ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
01.12.2025Справа № 910/7966/21
За позовом Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІВЕР-БУД"
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 1) Фонд державного майна України; 2) Київська міська державна адміністрація; 3) Кабінет Міністрів України
про визнання недійсним інвестиційного договору
Суддя Сташків Р.Б.
Секретар судового засідання Гарашко Т.В.
Представники сторін:
від позивача - Мороз Н.О.;
від відповідача - Сурник В.М.
від третьої особи-1 - Вакуляк Ю.А.
від третьої особи-2 - не з'явився;
від третьої особи-3 - Харчук Р.І.
У травні 2021 року Державне підприємство "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІВЕР-БУД" (далі - відповідач) про визнання недійсним інвестиційного договору (нова редакція договору №0804-2-ІД/08 від 08.04.2008 року) від 19 вересня 2012 року на підставі ст.ст. 3, 4, 6, 15, 16, 203, 207, 215 Цивільного кодексу України та ст.ст. 4, 75, 188, 206 Господарського кодексу України.
На обґрунтування позову позивач посилається на те, що спірний інвестиційний договір від 19.09.2012 (нова редакція договору №0804-2-ІД/08 від 08.04.2008) містить всі ознаки договору про спільну діяльність, на думку позивача, згідно положень Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2012 року №296, позивач повинен був отримати погодження Кабінету Міністрів України на укладення вказаного вище договору та оскільки умовами оспорюваного договору передбачалось відчуження земельної ділянки державної власності позивач повинен був отримати також погодження Фонду державного майна України. Враховуючи, що зазначених погоджень позивачем отримано не було, тому на підставі ст. 215, 203 Цивільного кодексу України та ст. 207 Господарського кодексу України, оскаржуваний договір має бути визнаний судом недійсним.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2021 у справі №910/7966/21 в позові відмовлено повністю.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 скасовано наведене рішення Господарського суду міста Києва та прийнято нове про відмову в задоволенні позовних вимог (з інших підстав).
Постановою Верховного Суду від 27.07.2022 рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 у справі №910/7966/21 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.08.2022 справу №910/7966/21 передано на розгляд судді Сташківу Р.Б.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.08.2022 справу № 910/7966/21 прийнято провадження суддею Сташківим Р.Б. та призначено підготовче судове засідання на 12.09.2022.
12.09.2022 відповідачем подані письмові пояснення та клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою суду від 07.11.2022 судом залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмета спору на стороні позивача Київську міську державну адміністрацію (далі - третя особа-2).
16.12.2022 позивачем надано клопотання про доручення доказів.
13.01.2023 відповідачем було подано клопотання про закриття провадження у справі, яке мотивовано відсутністю предмету спору оскільки сторони виконали умови договору в повному обсязі.
Через канцелярію суду 13.03.2023 від третьої особи-1 подано заяву про залучення Кабінету Міністрів України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на предмет спору на стороні позивача.
Ухвалою суду від 13.03.2023 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на предмета спору на стороні позивача - Кабінет Міністрів України (далі - третя особа-3).
26.04.2023 третьою особою-3 подані письмові пояснення по справі.
15.05.2023 відповідач подав письмові заперечення проти пояснень третьої особи.
14.08.2023 позивач подав письмові пояснення щодо раніше поданого відповідачем клопотання про закриття провадження у справі.
11.09.2023 позивач подав письмові пояснення по справі.
12.09.2023 відповідачем долучено докази по справі.
Третьою особою-1 були надані письмові пояснення 13.09.2023.
Підготовчі судові засідання неодноразово відкладалися, зокрема, через відповідні клопотання учасників справи про відкладення судових засідань.
20.04.2024 позивачем було подано заяву про зміну предмета позову у якій він просив додати ще один пункт позовної вимоги про визнання недійсним інвестиційного договору №0804-2-ІД/08 від 08.04.2008 укладеного між позивачем та відповідачем.
Протокольною ухвалою від 22.04.2024 суд повернув без розгляду заяву позивача про зміну предмету позову.
Протокольною ухвалою від 25.08.2025 суд закрив підготовче провадження та призначив розгляд справи по суті.
У судових засіданнях з розгляду справи по суті 13.10.2025, 17.11.2025 та 01.12.2025 представники сторін надали усні пояснення, представник позивача просив позов задовольнити, представник відповідача просив у позові відмовити.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
08.04.2008 між позивачем (сторона-1) та відповідачем (сторона-2) було укладено Інвестиційний договір № 0804-2-ІД/08 (далі - Договір).
19.09.2012 зазначений договір викладено в новій редакції, відповідно до п. п. 1.1, 2.1 якого сторони визначили, що його предметом є зобов'язання та права сторін щодо їх дій з будівництва об'єкта (житлова та громадська забудова з об'єктами побутового призначення та інженерно-транспортної інфраструктури, яка має бути збудована на земельній ділянці на проспекті Правди навпроти будинку № 66-76 в Подільському районі міста Києва, з технічними характеристиками та параметрами, визначеними в проектній документації) на земельній ділянці (земельна ділянка орієнтовною загальною площею 9,7 га) з метою збереження сторони-1 як сільськогосподарського підприємства, поліпшення житлових умов працівників та отримання кожною із сторін своєї частини в збудованому об'єкті або іншого майна та/або коштів в порядку та на умовах, визначених в договорі.
У порядку та на умовах даного Договору сторона-1, як землекористувач земельної ділянки, залучає сторону-2 до будівництва об'єкта на земельній ділянці та делегує стороні-2 забезпечити проектування та спорудження об'єкта, а сторона-2 зобов'язується на свій ризик за рахунок власних або залучених сил, коштів, матеріалів, засобів, техніки та устаткування забезпечити в повному обсязі проектування та спорудження об'єкта відповідно до проектної документації.
Згідно з п. п. 3.1, 4.1, 6.1.1 - 6.1.17 Договору підготовчими діями сторони-1, направленими на створення умов відповідачу для вчинення юридично значимих дій, за результатом чого вдасться досягти предмет договору, зокрема є: оформлення дозволу на проектування і спорудження об'єкта; ініціювання зміни цільового призначення земельної ділянки з метою подальшого здійснення будівництва об'єкта; звільнення земельної ділянки від об'єктів знесення; сприяння відповідачу у виконанні проектування та спорудження об'єкта; отримання в компетентних органах та надання генеральному підряднику, з яким Відповідачем згідно з даним договором буде укладено договір на спорудження об'єкта, дозволу на виконання будівельних робіт зі спорудженню об'єкта з лімітами і точками підключення електроенергії, води та інших необхідних комунікацій на будівельному майданчику, а також ордеру на тимчасове порушення благоустрою та ордерів на прокладення зовнішніх мереж у зв'язку із спорудженням об'єкта; надання відповідачу будь-якої інформації та відомостей, що є необхідними для реалізації договору тощо.
Відповідно до п. 5.2 Договору розрахунки між сторонами за ним здійснюються шляхом отримання у власність (господарське відання) частин об'єкта (майнових прав на них) або іншого майна та/або коштів в наступному порядку: за виконання своїх зобов'язань за договором позивач отримує у свою власність (господарське відання) 5% загальної площі в об'єкті (п. 5.2.1 Договору); решту загальної площі в об'єкті (95%) отримує у свою власність відповідач (п. 5.2.2 Договору); за згодою сторін замість частини об'єкта, що вказана в п. 5.2.1 Договору, позивачу можуть бути надані відповідачем нежитлові та/або жилі приміщення в інших об'єктах нерухомого майна та/або грошові кошти у розмірі не менше ніж 5% від вартості майнових прав на об'єкт за експертною оцінкою, проведеною відповідно до законодавства за ініціативою позивача. В такому разі відповідач отримує у власність об'єкт в повному обсязі (п. 5.2.3 Договору).
За умовами п. п. 6.1 - 6.4 Договору до прав та обов'язків відповідача, зокрема, належать: розробка завдання на проектування об'єкта; укладення відповідних договорів та забезпечення фінансування процесу збору вихідних даних на проектування об'єкта; укладення договорів на проектування та спорудження об'єкта; сприяння в отриманні погоджень та дозволів від відповідних державних органів і організацій та позитивних експертних висновків стосовно проекту; забезпечення фінансування будівництва об'єкта; забезпечення ходу процесу будівництва об'єкта.
Згідно з п. 12.4 Договору його укладення не є зміною цільового призначення земельної ділянки, яке встановлюється та змінюється компетентними суб'єктами у встановленому законодавством порядку.
За умовами п. 12.5 Договору при його реалізації право на земельну ділянку залишається за позивачем, земельна ділянка не є вкладом ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" у діяльність з реалізації договору і його укладення не припиняє права позивача на земельну ділянку.
У п. 12.6 Договору сторони погодили, що він є договором змішаної інвестиційно-підрядної форми, відповідно до статті 67 Господарського кодексу України та статей 3, 6 Цивільного кодексу України. Майно (та майнові права), кошти тощо, внесені для реалізації даного договору не є об'єднанням вкладів сторін, не є їх спільною частковою власністю, а залишаються у власності сторони, що їх внесла. Частини об'єкта, що розподіляються між сторонами, не є спільною частковою власністю сторін, а належить кожній з сторін відповідно до положень договору. При реалізації договору сторони зберігають свою юридичну самостійність.
Відповідно до листа № 37-31-13/17318 від 19.09.2012 Міністерство аграрної політики та продовольства України, як орган управління ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", не заперечувало щодо реалізації умов укладеного Договору відповідно до вимог чинного законодавства.
Наказом Головного управління Держгеокадастру у м. Києві від 31.10.2014 № 21/0/13-14 змінено цільове призначення земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення державної форми власності, наданих для ведення сільськогосподарської діяльності на землі житлової та громадської забудови.
24.09.2015 Державною архітектурно-будівельною інспекцією України було надано дозвіл №ІУ115152671059 на виконання будівельних робіт позивачу, як замовнику будівництва.
Позивач звертався до відповідача з листом від 25.09.2015 за №1091 відповідно до якого просив розглянути можливість проведення розрахунків за Договором шляхом перерахування позивачеві коштів не менше 5% від вартості майнових прав на об'єкті будівництва.
Так, 29.09.2015 ТОВ «Олівер-Буд» у відповідь на вищевказаний не заперечував проти розрахунків за Договором грошовими коштами.
Листом №1100 від 01.10.2015 позивач звернувся до Міністерства аграрної політики та продовольства України із проханням надати згоду на проведення розрахунків між сторонами по Договору у грошовій формі, що буде визначена за результатом незалежної експертної оцінки вартості майнових прав на об'єкта будівництва.
02.11.2015 листом №37-27-1-13/17960 від 02.11.2015 Мінагрополітики не заперечувало щодо розрахунків між сторонами у грошовій формі.
22.10.2015 між позивачем та відповідачем підписано протокол розподілу площ в об'єкті за інвестиційним договором (нова редакція договору № 0804-2-ІД/08 від 08.04.2008) від 19.09.2012, з тексту якого вбачається, що відповідно до п 5.2.1 Договору, за виконання своїх зобов'язань сторона-1 отримує у свою власність (господарське відання) частину об'єкту (загальна проектна площа Об'єкту складає 187850,47 м2) у розмірі 5% від загальної площі об'єкта, яка складається з: 9100,92 м2 площі житла в об'єкті (квартири) та 291,67 м2 площі нежитлового призначення (офісні приміщення). Разом - 9 392,59 кв.м.
З огляду на вищевикладене, враховуючи вимоги, що визначені у п.5.2.3 Договору, на підставі Договору №27-10/15-816 від 27.10.2015, що укладений між ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та ТОВ «Оціночна фірма «Де Візу», останнім 05.11.2015 (дата оцінки 22.10.2015) завершено звіт про оцінку ринкової вартості майна, що належить ДП «НДВА «Пуща-Водиця».
09.11.2015 позивач та відповідач уклали додаткову угоду № 1 до Договору, з якої вбачається, що на виконання п. 5.3 Договору сторони розподілили площі в об'єкті, шляхом укладання вищевказаного протоколу. Керуючись підпунктом 5.2.3 та пунктом 13.1 Договору, цією Угодою сторони погодили, що ДП «НДВА «Пуща-Водиця» замість отримання частини майнових прав на приміщення, отримує від ТОВ «Олівер-Буд» грошові кошти.
В матеріалах справи (том 2) наявні копії платіжних доручень з яких вбачається, що відповідачем перераховувалися грошові кошти позивачу на виконання умов додаткової угоди № 1 від 09.11.2015 до Договору.
На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 20.11.2019 №1101-р "Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств, установ та організацій до сфери управління Фонду державного майна" цілісний майновий комплекс ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" за актом приймання-передачі було передано зі сфери управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України до сфери управління Фонду державного майна України.
З інформаційної довідки від 07.11.2022 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що земельна ділянка, кадастровий номер 8000000000:91:066:0096, перебуває у державній власності та відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно спірну земельну ділянку зареєстровано за ДП "НДВА "Пуща-Водиця" на праві постійного користування.
Разом з тим, позивач вважаючи, що зазначений Договір було укладено без отримання погодження уповноважених органів, ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" звернулося до суду з цим позовом.
Так, позивач просить суд визнати недійсним інвестиційний договір (нова редакція договору №0804-2-ІД/08 від 08.04.2008 року) від 19.09.2012 на підставі ст.ст. 3, 4, 6, 15, 16, 203, 207, 215 Цивільного кодексу України та ст.ст. 4, 75, 188, 206 Господарського кодексу України, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що спірний Договір містить всі ознаки договору про спільну діяльність, на думку позивача, згідно положень Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296, позивач повинен був отримати погодження Кабінету Міністрів України на укладення вказаного вище договору та оскільки умовами оспорюваного договору передбачалось відчуження земельної ділянки державної власності позивач повинен був отримати також погодження Фонду державного майна України. Враховуючи, що зазначених погоджень позивачем отримано не було, тому на підставі ст. 215, 203 Цивільного кодексу України та ст. 207 Господарського кодексу України, оскаржуваний Договір має бути визнаний судом недійсним.
Крім того, позивач просить поновити пропущений строк позовної давності з метою належного захисту порушеного майнового права держави.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2021 у справі №910/7966/21 в позові відмовлено повністю.
Приймаючи вказане рішення, господарський суд першої інстанції виходив із того, що ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" не доведено тих обставин, які є підставами позовних вимог, а також не надано жодних доказів на підтвердження обставин, які в силу вимог статей 203, 215 Цивільного кодексу України є підставами для визнання недійсним спірного договору. Крім того, Позивач не підтвердив факту порушення його прав з боку відповідача.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 скасовано наведене рішення Господарського суду міста Києва та прийнято нове про відмову в задоволенні позовних вимог.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд погодився з його висновками про відсутність підстав для задоволення позову. Разом з тим, апеляційний суд дійшов власного висновку, що внаслідок не залучення Фонду державного майна України до участі у справі в якості третьої особи було порушено норми пункту 4 частини третьої статті 277 Господарського процесуального кодексу України.
Верховний Суд, скасовуючи судові рішення попередніх судових інстанцій та скеровуючи справу на новий розгляд, у своїй постанові від 27.07.2022 зазначив: “ з огляду на предмет і підстави позову у цій справі господарським судам попередніх інстанцій для правильного вирішення спору необхідно було належним чином дослідити предмет спірного договору та правові наслідки його виконання (у тому числі для осіб, які не є учасниками справи), встановити власника спірної земельної ділянки (особу (орган), якій належать правомочності щодо її надання в користування, у тому числі для забудови) та залучити зазначену особу до у часті у справі в якості третьої особи».
В силу ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає наступне.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
При цьому обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
Частинами першою та другою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).
Проте, згідно з частиною п'ятою статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини п'ятої статті 216 ЦК України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80-82 постановах Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15 та від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).
У постанові судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 у подібних правовідносинах, звернуто увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, наведений у постанові від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц про те, що “якщо на виконання спірного правочину товариством сплачені кошти або передане інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 Цивільного кодексу України».
Разом з цим, Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 уточнив висновок, викладений у постанові від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, з урахуванням актуальних правових висновків, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №908/976/19, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц: "Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача».
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.06.2024 у справі № 906/633/21.
Цивільний кодекс України не пов'язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов'язані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.
За змістом статті 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16).
Суд, задовольняючи вимогу сторони про повернення переданого за недійсним правочином майна, має також присудити стягнути з позивача на користь відповідача одержані за правочином кошти (повернути передане нею майно). Таке стягнення не є задоволенням окремої позовної вимоги, а є необхідним наслідком визнання недійсним правочину та задоволення вимоги про застосування реституції. Інше тлумачення статті 216 ЦК України, за якого відповідач має заявити вимогу про повернення йому переданого за недійсним правочином, покладатиме на відповідача непропорційний тягар у вигляді позбавлення його майна без повернення / відшкодування всього, що інша сторона одержала на виконання недійсного правочину.
Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.
Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21.
Отже, позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину.
Натомість, у випадку звернення з позовом про визнання недійсним виконаного/частково виконаного договору без заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, виключається як необхідність дослідження господарськими судами наслідків визнання договору недійсним як позивача, так і необхідність з'ясування того, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема, обставин можливості проведення реституції, оскільки обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.
При цьому, оспорюваний позивачем Договір, сторонами був виконаний у повному обсязі, зокрема, відповідачем було сплачено грошові кошти на рахунок позивача у погодженому сторонами розмірі та було здійснено розподіл площі в об'єкті, а також сторонами 01.07.2020 укладено додаткову угоду №6 до Договору у якій зазначено, що на момент укладення цієї додаткової угоди сторони підтверджують, що їх взаємні зобов'язання відповідно до умов Договору виконані в повному обсязі, претензій та зауважень щодо виконання умов Договору одна до одної не мають.
Факт повного виконання Договору визнається обома сторонами, і в силу ч. 1 ст. 75 ГПК України не підлягають доказуванню.
Так, позивачем заявлено позовну вимогу про визнання недійсним інвестиційного договору, водночас вимогу про застосування наслідків недійсності правочину вимоги (про застосування реституції) у позовній заяві не заявлено.
Обрання ж позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.
Таким чином, зважаючи на комплексність спірних правовідносин і тривале виконання оспорюваного інвестиційного договору, не може вважатися ефективним способом захисту визнання недійсним договору, який не поєднаний із вимогою про застосування наслідків недійсності, а суд, зважаючи на приписи ЦК України, не має права застосовувати наслідки недійсності з власної ініціативи.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 23.01.2025 у справі № 910/7983/21 та від 11.11.2025 у справі № 910/16929/21.
За таких обставин, враховуючи правові позиції Верховного Суду, оскільки звернення до суду із застосуванням неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові, з огляду на встановлені обставини щодо виконання оспорюваного Договору та зміст спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що позивачем у цій справі було неправильно обрано спосіб захисту своїх порушених прав, який не відповідає критерію ефективності та змісту порушеного права.
Суд враховує, що Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.
Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Суд зазначає, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).
У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі “Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини “Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, з огляду на встановлення факту обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права.
Щодо заявленої відповідачем заяви про застосування строків позовної давності, то суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини, яку відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ як джерело права, позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Боржник має певні матеріально-правові права, які безпосередньо пов'язані з позовною давністю. Будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду (рішення Європейського суду з прав людини від 20.09.2011 року у справі "ВАТ "Нафтова компанія "ЮКОС" проти Росії").
Водночас, за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості (п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" №10 від 29.05.2013).
Враховуючи, що у задоволенні позовних вимог відмовлено з підстав неефективного способу захисту, суд не застосовує при цьому позовну давність та наслідки її спливу до вимог про визнання Договору недійсним.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Підсумовуючи вищенаведене, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог позивача.
Судові витрати зі сплати судового збору відповідно до статті 129 ГПК України покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 ГПК України, суд
У позові відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України, і може бути оскаржено в порядку та строк встановлені статтями 254, 256, 257 ГПК України.
Повний текст рішення складено 12.12.2025.
Суддя Р.Б. Сташків