Номер провадження: 22-ц/813/143/25
Справа № 522/17182/20
Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П.
Доповідач Драгомерецький М. М.
19.11.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: прокурора Савицького Д.С.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 червня 2021 року по справі за позовом першого заступника керівника Приморської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, визнання недійсним свідоцтва, скасування записів, визнання недійсним договору, зобов'язання звільнити земельну ділянку, -
01 жовтня 2020 року перший заступник керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради (- далі ОМР) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області (- далі УДР ГТУЮ в Одеській області), в якій просив:
-визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора УДР ГТУЮ в Одеській області Привалової Євгенії Євгеніївни, індексний номер №24105795 від 02.10.2015, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об'єкт нерухомого майна - машиномісце № НОМЕР_1 , площею 14 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ;
-визнати незаконним свідоцтво про право власності, серія та номер: НОМЕР_2 , видане 04.09.2015 Реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна - машиномісце № НОМЕР_1 , площею 14 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ;
-скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрацію права власності ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
-визнати недійсним договір купівлі-продажу №40 від 28.01.2016 машиномісця №142, площею 14 кв.м, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
-скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрацію права власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
-зобов'язати ОСОБА_2 звільнити земельну ділянку, площею 14 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ;
-встановити порядок виконання рішення, відповідно до якого це рішення суду є підставою для припинення права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна №717320151101, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно;
-вирішити питання про розподіл судових витрат.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що державним реєстратором УДР ГТУЮ в Одеській області Приваловою Є.Є. прийнято незаконне рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень, а Реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на спірний об'єкт із порушенням вимог чинного законодавства, оскільки таке майно не перебуває у житловому будинку, не було побудовано, як об'єкт нерухомості, а розташоване на земельній ділянці, що належить ОМР, без чіткого визначення її меж, присвоєння кадастрового номеру, тощо.
Крім того, прокурор зазначає, що під час здійснення слідчих дій у кримінальному провадженні №42017160690000064 від 20.04.2017, зареєстрованого за фактом самовільного зайняття земельної ділянки, тобто вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України, встановлено, що ОСОБА_1 самовільно зайнято земельну ділянку по АДРЕСА_1 , яка вільна від забудови, під автомобільну стоянку, металеві паркани, шлагбауми та асфальтове покриття.
Позивач зазначає, що незважаючи на те, що право власності за ОСОБА_1 було зареєстровано незаконно, останній на підставі оспорюваного договору купівлі-продажу продав зазначений вище об'єкт на користь ОСОБА_2 , відтак із посиланням на положення ст. 203, 215, 228 ЦК України, на думку прокурора, так як ОСОБА_1 набув право власності на об'єкт, який не може бути зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а право власності інших осіб за угодами є похідним від законності набування права власності первісним власником, то наявні підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним. При цьому, оскільки земельна ділянка, на які розташований спірний об'єкт, є власність ОМР, позивач вважає, що наявні підстави для зобов'язання відповідача звільнити її.
Представником прокуратури до матеріалів справи були надані письмові пояснення щодо обставин позову, а саме з приводу наявності підстав для представництва ними інтересів держави у суді, а також із приводу строків позовної давності. Вважають, що дане правопорушення (незаконне зайняття земельної ділянки) є триваючим, а тому питання спливу строку позовної давності не застосовується. Додатково посилались на те, що наявність реєстрації на машиномісце за вказаною адресою не свідчить про набуття права власності на земельну ділянку, оскільки ОМР не надавала земельне ділянку за вказаною адресою жодній особі. Окрім того, машиномісця не існує в натурі як об'єкта цивільних прав, а тому реєстрація речових права щодо нього не могла бути здійснена.
У відзиві на позовну заяву представник ГТУЮ в Одеській області зазначив, що Управління є неналежним відповідачем, оскільки не є юридичною особою та не має відповідного обсягу дієздатності.
Відповідач ОСОБА_1 подав до суду заяву про застосування строків давності та відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що позивач звернувся до неналежних відповідачів; надані прокурором докази є неповними, та не дають можливості встановити обставини по справі у їх хронології. Послався на помилковість тверджень прокурора про проведення реєстрації з порушенням діючого законодавства, оскільки державному реєстратору був наданий повний пакет документів, визначений чинним законодавством України, який необхідний для прийняття рішення відносно спірного об'єкта нерухомого майна - машиномісця. Наполягав на тому, що проведена реєстрація та видане спірне свідоцтво лише підтверджують право власності, а не є підставою його виникнення. У зв'язку з чим, первинне право власності у ОСОБА_1 виникло на підставі договору про викуп паю машиномісця, яке не оспорене. Також вказав, що обраний прокурором спосіб захисту, у вигляді зобов'язання звільнити спірну земельну ділянку, на якій зареєстрований на праві власності об'єкт нерухомого майна є неефективним.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 червня 2021 року в задоволенні позову Першого заступника керівника Приморської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено (т. 1 а.с. 232-245).
Не погодившись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, Одеська обласна прокуратура звернулась до суду із апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 червня 2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та представники УДР ГТУЮ в Одеській області, ОМР в судове засідання до апеляційного суду не з'явились, про розгляд справи повідомленні належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про направлення судових повісток-повідомлень та довідки про доставку судових повісток-повідомлень в електронний кабінет Електронного суду (а.с. т. 2 а.с. 181-192).
Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Крім того, Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання інших учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача та прокурора Савицького Д.С., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, за наступних підстав.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності прокурором позовних вимог.
Однак, колегія суддів апеляційного суду не погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Матеріалами справи встановлено, що 28 жовтня 2010 року територіальна громада м. Одеси в особі ОМР (орендодавець) та ТОВ «Берег-Трейд» (орендар) уклали договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого ТОВ «Берег-Трейд» прийняло у строкове платне користування земельну ділянку, площею - 3,8121 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва 18-поверхового житлового комплексу та благоустрою території. Договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. за реєстраційним №4004.
19 січня 2011 року ТОВ «Берег-Трейд» та ОК «Граніт», в особі голови кооперативу - Могильнікова В.Д., уклали договір, згідно із якого ОК «Граніт» отримав право на ведення робіт з будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1 . Право на ведення будівельних робіт надано за винагороду, що складає - 3 746,08 кв.м площі житлових приміщень у об'єкті, а також - 10% від загальної кількості машиномісць у паркінгу об'єкта.
Відповідно до декларації Інспекції ДАБК в Одеській області від 29.12.2012 №0Д14312509418 про готовність об'єкта до експлуатації (комплекс багатоповерхових житлових будинків з підземними гаражами та вбудованими приміщеннями громадського призначення за адресою: АДРЕСА_1 ) будівництво комплексу закінчено та об'єкт готовий до експлуатації. Також було введено в експлуатаціє разом з житловою площею, і місця для постійного та тимчасового зберігання автотранспортних засобів загальною площею 2 973,6 кв.м, кількість 118 машиномісць.
18 серпня 2015 року між ОК «Граніт» та ОСОБА_1 укладено Договір №800/М про порядок викупу пая машиномісця, до переліку якого також увійшло манишномісце № НОМЕР_1 , згідно якого кооператив приймає пайщиків до пайової участі в будівництво багатоквартирного житлового будинку.
Також встановлено, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (№24105795 від 02.09.2015) державного реєстратора УДР ГТУЮ в Одеській області Привалової Є.Є. зареєстроване право власності на машиномісце № НОМЕР_1 , загальною площею 14 кв.м, як на об'єкт нерухомості, розташований у будинку АДРЕСА_1 , та Реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1 видане свідоцтво про право власності на спірний об'єкт № НОМЕР_2 від 04.09.2015 площею 14 кв.м.
Згідно Інформаційної довідки, що міститься в матеріалах справи вказана реєстрація на спірне машиномісце відбулася на підставі: наступних документів: - документів заявника оригінали та копії, серія та номер: б/н, виданий 28.08.2015, видавник ОСОБА_1 ; договір про порядок викупу пая машиномісця, серія та номер: 800/М. виданий 18.08.2015, видавник: ОК «Граніт» та ОСОБА_1 ; довідка з адресного реєстру міста Одеси. серія та номер: 364055/1, виданий 21.08.2015, видавник: Юридичний департамент Одеської міської ради; акт приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: 803/М, виданий 18.08.2015, видавник: ОК «Граніт» та ОСОБА_1 ; технічний паспорт. серія та номер: Б/Н, виданий 19.08.2015, видавник ТОВ «Нове БТІ» 31.08.2015.
Згідно договору купівлі-продажу від 28.01.2016 №40, вказане машиномісце № НОМЕР_1 , площею 14 кв.м, за адресою АДРЕСА_1 , було продано ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , за яким зареєстровано право власності на вказане машиномісце.
29 серпня 2016 року ОК «Шлях» звернувся із заявою до ОМР про передачу в оренду наступних земельних ділянок з метою задоволення потреб пов'язаних з утриманням майна членів кооперативу -машиномісць:
*ділянку пл. 0,0491 га для обслуговування автостоянки за адресою: АДРЕСА_1 ;
*ділянку пл. 0,1790 га для обслуговування автостоянки за адресою: АДРЕСА_1 ;
*ділянку пл. 0,0602 га для обслуговування автостоянки за адресою: АДРЕСА_1 ;
*ділянку пл. 0,0222 га для обслуговування автостоянки за адресою: АДРЕСА_1 ;
*ділянку пл. 0,04003 га для обслуговування автостоянки за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням сесії ОМР №1527- VII від 07.12.2016 був наданий дозвіл ОК «Шлях» на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною орієнтованою площею 0,6886 га для влаштування та обслуговування автостоянки та земельної ділянки орієнтованою площею 0,0222 га для експлуатації та обслуговування автомийки, за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 . Пунктом 4 цього Рішення сесії припинений зазначений вище договір оренди земельної ділянки з ТОВ «Берег-Трейд» від 28.10.2010 на земельну ділянку, площею -3,8121 га.
Органом досудового розслідування проводиться розслідування у кримінальному провадженні №42017160690000064 від 20.04.2017, зареєстрованому за фактом самовільного зайняття земельної ділянки, тобто вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 197-1 КК України.
Відповідно до висновку експерта №17-2694/2695 від 26.02.2019 судової земельно-технічної та земельно-оціночної експертизи, отриманого в рамках кримінального провадження №12015160020000062 від 20.04.2017, у результаті зіставлення геодезичних даних (каталогів координат по просторовому місцю розташуванню поворотних точок досліджуваних земельних ділянок) на ПК, які містяться у технічній документації із землеустрою та технічних звітах на земельні ділянки ТОВ «Берег-Трейд», кадастровий номер 5110137500:43:001:0013, пл. 3,8121 га, під автостоянкою, площею 0,3838 га, встановлено, що фактичні межі земельної ділянки, пл. 0,3838 га під автостоянкою та розташовані на ній навіси не входять в межі земельної ділянки ТОВ «Берег-Трейд», кадастровий номер 5110137500:43:001:0013, пл. 3,8121 га та повністю знаходяться за її межами. Детально фактичне розташування земельної ділянки, площею 0,3838 га, відносно меж земельної ділянки, кадастровий номер 5110137500:43:001:0013, площею 3,8121 га, зображено графічно у додатку №3 «Фактичне розташування меж земельної ділянки, площею 0,3838 га, з північно-західної сторони будинку АДРЕСА_1 на якій влаштована автостоянка відносно меж земельної ділянки, кадастровий номер 5110137500:43:001:0013, площею 3,8121 га.
В листах Приморської районної адміністрації ОМР від 16.09.2018 №01-12/1744/1, Департаменту комунальної власності ОМР від 17.10.2017 №0119/2491-09-01, Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 07.08.2019 №10-15-0.4-7059/2-19 вказано, що спірне машиномісце не перебуває у житловому будинку. Воно не було побудовано як об'єкт нерухомості, а розташоване на земельній ділянці без чіткого визначення її меж, присвоєння кадастрового номера.
Листом від 08.08.2018 №06/3-555-вих18 Військова прокуратура Південного регіону України про зазначені порушення законодавства повідомила ОМР, яка отримала зазначений лист 04.09.2018.
Таким чином, спірне машино-місце не є об'єктом нерухомого майна, не наділене індивідуальними ознаками, а тому не може бути об'єктом цивільних прав та не підлягає державній реєстрації.
Між сторонам по справі виникли правовідносини щодо захисту права комунальної власності на землю.
Частиною 1статті 15, частиною 1 статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 179 ЦК України передбачено, що річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Так, частинами 1, 4 ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За правилам ст. 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Відповідно до ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6-7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
Згідно ст. 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Відповідно до ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.
Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування регламентований ст. 123 ЗК України.
Частиною 2 ст. 152 Земельного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю.
Згідно ст. 153 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Статтею 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» визначено, що самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.
Державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до ст. 4 наведеного вище Закону, державній реєстрації прав підлягають, зокрема речові права на нерухоме майно, похідні від права власності.
Згідно ст. 5 Закону, у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі.
Відповідно до ст. 77 Закону державна реєстрація права власності на закінчений будівництвом об'єкт проводиться відповідно до статті 331 ЦК України щодо особи, яка здійснювала будівництво такого об'єкта (замовник будівництва), чи у випадку, передбаченому статтею 332 ЦК України, - щодо особи, яка є власником закінченого будівництвом об'єкта, реконструкція якого проводилася, якщо інше не встановлено договором або законом.
Державна реєстрація права власності на закінчений будівництвом об'єкт проводиться за наявності відомостей про його технічну інвентаризацію, про прийняття його в експлуатацію та про присвоєння такому об'єкту адреси (крім випадку проведення реконструкції об'єкта, що не має наслідком його поділ, виділ частки або об'єднання), отриманих державним реєстратором з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.
У разі коли закінчений будівництвом об'єкт у результаті нового будівництва є складовою частиною будинку, будівлі, споруди (квартира, гаражний бокс, машино-місце, інше житлове та нежитлове приміщення), яка після прийняття об'єкта в експлуатацію є самостійним об'єктом нерухомого майна, відомості про прийняття в експлуатації та про присвоєння адреси отримуються щодо будинку, будівлі або споруди, складовою частиною яких є такий об'єкт, а щодо відповідної складової частини будинку, будівлі, споруди - відомості про присвоєння адреси такій частині.
Відповідно до ст. 18 Закону державна реєстрація прав проводиться в такому порядку з урахуванням особливостей, визначених цим Законом:
1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв;
2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав;
3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв;
4) перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень;
5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав);
6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав;
7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником;
8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви.
Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Державна реєстрація прав на земельну ділянку проводиться виключно за наявності в Державному земельному кадастрі відомостей про зареєстровану земельну ділянку, а щодо новоствореного об'єкта нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, - виключно за наявності в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва відомостей про такий об'єкт.
Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно, об'єкти незавершеного будівництва, майбутні об'єкти нерухомості та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.
Відповідно до ст. 24 Закону в державній реєстрації прав може бути відмовлено, коли заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; у Державному реєстрі прав відсутні відомості про право власності/право користування земельною ділянкою замовника будівництва.
За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.
Згідно наведеного вище Закону та порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об'єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об'єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо); технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо).
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» об'єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машино-місце тощо) в об'єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.
Об'єкт будівництва - будівля, споруда або комплекс споруд, будівництво яких організує забудовник та фінансування будівництва яких здійснює управитель за рахунок отриманих в управління коштів.
Споруди - це будівельні системи, пов'язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт.
Будівлі - це споруди, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несучо-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устаткування, тварин, рослин, а також предметів.
Машино-місце (на автостоянці або в гаражі) - площа, необхідна для встановлення одного автомобіля, що складається із площі горизонтальної проекції нерухомого екіпажу з додаванням розривів наближення (захисних зон) до сусідніх екіпажів або будь-яких перешкод (ДБН В.2.3-15:2007. Автостоянки і гаражі для легкових автомобілів).
Встановлено, що спірне машино-місце № НОМЕР_1 розміщене не у будинку, як то вказано у Договорі про порядок викупу паю машино-місця №800/М від 18.08.2015, який став підставою для проведення первісної державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 , а розташоване на не виділеній в натурі земельній ділянці поза межами побудованого будинку, кадастровий номер та адреса якій не присвоєні. Земельна ділянка по АДРЕСА_1 , на якій розміщене спірне машино-місце № НОМЕР_1 , ОМР не надавалась у користування ОСОБА_1 , однак останній її фактично використовував. Межі земельної ділянки в установленому законом порядку не встановлювалися, відомості щодо неї не внесені до Державного земельного кадастру. Спірне машино-місце фундаменту, стін, покрівлі не містить.
Отже, спірне машино-місце не є вбудованою або побудованою спорудою, не знаходиться в побудованій будівлі, розташоване поза межами побудованого об'єкта нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, не наділене індивідуальними ознаками, оскільки у нього відсутні фундамент, стіни, покрівля, які є єдиними критеріями, за якими можна ідентифікувати машино-місце для його користувача. Єдиний критерій, який може ідентифікувати машино-місце для його володільця та користувача, це здійснена фарбою на асфальті, або іншим шляхом їх нумерація, межі машино-місця не встановлювалися повноважними органами. Тобто, фактично така нумерація та межі машино-місця встановлені безпосередньо самим відповідачем ОСОБА_1 .. Тому, спірне машино-місце не є об'єктом нерухомого майна, не може бути об'єктом цивільних прав та не підлягає державній реєстрації.
Під час здійснення первісної реєстрації права власності на спірне машино-місце за ОСОБА_1 останній не надав державному реєстратору документи, які свідчать про законність підстав набуття ним права на земельну ділянку, на якій розміщене спірне машино-місце. З'ясувавши, що у технічному паспорті на спірне машино-місце відсутні характеристики машино-місця, як об'єкта нерухомого майна, зокрема відсутній фундамент, стіни, покрівля, державний реєстратор повинен був відмовити у державній реєстрації, однак в порушення вимог закону таку реєстрацію здійснив.
Державний реєстратор зобов'язаний був відмовити у державній реєстрації також з тих підстав, що, ОСОБА_1 до заяви про реєстрацію права власності на машино-місце, яке не перебуває у побудованому будинку, додав документи, що не свідчать про законність підстав набуття ним права на земельну ділянку, на якій розміщене спірне машино-місце. Тому, відповідні дії державного реєстратора є неправомірними.
Таким чином, прокурором у відповідності до вимог ст. ст. 76-80 ЦПК України доведено, що державну реєстрацію права власності на спірне машино-місце як об'єкт нерухомого майна проведено у порушення вимог чинного законодавства, оскільки фактично машино-місце розташоване не у будівлі, а на вільній від забудови земельній ділянці, яка належить територіальній громаді м. Одеси і нікому у користування не виділялася. Спірне машино-місце не є об'єктом нерухомого майна. Тому, колегія суддів приходить до висновку про визнання державної реєстрації права власності на спірне машино-місце незаконною та такою, що підлягає скасуванню.
Помилковим є висновки суду про недоведеність тверджень прокурора про самовільне зайняття земельної ділянки, з посиланням на те, що спірне машино-місце знаходиться на земельній ділянці, що обслуговує ОК «Шлях», воно відноситься до збудованого ОК «Граніт» комплексу багатоквартирних будівель (основної речі).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що у ОСОБА_1 як у інвестора за договором про пайову участь у будівництві майнове право на машино-місце виникло на підставі договору про викуп пая, даний договір не оскаржений та є чинним, а тому підстав для скасування свідоцтва про право власності та рішення державного реєстратора не має. Однак за договором про викуп пая - машино-місця від 18.08.2015 у ОСОБА_1 виникло майнове право на машино-місце, розташоване у будинку по АДРЕСА_1 , а не за його межами. Разом з тим, право власності зареєстровано, свідоцтво про право власності видано на машино-місце, яке розташоване не у побудованому будинку, а за його межами, на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді м. Одеси. Оскарження договору про викуп пая не призведе до захисту прав позивача, за захистом яких він звернувся з цим позовом до суду, а лише потягне за собою реальне порушення прав ОСОБА_1 , як інвестора за договором про викуп пая машино-місця, яке розташоване у будинку.
Висновки суду першої інстанції про те, що позивачем не надано достатніх доказів, на підставі яких можна було б встановити, що спірне машино-місце розташоване на земельній ділянці, яка належить ОМР, не відповідають дійсності, оскільки вони спростовуються висновком експерта у кримінальному провадженні, вищезазначеними листами органів місцевого самоврядування тощо. Про вказане зазначає і сам ОСОБА_1 , вказуючи, що вирішується питання з ОМР щодо надання ОК «Шлях» в оренду спірної земельної ділянки, на якій розташована авто-стоянка з машино-місцем, що також підтверджує той факт, що спірне машино-місце розташоване на належній територіальній громаді м. Одеси земельній ділянці, яка не надавалася ОСОБА_1 ..
Відсутність рішення ОМР про надання земельної ділянки під розміщення спірного машино-місця № НОМЕР_1 також підтверджується тим, що після первісної реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірне машино-місце ОК «Шлях» звертається до ОМР із клопотанням про надання дозволу на розробку землевпорядної документації з надання земельної ділянки, на якій зокрема знаходиться і спірне машино-місце, у користування для облаштування авто-стоянки, а ОМР було прийнято рішення від 07.12.2016 про надання дозволу ОК «Шлях» на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для влаштування, експлуатації та обслуговування авто-стоянки.
Не можна погодитися з висновками суду першої інстанції, що невизначеність в натурі прибудинкової території має наслідком недоведеність позивачем порушеного права, оскільки це спростовує те, що земельна ділянка, на якій розташована авто-стоянка та спірне машино-місце, знаходиться в межах м. Одеса і відноситься до земель комунальної власності та належить територіальній громаді м. Одеси, в особі ОМР, на захист інтересів якої звернувся прокурор з позовом по даній справі.
За вищевказаних підстав безпідставними є висновки, що знесення машино-місця є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення особи до відповідальності, оскільки машино-місце, право власності на яке зареєстроване, не є річчю та об'єктом нерухомості, у зв'язку з чим прокурором і заявлено вимогу про звільнення земельної ділянки, що не є тотожною знесенню.
Щодо висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 продав зазначений об'єкт ОСОБА_2 колегія суддів зазначає наступне.
Право на оспорювання договору купівлі-продажу має також особа, яка не була стороною правочину (заінтересована особа). Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина 3 статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно ч. 1 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.
Згідно статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
За правилами, передбаченими ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5-6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами 1, 5 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Оскільки ОСОБА_1 незаконно набув право власності на машино-місце, яке розташоване на земельній ділянці територіальної громади м. Одеси, спірне машино-місце не є об'єктом нерухомості та не може бути об'єктом цивільних правовідносин, то укладений ним із ОСОБА_2 договір купівлі продажу підлягає визнанню недійсним. Вимоги прокурора про визнання недійсним укладеного договору купівлі-продажу підлягають задоволенню.
Щодо висновків суду про неправильно обраний прокурором спосіб захисту порушених прав та з огляду на вказівки Верховного Суду, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.
Такий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №378/596/16-ц.
Необхідність звернення до суду з позовом в інтересах ОМР прокурор обґрунтував порушенням прав міської ради як власника земельної ділянки, на якій розміщено машино-місце, право власності на яке на час вирішення спору зареєстроване за ОСОБА_2 ..
З огляду на встановлені статтею 152 Земельного кодексу України способи захисту прав на земельні ділянки та визначені статтею 5 ГПК України вимоги щодо ефективності способу захисту права, позивач у спорі про захист прав на земельну ділянку може пред'явити будь - яку позовну вимогу, яка не передбачена законом або договором, а суд може захистити порушене право у заявлений спосіб, у тому числі й шляхом визнання відсутнім права, але за умови, що такий спосіб захисту прав на земельну ділянку, обраний позивачем, відновлює (захищає) порушене право позивача або нівелює негативні для нього наслідки у зв'язку з порушенням права, тобто, є ефективним способом захисту і виключає у подальшому необхідність пред'явлення інших позовів для захисту (відновлення) порушеного права.
Таку правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 22.06.2020 по справі №922/2155/18.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, зазначила, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту порушеного права можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод у користуванні чи розпорядженні майном. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.
Власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.
На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності.
Фактично оформивши право власності на відповідне машино-місце відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не набули права власності на земельну ділянку комунальної власності, на якій воно розташоване.
За таких обставин, коли спірна земельна ділянка не вибула з комунальної власності, прокурор обрав належний спосіб захисту - негаторний позов про звільнення земельної ділянки, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява №43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Право держави повернути самовільну зайняту земельну ділянку передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи закону є доступними, чіткими та передбачуваними.
Звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням комунального майна відповідно до загальних інтересів територіальної громади.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.
Отже, зобов'язання звільнити спірну земельну ділянку відповідача ОСОБА_2 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном.
Щодо позовної вимоги про скасування записів державного реєстратора про право власності необхідно зазначити наступне.
За змістом пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон України №1952) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
У частині 2 статті 26 Закону України №1952 (у редакції, чинній до 16.01.2020) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.
Однак згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України №1952 викладено у новій редакції.
Так, відповідно до пунктів 1-3 частини 3 статті 26 Закону України №1952 (у редакції, чинній із 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
У розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень частини 2 статті 26 Закону України №1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав, тому позивач помилково констатував необхідність застосування такого способу судового захисту, який в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати йому відновлення порушеного права, а отже неспроможний надати особі ефективний захист її прав.
Водночас колегія суддів зазначає, що у пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом.
Отже, за змістом цієї правової норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16.01.2020 цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України №1952.
За таких обставин, у задоволенні позовних вимог прокурора про скасування записів державного реєстратора про право власності ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна та про право власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна слід відмовити.
Щодо суб'єктного складу, колегія суддів зазначає наступне.
Спір про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача особою, за якою зареєстровано право власності на ці об'єкти нерухомого майна. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру, а тому такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис.
Зазначений правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №304/284/18, від 12.02.2020 у справі №820/4524/18, від 16.01.2019 у справі №755/9555/18, від 04.09.2018 у справі №823/2042/16, від 04.04.2018 у справі №817/1048/16.
Спір у позивача виник саме з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо правомірності дій останніх з реєстрації за ними речового права, користування ними земельною ділянкою комунальної власності, тому належними відповідачами є саме вони, а не державний реєстратор, тому позовні вимоги про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку не можуть бути звернені до Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, який позивач визначив співвідповідачами, а тому у задоволенні позовних вимог до вказаного відповідача необхідно відмовити.
Зважаючи на викладене, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом першої інстанції порушено норми процесуального права, неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позовних вимог прокурора з мотивів та підстав, викладених вище.
При цьому апеляційний суд враховує, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно п. 4 ч. 1, абз. 1 ч. 2, ч. 4 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга заступника керівника Одеської обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню, оскаржуване рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Окрім того, згідно підпунктів б, в пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України).
Встановлено, що позивачем сплачений судовий збір за подання позову у розмірі - 12 612 грн (т. 1 а.с. 71) та за подання апеляційної скарги у розмірі - 18 918 грн (т. 2 а.с. 16), що разом становить - 31 530 грн.
Тому, враховуючи те, що апеляційну скаргу Одеської обласної прокуратури задоволено частково, а саме задоволено 67% позовних вимог, з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід стягнути сплачений судовий збір пропорційно задоволеним вимогам, а саме 21 125,10 грн (31 530 * 67%), тобто з кожного по 10 562,55 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 382-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-
Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 червня 2021 року скасувати та ухвалити постанову, якою позов першого заступника керівника Приморської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, визнання недійсним свідоцтва, скасування записів, визнання недійсним договору, зобов'язання звільнити земельну ділянку - задовольнити частково.
Визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Привалової Євгенії Євгеніївни, індексний номер №24105795 від 02.10.2015, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об'єкт нерухомого майна - машиномісце № НОМЕР_1 , площею 14 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнати незаконним свідоцтво про право власності, серія та номер: НОМЕР_2 , видане 04.09.2015 Реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна - машиномісце № НОМЕР_1 , площею 14 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнати недійсним договір купівлі-продажу №40 від 28.01.2016 машиномісця №142, площею 14 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Зобов'язати ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) звільнити земельну ділянку площею 14 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь Одеської обласної прокуратури судовий збір по 10 562,55 гривень з кожного.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 01 грудня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда