Справа № 170/630/24 Головуючий у 1 інстанції: Жевнєрова Н. В.
Провадження № 22-ц/802/1406/25 Доповідач: Шевчук Л. Я.
11 грудня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого-судді Шевчук Л. Я.,
суддів Данилюк В. А., Здрилюк О. І.,
секретар с/з Прядун Ю. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троць Юлія Борисівна, приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Губик Зореслава Василівна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, за апеляційними скаргами позивача ОСОБА_1 на рішення Шацького районного суду Волинської області від 10 жовтня 2025 року та на додаткове рішення Шацького районного суду Волинської області від 06 листопада 2025 року,
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд із зазначеним позовом, який обґрунтував тим, що 29 квітня 2021 року між ним та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір позики, за умовами якого він надав ОСОБА_2 позику у розмірі 60 000,00 доларів США. Відповідно до укладеного договору та розписки ОСОБА_2 останній зобов'язався повернути йому борг готівкою або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок у строк не пізніше 29 листопада 2021 року. Проте у встановлений договором строк позичальник ОСОБА_2 свої зобов?язання за договором позики не виконав.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2023 року ухвалено стягнути із ОСОБА_2 у його користь заборгованість за договором позики у розмірі 2 296 361,80 грн.
Позивач вважає, що відповідач ОСОБА_2 з метою ухилення від виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2023 року, уникнення сплати боргу за договором позики та позбавлення його можливості задовольнити свої грошові вимоги за рахунок звернення стягнення на майно боржника, відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме 03 серпня 2023 року уклав з відповідачем у цій справі ОСОБА_3 договір купівлі-продажу земельної ділянки який, на думку позивача, є фраудаторним. В подальшому ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки відчужив зазначену земельну ділянку в користь ОСОБА_4 .
Покликаючись на зазначені обставини, позивач ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,06 га з кадастровим номером 0725784601:01:002:0661, яка розташована на АДРЕСА_1 , що укладений 31 березня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на нерухоме майно з одночасним припиненням його права власності на зазначену земельну ділянку, витребувати із незаконного володіння ОСОБА_4 в користь ОСОБА_2 земельну ділянку, скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на нерухоме майно з одночасним припиненням її права власності на нерухоме майно, поновити в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на цю земельну ділянку.
Рішенням Шацького районного суду Волинської області від 10 жовтня 2025 року у цій справі у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Додатковим рішенням Шацького районного суду Волинської області від 06 листопада 2025 року ухвалено стягнути з позивача ОСОБА_1 в користь відповідача ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 16 000 грн.
Не погоджуючись із ухваленими судовими рішеннями, позивач подав апеляційні скарги, в яких, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог.
Відзив на апеляційну скаргу не подавався.
Учасники справи в судове засідання не з?явилися, хоча у встановленому законом порядку були повідомлені про час та місце розгляду справи, а тому апеляційний суд розглянув справу у їх відсутності.
Позивач ОСОБА_1 подав апеляційному суду клопотання про розгляд справи у його відсутності.
Дослідивши матеріали справи та вивчивши доводи апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційні скарги позивача слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції залишити без змін з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено того, що оспорюваний ним договір купівлі-продажу земельної ділянки був вчинений на шкоду позивачу як кредитору, а також не довів, що під час укладення цього договору дії сторін були направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором купівлі-продажу, а з метою уникнення від виконання грошового зобов'язання боржником ОСОБА_2 .
Такі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи та зроблені з дотриманням вимог закону.
За матеріалами справи судом встановлено, що 29 квітня 2021 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір позики № 01/21, за умовами якого кредитодавець ОСОБА_1 надав, а позичальник ОСОБА_2 отримав позику у розмірі 60 000 доларів США. Зазначену суму позики ОСОБА_2 зобов?язувався повернути не пізніше 29 листопада 2021 року.
Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2023 року, що набрало законної сили, ухвалено стягнути із відповідача ОСОБА_2 в користь позивача ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 29 квітня 2021 року у розмірі 2 296 361,80 грн (т. 1, а. с. 21-23).
Судом, окрім того, встановлено, що 03 серпня 2023 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,06 га з кадастровим номером 0725784601:01:002:0661, яка розташована на АДРЕСА_1 (до реформування адміністративно-територіальноного устрою України - територія Шацького району) Волинської області, за умовами якого ОСОБА_3 набув право власності на зазначену земельну ділянку (т. 1, а. с. 142, 143).
05 січня 2024 року між ОСОБА_3 (продавець) і ОСОБА_4 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якого продавець зобов?язувався передати у власність покупцю, а покупець зобов?язувався прийняти у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,06 га з кадастровим номером 07225784501:01:002:0661, що знаходиться в селі Пульмо Шацького району Волинської області (т. 2, а. с. 11, 12).
Позивач ОСОБА_1 вважає, що внаслідок укладення 03 серпня 2023 між боржником ОСОБА_2 і ОСОБА_3 договору купівлі-продажу земельної ділянки були порушені його майнові права як кредитора.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 203 ЦК України).
За положеннями статті 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину, а саме - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Стаття 234 ЦК України передбачає, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд України у своїх постановах від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15, під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Верховний Суд у своїй постанові від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначив, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого він не є, зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто, цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.
Частиною 3 статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Боржник, який відчужує майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості або виникнення у нього обов'язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.
Разом з тим, згідно з частинами першою та другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов'язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору, є фраудаторними правочинами.
У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов'язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Фраудаторний правочин має за мету завдати шкоди інтересам кредиторів, їх майновим правам.
Правовим наслідком вчинення такого правочину, за умови, що це було доведено, є його недійсність. Між тим, якщо результат дії боржника не завдав шкоди кредиторові та не спричинив негативних наслідків, то для боржника він залишається правочином, але ніяк не фраудаторним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якого може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
У своїй позовній заяві про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним позивач ОСОБА_1 зазначив, що оспорюваний ним договір купівлі-продажу земельної ділянки є фраудаторним, тобто таким, що вчинений позичальником ОСОБА_2 на шкоду кредитору ОСОБА_1 , оскільки цей правочин вчинений ОСОБА_2 недобросовісно, з метою недопущення в подальшому звернення стягнення на його майно на виконання судового рішення, яким ухвалено стягнути з останнього в користь кредитора ОСОБА_1 боргу за договором позики, чим порушив його майнові права як кредитора.
Колегія суддів зауважує, що презумпція сумнівності правочинів, вчинених для завдання шкоди кредиторам, сама по собі не означає безмежної дискреції суду щодо визнання будь-якого правочину, укладеного у такий період, недійсним, а тому вимагає досконалої юридичної техніки застосування і суворого дотримання вимог, встановлених у відповідній нормі закону, оскільки несе ризики непропорційного втручання в цивільний оборот та майнові права контрагентів боржника.
Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.
До таких обставин віднесено момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника (подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19).
Ці обставини мають перевірятися у сукупності, оскільки кожна окрема обставина сама по собі не спричиняє фраудаторність. Презумпція правомірності правочину може бути спростована тільки вагомими доказами, які у своїй сукупності засвідчують шкідливість вчиненого правочину, вживання права на зло.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу земельної ділянки дійсно вчинений у період, коли між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існували зобов?язальні відносини з повернення останнім позивачу боргу за договором позики. Але сама по собі ця обставина ще не свідчить про фраудаторність оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Судом за матеріалами справи встановлено, що за умовами укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 договором позики останній зобов?язувався повернути позику не пізніше 29 листопада 2021 року.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , який просить визнати недійсним ОСОБА_1 , був укладений 03 серпня 2023 року.
Натомість з позовом про стягнення боргу за договором позики ОСОБА_1 звернувся в суд 11 серпня 2023 року, а рішення у справі про стягнення боргу за договором позики ухвалено судом 11 грудня 2023 року.
Судом також встановлено, що кредитор ОСОБА_1 до 11 серпня 2023 року не звертався в суд із позовом про стягнення з позичальника ОСОБА_2 боргу за договором позики, хоча позичальник ОСОБА_2 зобов?язувався повернути позику не пізніше 29 листопада 2021 року.
Крім того, позивачем не надано суду доказів, які би вказували на неплатоспроможність відповідача на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Також позивачем ОСОБА_1 не надано суду доказів того, що відчуження відповідачем ОСОБА_2 земельної ділянки було здійснено саме з метою невиконання судового рішення про стягнення з останнього боргу за договором позики.
З урахуванням зазначеного колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним і для витребування майна із володіння відповідачки ОСОБА_4 , яка 05 січня 2024 року купила у відповідача ОСОБА_3 спірну земельну ділянку.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Колегія суддів також погоджується з висновками місцевого суду про стягнення з позивача в користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, серед іншого, належать і витрати на професійну правничу допомогу.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частини 3, 4 статті 137 ЦПК України).
Згідно із частиною 8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до частини 3 статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
У своїй заяві про ухвалення додаткового рішення представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Огородник О. В. просив суд стягнути з позивача ОСОБА_1 в користь відповідача ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 16 000 грн.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу представником відповідача Огородником О. В. подано суду свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ВЛ № 805 від 27 березня 2015 року, акт наданих послуг № 1 від 14 жовтня 2025 року, договір № 23/04 про надання правничої допомоги від 23 квітня 2025 року (а. с. 177-180).
При визначенні суми витрат на правову допомогу в розмірі 16 000 грн суд першої інстанції врахував критерій реальності адвокатських послуг, кількість судових засідань у справі, співмірність витрат зі складністю справи, з обсягом наданої відповідачу професійної правничої допомоги та виконаних адвокатом робіт, з часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та наданих послуг, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції і не впливають на правильність судових рішень.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції і додаткове рішення суду першої інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для їх скасування колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шацького районного суду Волинської області від 10 жовтня 2025 року та додаткове рішення Шацького районного суду Волинської області від 06 листопада 2025 року у цій справі залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді