Дата документу 09.12.2025 Справа № 332/5772/25
Єдиний унікальний № 332/5772/25 Головуючий в 1-й інстанції - Яцун О.С.
Провадження № 22-ц/807/2178/25 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.
09 грудня 2025 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої: Кочеткової І.В.,
суддів: Кухаря С.В.,
Полякова О.З.,
секретар: Камалова В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Яцюк Наталія Миколаївна, до Василівської міської військової адміністрації Василівського району Запорізької області про визнання права власності на нерухоме майно,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Яцюк Наталія Миколаївна, на ухвалу Заводського районного суду м. Запоріжжя від 31 жовтня 2025 року,
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Яцюк Н.М., звернувся до Заводського районного суду м. Запоріжжя з позовом до Василівської міської військової адміністрації Василівського району Запорізької області про визнання права власності на нерухоме майно.
Зазначав, що йому на праві власності належать 1/2 частка житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та 1/2 частки житлового будинку за АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу.
Через пошкодженням будинку внаслідок збройної агресії РФ проти України у нього виникла необхідність у використанні електронної публічної послуги «єВідновлення». Однак, зважаючи на те, що право власності на вказане майно набувалось ним до запровадження Державного реєстру речових прав, Реєстру прав власності на нерухоме майно, воно не зареєстроване у цих реєстрах.
14 липня 2025 року позивач звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради з метою реєстрації права власності у Державному реєстрі прав на нерухоме майно, проте рішенням № 80573862 від 28 серпня 2025 року у здійсненні реєстрації права власності відмовлено, оскільки державному реєстратору не вдалось отримати відомості про зареєстровані речові права до 01 січня 2013 року на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Оскільки майно позивача, на яке він просить визнати право власності, знаходиться на території Василівської міської громади Запорізької області, яка з 26 лютого 2022 року окупована Російською Федерацією, державні органи, в тому числі і бюро технічної інвентаризації, не здійснюють свої повноваження. Як слідує з наданої відповіді Василівської районної ради Запорізької області, будівля БТІ знищена обстрілами, що зумовлює неможливість отримання інформації ні позивачем, ні державним реєстратором про зареєстровані права на нерухоме майно до 01 січня 2013 року.
З посиланням на ст.392 ЦК України просив визнати за ним право власності на вищевказане нерухоме майно.
Ухвалою Заводського районного суду м. Запоріжжя від 31 жовтня 2025 року у відкритті провадження відмовлено. Роз'яснено позивачу про його право на звернення з позовом щодо оскарження дій державного реєстратора в порядку адміністративного судочинства.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду, ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Яцюк Н.М., подав апеляційну скаргу в якій посилається на неповне з'ясування обставин справи та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду скасувати та повернути справу для продовження судового розгляду.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом неправильно визначено характер спірних правовідносин. Його позовні вимоги про визнання права власності не пов'язані з вимогою вирішити публічно-правовий спір, адже правові підстави для визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора відсутні, оскільки воно винесене у спосіб та в порядку, передбаченому законом. Його особисті немайнові та майнові права як власника майна перебувають у стані невизначеності, через неможливість отримання документів з БТІ, розташованого у м. Василівка, будівля якого знищена разом з архівом, він позбавлений цих прав, а змушений звернутись до суду за захистом.
Представник відповідача в засідання апеляційного суду не з'явився, направив клопотання про розгляд справи за його відсутності. Заперечень проти апеляційної скарги суду не надавав.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, доводи адвоката Яцюк Н.М., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення не відповідає зазначеним вимогам.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту порушеного права. На думку суду, між сторонами відсутній спір щодо належного позивачеві нерухомого майна, відповідачем не ставилось під сумнів наявність права власності позивача на нерухоме майно. Натомість, позивачем зазначається, що у внесенні відомостей до Державного реєстру речових прав йому відмовлено державним реєстратором, однак суду не надано доказів оскарження дій останнього. З огляду на вищевикладене, суд вважав, що позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з такого.
Стаття 12 ЦК України, передбачає, що особа вільно, на власний розсуд, обирає способи захисту цивільного права.
За змістом ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. ст. 49, 184, 264 ЦПК України визначати предмет та підстави позову є виключним правом позивача і суд не може їх змінити без згоди позивача.
Таким чином, у разі порушення цивільного права відповідно до ст.ст. 4, 13, 49 ЦПК України особа має право обирати той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу, а перевірка відповідності цього способу наявному порушенню і меті судового розгляду у відповідності до ст.2 ЦПК є обов'язком суду.
Суд не вправі відмовити у відкритті провадження у справі, якщо позивачем, на думку суду, обрано неналежний спосіб захисту порушеного права
Пунктом 1 частини 1 статті 186 ЦПК України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24). Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Згідно зі ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Частиною 1 статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Приписами пункту 1 частини 1 статті 19 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Пункт 7 частини 1 статті 4 КАС України визначає, що суб'єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо правил віднесення спорів до адміністративної юрисдикції.
Зокрема у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17, від 27 листопада 2018 року у справі № 820/3534/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 1340/3580/18 та інших Велика Палата дійшла наступних висновків.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.
Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Закон № 1952-IV).
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі.
Пунктом 4 частини 1 статті 24 Закону передбачено, що підставою для відмови в державній реєстрації прав є, зокрема, те, що подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.
Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 дійшла висновку, що це правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно, але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою. Якщо така реєстрація здійснена, то належним способом захисту є віндикаційний позов, а не позов про визнання права власності.
За умов, коли державним реєстратором відмовлено у проведенні реєстраційних дій щодо права власності на спірне майно за позивачем з підстав відсутності у нього належних документів, які б свідчили або дали можливість встановити набуття, зміну або припинення речових прав на це нерухоме майно, необхідним є доведення позивачем перш за все своїх прав на спірне майно в порядку ст. 392 ЦК України. Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2024 року у cправі № 925/1414/23.
Якщо спірні правовідносини у справі пов'язані з необхідністю захисту права на об'єкт нерухомого майна, тобто права цивільного, то позов у справі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в адміністративній справі № 826/9341/17 (провадження № 11-318апп19).
Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності, ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги тим, що він позбавлений можливості зареєструвати своє право власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , оскільки інформація про реєстрацію у Реєстрі прав власності на нерухоме майно відсутня, а отримати відповідні відомості на підтвердження його права власності з БТІ м. Василівка неможливо через знищення будівлі підприємства внаслідок збройної агресії рф проти України, а відповіді на відповідний запит реєстратора з Департаменту реєстраційних послуг Мелітопольської міської ради не надійшло. Наведені обставини стали підставою для прийняття державним реєстратором прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Запорізької міської ради рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій № 80573862 від 28 серпня 2025 року.
При цьому, вказане рішення державного реєстратора Діденко В.А. не оскаржує, позовна заява не містить доводів щодо його незгоди з таким рішенням. Предметом розгляду в цій справі не є дотримання порядку проведення суб'єктом владних повноважень державної реєстрації відповідних прав. Державний реєстратор Департаменту реєстрації Запорізької міської ради як відповідач за позовом ОСОБА_1 не залучений. Наведене свідчить про те, що публічно-правовий спір між позивачем та державним реєстратором у зв'язку із відмовою у державній реєстрації права власності відсутній.
Позивач у цій справі прагне здійснення державної реєстрації права власності на своє майно, яка унеможливлена відсутністю всіх необхідних документів. Саме в цьому полягає його інтерес, за захистом якого він звернувся до суду.
Отже, спір у даній справі обумовлений невизнанням права власності позивача, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, тож він має приватно-правовий характер.
Виходячи з викладеного, суд першої інстанції, відмовляючи у відкритті провадження у справі, дійшов помилкового висновку, що даний спір не має приватно-правового характеру і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки виник з приводу дотримання державним реєстратором, як суб'єктом владних повноважень, публічно-владних управлінських функцій щодо порядку проведення ним державної реєстрації відповідних прав, а тому є публічно-правовим. Таким чином враховуючи в першу чергу характер спірних правовідносин, колегія суддів вважає, що спір у цій справі підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст.ст. 374, 379, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Яцюк Наталія Миколаївна задовольнити.
Ухвалу Заводського районного суду м. Запоріжжя від 31 жовтня 2025 року у цій справі скасувати.
Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Дата складання повної постанови 09 грудня 2025 року.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуюча І.В. Кочеткова
Судді: С.В. Кухар
О.З. Поляков