09 грудня 2025 року
м. Київ
справа №320/13699/23
адміністративне провадження № К/990/48809/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л. О., Соколова В. М.,
перевіривши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2025 року у справі № 320/13699/23 за адміністративним позовом Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
Публічне акціонерне товариство «Банк Михайлівський» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб звернулося з позовом до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), в якому просило:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невчинення дій, передбачених статтями 39 та 40 Закону України «Про виконавче провадження»;
- зобов'язати відповідача невідкладно винести постанову про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» та вжити всіх заходів, передбачених частиною першою статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», а саме внести до автоматизованої системи виконавчих проваджень відомості про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 із виключенням запису в Єдиному реєстрі боржників, Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців то громадських формувань відносно боржника - ПАТ «Банк Михайлівський» (код за ЄДР 38619024).
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2025 року, у задоволенні адміністративного позову Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, - відмовлено.
26 листопада 2025 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в якій скаржник просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2025 року, та ухвалити рішення про задоволення позову.
Перевіривши доводи касаційної скарги та додані до неї матеріали, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо суд у порядку, передбаченому частинами другою, третьою цієї статті, дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою.
Згідно з частиною третьої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові), а також судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Положеннями статті 287 КАС України передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця.
З матеріалів касаційної скарги вбачається, що в цій справі спір виник у відносинах з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби.
За такого правового врегулювання та обставин справи, оскарження рішень судів попередніх інстанцій в касаційному порядку можливе лише у випадку, якщо розгляд такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.
Такими чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм.
Так, скаржник, оскаржуючи судові рішення у справі, розглянутій із урахуванням особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які регулюються статтею 287 КАС України, вважає, що дана касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
У даному випадку слід зазначити, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права, які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
Однак скаржником не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин та не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п'ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Проте наведені скаржником доводи не свідчать про наявність жодної із вказаних вище умов, скаржник жодним чином не посилається на різноманітність такої практики, не зазначає норму права та правовідносини, які вона врегульовує, що потребують висновку Верховного Суду стосовно питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Вживання законодавцем слова "фундаментальне" несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, відповідачем не наведено. Суб'єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб'єкта правозастосування, не обов'язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики. За змістом підпункту "а" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі має поставити на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Водночас, колегія суддів зауважує, що потреба у формуванні єдиної правозастосовчої практики виникає, передусім, у тих випадках, коли практики з певного питання немає взагалі і її потрібно сформувати, або відсутня єдність у вже сформованій практиці з певного питання.
Проаналізувавши ухвалені у цій справі судові рішення, які ґрунтуються на встановлених конкретних обставин по цій справі, а також доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що за таких фактичних обставин справи, рішення суду касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги не матиме значення для формування єдиної правозастосовчої практики в такій категорії адміністративних справ, а тому підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
Стосовно "виняткового значення" справи для учасника справи, то в даному випадку оцінка судом такої "винятковості" може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Проте, твердження скаржника про те, що справа становить виняткове значення для нього (підпункт "в" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України) не підтверджене належними доказами та не обґрунтоване обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
Такі посилання скаржника мають загальний характер та притаманні кожній аналогічній справі, а тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції.
При цьому використання оціночних чинників, як-то: "винятковість значення справи для скаржника", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", або "суспільний інтерес" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції.
На підставі викладеного суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Обґрунтовуючи наявність загальних підстав на касаційне оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає про неврахуваннями судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування положень пункту 4 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», викладених у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 127/376/18 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 487/3335/13-ц і від 18 квітня 2018 року у справі № 910/8132/17.
Водночас, суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду на які посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий /висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
В свою чергу, у вказаних скаржником постановах Великої Палати Верховного Суду у справах № 487/3335/13-ц та 910/8132/17, які, на думку заявника, не було застосовано судами попередніх інстанцій при винесенні оскаржуваних судових рішень щодо застосування норми права, взагалі не застосовувались норми прави, а саме: пункт 4 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», а тому лише посилання на правові позиції Великої Палати Верховного Суду у згаданих справах щодо указаних норм є формальним.
Окрім того, у справі №127/376/18 стягувач (фізична особа) звернулася зі скаргою на дії та рішення головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). У цій справі спір виник у зв'язку із тим, що на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції перебуває виконавчий лист про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» (боржник) на користь ОСОБА_1 грошових коштів за договором банківського вкладу.
Натомість, у цій справі боржником є саме Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Михайлівський». Ураховуючи встановлені обставини у цій справі та висновки Верховного Суду у справі № 826/17170/16 щодо застосування пункту 4 частини першої статті 39 Закону №1404-VІІІ, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позову.
Отже, предмет розгляду у цій справі та у справі №127/376/18 не є подібними до спірних правовідносин, а висновки у цих справах висловлено у контексті обставин, установлених судами саме під час розгляду цих справ, що мають індивідуальні ознаки, характерні виключно для них, тому посилання скаржника на те, що судові рішення у цій справі ухвалені без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаній постанові Верховного Суду, є безпідставними.
Інші наведені скаржником доводи стосуються здебільшого оцінки встановлених судами обставин та досліджених ними доказів, а тому посилання скаржника в цій частині не узгоджуються з наведеною скаржником підставою касаційного оскарження судових рішень - пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Проаналізувавши встановлені судами обставини справи, предмет спору та обраний заявником касаційної скарги спосіб захисту його прав, доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що позивачем не доведено, а судом не встановлено, що рішення суду касаційної інстанції за наслідком розгляду цієї касаційної скарги матиме значення для формування єдиної правозастосовчої практики у цій категорії адміністративних справ.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що у відкритті касаційного провадження за поданою касаційною скаргою необхідно відмовити.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 287, 333 КАС України, Суд-
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 листопада 2025 року у справі № 320/13699/23 за адміністративним позовом Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Суддя-доповіда судді А. Г. Загороднюк Л. О. Єресько В. М. Соколов