Провадження № 22-ц/803/6398/25 Справа № 206/3432/24 Суддя у 1-й інстанції - Румянцев О. П. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
10 грудня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Халаджи О. В.,
суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В.,
секретар Піменова М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2025 року у цивільній справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном (суддя першої інстанції Румянцев О.П.),
1 липня 2024 року Дніпровська міська рада звернулась до Самарського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, в якому просила усунути перешкоди Дніпровській міській раді в користуванні земельною ділянкою, належною до земель комунальної власності територіальної громади м. Дніпро, шляхом знесення самочинно побудованих будівель та споруд (прибудови) до квартири АДРЕСА_1 за рахунок ОСОБА_1 .
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Із вказаним рішенням суду не погодився міський голова ОСОБА_3 , та подав апеляційну скаргу, в якій вказав, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без врахування обставин справи та дії на території України карантину на короно вірусну хворобу (COVID-19), який тривав з 12.03.2020 року по 30.06.2023 року.
Також скарга мотивована тим, що відповідачка є власником квартири АДРЕСА_1 . Відповідачка на частині прибудинкової території, власником якої є територіальна громада, в особі Дніпровської міської ради, тобто на частині прибудинкової території, якою користувались усі співвласники будинку, без оформлення дозвільних документів і без набуття у користування чи у власність земельної ділянки, здійснила незаконну реконструкцію своєї квартири з прибудовою до першого поверху капітальної споруди розміром 23,6 кв.м. шляхом приєднання її до зовнішньої стіни квартири АДРЕСА_2 , без дотримання санітарних і протипожежних норм та без отримання згоди власника земельної ділянки і без отримання дозволів на будівництво.
Міський голова Філатов Б.А., просив рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2025 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Представник Дніпровської міської ради Пастернак В.В. у судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_4 та її представник адвокат Стрельніков Є.А. проти задоволення апеляційної скарги заперечували та просили відмовити у її задоволенні.
Інші учасники справи до судового засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судом першої інстанції встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна 2767410, належить на праві власності ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, ВВК №094103 реєстр №Д-694, 13.07.2004 посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царейкіним М.М. Квартира АДРЕСА_2 вищевказаного будинку має загальну площу 65,0 кв.м., житлову площу 38,8 кв.м. та складається з приміщень 1 - коридор, 2, 3, 4 - житлові кімнати, 5 - кухня, 6 - санвузол, І - лоджія, що підтверджується інформаційною довідкою 377656344 від 08.05.2024 року (а.с. 11-13).
13.05.2024 року Інспекцією з державного контролю за використанням та охороною земель Дніпровської міської ради повідомлено про наявність об'єкта самочинного будівництва на прибудинковій території багатоквартирного будинку АДРЕСА_3 (а.с. 14-15).
09.02.2024 державним інспектором інспекції з державного контролю за використанням та охороною земель Дніпровської міської ради здійснено обстеження земельної ділянки по АДРЕСА_3 та складено акт № 09/02/24-К від 09.02.2024. В ході обстеження земельної ділянки за вказаною адресою встановлено наступне: «Обстежувана земельна ділянка має вільний доступ. На ділянці розташований п'ятиповерховий житловий будинок. Позаду будинку на першому поверсі кутової квартири (яка розташована зі сторони проїжджої частини) прибудовано капітальну споруду (продовження квартири), фасад якої проштукатурений у персиковий колір. Прибудова облаштована металопластиковими вікнами, на яких вмонтовані захисні залізні грати, зверху розміщено металочерепицю темно-зеленого кольору. Площа під прибудовою становить 0,0031га. Перед прибудовою розміщено два люки, зелені насадження». «Прибудована споруда огороджена парканом із залізного пруття з аркою та двома хвіртками, площа ділянки по периметру огорожі становить 0,00146 га. Земельна ділянка перед прибудованими об'єктами нерухомості покрита ґрунтом» (а.с. 16-20).
Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради повідомило, що жодних дозвільних документів на виконання будівельних робіт за адресою будинку АДРЕСА_3 не видавалось (а.с.21).
З відповіді управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради вбачається, що згідно інформації реєстру будівельної діяльності, що є компонентом електронної системи, який забезпечує створення, збирання, накопичення, обробку, захист, облік інформації, визначеної ст.22 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», у тому числі, документів, що засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, станом на час надання відповіді, відомості щодо дозвільної документації (повідомлення про початок виконання підготовчих та будівельних робіт або дозвіл) чи документи, які засвідчують прийняття в експлуатацію або сертифікат) по об'єкту, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 - інформація відсутня. Виходячи з вищезазначеного, жодних дозвільних документів на виконання будівельних робіт за вищевказаною адресою управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради не видавалося (а.с. 34).
В результаті здійснення пошукового запиту відкритих даних Реєстру будівельної діяльності за запитом «Данила Самойловича, АДРЕСА_5 » щодо дозвільних документів виданих після 06.07.2020, встановлено, відсутність жодних дозвільних документів. Так само в Реєстрі будівельної діяльності за пошуковим запитом « ОСОБА_5 » та « АДРЕСА_6 » станом до 06.07.2020 жодного дозвільного документу - не встановлено (а.с. 23-24).
01.03.2024 року власниці квартири АДРЕСА_1 направлено вимоги про усунення порушення вимог земельного законодавства шляхом звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки від самочинно збудованих прибудов до квартири АДРЕСА_2 (а.с. 74-81).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, про пропуск Дніпровською міською радою строку для звернення до суду із даним позовом.
Апеляційний суд погоджується з даним висновком суду першої інстанції, однак вважає, що строк позовної давності слід вираховувати з іншого періода.
Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.
Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Відповідно до положень ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України).
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
У розумінні закону, суб'єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно зі статтею 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 ст. 261 ЦК України).
Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
З матеріалів справи вбачається, що місцевий суд застосовуючи до даних правовідносин позовну давність, погодився із позицією відповідачки, яка вказувала на те, що позивач отримав повідомлення про розташовану біля конкретно вказаної квартири відповідача прибудови 07.09.2020 року (а.с.139), тобто останнім днем звернення до суду з позовною заявою в межах строку позовної давності є 07.09.2023 року, а з позовною заявою звернувся 01.07.2024 року, тобто після спливу строків позовної давності, однак колегія судів наголошує на тому, що твердження відповідачки стосовно пропуску строку позовної давності з 07.09.2020 року з якими погодився місцевий суд є помилковими.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX. Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02 липня 2025 року в справі № 903/602/24 (провадження № 12-19гс25) зазначила, що у разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
У статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено принцип непорушності права приватної власності, зокрема, право особи на безперешкодне користування своїм майном, право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону, за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
Частинами 4 та 5 статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено, що право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: отримання замовником або проектувальником вихідних даних; розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; затвердження проектної документації; виконання підготовчих та будівельних робіт; прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; реєстрація права власності на об'єкт містобудування.
Згідно з положеннями частини 1 статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» основними складовими вихідних даних є містобудівні умови та обмеження; технічні умови; завдання на проектування.
Пунктом 8 частини 1 статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки - це документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об'єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією.
Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що містобудівні умови та обмеження є складовою вихідних даних, отримання яких є умовою для набуття власниками земельних ділянок або землекористувачами права на забудову земельної ділянки. Містобудівні умови та обмеження є видом містобудівної документації та визначають комплекс планувальних та архітектурних вимог до проєктування і будівництва, дотримання яких є обов'язковим для всіх суб'єктів містобудівної діяльності.
Частина 1 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у редакції, чинній на час подання позову, передбачала, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Згідно з частиною 3 статті 375 ЦК України право на забудову власник реалізує за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.
Відповідно до частин 1 - 2 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Згідно з частиною четвертою зазначеної статті, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
Системний аналіз статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що само по собі самочинне будівництво без дозволу власника становить із себе порушення права власності останнього.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 07 червня 2017 року № 406 «Про затвердження переліку будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об'єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію» до таких робіт відносяться лише роботи з заміни існуючих заповнень віконних, балконних та дверних блоків. Всі інші роботи з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення, виконання яких передбачає втручання в огороджувальні та несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, - потребує дозволу на виконання будівельних робіт.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 725/5630/15-ц (провадження № 14-341цс18) зазначила, що юридичними фактами, які складають правову підставу знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проекту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення.
При вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, необхідно з'ясовувати, зокрема, як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо.
Під істотним порушенням будівельних норм і правил з огляду на положення Законів України «Про основи містобудування»; «Про архітектурну діяльність»; «Про регулювання містобудівної діяльності»; постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт» від 13 квітня 2011 року № 466 необхідно розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність та загрожує життю й здоров'ю людини тощо.
Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до приписів ст.ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Положеннями ст.ст. 77, 78 ЦПК України щодо належності та допустимості доказів передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не приймає до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Матеріалами справи встановлено, що представником ОСОБА_1 - ОСОБА_6 , на стадії апеляційного перегляду до матеріалів справи було долучено відповідь ГУ НП в Дніпропетровській області Дніпровське районне Управління поліції №2 згідно якого вбачається, що було зареєстровано звернення ЄО №10897 від 31.07.2016 року за зверненням гр.. ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , сусідка за адресою АДРЕСА_7 ламає несущі стіни та робить прибудову. Матеріал перевірки направлено до Самарської районної ради м. Дніпропетровська.
Також до вказаної відповіді було долучено копію вказаного звернення.
На спростування вказаних обставин, Дніпровською міською радою не було надано жодного доказу, заперечень.
Отже, враховуючи викладене, апеляційний суд погоджується з висновком місцевого суду, щодо незаконності прибудови, у вигляді балкону, яка була добудована відповідачкою, однак колегія суддів не погоджується із судом щодо застосуванням строку позовної давності саме з 07.09.2020 року, оскільки у даному випадку строк пропущено не було та діяли зміни у законодавстві, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 та у подальшому з 24.02.2022 року запровадженим згідно Указу Президента України військовим станом, однак враховуючи встановлені обставини, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем було пропущено строк позовної давності, а саме з моменту направлення матеріалів перевірки до Самарської районної ради м. Дніпропетровська, з 31.07.2016 року, тому саме з цієї дати необхідно відраховувати строк позовної давності, тобто з 31.07.2016 року по 31.07.2019 року, а Дніпровська міська рада звернулась із даним позовом 01.07.2024 року, тобто поза межами встановленого законом строку.
З урахуванням викладеного, апеляційний суд вважає, що рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2025 року підлягає зміні, шляхом викладення його мотивувальної частини, у редакції цієї постанови, оскільки, строк позовної давності позивач було пропущено задовго до встановленої дати місцевим судом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).,
Керуючись статтями, 374, 376, 381-382 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити частково.
Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: О.В. Халаджи
О.В. Агєєв
Т.В. Космачевська
Повний текст судового рішення складено 11 грудня 2025 року.
Головуючий-суддя О.В. Халаджи