02 грудня 2025 року
м. Київ
cправа № 924/23/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників:
позивача - Варцаба С. А.,
відповідача - Камінська І. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Селянського (Фермерського) господарства "Криниченька"
на рішення Господарського суду Хмельницької області від 29.04.2025 (суддя Муха М. Є.), постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.09.2025 і додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.09.2025 (судді: Олексюк Г. Є. - головуючий, Мельник О. В., Гудак А. В.) у справі
за позовом Фермерського господарства "Котик"
до Селянського (Фермерського) господарства "Криниченька"
про розірвання договорів суборенди землі,
1. Короткий зміст позовних вимог і підстав позову
1.1. У січні 2025 року Фермерське господарство "Котик" (далі - ФГ "Котик") звернулося до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Селянського (Фермерського) господарства "Криниченька" (далі - СФГ "Криниченька") про розірвання договорів суборенди землі від 10.02.2015, укладених між ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) та СФГ "Криниченька".
1.2. Позовні вимоги обґрунтовано обставинами систематичного порушення відповідачем умов спірних договорів суборенди щодо сплати суборендної плати.
1.3. СФГ "Криниченька" у відзиві проти позову заперечило, посилаючись на дотримання зобов'язань щодо внесення суборендних платежів за вказаними договорами. Водночас, як зазначав відповідач, суборендні платежі деякий час не вносилися у зв'язку з військовим станом та форс-мажорними обставинами, однак після звернення з цим позовом відповідач повністю сплатив суборендну плату, військовий збір та податок на доходи фізичних осіб.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 29.04.2025 позов задоволено. Розірвано договір суборенди земельної ділянки площею 26,00 га, кадастровий номер 6823080800:03:013:0003, розташованої на території Волосовецької сільської ради за межами населеного пункту, укладений 10.02.2015 між ОСОБА_1 та СФГ "Криниченька". Розірвано договір суборенди земельної ділянки площею 9,8457 га, кадастровий номер 6823080800:03:001:0001, розташованої на території Волосовецької сільської ради за межами населеного пункту, укладений 10.02.2015 між ОСОБА_1 та СФГ "Криниченька". Здійснено розподіл судових витрат.
Аргументуючи судове рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що систематичне порушення СФГ "Криниченька" строків сплати суборендних платежів, незважаючи на їх сплату до ухвалення рішення у справі, свідчить про істотне порушення відповідачем спірних договорів суборенди від 10.02.2015 та є підставою для їх розірвання у судовому порядку.
2.2. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.09.2025 вказане рішення місцевого господарського суду залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для розірвання спірних договорів, встановивши, що відповідач неодноразово порушував умови договорів суборенди землі та систематично не сплачував суборендну плату в повному розмірі у строки, визначені договором, тому дійшов висновку, що вказане порушення умов договорів підпадає під дію пункту "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України та є самостійною і достатньою підставою для розірвання договорів. При цьому, суд, з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20.11.2024 у справі № 918/391/23, зазначив, що погашення на момент розгляду справи заборгованості за суборендною платою, не впливає на право вимагати розірвання договору, в тому числі на підставі пункту "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України. Сам лише факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи сплачена заборгованість після звернення позивача з позовом про розірвання договору.
2.3. Додатковою постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.09.2025 у цій справі заяву ФГ "Котик" про ухвалення додаткового рішення у справі задоволено частково. Стягнуто з СФГ "Криниченька" на користь ФГ "Котик" 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Апеляційний господарський суд, враховуючи всі аспекти та складність цієї справи, час, витрачений адвокатом, а також, зважаючи на обґрунтованість і пропорційність розміру судових витрат, дійшов висновку, що сума витрат на правничу професійну допомогу, яка відповідає встановленим критеріям відшкодування таких витрат та у наведеному випадку підлягає стягненню з відповідача, становить 20 000,00 грн.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
3.1. СФГ "Криниченька" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Хмельницької області від 29.04.2025, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.09.2025 і додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.09.2025, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скаржник вважає оскаржувані судові рішення незаконними, ухваленими з неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, стверджує про невідповідність висновків, викладених у рішеннях судів попередніх інстанцій, встановленим обставинам справи. На обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме ухвалення судами судових рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також неналежне дослідження доказів наявних у матеріалах справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Зокрема, за доводами скаржника, висновки судів попередніх інстанцій у цій справі суперечать правовим позиціям викладеним у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17 щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування; правовим позиціям Верховного Суду у постановах від 20.11.2024 справі № 918/391/23, від 25.06.2025 у справі № 610/941/24 щодо моменту виникнення підстав для подання позову, істотності порушеного права відповідачем умов договорів суборенди та, відповідно, судами неправильно застосовані положення статей 15, 16, 651 Цивільного кодексу України та статті 141 Земельного кодексу України; судами не враховані правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29.04.2021 у справі № 610/941/24 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 920/418/19 щодо повідомлення орендаря про перехід права власності на земельну ділянку, а також у постанові від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 стосовно того, що судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та залежати від настання або ненастання певних обставин, а висновки суду мають бути підтверджені належними та допустимими доказами; судами не дотримано вимог статей 2, 3, 76-79, 86, 236, 237 Господарського процесуального кодексу України, а саме неналежно досліджено наявні у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та порушено принцип змагальності сторін, закріплений у статті 13 Господарського процесуального кодексу України.
Зокрема, скаржник не погоджується з висновками судів про систематичну несплату ним суборендної плати та стверджує про відсутність підстав для розірвання спірних договорів з наведених позивачем підстав. На думку скаржника, суди не встановили чи було систематично порушено договори суборенди у виді повної несплати суборендної плати позивачу; не взяли до уваги доводи відповідача, що між ОСОБА_1 та СФГ "Криниченька" відсутня заборгованість за договором суборенди, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до 2024 року перебували у родинних стосунках ( ОСОБА_1 була його тещою), а тому вона не вимагала від відповідача сплати орендної плати згідно з пунктом 4.4 договорів і претензій до СФГ "Криниченька" не мала; станом на час ухвалення рішення у справі заборгованість ФГ "Криниченька" за договорами суборенди землі була відсутня. Водночас судами не були враховані обставини щодо неможливості сплати суборенди під час перебування голови СФГ "Криниченька" на військовій службі у зв'язку з мобілізацією.
Щодо ухвалення судом апеляційної інстанції додаткової постанови, то скаржник вважає, що судом застосовано статті 123, 126,129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 07.09.2020 у справі № 910/4201/19, від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, від 07.01.2025 у справі № 120/19027/23, від 24.12.2024 у справі № 380/25725/21, від 07.11.2024 у справі № 500/51/24, від 31.03.2020 у справі № 726/549/19, від 11.12.2019 у справі № 2040/6747/18, від 24.01.2022 в справі № 911/2737/17, від 17.04.2024 у справі № 915/436/23, від 23.10.2024 у справі № 910/7977/23 щодо критеріїв оцінки витрат на оплату послуг адвоката. Скаржник вважає, що стягнута сума адвокатських витрат є надмірною, суперечить критеріям розподілу судових витрат (пропорційності, співмірності і розумності розміру таких витрат), не є розумною і обґрунтованою, та фактично є джерелом отримання позивачем додаткового доходу.
3.2. Від ФГ "Котик" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просить залишити без змін оскаржені судові рішення як законні та обґрунтовані, ухвалені з урахуванням обставин справи та поданих у ній доказів, а касаційну скаргу - без задоволення.
3.3. Також від ФГ "Котик" надійшло клопотання про долучення доказів на підтвердження розміру судових витрат та здійснення розподілу судових витрат.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
4.2. Як свідчать матеріали справи та установили попередні судові інстанції, наказом Головного управління Держземагенства у Хмельницькій області (далі - ГУ Держземагентства) від 15.10.2014 № 22-5303/14-14-СГ затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства за межами населених пунктів Волосовецької сільської ради Летичівського району Хмельницької області; надано в оренду гр. ОСОБА_1 земельну ділянку площею 26,0000 га, кадастровий номер 6823080800:03:013:0003, та земельну ділянку площею 9,8457 га, кадастровий номер 6823080800:03:001:0001, для ведення фермерського господарства строком на 20 років, які розташовані за межами населених Волосовецької сільської ради Летичівського району Хмельницької області.
22.12.2014 між ГУ Держземагенства та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки, за яким орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 6823080800:03:013:0003, із земель держаної власності на підставі наказу ГУ Держземагенства від 15.10.2014 № 22-5303/14-14-СГ, розташовану на території Волосовецької сільської ради за межами населеного пункту. Строк дії договору - 20 років, тобто з 22.12.2014 по 22.12.2034 включно.
Відповідно до пункту 4.1 договору орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі з розрахунку 4 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить 642,39 грн за 1 га ріллі на рік, загалом 16 694,77 грн на рік, що сплачується на бюджетний рахунок Волосовецької сільської ради р/р 33219815700321 УДК у Хмельницькій області, МФО 815013, код казначейства 23565124.
Згідно з пунктом 4.3 договору орендна плата вноситься у такі строки: щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця в розмірі 1/12 частини загальної річної суми орендної плати.
22.12.2014 сторонами підписано акт передачі-прийому земельної ділянки, переданої в оренду, та акт перенесення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Право оренди за цим договором було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.12.2014, номер запису про інше речове право: 8283790.
22.12.2014 між ГУ Держземагенства та ОСОБА_1 укладеного договір оренди земельної ділянки, за яким орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 6823080800:03:001:0001, із земель державної власності на підставі наказу ГУ Держземагенства від 15.10.2014 № 22-5303/14-14-СГ, розташовану на території Волосовецької сільської ради за межами населеного пункту. Строк дії договору - 20 років, тобто з 22.12.2014 по 22.12.2034 включно.
Відповідно до пункту 4.1 договору, орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі з розрахунку 4 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить 925,39 грн за 1 га ріллі на рік, зазгалом 9111,12 грн на рік, що сплачується на бюджетний рахунок Волосовецької сільської ради р/р 33219815700321 УДК у Хмельницькій області, МФО 815013, код казначейства 23565124.
Згідно з пунктом 4.3 договору, орендна плата вноситься у такі строки: щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця в розмірі 1/12 частини загальної річної суми орендної плати.
22.12.2014 сторонами підписано акт передачі-прийому земельної ділянки, переданої в оренду, та акт перенесення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Право оренди за вказаним договором було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.12.2014, номер запису про інше речове право: 8282481.
10.02.2015 між ОСОБА_1 (орендар) та ФГ "Криниченька" (суборендар) було укладено договір суборенди землі, за яким орендар надає, а суборендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, площею 26,00 га, кадастровий номер 6823080800:03:013:0003, розташовану на території Волосовецької сільської ради Летичівського району Хмельницької області за межами населеного пункту.
Цей договір укладено строком до 2033 року, з урахуванням періоду ротації основної сівозміни згідно з проєктом землеустрою (пункт 3.1 договору).
Згідно з пунктом 4.1 договору суборендна плата за користування земельною ділянкою встановлюється за погодженням сторін та становить 5940,56 грн за один повний рік користування земельною ділянкою. Обчислення розміру суборендної плати здійснюється з урахуванням індексів інфляції.
Відповідно до пункту 4.3 сторони домовилися, що суборендна плата за користування земельною ділянкою після вирахування суми податків згідно із вимогами чинного податкового законодавства, буде перераховуватися суборендарем безпосередньо на поточний рахунок орендодавця за основним договором оренди землі від 22.12.2014 № 11-22-08-15649/2-14, зазначеного в такому договорі.
У пункті 4.4 договору сторони обумовили, що суборендна плата за користування земельною ділянкою сплачується суборендарем на поточний рахунок орендодавця, зазначений в цьому договорі, щомісячно - в строк до 30 числа місяця наступного за звітним.
За змістом пункту 9.4 договору суборендар земельної ділянки зобов'язаний своєчасно сплачувати суборендну плату.
Дія договору припиняється шляхом його розірвання за рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договором (пункт 12.3 договору).
Право суборенди за цим договором було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 29.01.2024, номер запису про інше речове право: 53501119.
10.02.2015 між ОСОБА_3 (орендар) та ФГ "Криниченька" (суборендар) було укладено договір суборенди землі, за яким орендар надає, а суборендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку площею 9,8457 га, кадастровий номер 6823080800:03:001:0001, розташовану на території Волосовецької сільської ради за межами населеного пункту.
У пункті 4.1 цього договору суборенди сторонами визначено, що суборендна плата за користування земельною ділянкою встановлюється за погодженням сторін та становить 3242,80 грн за один повний рік користування земельною ділянкою. Обчислення розміру суборендної плати здійснюється з урахуванням індексів інфляції.
Пункти 3.1, 4.3, 4.4, 9.4, 12.3 аналогічні пунктам договору суборенди земельної ділянки, кадастровий номер 6823080800:03:013:0003.
Право суборенди за цим договором було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 29.01.2024, номер запису про інше речове право: 53501365.
У 2024 році ОСОБА_1 створила фермерське господарство (код ЄДРПОУ 45558594).
ФГ "Котик" було проведено державну реєстрацію змін орендаря вказаних земельних ділянок в держреєстрі прав на нерухоме майно.
Згідно з витягів з Державного реєстру речових прав від 12.03.2024 № 369502652, № 369501601 , інформаційних довідок з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14.02.2024, від 17.02.2024 орендарем земельних ділянок з кадастровими номерами 6823080800:03:001:0001 і 6823080800:03:013:0003 є ФГ "Котик", а суборендарем - СФГ "Криниченька".
Відповідно до листа Головного управління ДПС у Хмельницькій області від 20.08.2024 № 12906/6/22-01-04-01-12, ОСОБА_1 було сплачено орендну плату за користування земельною ділянкою площею 26,0000 га, кадастровий номер 6823080800:03:013:0003, та земельною ділянкою площею 9,8457 га, кадастровий номер 6823080800:03:001:0001, у 2014 році - 794,66 грн, 2015 році - 32 912 грн, 2016 році - 38 677,86 грн, 2017 році - 38 520 грн, 2018 році - 39 998 грн, 2019 році - 38 677,86 грн, 2020 році - 45 260,85 грн, 2021 році - 38 677,86 грн, 2022 році - 38 677,86 грн, 2023 році - 38 677,86 грн, 2024 році - 40 650,43 грн.
Після подання позовної заяви відповідач перерахував суборендну плату ОСОБА_1 згідно з договорами суборенди земельних ділянок від 10.02.2015, що підтверджується платіжними інструкціями від 12.01.2025 № 1 на суму 7071,19 грн за 2015 рік; 7071,19 грн за 2016 рік; 7071,19 грн за 2017 рік; 7071,19 грн за 2018 рік; 7071,19 грн за 2019 рік; 7071,19 грн за 2020 рік; 7071,19 грн за 2021 рік; 7071,19 грн за 2022 рік; 7071,19 грн за 2023 рік; 7071,19 грн за 2024 рік.
Також відповідачем були сплачені військовий збір в сумі 4591,70 грн згідно з платіжними інструкціями від 12.01.2025 № Р1СО0DWJTD, № Р1СО0DWJT7, № Р1СО0DWJSW, № Р1СО0DWJSK, № Р1СО0DWJS1, № Р1СО0DWJRO, № Р1СО0DWJRJ, № Р1СО0DWJR4, № Р1СО0DWJQU, № Р17O0S7TY та податок на доходи фізичних осіб в сумі 16 530,00 грн згідно з платіжними інструкціями від 12.01.2025 № Р1СО0DWJTF, № Р1СО0DWJT9, № Р1СО0DWJSY, № Р1СО0DWJSM, № Р1СО0DWJS3, № Р1СО0DWJRQ, № Р1СО0DWJRL, № Р1СО0DWJR5, № Р1СО0DWJQW, № Р17O0S7U0.
Відповідач надав до матеріалів справи копії дублікатів чеків АТ КБ "ПриватБанк", згідно з якими ОСОБА_1 31.07.2020 сплатила 37 525,44 грн "Орендна плата з фізичних осіб ОСОБА_1 , липня 2020 р."; 01.10.2020 - 37 252,44 грн "Орендна плата з фізичних осіб ОСОБА_1 "; 15.06.2021 - 25 022,12 грн "Орендна плата з фізичних осіб ОСОБА_1 , червня 2021р."; 15.06.2021 - 13 655,74 грн "Орендна плата з фізичних осіб ОСОБА_1., червня 2021р."; 27.09.2022 - 38 677,86 грн "Орендна плата з фізичних осіб ОСОБА_1., вересня 2022"; 20.09.2023 - 38 677,86 грн "Орендна плата з фізичних осіб ОСОБА_1., вересня 2023"; 30.07.2024 платник - ОСОБА_2 , фактичний платник - ОСОБА_1 , сплачено 40 650,43 грн "Орендна плата з фізичних осіб ОСОБА_1 ".
Також відповідач надав копії податкових повідомлень-рішень про орендну плату за землю з фізичних осіб за за 2014 рік на суму 715,48 грн (земельний податок), 2018 рік на суму 25 022,12 грн, за 2019 рік на суму 13 655,74 грн та на суму 25 022,12 грн, за 2022 рік на суму 47 023,43 грн, 3383,19 грн, 5909,89 грн, 25 022,12 грн, 13 655,74 грн.
4.3. Предметом позову у цій справі є вимоги ФГ "Котик" до СФГ "Криниченька" про розірвання договорів суборенди землі від 10.02.2015 з підстав систематичної несплати суборендної плати.
4.4. Рішенням місцевого господарського суду позов у цій справі було задоволено.
4.5. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції та погодився з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для розірвання спірних договорів суборенди землі.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, апеляційний господарський суд виходив, зокрема, із того, що відповідно до пункту 3 частини 1 статті 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
Положеннями статей 24, 25 Закону України "Про оренду землі" визначено права та обов'язки орендодавця і орендаря, зокрема, орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема, своєчасного внесення орендної плати, а орендар, у свою чергу, має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі.
Згідно з частинами 3, 4 статті 31 вказаного договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.
Частиною 1 статті 32 Закону України "Про оренду землі" унормовано, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.
Стаття 141 Земельного кодексу України передбачає таку підставу припинення права користування земельною ділянкою як систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Разом з тим, згідно з частиною 2 статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.11.2024 у справі № 918/391/23 деталізувала та диференціювала питання систематичної несплати орендної плати як підстави припинення договору оренди землі шляхом його розірвання.
Так, у наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в її ж постанові від 27.11.2018 у справі № 912/1385/17, шляхом його конкретизації та вказала, що:
- пункт "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України як спеціальна норма права передбачає самостійну і достатню підставу для розірвання договору оренди землі у разі систематичної повної несплати орендної плати. У цьому випадку немає потреби оцінювати істотність порушення та застосовувати загальне правило, передбачене в частині 2 статті 651 Цивільного кодексу України, оскільки законодавство передбачає додаткову (до загальних) підставу розірвання договору оренди землі;
- якщо орендар допустив часткову несплату (недоплату) орендної плати, то застосуванню підлягає загальне правило частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України, а не припис пункту "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України. Якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок часткової недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, укладаючи такий договір, то такий договір має бути розірваний саме на підставі частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України.
До того ж у наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що поняття "несплата", вжите у пункті "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України, потрібно розуміти саме як повна несплата орендної плати, у строки, визначені договором, що відповідатиме дотриманню принципу збереження договору та забезпечення справедливого балансу інтересів сторін договору оренди землі.
Окрім того, наголосила, що факт, що на момент розгляду справи орендар погасив заборгованість за орендною платою, не впливає на право орендодавця вимагати розірвання договору як на підставі частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України (у разі часткової несплати (недоплати) орендної плати та істотності такого порушення), так і на підставі пункту "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України (у разі систематичної (два та більше випадки) повної несплати орендної плати).
У контексті положень частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України систематична несплата може підтверджувати ненадійність контрагента і те, що кредитор не може бути впевнений у належному виконанні договору в майбутньому, і такий висновок не спростовується подальшим погашенням заборгованості. У пункті "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України йдеться про факт систематичної повної несплати і такий факт уже завершився в минулому, тому підстава для пред'явлення позову (і для його задоволення) продовжує існувати.
4.6. Здійснюючи апеляційний розгляд, суд апеляційної інстанції зазначив, що у ФГ "Котик" на підставі договорів оренди землі від 22.12.2014 перебувають в користуванні земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Водночас такі земельні ділянки на підставі договорів суборенди земельних ділянок від 10.02.2015, укладених між ОСОБА_1 та СФГ "Криниченька" (суборендар) перебувають у суборенді останнього. З дати утворення ФГ "Котик" вказане фермерське господарство є орендарем земельних ділянок за договорами оренди, укладеними 22.12.2014 ОСОБА_1 з ГУ Держземагенства.
Звертаючись із позовом у цій справі, позивач підставою для розірвання про розірвання договорів суборенди землі від 10.02.2015 зазначав факт систематичної несплати відповідачем суборендної плати.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, дослідив обставини справи та наявні у ній докази, надав оцінку умовам спірних договорів, у тому числі, щодо порядку сплати суборендної плати, а також доводам сторін, встановив, що відповідач повинен був сплачувати суборендну плату щомісяця до 30 числа місяця наступного, за звітним, починаючи з 30.03.2015. Проте, як наголосив суд апеляційної інстанції, в матеріалах справи відсутні докази сплати відповідачем суборендної плати відповідно до умов та порядку, визначених положеннями пунктів 4.1, 4.3, 4.4 таких договорів.
Як з'ясував апеляційний господарський суд, наявні у справі докази (серед іншого, лист ГУ ДПС у Хмельницькій області від 20.08.2024 № 12906/6/22-01-04-01-12), у тому числі й ті, що були надані відповідачем, не підтверджують сплату коштів відповідачем на користь бюджету. За висновком суду, такі кошти перерахувалися ОСОБА_1 . При цьому, суд надав оцінку доводам відповідача про сплату суборендних платежів головою СФГ "Криниченька" ОСОБА_2 , що підтверджується, на думку відповідача, наявністю у нього оригіналів квитанцій і податкових повідомлень-рішень щодо орендної плати, однак відхилив їх, адже, як установив суд, платником згідно з такими квитанціями та податковими повідомленнями-рішеннями є саме ОСОБА_1 , а не відповідач.
Разом із тим, апеляційний господарський суд зазначив, що копія квитанції від 30.07.2024 про сплату 40 650,43 грн з призначенням платежу "орендна плата з фізичних осіб ОСОБА_1.", згідно з якою платником вказано ОСОБА_2 , а фактичним платником зазначено ОСОБА_1 , не є належним та допустимим доказом здійснення відповідачем щомісячних проплат суборендних платежів за спірними договорами.
Наведене, за висновками суду апеляційної інстанції, свідчить про те, що у відповідача обліковувалася заборгованість за спірними договорами суборенди; обставини щодо наявності заборгованості за суборендною платою та періодів її виникнення СФГ "Криниченька" не спростовувало, а навпаки вчинило дії, які підтверджують визнання цих обставин, як-от сплатило суборендну плату за користування земельними ділянками після звернення з позовом.
У контексті наведеного, апеляційний господарський суд звернув увагу, що підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України є систематична, тобто неодноразова (два та більше випадки) повна несплата орендної плати у строки, визначені договором. Ця спеціальна норма у такому випадку є самостійною й достатньою, і звертатися до більш загального правила частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України - з метою оцінки істотності порушення договору його стороною - немає потреби.
З огляду на те, що, як установив суд апеляційної інстанції, СФГ "Криниченька" неодноразово порушувало умови договорів суборенди від 10.02.2015 та систематично (два та більше випадки) не сплачувало суборендну плату в повному розмірі, у строки, визначені договорами, то, як висновував суд, вказане порушення умов договорів підпадає під дію пункту "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України та є самостійною і достатньою підставою для їх розірвання.
При цьому за наявності в матеріалах справи доказів систематичної (два і більше випадки) повної несплати орендної плати за договорами суборенди та неспростування цих обставин відповідачем, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для розірвання договорів суборенди від 10.02.2015 відповідно до пункту "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України, а тому а не вдавався до оцінки істотності порушення умов договору згідно з частиною 2 статті 651 Цивільного кодексу України, що відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 20.11.2024 у справі № 918/391/23 та врахованій апеляційним господарським судом при ухваленні постанови у справі. Вказане спростовує посилання відповідача на невідповідність висновків суду апеляційної інстанції правовим позиціям Великої Палати Верховного Суду у справі № 918/391/23.
При цьому, із урахуванням викладених висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 918/391/23, погашення на момент розгляду справи заборгованості за суборендною платою, не впливає на право вимагати розірвання договору, в тому числі на підставі пункту "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України. Сам лише факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи сплачена заборгованість після звернення позивача з позовом про розірвання договору.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що перебування голови СФГ "Криниченька" ОСОБА_2 на військовій службі в період із 28.02.2022 до 31.10.2023 не спростовує факт невиконання відповідачем умов спірних договорів суборенди землі з дати їх укладення та до 28.02.2022, а також із 31.10.2023 до дати подання позову у цій справі (04.01.2025).
4.7. Звідси, за встановлених фактичних обставин справи щодо систематичної несплати відповідачем суборендних платежів як підстави для розірвання договорів суборенди, суди дійшли висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
4.8. Згідно з положеннями статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
4.9. Відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
4.10. Як уже зазначалося, на обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилався на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України і з цих підстав було відкрито касаційне провадження.
Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних у справі судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
4.11. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Разом із тим зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі.
Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.
Проаналізувавши висновки, які викладені у перелічених скаржником постановах Верховного Суду, колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що здійснене господарськими судами правозастосування та висновки, наведені в оскаржуваних у цій справі судових рішеннях, не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.
Так, Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про неправильне застосування судами положень статей 15, 16, 651 Цивільного кодексу України та статті 141 Земельного кодексу України без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 справі № 918/391/23, адже, переглядаючи справу в апеляційному порядку та залишаючи судове рішення без змін про задоволення позову, суд апеляційної інстанції урахував правові висновки, викладені у зазначеній постанові у справі, і здійснене ним правозастосування з урахуванням встановлених фактичних обставин цієї справи, що розглядається, відповідає висновкам суду касаційної інстанції у справі № 918/391/23.
Щодо посилань на справу № 610/941/24, то у цій цивільній справі апеляційний суд, з яким частково погодився Верховний Суд, не встановив систематичної несплати орендної плати з вини орендаря, тому відмовив у позові в частині розірвання договору оренди землі. Зокрема, за висновками суду, відповідач довів факт неможливості використання ним орендованого у позивача майна з незалежних від нього причин - тимчасова окупація російською федерацією населеного пункту, в якому розташована орендована земельна ділянка; орендар був позбавлений можливості використовувати спірну земельну ділянку для отримання доходів, він не провів у 2022 році посівну кампанію, не здійснив збір урожаю тощо. Водночас у справі, що розглядається, таких обставин судами установлено не було.
У справі № 920/418/19 сільрада звернулася з позовом до товариства про розірвання договору оренди землі та зобов'язання повернути зазначену земельну ділянку, посилаючись на пункт 36 договору, згідно з яким перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи є підставою для розірвання договору, та зазначаючи про зміну власника цієї земельної ділянки внаслідок набуття права власності на неї позивачем.
Водночас у цій справі, в якій подано касаційну скаргу, суд апеляційної інстанції установив, що відповідач неодноразово порушував умови договорів суборенди від 10.02.2015 та систематично (два та більше випадки) не сплачував суборендну плату в повному розмірі, у строки, визначені договорами; вказане порушення умов спірних договорів підпадає під дію пункту "д" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України та є самостійною і достатньою підставою для їх розірвання.
Водночас посилання скаржника на неповідомлення його про зміну орендодавця (з ОСОБА_1 на ФГ "Котик") не можуть бути підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки у наведеному випадку не впливають на визначений спірними договорами порядок внесення суборендної плати та не спростовують встановлених судом фактичних обставин несплати суборендних платежів власнику землі, ФГ "Котик" або ОСОБА_1 .
Колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що помилково посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми права, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення. Висновки у названих справах виокремлені скаржником із контексту судових рішень, при цьому не ураховані викладені в рішеннях правові позиції Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмету спору в контексті досліджуваних судами у зазначених справах доказів та встановлених фактичних обставин. Тому цитування скаржником окремих висновків суду касаційної інстанції, викладених у постановах у справах, фактичні обставини в яких є відмінними, а правовідносини - неподібними до правовідносин, що склалися у справі № 924/23/25, не є належним правовим обґрунтуванням передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підстави касаційного оскарження.
Звідси вказані для порівняння судові рішення не можуть бути релевантними до обставин цієї справи.
Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування господарськими судами у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Разом із тим наведені скаржником у касаційній скарзі висновки суду касаційної інстанції щодо доказів та доказування, принципу змагальності сторін, вимог до судового рішення мають загальний характер і Верховний Суд не вбачає невідповідності їм висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині дослідження та надання оцінки доказам, доводам сторін, дотримання судами стандартів доказування, обґрунтованості судових рішень; висновки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, зроблені з урахуванням обставин, встановлених у справі, тому Суд відхиляє відповідні посилання скаржника за необґрунтованістю.
Загалом доводи скаржника фактично зводяться до переоцінки доказів та встановлення інших, ніж встановлені судами, фактичних обставин (зокрема встановленого судами факту систематичної (два і більше випадки) повної несплати орендної плати за договорами суборенди) задля ухвалення іншого рішення по суті заявлених позовних вимог, тобто рішення про відмову у позові.
Проте суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Про це зазначено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19.
Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).
Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень.
4.12. Поза тим, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на неналежне дослідження судами зібраних у справі доказів, оскільки відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Проте скаржник належним чином не обґрунтував у своїй касаційній скарзі наявність хоча би однієї із підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (на яку посилався скаржник) не знайшла підтвердження.
За таких обставин колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неповне дослідження судами зібраних у справі доказів за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.
4.13. Щодо доводів касаційної скарги про незаконність додаткової постанови суду апеляційної інстанції та відсутність підстав для стягнення витрат на правову допомогу, то колегія суддів їх відхиляє з огляду на таке.
Згідно з частиною 1 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
У частині 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України установлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Разом із тим, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Згідно з положеннями частини 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на професійну правничу допомогу адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5- 7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
Розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
За змістом статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 зазначеного Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
У статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
За змістом наведеної норми адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, пункт 5.40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, додаткова постанова Верховного Суду від 16.03.2023 у справі № 927/153/22).
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268).
Суд зобов'язаний оцінити розмір адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16 та додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 775/9215/15ц).
Отже, розмір таких витрат має бути розумним, обґрунтованим, підтвердженим належними доказами, тобто відповідати вказаним критеріям.
Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення (пункт 180 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 зауважено, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (подібні за змістом висновки наведено у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, у додатковій постанові Верховного Суду від 16.03.2023 у справі № 927/153/22).
У постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 сформовано правовий висновок про те, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, приписами статей 123- 130 Господарського процесуального кодексу України, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Верховний Суд при зменшенні витрат на правову допомогу враховує: чи змінювалася правова позиція сторін у справі в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спірні правовідносини у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини (подібна за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі № 910/20852/20, додатковій постанові Верховного Суду від 16.03.2023 у справі № 927/153/22).
Разом із тим, відшкодування витрат на правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (постанова Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 127/9918/14-ц).
Таким чином, розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити й оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру й обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та, навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.
Такі докази відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. При цьому згідно зі статтею 74 Господарського процесуального кодексу України сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Подані на підтвердження таких витрат докази мають окремо та у сукупності відповідати вимогам статей 75- 79 Господарського процесуального кодексу України.
Як установив суд апеляційної інстанції, у відзиві на апеляційну скаргу ФГ "Котик" зазначало, що попередній розрахунок судових витрат позивача щодо розгляду справи у суді апеляційної інстанції становить 40 000,00 грн; заяву про ухвалення додаткової постанови, а також докази понесення витрат на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 40 000,00 грн позивач подав до суду у встановлені законом процесуальні строки. На підтвердження понесення відповідачем витрат на правничу допомогу надав договір про надання правничої допомоги від 24.06.2024, додаткову угоду від 11.06.2025 до договору про надання правничої допомоги від 24.06.2024, акт прийняття-передачі наданої правничої допомоги (адвокатських послуг) від 04.09.2025.
Дослідивши заяву позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції, зважаючи на положення норм процесуального законодавства, визначені законом критерії відшкодування таких витрат, судову практику суду касаційної інстанції у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу, беручи до уваги конкретні фактичні обставини справи, апеляційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування витрат позивача на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 20 000 грн за рахунок відповідача. Апеляційний господарський суд висновував, що така сума витрат на професійну правничу допомогу є співмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи, зважаючи на складність справи, обсяг наданих адвокатських послуг з урахуванням часу здійснення представництва у суді; водночас, враховуючи всі аспекти цієї справи, вказана сума витрат відповідає критеріям реальності та розумності, а відповідачем у розумінні статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України не доведено нереальності витрат на професійну правничу допомогу позивача, а також того, що такі послуги не були надані. Разом із тим, обов'язок такого доведення покладається на сторону, яка заявляє відповідне клопотання/заперечує проти задоволення таких витрат у відповідній сумі.
Самі лише посилання на неспівмірність витрат та незгода із сумою понесених витрат на професійну правничу допомогу не можуть бути підставою для відмови у задоволенні заяви відповідача про розподіл судових витрат (постанова Верховного Суду від 15.05.2020 у справі № 910/5410/19).
Верховний Суд звертає увагу на те, що вирішення питання щодо розподілу витрат на оплату послуг адвоката є дискрецією суду, який розглядає відповідне питання з урахуванням конкретних обставин справи в їх сукупності, та реалізується ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки наведених учасниками справи обґрунтувань, дослідження та оцінки доказів за правилами статей 86, 210 Господарського процесуального кодексу України.
Аргументи касаційної скарги у цій частині зводяться до незгоди скаржника зі здійсненим судом апеляційної інстанції розподілом судових витрат та до необхідності повної відмови у задоволенні заяви про відшкодування витрат на правничу допомогу, що, однак, не свідчить про неправильно здійснений судом розподіл цих витрат, оскільки обставини відшкодування витрат на професійну правничу допомогу є предметом оцінки у кожному конкретному випадку, а сама лише незгода скаржника з наданою судом оцінкою відповідних доказів, які підтверджують факт надання професійної правничої допомоги, а також оцінкою обставин критерію реальності адвокатських витрат, розумності їх розміру тощо не вказує на незаконність оскаржуваної додаткової постанови апеляційного господарського суду.
Верховний Суд звертає увагу, що саме суди першої та апеляційної інстанцій користуються певною можливістю розсуду при розподілі витрат на правничу допомогу. Водночас вирішення цих питань не відноситься до повноважень Верховного Суду, завдання якого полягає лише у перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.
Щодо посилань скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у питанні визначення відшкодування адвокатських витрат, то слід зазначити, що у вказаних скаржником справах суди за наслідками розгляду і вирішення позовних вимог, оцінки поданих в них доказів та доведеності понесених витрат на професійну правничу допомогу, вирішували питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу, тобто за інших фактичних обставин приймали судові рішення, ніж у справі, яка розглядається.
Положення статей 126, 129 Господарського процесуального кодексу України є універсальними у правовідносинах при вирішенні питання про розподіл витрат, пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги адвоката, за результатами розгляду справи, а їх застосування залежить від конкретних обставин справи, на чому акцентувала увагу Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.12.2024 у справі № 921/357/20.
5. Висновки Верховного Суду
5.1. З огляду на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою скаржника у частині зазначеної підстави касаційного оскарження.
5.2. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
5.3. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову, в зв'язку з чим оскаржені у справі рішення та постанова підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.
6. Розподіл судових витрат
6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Селянського (Фермерського) господарства "Криниченька", відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
Касаційну скаргу Селянського (Фермерського) господарства "Криниченька" залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Хмельницької області від 29.04.2025, постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.09.2025 і додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.09.2025 у справі № 924/23/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
Ю. Я. Чумак