уникнути шляхом покладення на нього обов'язку утримуватися від спілкування з певними особами у кримінальному провадженні. До того ж, ЄСПЛ у своєму рішенні «Москаленко проти України» від 20.05.2010 зазначає, що ризик того, що заявник примушуватиме свідків давати неправдиві показання має вимірюватися наявністю достатніх підтверджуючих даних. Він не може ґрунтуватися лише на ймовірності суворого покарання, а повинен бути пов'язаний із конкретними фактами (рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії [ВП]» від 28.11.2017).
Не достатньо покладатися лише на якусь абстрактну можливість, не підкріплену якими-небудь доказами.
У рішенні ЄСПЛ від 10.01.2012 у справі «Сокуренко проти Російської Федерації» зазначено, що внутрішньодержавні суди повинні показати, що протягом відповідного періоду ув'язнення особи має місце і продовжує залишатися в силі істотний ризик залякування свідків. Суд також має проаналізувати доречні факти, зокрема прогрес у розслідуванні або судовому провадженні, особу обвинуваченого, його поведінку до та після затримання, а також будь-які інші конкретні чинники в обґрунтування ризиків, пов'язаних із тим, що він може зловживати повернутою свободою за допомогою дій із метою фальсифікації або знищення доказів, чи спричиненням тиску на потерпілих (також рішення у справах «W. проти Швейцарії» від 26.01.1993, «Юдаев проти Російської Федерації» від 15.01.2009).
За результатами розгляду клопотання суду не надано доказів того, що за час здійснення як досудового розслідування так і судового розгляду ОСОБА_7 або іншими особами в його інтересах здійснювались дії, направлені на позапроцесуальний вплив на потерпілого чи свідків у кримінальному провадженні, які будуть в подальшому допитані судом. Відтак стороною обвинувачення не надано переконливих доказів на підтвердження того, що вказаний ризик має настільки високий ступінь ймовірності настання, що для його запобігання неможливо застосувати до обвинуваченого ОСОБА_7 інший запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 199 КПК України клопотання про продовження строку тримання під вартою, крім відомостей, зазначених у статті 184 цього Кодексу, повинно містити, серед іншого, виклад обставин, які свідчать про те, що заявлений ризик не зменшився або з'явилися нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою. У разі, якщо прокурор не доведе, що такі обставини виправдовують подальше тримання обвинуваченого під вартою, суд відмовляє у продовженні строку тримання під вартою.
Частиною 4 ст. 194 КПК України передбачено, що у разі, якщо при розгляді клопотання щодо запобіжного заходу прокурор доведе обставини, передбачені пунктами 1 та 2 ч. 1 цієї статті, але не доведе обставини, передбачені пунктом 3 частини першої цієї статті, суд має право застосувати більш м'який запобіжний захід, ніж той, який зазначений у клопотанні, а також покласти на обвинуваченого обов'язки, передбачені частинами 5 та 6 цієї статті, необхідність покладення яких встановлена з наведеного прокурором обґрунтування клопотання.
Обґрунтованість будь-якого строку тримання під вартою, яким би коротким він не був, має бути переконливо доведена владою (рішення у справах «Ідалов проти Російської Федерації» від 13.12.2016, «Барило проти України» від 16.05.2013, «Галь проти України» від 16.04.2015, «Кущ проти України» від 03.12.2015, «Корнійчук проти України» від 30.12.2018.
Продовження строку тримання під вартою не може застосовуватися через те, що вироком може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі (рішення у справах «Летельєр проти Франції» від 26.06.1991, «Панченко проти Російської Федерації» від 08.02.2005, «Гораль проти Польщі» від 30.10.2003, «Ілійков проти Болгарії» від 26.07.2001, «Мамедова проти Російської Федерації» від 01.06.2006.
У рішенні «Ноймер проти Австрії» від 27.06.1968 вказано, що Судом може бути вирішено питання про зміну запобіжного заходу на більш м'який з метою не допустити перетворювання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на своєрідну прелюдію до завчасного відбування можливого в майбутньому вироку про позбавлення свободи. У рішенні по справі «Калашников проти Російської Федерації» від 15.07.2002 констатовано, що тримання під вартою до вирішення питання про винність особи не має бути «загальним правилом», і слід виходити з презумпції залишення обвинуваченого на свободі, яка сформульована у ст. 5 Конвенції, та на національному рівні у ст. 29 Конституції України.
За викладених обставин, вбачається, що клопотання не містить переконливого обґрунтування доводів сторони обвинувачення про наявність у обвинуваченого наміру перешкоджати ходу судового розгляду у такий спосіб, що застосування більш м'якого запобіжного заходу буде недостатнім для запобігання ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України, а відтак застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є непропорційними легітимній меті, яка ставиться до його застосування.
Враховуючи викладене, беручи до уваги тяжкість інкримінованого злочину, у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_7 , суворість можливого покарання, дані про особу останнього (вік, стан здоров'я, склад сім'ї, наявність постійного місця проживання, що в сукупності свідчить про наявність міцних соціальних зв'язків), зважаючи на цілі та принципи кримінального провадження, з метою забезпечення виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, з огляду на те, що за результатами судового розгляду стороною обвинувачення частково доведено наявність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, зважаючи на позицію ЄСПЛ, зокрема, у справах «Манчіні проти Італії» від 02.08.2001, «Бузаджі проти Республіки Молдова» від 05.07.2016, «Кавказький проти Росії» від 28.11.2017, відповідно до якої за наслідками та способами застосування як тримання під вартою, так і домашній арешт прирівнюється до позбавлення волі для цілей ст. 5 § 1 (с) Конвенції, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для зміни обраного обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на запобіжний захід у вигляді домашнього арешту на строк 2 (два) місяці, із забороною цілодобово залишати місце проживання та покладенням на обвинуваченого ОСОБА_7 процесуальних обов'язків, визначених ч. 5 ст. 194 КПК України, оскільки вважає, що встановлені в ході судового розгляду обставини у своїй сукупності свідчать про те, що такий вид запобіжного заходу буде достатнім для виконання завдань кримінального провадження, передбачених ст. 2 КПК України.
Керуючись статтями 177, 178, 183, 194, 331, 395 КПК України, суд, -
У задоволенні клопотання прокурора Оболонської окружної прокуратури м. Києва про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання обвинуваченого ОСОБА_3 під вартою відмовити.
Змінити обвинуваченому ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , запобіжний захід з тримання під вартою на запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, заборонивши останньому цілодобово залишати місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , на строк 2 (два) місяці, а саме до 20.12.2025 включно, за виключенням необхідності отримання будь-якого виду медичної допомоги, передбаченої Законом України від 19.11.1992 №2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (екстреної, первинної, спеціалізованої, паліативної), а також за виключенням періоду часу прямування та перебування в укритті на період оголошення повітряної тривоги у Київській області, зобов'язавши ОСОБА_3 прибувати за кожною вимогою до Оболонського районного суду міста Києва.
Покласти на обвинуваченого ОСОБА_3 процесуальні обов'язки, визначені ч. 5 ст. 194 КПК України, а саме:
1) не відлучатися за межі м. Києва та Київської області без дозволу суду;
2) повідомляти службову особу або орган, у провадженні якого знаходиться кримінальне провадження, про зміну свого місця проживання (перебування) та/або місця роботи;
3) утримуватись від спілкування з неповнолітнім потерпілим ОСОБА_11 , законним представником потерпілого ОСОБА_5 , свідками ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , неповнолітніми свідками ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 та законними представниками у кримінальному провадженні в усіх випадках, крім спільної участі у слідчих та процесуальних діях;
4) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну.
Ухвалу про тримання обвинуваченого ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , під домашнім арештом передати для виконання до Бучанського РУП ГУНП у Київській області (08150, Київська область, м. Боярка, вул. Хрещатик 88, е-mail:chchbuchapd@kv.police.gov.ua).
Бучанському РУП ГУНП у Київській області негайно поставити на облік ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Роз'яснити обвинуваченому ОСОБА_10 , що відповідно до ч. 5 ст. 181 КПК України працівники органу Національної поліції з метою контролю за поведінкою обвинуваченого мають право з'являтися в житло цієї особи, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань пов'язаних із виконанням покладених на нього зобов'язань.
У разі невиконання обвинуваченим ОСОБА_21 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , покладених на нього обов'язків до нього може бути застосовано більш жорсткий запобіжний захід і накладено грошове стягнення.
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , негайно доставити до місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , і звільнити з-під варти.
Ухвала суду оскарженню не підлягає та підлягає негайному виконанню після її проголошення.
Суддя ОСОБА_1