10 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 160/10022/25
адміністративне провадження № К/990/47845/25
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мандрик Владислава Володимировича, на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 червня 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди передбаченої Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім?ям під час дії воєнного стану» (далі - Постанова № 168) у розмірі до 50000 грн за періоди з 20.02.2024 по 22.02.2024, з 24.02.2024 по 12.05.2024, в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання завдань;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду, передбачену Постановою № 168 у розмірі до 50000 грн за період з 20.02.2024 по 22.02.2024, з 24.02.2024 по 12.05.2024, в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання завдань;
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди передбаченої Постановою № 168 у розмірі до 100000 грн за періоди 23.02.2024 та 31.03.2023, в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання завдань;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду, передбачену Постановою № 168 у розмірі до 100000 грн за період 23.02.2024 та 31.03.2023, в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання завдань.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.06.2025, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 14.10.2025, у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мандрик В.В., звернувся через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду з касаційною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду від 10.11.2025 касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мандрик В.В., на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.06.2025 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 14.10.2025 у справі № 160/10022/25, повернуто скаржнику на підставі пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України.
20.11.25 до Верховного Суду надійшла через підсистему «Електронний суд» повторна касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мандрик В.В., на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.06.2025 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 14.10.2025 у справі № 160/10022/25.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Аналіз матеріалів касаційної скарги свідчить про її невідповідність вимогам статті 330 КАС України.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з наступного.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Згідно з частиною четвертою статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
У касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 2 частини четвертої статті 328 КАС України, та вказує про необхідність відступлення від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30.01.2025 у справі № 620/14692/23, від 16.10.2025 у справі 520/19106/23, від 08.05.2025 у справі 520/17688/23.
Норма пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України регламентує, що особа, яка звертається з касаційною скаргою, повинна обґрунтувати необхідність відступу від висновку Верховного Суду застосованого судом. Про це прямо вказано і в абзаці 3 пункту 4 частини другої статті 330 КАС України.
Так, у випадку посилання на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, як на підставу касаційного оскарження, останньому необхідно зазначити конкретну норму права, яку неправильно застосовано судом апеляційної інстанції; постанову Верховного Суду, у якій викладено висновок щодо правильного застосування норми права, від якого належить відступити та вмотивоване обґрунтування необхідності такого відступу.
Необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 30.01.2025 у справі № 620/14692/23, від 16.10.2025 у справі № 520/19106/23, від 08.05.2025 у справі № 520/17688/23 скаржник обґрунтовує тим, що у цих постановах Верховного Суду аналізуються події, що відбувалися в інші календарні періоди, фактичний контекст та обставини служби є відмінними. Під час тих періодів діяли інші нормативно-правові акти, які регулювали порядок підтвердження безпосередньої участі у бойових діях та порядок виплат. У цих постановах Верховний Суд вважав належним основним доказом довідку. Однак, у справі № 160/10022/25 доказами є довідка для отримання додаткової грошової допомоги збільшеної до 50 000 грн, оскільки, на переконання скаржника, є факт виконання ним бойових завдань у складі штабу тактичної групи та журнал бойових дій для отримання додаткової грошової допомоги збільшеної до 100 000 грн, що фіксує виконання бойових завдань, включно зі збиттям повітряних цілей.
Разом з тим касатор наполягає, що Верховний Суд у цих постановах суперечить власним позиціям, оскільки у постановах від 30.01.2025 та 08.05.2025 Верховний Суд прямо визнавав, що журнал бойових дій є належним доказом, а ураження повітряних цілей є доказом безпосередньої участі, проте у постанові від 16.10.2025 Верховний Суд застосував протилежну логіку. За доводами скаржника через цю внутрішню суперечливість практика не може вважатися усталеною й релевантною для справи № 160/10022/25.
Водночас позивач вказує, що у цій справі є спір не лише про факт безпосередньої участі та отримання в класичному розумінні додаткової грошової винагороди у збільшеній до 100 000 грн, а й про виплату збільшеної до 50 000 грн грошової винагороди. При цьому зауважує, що згадані постанови Верховного Суду не розглядають питання такого виду виплат та не формують позиції для цієї категорії справ.
Разом із цим позивач вказує, що підставою для звернення до суду із позовними вимогами стало не нарахування та невиплата відповідачем додаткової винагороди, передбаченої Постановою № 168, через відсутність саме сукупності документів для підтвердження фактів безпосередньої участі позивача у бойових діях або забезпеченні здійснення відповідних заходів у спірний період.
Реагуючи на доводи скаржника щодо наявності підставі для відступлення від висновків Верховного Суду варто зазначити, що відкриття касаційного провадження на цій підставі можливе у тому випадку, коли скаржник доведе, що висновок, який викладений у постанові Верховного Суду, не відповідає правильному тлумаченню і застосуванню конкретної норми. Обов'язковою умовою для цього є подібність умов її застосування з огляду на конкретні обставини справи та позиції сторін у справі. Тобто, висновок, який викладено у постанові Верховного Суду, і висновок, який, на переконання заявника, має бути здійснений за результатами відступу від правової позиції, повинен стосуватися одних і тих самих норм права (їх сукупності) в ідентичних редакціях.
Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, суд може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм. Отже, має існувати необхідність відступу і така необхідність має виникати з певних визначених об'єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду можуть бути, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, необхідність забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права тощо.
У контексті наведеного Суд звертає увагу скаржника, що відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, провадження №11-377апп18).
Тобто у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи.
У справі № 620/14692/23 спірні правовідносини стосувалися ненарахування та невиплати додаткової винагороди, передбаченої Постановою № 168 у розмірі 100 000 гривень, в розрахунку на місяць пропорційно дням безпосередньої участі в забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів, за періоди з 10.10.2022 по 13.10.2022; з 15.10.2022 по 07.11.2022; з 12.11.2022 по 16.11.2022; 02.12.2022; 06.04.2023; 08.04.2023.
Тож у постанові від 30.01.2025 у справі № 620/14692/23 Верховний Суд вказав, що при оцінці доказів, що підтверджують право особи на додаткову винагороду, необхідно враховувати зміни, внесені наказами № 392/0/81-22-АГ та № 628/0/81-22-АГ, і оцінювати надані документи відповідно до їхніх вимог. Тільки на основі такого підходу можна об'єктивно визначити, чи має особа право на отримання додаткової виплати згідно з оновленими критеріями та процедурами.
Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий судовий розгляд зазначив, що визначаючи наявність підстав для виплати позивачу додаткової винагороди у розмірі до 100000 грн за періоди з 10.10.2022 по 13.10.2022, з 15.10.2022 по 07.11.2022, з 12.11.2022 по 16.11.2022, 02.12.2022 суди попередніх інстанцій не оцінювали правовідносини крізь призму особливостей кожного наказу Адміністрації Держприкордонслужби, який регулював питання виплати спірної додаткової винагороди у відповідний період. Що стосується періоду правовідносин, за який позивач звернувся з вимогою про виплату додаткової винагороди у збільшеному розмірі, а саме 06.04.2023 та 08.04.2023, то, як видно зі змісту оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій взагалі не застосовували норми Порядку № 36, який в зазначені періоди був чинним і регламентував відповідні правовідносини. У зв'язку з цим, суди першої та апеляційної інстанції не здійснили оцінку виконуваних позивачем завдань в указані періоди з урахуванням вимог цього Порядку, а також не перевірили, чи підтверджуються виконання позивачем цих завдань «належними» документами, визначеними цим Порядком, та чи дотримані інші умови, передбачені ним для виплати спірної додаткової винагороди. За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішень судів попередніх інстанцій.
У справі № 520/19106/23 спірний період щодо не нарахування та невиплати позивачу додаткової винагороди передбаченої Постановою № 168 визначений з 25.05.2022 по 31.12.2022. У цій справі Верховний Суд у постанові від 16.10.2025 погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що зазначення у довідці 18.05.2023 № 767 виданої командиром військової частини про безпосередню участь позивача у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України періодів з 25.05.2022 по 31.12.2022 не є безумовною підставою для виплати додаткової грошової винагороди у розмірі 100 000 грн, передбаченої Постановою № 168, за весь указаний період, оскільки така довідка може бути видана не лише для цілей підтвердження права на отримання винагороди, установленої Постановою № 168, а й з іншою метою, відмінною від тієї, з приводу якої виникли спірні правовідносини. Разом з тим, суди правильно зверну увагу на те, що періоди, зазначені у довідці, не виключають участі військовослужбовця у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, що дає право на отримання додаткової грошової винагороди у розмірі 100 000 грн, проте періоди проходження особою служби, які не внесені до неї, виключають таке право.
У справі № 520/17688/23 у постанові від 08.05.2025 суд касаційної інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати командиру відділення 1 зенітного ракетного дивізіону військової частини додаткової винагороди, передбаченої Постановою № 168, в розрахунку 100 000 грн щомісячно пропорційно часу його участі у виконанні бойових завдань з вогневого ураження повітряних цілей 30.03.2022, 09.04.2022, 10.04.2022, 15.04.2022, 23.08.2022, 09.09.2022, 15.10.2022, 05.12.2022, 16.12.2022, 20.12.2022, 28.12.2022 підлягає визнанню протиправною, а належним та ефективним способом захисту прав позивача, є саме зобов'язання військової частини нарахувати та виплатити позивачу додаткову винагороду, передбачену Постановою № 168, у розмірі 100 000 грн за дні, в які зафіксовано випадки з вогневого ураження повітряних цілей, а саме: 30.03.2022, 09.04.2022, 10.04.2022, 15.04.2022, 23.08.2022, 09.09.2022, 15.10.2022, 05.12.2022, 16.12.2022, 20.12.2022, 28.12.2022.
Натомість у цій справі № 160/10022/25 предметом спору є додаткова винагорода, передбачена Постановою № 168 за період з 20.02.2024 по 22.02.2024, з 24.02.2024 по 12.05.2024. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суди першої та апеляційної інстанцій, з погляду на встановлені у справі обставини, дійшли до висновку, що позивач у спірний період не приймав участь у виконанні бойових (спеціальних) завдань у складі штабу військової частини (у тому числі поза районами ведення бойових (воєнних) дій), який здійснює оперативне (бойове) управління військовими частинами та підрозділами, що ведуть воєнні (бойові) дії саме на лінії бойового зіткнення на відстані виконання бойових (спеціальних) завдань військовою частиною (підрозділом, зокрема зведеним) першого ешелону оборони або наступу (контрнаступу, контратаки) до батальйону, та що характер виконуваних позивачем бойових завдань не підпадає під жоден з різновидів таких завдань для цілей нарахування додаткової винагороди у збільшеному розмірі, згідно з пунктом 2 розділу XXXIV Порядку № 260.
Крім іншого суди попередніх інстанцій вказали, що безпосередня участь військовослужбовця у бойових діях, виконанні бойового (спеціального) завдання або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії у період здійснення зазначених дій або заходів повинна бути підтверджена, зокрема, такими документами: бойовим наказом (бойовим розпорядженням); журналом бойових дій; рапортом командира підрозділу (групи) про участь військовослужбовця у бойових діях або заходах, у виконанні бойових (спеціальних) завдань. Судами встановлено, що в підтвердження наявності у позивача права на отримання додаткової винагороди передбаченої Постановою № 168 збільшеної до 100000 грн та до 50000 грн за період з 20.02.2024 по 22.02.2024, з 24.02.2024 по 12.05.2024 позивачем надано довідку № 14 від 11.05.2024. Підставою для видачі цієї довідки стало розпорядження з ППО оперативного угрупування військ « ІНФОРМАЦІЯ_1 » №1135/дск/оув від 18.02.2024, наказ командира військової частини та посвідчення про відрядження.
Суд наголошує, що положення пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України передбачають можливість оскарження судових рішень в касаційному порядку у разі, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Водночас, як вже зазначено раніше відкриття касаційного провадження на цій підставі можливе лише у тому випадку, коли скаржник доведе, що висновок, який викладений у постанові Верховного Суду, не відповідає правильному тлумаченню і застосуванню конкретної норми. Обов'язковою умовою для цього є подібність умов її застосування з огляду на конкретні обставини справи та позиції сторін у справі. Тобто, висновок, який викладено у постанові Верховного Суду, і висновок, який, на переконання заявника, має бути здійснений за результатами відступу від правової позиції, повинен стосуватися одних і тих самих норм права (їх сукупності) в ідентичних редакціях.
Проте, як продемонстровано вище правовідносини у цій справі та у справах № 620/14692/23, № 520/19106/23, № 520/17688/23, від висновків Верховного Суду у яких, на думку позивача, необхідно відступити, виникли щодо спорів, які стосуються різних періоди, відповідно правові норми у цих справах були застосовані чинні на той час. Поряд із цим варто зауважити, що рішення суду у кожній конкретній справі зумовлене встановленими у цій фактичними обставинами.
За таких підстав, Суд дійшов висновку, що скаржник не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а відтак і підстав касаційного оскарження за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України.
Водночас необхідно врахувати, що згідно з ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.04.2025 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення.
Пунктом 2 частини 5 цієї ж норми процесуального закону обумовлено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Скаржник зазначає, що справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу (підпункт «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України).
Приймаючи до уваги, що виняткове значення для учасника справи касатором у взаємозв'язку із доводами щодо відсутності висновків Верховного Суду, оцінку яким Судом надано вище, то Суд доходить висновку, що і підстави касаційного оскарження за пунктом «в» частини п'ятої статті 328 КАС України також є необґрунтованими.
Аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з установленими судами обставинами цієї адміністративної справи не дають підстав для висновку про наявність обставин, наведених у підпунктах «а-г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Інші доводи скаржника в касаційній скарзі стосуються встановлення фактичних обставин справи та переоцінки доказів у ній, між тим як відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
Керуючись статтями 328, 330, 332 КАС України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мандрик Владислава Володимировича, на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 червня 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддяЛ.О. Єресько