Провадження № 22-ц/803/9156/25 Справа № 183/12856/24 Суддя у 1-й інстанції - Сорока О. В. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
10 грудня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Халаджи О. В.
суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В.,
секретар Піменова М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 на рішення Самарського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «М'ясокомбінат Дніпровські ковбаси» про стягнення заборгованості, (суддя першої інстанції Сорока О.В., повний текст рішення складено 03 липня 2025 року),
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «М'ясокомбінат Дніпровські ковбаси» про стягнення заборгованості, в якому просив з Товариства на свою користь заборгованість за договором позики від 25.06.2013 року у загальному розмірі 846 100,14 доларів США з яких:
-250 000 доларів США - основний борг за позикою;
-22 479,45 доларів США - 3% річних;
-505 000 доларів США - заборгованість зі сплати процентів;
-68 620,29 доларів США - пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за останній рік прострочення боргу.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Із вказаним рішенням суду не погодився ОСОБА_1 , та через свого представника Шклярука Д.С., подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без врахування обставин справи та дослідження наявних доказів.
Скарга мотивована тим, що під час досудового розслідування слідством було здобуто оригінал листа ТОВ "МДК" від 01.07.2013 року за підписом керівника підприємства ОСОБА_3 у якому той підтверджує, що отримані від позивача за договором позики кошти у сумі 250 000 дол. США були отримані саме в касу підприємства. Даний лист також було досліджено судом першої інстанції під час судового розгляду справи.
Під час допиту керівника ТОВ "МДК" ОСОБА_3 у межах досудового розслідування кримінального провадження № 12025042350000478, який проводився вже після ухвалення по справі оскаржуваного судового рішення, а саме 09 липня 2025 року, з фіксацією цієї слідчої дії засобами відеозапису, керівник ТОВ "МДК" ОСОБА_3 під відеозапис упевнено підтвердив викладені у позовній заяві ОСОБА_1 обставини, зокрема, що саме він, як керівник підприємства, особисто отримував від позивача кошти у сумі 250 000 дол. США які у подальшому перерахували у касі підприємства після чого він їх передав засновнику підприємства ОСОБА_4 , особисто складав і видавав ОСОБА_1 розписку про отримання суми позики. Також керівник ТОВ "МДК" ОСОБА_3 відповідаючи на питання слідчого упевнено підтвердив, що позичені у позивача ОСОБА_1 кошти дійсно витрачалися на розвиток підприємства ТОВ «МДК», зокрема на виготовлення проектної документації щодо розширення підприємства та його подальшого будівництва. Втім, криза у господарській діяльності товариства яка була обумовлена окупацією частини території України, а згодом бойовими діями на території України, призвела до суттєвого погіршення фінансового становища ТОВ «МДК» через що підприємство не змогло повернути кошти ОСОБА_1
ОСОБА_2 просив рішення Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2025 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити та стягнути з відповідача сплачений судовий збір.
Від представника ТОВ «М'ясокомбінат Дніпровські ковбаси» - Шурина І.В., надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначив, що протокол допиту з матеріалів кримінального провадження, складений слідчим, який позивач просить взяти до уваги в якості «доказу», не є ані письмовим, ані речовим доказом, не є висновком експерта чи показанням свідка в розумінні ЦПК України, просив оскаржуване рішення суду залишити без змін.
ОСОБА_1 , та його представник ОСОБА_2 у судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримали та просили її задовольнити.
Представник ТОВ «М'ясокомбінат Дніпровські ковбаси» - Шурин І.В. у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував та просив її задовольнити.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що 25 червня 2013 року позичальник - Товариство з обмеженою відповідальністю «М'ясокомбінат Дніпровські ковбаси», в особі директора Гарбузова Романа Олександровича, отримало від ОСОБА_1 позику в розмірі 250000 доларів США.
Згідно п.2 договору Позичальник отримав від позикодавця грошові кошти з метою використання в господарській діяльності.
Пунктами 3, 5 Договору встановлено строк дії договору - до 18 липня 2019 року, за користування позикою щомісяця нараховуються відсотки у розмірі 2% від суми позики, зобов'язався повернути грошові кошти у строк до 31 серпня 2021 року.
Пунктом 8 Договору передбачено право позичальника на отримання пені у розмірі подвійної ставки НБУ за кожен день прострочення виконання зобов'язання, індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, - у разі неповернення позики своєчасно, тобто до 18 липня 2019 року (а.с. 12-13).
Договір містить підписи сторін, підпис позичальника завірений печаткою ТОВ «М'ясокомбінат Дніпровські ковбаси».
На підтвердження отримання готівкових коштів від ОСОБА_1 суду надана розписка ОСОБА_3 про отримання 250000 доларів США, згідно договору від 25.06.2013 року (а.с. 14).
17.07.2019 року між сторонами було підписано додаткову угоду № 1 до Договору позики від 25.06.2013 року, за умовами якого Позичальник зобов'язався повернути позику у трок до 20 грудня 2021 року, та п.8 пунктом додаткової угоди передбачено право позичальника на отримання пені у розмірі подвійної ставки НБУ за кожен день прострочення виконання зобов'язання, індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, - у разі неповернення позики своєчасно, тобто до 20 грудня 2021 року (а.с. 16).
Додаткова угода підписана ОСОБА_3 , як директором ТОВ «М'ясокомбінат Дніпровські ковбаси», без накладення печатки підприємства, та ОСОБА_1
23 грудня 2021 року відповідачеві було вручено письмову претензію, у якій позивач просив повернути отримані в борг кошти (а.с. 17), на що 24 січня 2022 року відповідач надав позивачеві письмову відповідь на претензію, у якій повідомив, що підприємство не може повернути борг та ними вживаються всі заходи для погашення заборгованості за договором (а.с. 18).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів внесення у касу відповідача грошових коштів за договором позики від 25 червня 2013 року та їх зарахування на рахунок юридичної особи.
Апеляційний суд погоджується з вказаним висновком місцевого суду.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ вказує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України»).
У рішенні від 29 жовтня 2015 року у справі «Устименко проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення ЄСПЛ від 03 грудня 2003 року у справі «Рябих проти росії»).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).
Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 ЦК України).
Згідно ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.
Статтею 209 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
За ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У частині першій статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Тлумачення пункту 3 статті 3, статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових. Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:
-наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно частини п'ятої статті 576 ЦК України предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);
-якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов'язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини першої статті 739 ЦК України, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);
-якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої статті 6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов'язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі № 559/1605/18 (провадження № 61-913св20)).
У постанові Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-79цс12 зроблено висновок, що «договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами статей 1046-1048 ЦК України».
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).
Статтею 1158 ЦК України врегульовані положення щодо права на вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення: 1. Якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення. 2. Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір. 3. Якщо особа, яка розпочала дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов'язана вжити усіх залежних від неї заходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана взяти на себе всі обов'язки, пов'язані із вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів.
Стаття 1159 ЦК України визначає порядок надання звіту про вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення: 1. Особа, яка вчинила дії в інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої були вчинені дії, звіт про ці дії і передати їй усе, що при цьому було одержано.
Стаття 1160 ЦК України встановлює порядок відшкодування витрат, понесених особою у зв'язку із вчиненням нею дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення: 1. Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, має право вимагати від цієї особи відшкодування фактично зроблених витрат, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії. 2. Якщо особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, при першій нагоді не повідомила цю особу про свої дії, вона не має права вимагати відшкодування зроблених витрат.
Відповідно до частин першої, другої статті 1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть проводитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, проводяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть проводитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом.
Отже, стосовно юридичних осіб діють спеціальні правила обліку та прийняття грошових коштів від інших осіб, зокрема й фізичних.
Наведене відповідає правовим висновками Верховного Суду, викладеним у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 12 червня 2020 року у справі № 169/506/17, від 05 серпня 2020 року у справі № 442/8157/15, від 10 лютого 2021 року у справі № 489/3688/15-ц (провадження № 61-18912св19), від 28 квітня 2022 року у справі № 521/10766/18, від 25 травня 2022 року у справі № 757/18448/18, від 26 квітня 2023 року у справі № 757/2796/20.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 15 грудня 2015 року у справі № 21-4266а15, договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку, а свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання, в той час як первинні документи складаються лише за фактом надання послуг.
Первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення (стаття 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).
Преамбулою Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2017 року № 148, визначено, що це Положення розроблено відповідно до Закону України «Про Національний банк України» і визначає порядок ведення касових операцій у національній валюті України юридичними особами (крім банків) та їх відокремленими підрозділами незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, органами державної влади та органами місцевого самоврядування під час здійснення ними діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності, фізичними особами, які здійснюють підприємницьку діяльність, фізичними особами.
У пункті 3 Положення визначено, що касовий ордер - це первинний документ (прибутковий або видатковий касовий ордер), що застосовується для оформлення надходжень (видачі) готівки з каси. Касові операції - це операції суб'єктів господарювання між собою та з фізичними особами, пов'язані з прийманням і видачею готівки під час проведення розрахунків через касу з відображенням цих операцій у відповідних книгах обліку.
Відповідно до пункту 5 Положення суб'єкти господарювання здійснюють розрахунки готівкою між собою і з фізичними особами через касу як коштами, одержаними як готівкова виручка, так і коштами, одержаними із банків.
Пунктом 25 Положення передбачено, що приймання готівки в касу проводиться за прибутковим касовим ордером, підписаним головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником установи/підприємства. До прибуткових касових ордерів можуть додаватися документи, які є підставою для їх складання. Про приймання установами/підприємствами готівки в касу за прибутковими касовими ордерами видається квитанція (що є відривною частиною прибуткового касового ордера), підписана головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником, підпис яких може бути засвідчений відбитком печатки цієї/цього установи/підприємства. Використання печатки установою/підприємством не є обов'язковим.
Про факт отримання та повернення коштів свідчать банківські виписки про зарахування чи повернення грошей із поточного рахунка, а також прибуткові та видаткові касові ордери в разі внесення грошей до каси підприємства.
З такими висновками погодився і Верховний Суд у постанові від 12 червня 2020 року у справі № 169/506/17 (провадження № 61-37213св18).
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:
«валютні цінності»: валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України; іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.
Для цілей цього Декрету надалі під термінами:
-«валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;
-«іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;
-«валютні операції»: операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
-«резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;
-«нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.
У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.
Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.
У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов'язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.
З матеріалів справи вбачається, що згідно довідки від 13.01.2025 року за Вих №1/01 підписаною В.о. Директора ТОВ «МДК» - Віталієм Полеєвим, останній підтвердив, що з 2013 року і по цей час Товариство не одержувало від ОСОБА_1 жодних позик в іноземній валюті, у зв'язку з чим на балансі ТОВ «МДК» не обліковуються короткострокові чи довгострокові зобов'язання з повернення валютної позики та відсотків за користування нею ОСОБА_1 (а.с.40).
Також в матеріалах даної цивільної справи наявні довідка від 01.07.2013 року підписана Директором Гарбузовим Р.А., згідно якої підтверджено отримання у касу підприємства запозичених коштів від ОСОБА_1 в сумі 250 000 тисяч доларів США, під залог наявного на підприємстві обладнання та транспорту. Кошти передано у борг підприємству під щомісячну сплату, 2% від загальної суми (а.с.112).
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Твердження позивача про те, що наявність договору позики та довідки про отримання коштів на рахунок підприємства, колегія суддів вважає помилковими, оскільки, як правильно наголосив місцевий суд, доказів зарахування коштів та бухгалтерської документації та проведення касової операції на підприємстві, яка б підтверджувала отримання від ОСОБА_1 250 000 доларів США готівкою долучено до матеріалів справи не було, відповідне клопотання учасниками справи заявлено не було.
Доказів на підтвердження таких обставин у справі немає, позивачем суду вони не надані. Судом були виконані усі обов'язки щодо сприяння реалізації учасниками справи своїх процесуальних прав, в тому числі стосовно призначення судової експертизи і виконання заходів стосовно витребування доказів.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її не доведення.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставинам не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у змісті постанов від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.
За загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритету доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.
Отже, оцінка доказів, наявних у справі, проведена судом саме у відповідності до положень статті 89 ЦПК України, порушень норм процесуального права, які б стали підставою для скасування оскарженого рішення, колегією суддів не встановлено.
Тому з висновком суду в частині відмови у стягненні коштів, наданих позивачем в межах договорів про поворотну фінансову допомогу, колегія суддів погоджується, оскільки він відповідає встановленим у справі обставинам, застосованим судом нормам матеріального права.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди із рішенням суду, без будь-якої правової мотивації, і апелянтом не конкретизовано, які саме норми трудового права давали позивачу право діяти всупереч вимогам наведених вище норм ЦК України.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСІІЛ, від 18 липня 2006 року).
Як вбачається зі змісту оскарженого рішення, то вимогам законності та обґрунтованості воно відповідає, тому колегія суддів не вважає слушними твердження апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не навів жодних аргументів, з яких відкинув доводи і докази позивача.
Колегія суддів, перевіривши справу, вважає, що висновок суду про відмову в позові є правильним.
Зі справи вбачається, що суд належно дослідив і проаналізував надані письмові докази, і зробив висновок, який повністю відповідає обставинам справи.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При вирішенні даної справи судом повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Доводи апеляційної скарги є аналогічними обставинам, викладеним в позовній заяві, які були вже предметом перегляду судів, суд першої інстанції перевіряв в суді під час розгляду справи, дав їм мотивовану оцінку.
За ч. 3 ст. 367 ЦК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Дослідження нових доказів здійснюється у випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень.
Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №145/474/17.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року).
Керуючись статтями, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Самарського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: О.В. Халаджи
О.В. Агєєв
Т.В. Космачевська
Повний текст судового рішення складено 11 грудня 2025 року.
Головуючий суддя О.В. Халаджи