12 грудня 2025 року
м. Київ
cправа № 918/97/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Рогач Л. І. - головуючої, Краснова Є. В., Мачульського Г. М.,
перевіривши матеріали касаційної скарги першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури
на рішення Господарського суду Рівненської області від 29.07.2025 та
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.11.2025
у справі за позовом керівника Здолбунівської окружної прокуратури в інтересах держави
до: 1) Фізичної особи - підприємця Олішевського Віталія Валентиновича, 2) Острозької міської ради
про визнання недійсним договору та повернення майна,
У лютому 2024 року керівник Здолбунівської окружної прокуратури в інтересах держави (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом до Фізичної особи -підприємця Олішевського Віталія Валентиновича (далі - відповідач-1, ФОП Олішевський В. В.) та Острозької міської ради (далі - відповідач-2, Острозька міськрада) про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна від 16.07.2013, укладеного між відповідачами, за яким у строкове платне користування передано котельню площею 147,3 м2, що знаходиться за адресою: площа (вул.) Декабристів, 6-В, м. Острог Рівненської області (далі - спірний договір), а також про зобов'язання підприємця повернути територіальній громаді в особі Острозької міської ради шляхом підписання акта приймання-передачі спірного приміщення котельні.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір укладено з порушенням статті 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 6, 10, 12 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" і статей 6- 8 Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" (у редакції від 21.10.2010), оскільки у договорі відсутні всі істотні умови, а саме: порядок та умови відновлення переданого в оренду об'єкта централізованого теплопостачання; порядок та умови списання (виведення з експлуатації) майна у складі об'єкта оренди; обов'язки орендаря щодо виробництва (надання) відповідних комунальних послуг у гарантованих обсягах і належної якості; максимальний розмір витрат енергоресурсів на одиницю виробленої продукції (послуг) та максимально допустимі обсяги втрат і технологічних витрат теплової енергії на одиницю продукції (послуг); порядок здійснення орендодавцем контролю за станом орендованого об'єкта централізованого теплопостачання; відповідальність орендаря за безпеку експлуатації об'єкта.
Прокурор також зазначав, що приміщення котельні як об'єкт централізованого теплопостачання передано в оренду ФОП Олішевському В. В. без проведення конкурсу, що є порушенням статей 5, 7 Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" (у редакції від 21.10.2010).
У відзиві на позовну заяву ФОП Олішевський В. В. просив відмовити в її задоволенні, вказуючи на безпідставність та необґрунтованість доводів прокурора, оскільки спірний договір оренди нерухомого майна від 16.07.2013 фактично є пролонгацією договору оренди від 16.08.2010 № 1, який, у свою чергу, було укладено між Острозькою міськрадою як орендодавцем та приватним підприємцем Олішевським В. В. як переможцем проведеного конкурсу, що зафіксовано у протоколі засідання конкурсної комісії від 16.08.2010.
ФОП Олішевський В. В. подав до суду заяву про застосування позовної давності, в якій просив відмовити у задоволенні позову з посиланням на положення статей 256, 257, 261 ЦК України, акцентуючи увагу на тому, що у 2010 році Острозькою міськрадою приймалося рішення про створення комісії з проведення конкурсу та затвердження положення про проведення такого конкурсу, яке було оприлюднено, як і була оприлюднена інформація про конкурс на право оренди спірного майна. Отже, органи прокуратури про можливі порушення могли дізнатися ще у 2010 році.
Господарський суд Рівненської області рішенням від 30.04.2024, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.09.2024, позовні вимоги прокурора задовольнив, визнав недійсним договір оренди нерухомого майна від 16.07.2013, укладений між Острозькою міськрадою та ФОП Олішевським В. В., яким передбачена передача у строкове платне користування спірної котельні; зобов'язав ФОП Олішевського В. В. повернути територіальній громаді в особі Острозької міськради нерухоме майно шляхом підписання акта приймання-передачі.
Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що оскільки ФОП Олішевському В. В. було передано в оренду об'єкт централізованого теплопостачання - приміщення котельні, то оспорюваний у справі договір укладено з порушенням обов'язкового механізму, встановленого статтею 7 Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" (у редакції від 21.10.2010) щодо проведення конкурсу та укладення договору оренди чи концесії з його переможцем, а вказане є самостійною підставою для визнання недійсним договору, та, як наслідок, повернення нерухомого майна.
Верховний Суд у постанові від 14.01.2025 задовольнив частково касаційні скарги ФОП Олішевського В. В. та Острозької міськради; постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.09.2024 і рішення Господарського суду Рівненської області від 30.04.2024 у справі скасував, справу передав на новий розгляд до Господарського суду Рівненської області.
Суд касаційної інстанції вказав, що з матеріалів справи не вбачається та прокурором не доведено того, що про порушення прав держави прокурор довідався чи міг довідатися раніше, ніж орган місцевого самоврядування - Острозька міськрада, яка є стороною оспорюваного договору оренди, укладеного 16.07.2013.
3азначено, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою доводи відповідачів у справі та не з'ясовували питання стосовно того, чи з дати укладення спірного договору від 16.07.2013 прокурор з використанням повноважень, наданих йому Законом України "Про прокуратуру", мав можливість отримати повну й достовірну інформацію про укладення такого договору без проведення відповідного конкурсу. При цьому прокурором не наведено належного обґрунтування звернення до суду з вимогою про визнання недійсним спірного договору оренди (від 16.07.2013) 29.01.2024, у той час станом на момент укладення спірного договору органи прокуратури не були позбавлені можливості систематично здійснювати моніторинг законності розпорядження комунальним майном та в разі виявлення порушень чинного законодавства звертатися до суду з відповідними позовами, спрямованими на захист інтересів держави.
Водночас Верховний Суд звернув увагу на те, що у вересні 2022 року прокурор звертався до Господарського суду Рівненської області (справа № 918/707/22) з позовом в інтересах держави в особі Острозької міськради до ФОП Олішевського В. В. про повернення орендованого майна - приміщення котельні площею 147,3 м2, що знаходиться за адресою: Рівненська область, м. Острог, площа (вулиця) Декабристів, 6-В, шляхом підписання акта приймання-передачі приміщення котельні з посиланням на пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна" у зв'язку із закінченням строку договору оренди нерухомого майна та неможливістю продовження такого строку без проведення конкурсу. Суд першої інстанції рішенням від 29.12.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.03.2023 та постановою Верховного Суду від 30.05.2023, у справі № 918/707/22 відмовив прокурору у задоволенні позову.
З огляду на наведене колегія суддів Верховного Суду зазначила, що вважає передчасними висновки судів попередніх інстанцій про те, що у цьому випадку прокурор не пропустив позовну давність, оскільки про відповідні порушення дізнався лише 05.03.2023, та визнає такі висновки такими, що зроблені без дослідження всіх обставин справи, а також зауважує, що під час нового розгляду справи для правильного вирішення спору судам необхідно, зокрема, більш ретельно на підставі наявних у матеріалах справи документів повно та всебічно дослідити дійсні обставини справи, надати належну оцінку зібраним у справі доказам, їх належності та допустимості, доводам та запереченням учасників справи і залежно від встановленого та вимог закону постановити законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 236- 238 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
За результатами нового розгляду справи Господарський суд Рівненської області у рішенні від 29.07.2025, залишеному без змін Північно-західним апеляційним господарським судом у постанові від 11.11.2025, відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що прокурор не був позбавлений можливості з використанням повноважень, передбачених Законом України "Про прокуратуру", своєчасно отримати від відповідного суб'єкта владних повноважень (у цьому випадку Острозької міськради) необхідну для подання позову інформацію, будь-яких доказів ухилення відповідача-2 від надання такої інформації прокурору матеріали справи не містять, водночас прокурором не наведено жодного мотивування щодо того, які об'єктивні обставини перешкоджали направити відповідний запит раніше та раніше звернутися до суду з відповідними позовними вимогами.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновком місцевого господарського суду, що в органів прокуратури, починаючи з липня 2013 року, були усі правові підстави та можливості з'ясувати обставини і звернутися з відповідним позовом у межах позовної давності, чого прокурором зроблено не було.
Суди виснували, що прокурор належними та допустимими доказами не довів існування об'єктивних підстав, що унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.
Перший заступник керівника Рівненської обласної прокуратури (далі - скаржник) звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Рівненської області від 29.07.2025 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.11.2025, в якій просить скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Скаржник, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження судових рішень у справі, посилається на пункт 1 частини першої статті 287 ГПК України та вказує, що подає касаційну скаргу у зв'язку з тим, що, відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального (статті 256, 257, 261 ЦК України) та порушили норми процесуального права (статті 73, 74, 79, 86, 236, 237 ГПК України), неповно з'ясували обставини, які мають значення для справи, у результаті чого дійшли неправильних висновків, а також не врахували висновків щодо застосування положень статті 261 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13, від 12.04.2022 у справі № 761/31873/19-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц.
Водночас, на думку скаржника, судами першої та апеляційної інстанцій не враховано триваючий характер правопорушення у спірних правовідносинах, що дає право на пред'явлення позову протягом вчинення такого правопорушення.
Верховний Суд, вивчивши матеріали касаційної скарги, дослідивши зміст оскаржуваних судових рішень, дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі з огляду на таке.
Суд першої інстанції встановив, що спірний договір оренди укладений із порушенням вимог статей 5- 7 Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), у зв'язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203 та 215 ЦК України як такий, що суперечить актам цивільного законодавства.
Водночас суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що звернення прокурора з позовом у цій справі відбулося зі спливом майже одинадцяти років із моменту виникнення спірних правовідносин без наведення поважних причин такого значного пропуску позовної давності.
У касаційній скарзі доводи скаржника зводяться до незгоди з висновками судів про пропущення строку звернення до суду з позовною заявою у цій справі, тобто поза межами позовної давності.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Верховний Суд сформував послідовну та сталу позицію щодо застосування норм статті 261 ЦК України як щодо початку перебігу позовної давності, так і щодо компетенції судів у визнанні причин, які можуть бути поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском позовної давності, зокрема і прокурором.
За усталеною практикою Верховного Суду для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, правило щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Подібний висновок також викладено у постанові Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19.
При цьому і в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, постанова Верховного Суду від 18.10.2023 у справі № 922/239/22).
До висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (такі висновки викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19).
Таким чином, Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання про застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судові рішення у цій справі, і суд апеляційної інстанції переглянув рішення суду першої інстанції з урахуванням таких висновків, а доводи касаційної скарги передбачають необхідність додаткового дослідження Судом доказів на підтвердження наявності обставин, що з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.
Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2022 у справі № 910/17048/17, дослідження доказів і встановлення обставин справи не може мати місце на стадії касаційного перегляду судових рішень, оскільки виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції в силу імперативних приписів статті 300 ГПК України, що не підлягають розширеному тлумаченню (пункт 128 постанови).
У пунктах 7.6- 7.8 рішення Конституційного Суду України від 22.11.2023 у справі № 10-р(ІІ)/2023 вказано, що Європейський суд з прав людини послідовно обстоює позицію, що для розуміння змісту обмежень права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є потреба у врахуванні ролі касаційних судів та визнанні того, що умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги; застосування визначеного у національному праві критерію ratione valoris для подання скарг до Верховного Суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою з огляду на саму суть повноважень Верховного Суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості. Верховний Суд як суд касаційної інстанції із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та вирішенні спорів. Тому внормування процесуальних відносин у спосіб визначення в Кодексі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою вирішення Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовчої практики.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у пунктах 1, 4 частини першої статті 287 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
З огляду на те, що Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судові рішення, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, Верховний Суд не вважає за необхідне відступати від таких висновків, тому відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою згідно з пунктом 5 частини першої статті 293 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 918/97/24 за касаційною скаргою першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 29.07.2025 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.11.2025.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.
Головуюча Л. І. Рогач
Судді Є. В. Краснов
Г. М. Мачульський