79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
02.12.2025 Справа № 914/2797/25
За позовною заявою: Фермерського господарства “Рисовський», с.Зубра Пустомитівського району Львівської області
до відповідача: Солонківської сільської ради, с.Солонка Львівського району Львівської області
про відшкодування 1992000,00 грн завданої моральної шкоди.
Суддя Ділай У.І.
Секретар Ю.І.Кохановська
За участю представників:
Від позивача: І.Г.Рисовський - представник
Від відповідача: О.Г.Хом'як -представник
У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.09.2025, справу №914/2797/25 розподілено судді У.І.Ділай.
Ухвалою від 15.09.2025 позов прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 02.10.2025.
У судових засіданнях від 02.10.2025 та від 30.10.2025 оголошено перерву.
Ухвалою від 11.11.2025 відкладено підготовче засідання на 20.11.2025.
Ухвалою від 20.11.2025 підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 02.12.2025.
Позивач в судовому засіданні від 02.12.2025 підтримав позов, з підстав наведених у позовній заяві та з посиланням на матеріали справи.
У судовому засіданні від 02.12.2025 представник відповідача заперечив проти позову, просив відмовити в його задоволенні.
В процесі розгляду матеріалів справи суд
встановив:
Рішенням арбітражного суду Львівської області №5/79 від 13.10.1994 присуджено 4га землі для ведення фермерського господарства про що виданий наказ суду №5/79 від 13.10.1994. Наказом суду зобов'язано відповідача Зубрянську с/Раду до 13.11.1994 примусово виділити ф/господарству 4га землі яку додатково відведено Зубрянській с/Раді в запас із заготівельного господарства «Львівське» під фермерство та видати документ.
Рішення суду не оскаржено, набуло законної сили та було пред'явлено до виконання.
На виконання рішення суду виконавцем призначено експерта та виготовлено проект відводу земельної ділянки і визначені межі земельної ділянки в натурі.
За твердженням позивача скористатися своїм гарантованим правом на землю фермерське господарство не змогло, оскільки відповідач категорично відмовився виконати наказ суду та вимоги виконавця щодо виконання наказу господарського суду №5/79 від 13.10.1994. Також позивач зазначив, що відповідач не видав документ про право постійного користування. Головне управління Держгеокадастру Львівської області відмовилося провести державну реєстрацію відведеної земельної ділянки в натурі по проекту землеустрою та видати витяг з Державного земельного кадастру, у зв'язку з чим за зверненням виконавчої служби порушена кримінальна справа від 12.12.2013 №120315000004557.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 17.01.2020 у справі №914/1109/19 визнано бездіяльність Головного управління Держгеокадастру у Львівській області по виконанню рішення суду у справі №5/79 від 13.10.1994.
Позивач звернув увагу, що йому стало відомо, що в межах присудженої земельної ділянки наказом господарського суду №5/79 від 13.10.1994 зареєстровані дві земельні ділянки з кадастровими номерами №4623683300:03:0008 та №4623683300:03:000:0009, які надані в приватну власність розпорядженням голови Пустомитівської райдержадміністрації №304 від 20.05.2005.
За твердженням фермерське господарство відповідач не виконує наказ господарського суду Львівської області №5/79 від 13.10.1994 більше 30 років шляхом розподілу присудженої ділянки розпорядженням голови Пустомитівської райдержадміністрації №304 від 2005р.
Таким чином позивач продовжує зазнавати моральної шкоди внаслідок вчинення дій спрямованих на зниження престижу та довіри до діяльності фермерського господарства та до ділової репутації.
Разом з тим позивач вважає, що сільська рада є належним відповідачем на підставі ухвали господарського суду від 31.12.2020 у справі №5/79, якою замінено боржника Головне управління Держгеокадастру у Львівській області на його правонаступника Солонківську сільську раду.
Стосовно позовної давності позивач повідомив, що така не пропущена оскільки про зміст розпорядження райдержадміністрації №304 від 20.05.2005 фермерське господарство дізналося під час розгляду справи №450/3563/23, а до того часу про таке рішення інформація від позивача приховувалася. При цьому позивач зазначив, що на триваюче правопорушення не поширюється строк позовної давності.
З огляду на зазначене позивач подав позов до Господарського суду Львівської області, відповідно до якого просить відшкодувати завдану моральну шкоду позивачу внаслідок невиконання наказу господарського суду №5/79 від 13.10.1994 шляхом прийняття протиправного розпорядження голови Пустомитівської райдержадміністрації №304 від 20.05.2005 в сумі 1 992 000 грн за період з 20.05.2005 по 01.10.2025.
Відповідач заперечив проти позову, зазначивши таке.
Солонківська сільська рада Львівського району Львівської області, як орган місцевого самоврядування у Пустомитівському районі, Львівської області, була утворена 13 липня 2017 року, шляхом об'єднання Зубрянської, Поршнянської, Раковецької та Солонківської сільських рад Пустомитівського району. 12 червня 2020 року вона була розширена шляхом долучення Вовківської та Жирівської сільських рад Пустомитівського району.
Відповідач зазначив, що сільська рада могла набути статус боржника у спірних правовідносинах лише з 09.02.2021. Так, ухвалою Господарського суду Львівської області від 11.01.2013 замінено боржника - Зубрянську сільську раду Пустомитівського району Львівської області на Пустомитівську районну державну адміністрацію Львівської області. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 09.04.2013 замінено боржника - Пустомитівську районну державну адміністрацію Львівської області на ГУ Держземагентства у Львівській області. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 17.08.2016 замінено боржника ГУ Держземагенства у Львівській області на ГУ Держгеокадастру у Львівській області. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 31.12.2020 замінено боржника - ГУ Держгеокадастру у Львівській області на Солонківську сільську раду Пустомитівського району Львівської області. 09.02.2021 у виконавчому провадженні замінено боржника.
Отже, Солонківська сільська рада Львівського району Львівської області вважає, що вона є неналежним відповідачем у цьому спорі
Разом з тим, відповідач звернув увагу, що він ніколи не заподіював позивачу моральну шкоду в розумінні чинного законодавства України.
Також відповідач зазначив, що позивач, як юридична особа та учасник суспільних правовідносин, не здійснює підприємницької діяльності протягом значного періоду часу (перебуває у стані припинення з 2008 року), то йому ніяк не може бути завдано моральної шкоди. Відповідач вважає, що неможливо заподіяти шкоду діловій репутації підприємства, яке не здійснює господарської діяльності, оскільки в такому випадку у неї немає того, чому має заподіюватися така шкода.
За твердженням відповідача позивачем не надано доказів, які б підтверджували заподіяння шкоди діловій репутації підприємства, внаслідок чого йому було завдано моральної шкоди. Невиконання відповідачем рішення арбітражного суду від 1994 року (з незалежних від нього причин) за своєю суттю та змістом ніяким чином не вплинуло (та не могло вплинути) на заподіяння шкоди діловій репутації позивача, який не здійснює будь-якої господарського діяльності.
Крім того, на думку відповідача позивач пропустив позовну давність з огляду на звернення до господарського суду за захистом порушеного права через 20 календарних років після наведених у позовній заяві обставин такого «заподіяння» моральної шкоди.
Водночас, відповідач вважає, що позивач зловживає власними процесуальними правами, оскільки він неодноразово звертався до судів різних інстанцій з позовами про відшкодування неіснуючої моральної шкоди. Відповідач вбачає прагнення позивача до безпідставного збагачення, оскільки ця справа є шостим господарським процесом (№ 914/665/23, № 914/666/23, № 914/425/24, № 914/2264/24 та № 914/369/25), згідно з якими фермерське господарство намагається безпідставно стягнути з сільської ради абсолютно надуману суму грошових коштів як відшкодування завданої моральної шкоди. Відтак, позивач просить суд застосувати до позивача заходи процесуального примусу, а саме накласти штраф в сумі десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
При прийнятті рішення суд виходив з наступного.
Відповідно до положень статті 16 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За приписами ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За змістом положень вказаних норм, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені особою, до якої пред'явлений позов, тобто, законодавець пов'язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених суб'єктивних прав або законних інтересів позивача.
Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
При поданні позову ФГ «Рисовський» покликається на тривале невиконання судового рішення від 13.10.1994 у справі №5/79 шляхом протиправного прийняття розпорядження голови Пустомитівської райдержадміністрації №304 від 20.05.2005, внаслідок якого зареєстровано дві земельні ділянки з кадастровими номерами №4623683300:03:0008 та №4623683300:03:000:0009, які надані в приватну власність. Відтак, фермерське господарство просить відшкодувати завдану моральну шкоду за період з 20.05.2005 по 01.10.2025.
Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК України, моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Чинне законодавство не містить визначення поняття ділової репутації юридичної особи, оскільки воно є морально-етичною категорією й одночасно особистим немайновим благом, якому закон надає значення самостійного об'єкта судового захисту (ст. 201 ЦК України).
Під діловою репутацією юридичної особи розуміється оцінка підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Норми ст. 94 ЦК України констатують, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації. Способами захисту ділової репутації може бути вимога про відшкодування збитків та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної такими порушеннями юридичній особі. Зазначені вимоги розглядаються відповідно до загальних підстав щодо відповідальності за заподіяння шкоди.
Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 23 ЦК України, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, згідно з якою моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів місцевого самоврядування та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та, зокрема, органів місцевого самоврядування наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.
Необхідною підставою для притягнення органу місцевого самоврядування до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Чинним законодавством України обов'язок доведення факту наявності такої шкоди та її розмір, а також причинно-наслідковий зв'язок між правопорушенням і шкодою покладено на позивача.
Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05.12.2022 у справі №214/7462/20.
Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, диспозитивність, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є одними з основних засад судочинства, закріпленими у статті 124 Конституції України, статтях 2, 7, 13, 14 ГПК України.
Принцип диспозитивності передбачає, зокрема, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи та в межах заявлених вимог і на підставі доказів, а збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених ГПК України.
У частині 2 статті 80 цього Кодексу визначено, що позивач або особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
За приписами частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд в силу приписів частини першої статті 86 ГПК України оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Встановлені судом фактичні обставини викладаються в судовому рішенні з посиланням на докази, на підставі яких їх встановлено.
Зокрема, з'ясуванню підлягає факт приниження ділової репутації позивача, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач покликається на факт заподіяння моральної шкоди ФГ «Рисовський» як юридичній особі, внаслідок прийняття Пустомитівською райдержадміністрацією розпорядження №304 від 20.05.2005.
Однак, Господарський суд Львівської області звертає увагу на положення ч. 2 ст. 21 ЦК України, згідно з якою суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Матеріали цієї справи не містять належних та допустимих доказів визнання в судовому порядку вказаного розпорядження райдержадміністрації незаконним, скасованим та/або таким, що суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси фермерського господарства.
Разом з тим, суд відзначає, що позивачем не доведено, а судом не встановлено порушення спірним розпорядженням прав та охоронюваних законом інтересів фермерського господарства, в частині того, що розпорядження №304 від 20.05.2005 стосується тієї ж земельної ділянки, яка визначена рішенням Господарського суду Львівської області у справі № 5/79 від 13.10.1994.
Слід зазначити, що підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Позивач, стверджуючи про існування певної обставини подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, а суд, своєю чергою, під час судового провадження оцінює подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, і, оскільки оптимальним стандартом доказування є аргументи, викладені сторонами, то через призму наданих доказів суд приймає рішення.
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, натомість висновки суду мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що оцінка доказів - це визначення їх об'єктивної дійсності, правдивості та достовірності. Способи перевірки і дослідження доказів залежать від конкретного виду засобів доказування, що використовуються. Метою оцінки доказів з огляду на їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності - є усунення суперечностей між доказами, сумнівів у достовірності висновків, що випливають з отримуваної доказової інформації. Від повноти встановлення відповідних обставин справи та правильної оцінки доказів залежить обґрунтованість висновків суду при ухваленні судом рішення по суті спору. При цьому суд у кожному випадку повинен навести мотиви, з яких він приймає одні докази та відхиляє інші.
Європейський суд з прав людини притримується у своїх рішеннях позиції того, що суд вправі обґрунтовувати свої висновки лише доказами, що випливають зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпції факту (рішення Європейського суду з прав людини, справа «Коробов проти України» № 39598/03 від 21.07.2011), тобто таких, що не залишать місце сумнівам, оскільки наявність останніх не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A заява № 25).
З огляду на зазначене та враховуючи позовні вимоги, господарський суд вважає, що матеріалами справи не підтверджено порушення відповідачем прав фермерського господарства внаслідок чого останнє зазнало моральної шкоди, належних доказів, що розпорядження райдержадміністрації спрямоване на позбавлення виділеної 4га земельної ділянки з земель запасу - суду не подано, доказів порушення саме прав та інтересів Фермерського господарства «Рисовський» до позовної заяви не долучено.
Отже, суд констатує, що позивач не надав доказів, якими порушується його право відповідачем - Солонківською сільською радою, відтак є відсутнім порушення суб'єктивного права позивача, що підлягає судовому захисту у даному спорі.
Щодо строку позовної давності, передбаченого ст. 257 ЦК України, то суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. У інших випадках необхідно відмовляти у задоволенні позову по суті. До такого висновку дійшов Верховний Суд у Постанові Великої Палати від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц.
Проаналізувавши все вищенаведене, Господарський суд Львівської області констатує, що позивачем не доведено належними, допустимими та достовірними доказами понесення моральної шкоди через прийняття розпорядження Пустомитівської райдержадміністрації №304 від 20.05.2005. Відтак, суд дійшов висновку щодо відмови у задоволенні позову, оскільки є відсутнім порушення суб'єктивного права позивача, що підлягає судовому захисту у цьому спорі.
Щодо вимоги відповідача про застосування до позивача заходів процесуального примусу слід зазначити таке.
Предметом позову у справі № 914/665/23 було заявлено стягнення завданої моральної шкоди за період з 2010 р. по 2016 р. в сумі 562800 грн внаслідок не виконання відповідачем рішення Арбітражного суду Львівської області від 13.10.1994 у справі № 5/79.
Предметом позову у справі №914/666/23 було заявлено стягнення завданої моральної шкоди за період з 1995 р. по 2009 р. в сумі 1 206 000,00 грн внаслідок не виконання відповідачем рішення Арбітражного суду Львівської області від 13.10.1994 у справі № 5/79.
Предметом позову у справі №914/425/24 було заявлено стягнення завданої моральної шкоди за період з 01.04.2022 по 01.03.2024 в сумі 326 600,00грн внаслідок не виконання відповідачем рішення Арбітражного суду Львівської області від 13.10.1994 у справі № 5/79.
У справі №914/2264/24 судом винесено ухвалу від 02.12.2024 про повернення позову, оскільки заявником не усунуто недоліків, які визначені в ухвалі від 12.11.2024.
Ухвалою від 08.07.2025 у справі 914/369/25 заяву Фермерського господарства «Рисовський» задоволено та залишено позовну заяву про відшкодування моральної шкоди у розмірі 100000,00 грн без розгляду.
Зважаючи на зазначене та враховуючи підстави звернення в перелічених справах, Господарський суд Львівської області не вбачає зловживання процесуальними правами ФГ «Рисовський». Відтак, заява Солонківської сільської ради про застосування заходів процесуального примусу до позивача задоволенню не підлягає.
Стосовно судового збору, то згідно з п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.
Враховуючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору, беручи до уваги відмову у задоволені позову, в силу приписів ч. 2 ст. 129 ГПК України підстави для стягнення судового збору в доход Державного бюджету відсутні.
Керуючись статтями 4, 7, 13, 14, 73, 74, 76-79, 120, 123, 129, 233, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1.У задоволенні позовних вимог відмовити.
2.У задоволенні заяви Солонківської сільської ради про застосування заходів процесуального примусу (вх.№ 25882/25 від 01.10.2025) - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені статтями 256, 257 ГПК України.
Інформацію по справі, яка розглядається можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.
Повне рішення складено 11.12.2025.
Суддя Уляна ДІЛАЙ