Номер провадження: 22-ц/813/73/25
Справа № 522/7111/19
Головуючий у першій інстанції Бондар В.Я.
Доповідач Драгомерецький М. М.
19.11.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Ходаковської О.Ю.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Архіпов Олександр Юрійович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 березня 2020 року за позовом ОСОБА_3 до Обслуговуючого кооперативу «Граніт», ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, скасування рішення, визнання права власності, витребування майна, -
23 квітня 2019 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Обслуговуючого кооперативу «Граніт» (- далі ОК «Граніт»), ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , в якому просив:
-визнати недійсним договір №532 Про дольову участь будівництва житла від 06.01.2006, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Берег-Будгруп» (- далі ТОВ «Берег-Будгруп») та ОСОБА_1 та додаткову угоду №1 від 03.10.2013 до нього, укладену між ТОВ «Берег-Будгруп», ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ;
-скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1 , індексний номер рішення 31372580 від 14.09.2016;
-визнати за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ;
-витребувати у ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 зазначив, що він на виконання умов договору №609 про дольову участь будівництва житла, укладеного 09.01.2006 з ТОВ «Берег-Будгруп», предметом якого була пайова участь у будівництві квартири АДРЕСА_2 , сплатив 08 травня 2008 року у касу ТОВ «Берег-Будгруп» 393 940,40 грн своєї повної пайової участі.
ТОВ «Берег-Будгруп» підписанням вказаного договору гарантувало, що вказана квартира, до реєстрації права власності ОСОБА_4 - не продана, не надана в оренду, не перебуває в заставі та зобов'язалося протягом двох календарних місяців з моменту введення житлового будинку в експлуатацію передати пайовику квартиру за умови виконання пайовиком своїх зобов'язань щодо внесення грошових коштів.
Однак, в результаті того, що введення в експлуатацію у березні 2016 року будинку здійснював вже ОК «Граніт», право власності на квартиру, будівництво якої було повністю профінансоване позивачем, 13 вересня 2016 року зареєстроване за ОСОБА_5 , що позивач вважає порушенням його законних прав та інтересів.
У судовому засіданні 12 березня 2020 року задоволено клопотання представника ОСОБА_3 та здійснено заміну позивача ОСОБА_4 на правонаступника позивачку ОСОБА_6 .
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 березня 2020 року позов ОСОБА_3 залишено без задоволення.
Не погодившись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Архіпов О.Ю. звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 березня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Позивачка ОСОБА_3 , її представник ОСОБА_7 та представник ОК «Граніт» в судове засідання до апеляційного суду не з'явились, про розгляд справи повідомленні належним чином та завчасно, про що свідчить довідки про доставку судових повісток в електронний кабінет Електронного суду (т. 2 а.с. 135-139).
Так, згідно ч. ч. 4-5 ст. 14 ЦПК України, Єдина судова інформаційно-комунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Ходаковську О.Ю., яка заперечувала щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, за наступних підстав.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов'язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.
Розділ ІІІ ЦК України визначає перелік цивільних прав та їх правовий статус.
Згідно статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (стаття 179 ЦК України).
Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (стаття 190 ЦК України).
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
Відповідно до статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов'язків (частини 2 статті 11 ЦК України).
Згідно частин 1-2 статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини 3 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.
Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Згідно частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Судом першої інстанції встановлено, що 09 січня 2006 року між ОСОБА_4 та ТОВ «Берег-Будгруп» був укладений договір №609 Про дольову участь будівництва житла, відповідно до якого ТОВ «Берег-Будгруп» здійснює згідно проекту будівництво житлового будинку по АДРЕСА_3 , а ОСОБА_4 зобов'язується прийняти пайову участь у будівництві квартири
АДРЕСА_4 . даного договору загальна вартість 97,51 кв.м загальної площі придбаної квартири становить 393 940,40 гривень, що на день укладення договору було еквівалентно 78 008 дол. США.
Відповідно до п. 4.3. та п.п. 4.3.1. даного договору усі грошові кошти перераховуються у касу ТОВ «Берег-Будгруп» або за реквізитами, зазначеними у договорі, до здачі будинку в експлуатацію. На виконання умов вказаного договору ОСОБА_4 сплатив в повному обсязі свою пайову участь в розмірі 393 940,40 гривень у касу ТОВ «Берег-Будгруп».
Пунктом 5.1.2. даного договору встановлено, що ТОВ «Берег-Будгруп» гарантує, що вказана квартира на момент підписання договору і до реєстрації права власності ОСОБА_4 на нього являє собою частку участі ОСОБА_4 у будівництві житлового будинку по АДРЕСА_5 ; не продана; не надана в оренду; не перебуває в заставі.
У відповідності до п. 6.1. даного договору запланований строк здачі будинку в експлуатацію - кінець 3-го кварталу 2014 року.
Згідно п. 6.2. даного договору ТОВ «Берег-Будгруп» зобов'язується протягом двох календарних місяців з моменту введення житлового будинку в експлуатацію передати пайовику квартиру за умови виконання пайовиком своїх зобов'язань щодо внесення грошових коштів в повному обсязі.
Пунктом 6.3. даного договору встановлено, що передача квартири ОСОБА_4 оформлюється шляхом підписання сторонами акту приймання-передачі.
Оформлення права власності на квартиру здійснюється ОСОБА_4 самостійно шляхом отримання свідоцтва про право власності на підставі договору, акту приймання-передачі та відповідного рішення (розпорядження) місцевих органів влади про затвердження акту про готовність закінченого будівництвом об'єкту до експлуатації (п. 6.4. договору).
Позивачка вказує, що вона виконала свої грошові зобов'язання за договором №609 Про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006 та оплатила повну її вартість в розмірі 393 940,40 грн. 08 травня 2008 року, вважає що в день повної оплати він набув майнові права на вказану квартиру та є законним власником майнових прав на квартиру АДРЕСА_6 , на підтвердження чого надала квитанцією до прибуткового касового ордера №77 від 08.05.2008, а також довідку ТОВ «Берег-Будгруп» за вих. №9/05-9 від 09.05.2008 про оплату договору в повному обсязі. Та вважає що в день повної оплати ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_3 набув майнові права на вказану квартиру та є законним власником майнових прав на квартиру АДРЕСА_6 .
Також позивачка посилається на те, що закінчення будівництва вказаного житлового будинку та введення його в експлуатацію здійснювалося вже іншою особою - ОК «Граніт».
Так, будинок по АДРЕСА_3 був введений в експлуатацію в березні 2016 року на підставі Декларації про готовність до експлуатації об'єкта, зареєстрованої Департаментом ДАБІ в Одеській області 03.03.2016 за №ОД 143160631723, замовник - ОК «Граніт». Факт введення будинку в експлуатацію підтверджується інформацією з офіційного сайту Державної архітектурно-будівельної інспекції України (http://vvww.dabi.gov.ua/), яка є відкритою.
Також, згідно з інформації, яка міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 05.11.2018 юридичну особу ТОВ «Берег-Будгруп» припинено.
06 грудня 2017 року Приморською районною адміністрацією Одеської міської ради було видано розпорядження №540 «Про присвоєння адреси: м. Одеса, вул. Педагогічна, 21, корпус 1, житловому комплексу (II черга), який побудований за адресою: АДРЕСА_3 (будівельний номер) та додано вказане розпорядження. Із вказаного розпорядження вбачається, що житловий будинок за будівельною адресою: АДРЕСА_3 , введений в експлуатацію на підставі декларації про готовність до експлуатації об'єкта, зареєстрованої Департаментом ДАБІ в Одеській області 03.03.2016 за №ОД 14316063172, та йому присвоєно адресу: АДРЕСА_7 .
13 вересня 2016 року на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване право власності за ОСОБА_5 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22.03.2019.
Згідно вказаної інформаційної довідки право власності ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_8 було зареєстроване 13.09.2016 на підставі наступних документів: договору про дольову участь у будівництві житла №532 від 06.01.2006, укладеного між ТОВ «Берег-Будгруп» та ОСОБА_1 ; додаткової угоди №1 від 03.10.2013, укладеної між ТОВ «Берег-Будгруп», ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ; довідки №18/08/16-1 від 18.08.2016, виданої ТОВ «Берег-Будгруп»; акту приймання-передачі нерухомого майна №532 від 12.09.2016, складеного між ОК «Граніт» та ОСОБА_5 ..
Як вбачається із вказаних документів, між ТОВ «Берег-Будгруп» в особі директора ОСОБА_8 та ОСОБА_1 06 січня 2006 року був укладений договір №532 Про дольову участь будівництва житла щодо квартири АДРЕСА_9 .
03 жовтня 2013 року між ТОВ «Берег-Будгруп» в особі директора Веселова С.Р., ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було укладено додаткову угоду №1 до договору №532 Про дольову участь будівництва житла від 06.01.2006, згідно якої ОСОБА_1 передала належні їй за договором №532 Про дольову участь будівництва житла від 06.01.2006 права та обов'язки інвестора в повному обсязі ОСОБА_5
18 серпня 2016 року директором ТОВ «Берег-Будгруп» було видано ОСОБА_5 довідку про те, що остання повністю розрахувалася за договором №532 Про дольову участь будівництва житла від 06.01.2006.
12 вересня 2016 року вже ОК «Граніт», на виконання договору №532 Про дольову участь будівництва житла від 06.01.2006 передав ОСОБА_5 за актом приймання-передачі №532 квартиру АДРЕСА_10 , право власності на яку ОСОБА_5 зареєструвала 13.09.2016.
Позивачка вважає, що договір №532 Про дольову участь і будівництва житла щодо квартири АДРЕСА_6 був укладений між ТОВ «Берег-Будгруп» та ОСОБА_1 вже після того, як ОСОБА_4 повністю розрахувався з ТОВ «Берег-Будгруп» за вказану квартиру, тобто після того, як ОСОБА_4 набув на неї майнові права, а дата договору №532 Про дольову участь будівництва житла була поставлена заднім числом навмисно за декілька днів до дати договору №609 Про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006, укладеного і щодо тієї ж самої квартири з ОСОБА_4 для нівелювання цього договору. Доказами цього, позивачка вважає родинні стосунки учасників, також те, що в договорі №532 від 06.01.2006 вже зазначена значно більша ціна квартири, ніж в договорі №609 від 09.01.2006, хоча дата його укладення на 3 дні раніше.
Крім того, в договорі №609 від 09.01.2006 ТОВ «Берег-Будгруп» гарантувало ОСОБА_4 , що квартира АДРЕСА_11 на момент підписання договору і до реєстрації права власності ОСОБА_4 на неї: являє собою частку участі ОСОБА_4 у будівництві житлового будинку по АДРЕСА_5 ; не продана; не надана в оренду; не перебуває в заставі, що фактично не відповідало дійсності.
Також, на момент укладення договору №609 від 09.01.2006 між ОСОБА_4 та ТОВ «Берег-Будгруп» останнє надавало ОСОБА_4 інформацію щодо вільних об'єктів будівництва у житловому будинку по АДРЕСА_3 , однак інформація щодо укладення договору з іншою особою відносно квартири АДРЕСА_11 у вказаному будинку була відсутня.
28 листопада 2019 року ОСОБА_4 (первісний кредитор) та ОСОБА_3 (новий кредитор) уклали Договір відступлення права вимоги за Договором №609 Про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006.
Відповідно до п. 1.1. зазначеного договору первісний кредитор передає (відступає) новому кредитору, а новий кредитор приймає права вимоги пайовика, які належать первісному кредитору за Договором №609 Про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006, укладеному між первісним кредитором і ТОВ «Берег-Будгруп» (боржник).
Згідно п. 1.2. вказаного договору під правом вимоги, належним первісному кредитору, яке передається новому кредитору, сторони розуміють право вимоги до боржника про виконання ним (боржником) зобов'язань зі здійснення будівництва житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 та з передачі пайовику після здачі цього житлового будинку в експлуатацію квартири АДРЕСА_11 загальною площею 97,51 кв.м, розташованої на 8 поверсі секції Д цього житлового будинку за актом прийому-передачі.
Отже, внаслідок укладення Договору відступлення права вимоги за Договором №609 Про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006 кредитор у зобов'язанні за Договором №609 Про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006 був замінений з ОСОБА_4 на ОСОБА_3 ..
Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо ТОВ «Берег-Будгруп» (код ЄДРПОУ 32432565): стан суб'єкта: припинено; дата запису: 05.11.2018; номер запису: 15561170014001779.
Договір відступлення права вимоги за договором №609 Про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006 було укладено лише 28 листопада 2019 року, тобто більш ніж через рік після ліквідації ТОВ «Берег-Будгруп», яке є стороною первісного зобов'язання і вимогу щодо якого придбала ОСОБА_3 ..
Застосування такого способу захисту прав, як звернення з позовом про визнання права на речові права, можливе лише за умови, що особи, які не визнають, заперечують та/або оспорюють право власності, не перебувають із власником у зобов'язальних відносинах. Водночас, права, у тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права.
Дана позиція знаходить своє підтверджена в практиці Верховного Суду, який в своїй постанові по справі №522/7233/16-ц вказує на законність права першого інвестора у будівництво спірної квартири (який діє на підставі чинних договорів, оплаченої вартості повного пакету облігацій, отриманого сертифікату цінних паперів) на оформлення права власності на зарезервовану забудовником квартиру після введення будинку в експлуатацію.
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном» (пункт 98 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо прийнятності у справі «Броньовські проти Польщі» (Broniowski V. Poland), заява №31443/96, ECHR 2002-Х; пункт 22 рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява №10972/05).
У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об'єктами права власності можуть бути у тому числі «правомірні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland) (заява №12742/87); ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, №10741/84).
Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.
Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Вказаними нормами права визначено порядок оформлення права власності (здійснення державної реєстрації права власності) на об'єкт інвестування після прийняття такого об'єкта до експлуатації.
Оскільки відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.
Виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення зазначеними нормами та нормою статті 331 ЦК України не передбачено.
Порядок оформлення права власності (здійснення державної реєстрації права власності) на об'єкт інвестування після прийняття такого об'єкта до експлуатації визначено нормами чинного законодавства.
Тобто, ураховуючи, що відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України.
Аналогічний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду України від 18.02.2015 у справі №6-244цс14, від 24.06.2015 у справі №6-318цс15, від 02.12.2015 у справі №6-1502цс15, від 02.12.2015 у справі №6-1732цс15, від 18.11.2015 у справі №6-1858цс15, від 04.11.2015 у справі №6-1920цс15, від 10.02.2016 у справі №6-2250цс15, від 25.05.2016 у справі №6-503цс16, від 30.03.2016 у справі №6-3129цс15, від 30.03.2016 у справі №6-265цс16, від 23.03.2016 у справі №6-289цс16, від 16.03.2016 у справі №6-290цс16, від 20.04.2016 у справі №6-2994цс15.
Отже, оскільки предметом договору №609 від 09 січня 2006 року є майнові права на нерухоме майно, тому неможливо визнати за позивачем права власності на нерухоме майно, оскільки за змістом укладеного договору, позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно.
З огляду на вказані норми, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.
Суд першої інстанції вірно вказав, що договір про дольову участь у будівництві житла №532 від 06.01.2006 був укладений у повній відповідності до вимог чинного законодавства та в подальшому став підставою для отримання всіх необхідних документів та реєстрації права власності на нерухоме майно - квартиру.
Зазначене свідчить про необґрунтованість позовних вимог щодо скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за та безпідставність витребування майна шляхом виселення.
Позивачка ОСОБА_3 , як на підставу своїх позовних вимог, посилається на те, що договір №609 про пайову участь у будівництві житла від 09.01.2006, було укладено між ОСОБА_4 та ТОВ «Берег-Будгруп».
Однак, суду доведено, що майнові права на квартиру у ОСОБА_1 виникли раніше (06 січня 2006 року) ніж у ОСОБА_4 ((правонаступник ОСОБА_3 ) - 09 січня 2006 року).
Чинним законодавством України єдиним виключним випадком за якого дозволяється інвестування та фінансування однієї квартири в об'єкті будівництва кількома інвесторами є укладення між ними договору в письмовій формі, в якому визначаються частка кожного інвестора та порядок внесення ним відповідної інвестиції (ч. 3 ст. 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність»).
Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом», конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов'язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство.
Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.
З наявних в матеріалах справи доказів, вбачається, що вимоги позивачки виникли ще у 2006 року, тобто до порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ «Берег-Будгруп».
Отже, позивачка є конкурсним кредитором та виявивши факт порушення ТОВ «Берег-Будгруп» зобов'язань за Договором №609 та того, що відносно нього порушено справу про банкрутство, з метою захисту своїх прав, мала звернутись до господарського суду Одеської області із письмовою заявою з вимогами до ТОВ «Берег-Будгруп», як до боржника.
Зазначена заява повинна була бути подана до суду протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто до 25 липня 2016 року.
Однак, позивач у встановлений законодавством строк, не заявила про свої вимоги до боржника - ТОВ «Берег-Будгруп», внаслідок чого, її вимоги вважаються погашеними, а зобов'язання припиненими.
Зазначена правова позиція викладена в ухвалі Господарського суду Одеської області від 26 жовтня 2018 року по справі №916/1582/16 про банкрутство ТОВ «Берег-Будгруп».
Так, в п. 5 резолютивній частині ухвали зазначено, що: «Відповідно до п. 4 ст. 83 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом» у випадках, передбачених пунктами 4-7 частини першої цієї статті, господарський суд в ухвалі про припинення провадження у справі зазначає, що вимоги конкурсних кредиторів, які не були заявлені в установлений цим Законом строк або відхилені господарським судом, вважаються погашеними, а виконавчі документи за відповідними вимогами визнаються такими, що не підлягають виконанню».
Також слід зазначити, що предметом договору №609 є участь позивача у будівництві жилого будинку (п. 2.1. Договору №609).
Так, відповідно до п. 2.2. договору №609 про дольову участь будівництва житла ТОВ «Берег-Будгруп» зобов'язалось здійснити будівництво житлового будинку та після введення його в експлуатацію, на підставі акту прийому-передачі надати позивачу 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_6 .
Таким чином, у позивача виникли права сторони за договором про дольову участь будівництва житла та відповідні права вимагати належного виконання договору від контрагента.
Відповідно до п. 6.1. договору №609 про дольову участь будівництва житла від 09 січня 2006 року, запланований строк здачі будинку в експлуатацію - кінець 3-го кварталу 2014 року. Однак, у 3-му кварталі 2014 року будинок не був введений в експлуатацію.
Будинок по АДРЕСА_3 був введений в експлуатацію у березні 2016 року на підставі Декларації про готовність до експлуатації об'єкта, зареєстрованої Департаментом ДАБІ в Одеській області 03.03.2016 за №ОД 143160631723.
Тобто, вже у 4-му кварталі 2014 році, ОСОБА_4 знав про те, що будинок, в якому знаходиться спірна квартира, не введений в експлуатацію, а умови договору №609 є порушеними.
Також, відповідно до п. 6.2. договору №609 про дольову участь будівництва житла від 09 січня 2006 року, ТОВ «Берег-Будгруп» повинно було протягом двох календарних місяців з моменту введення будинку в експлуатацію передати позивачу спірну квартиру, тобто до 03 травня 2016 року.
Інформація щодо введення будинку в експлуатацію є у вільному доступі на офіційному сайті Департаменту ДАБІ в Одеській області.
Однак позивачу ані 03 травня 2016 року, ані пізніше, не була передана спірна квартира, втім, жодних дій, направлених на усунення свого порушеного права ним вжито не було, тому відсутні будь-які правові підстави для визнання за позивачем права власності на спірну квартиру.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позов не підлягає задоволенню.
Проте, суд першої інстанції помилково відмовив в задоволенні позовних вимог про визнання правочинів недійсними, визнання права власності на майно та скасування державної реєстрації права власності внаслідок їх необґрунтованості, не звернувши увагу на неефективність обраних позивачем вказаних способів захисту.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд безпідставно не врахував, що позивач як власник спірної квартири має право витребувати своє майно від відповідача, який заволодів майном незаконно, не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25.10.2000, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07.10.2010 (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27.01.2004).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно його усталеної практики, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12.03.2009 (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що ні в суді першої інстанції та ні в суді апеляційної інстанції позивачкою ОСОБА_3 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову.
Так, стаття 331 ЦК України визначає загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
Право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін (п. 93 Постанови ВП ВС від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18).
За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Тобто, стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах (Постанова КГС ВС від 21.03.2019 №909/175/18).
У постановах Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року №6-244цс14, від 24 червня 2015 року №6-318цс15, від 10 лютого 2016 року №6-2124цс15 висловлена правова позиція, відповідно до якої частиною 1 статті 328 ЦК України висловлено правові висновки, що право власності набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема із правочинів. Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, статей 16, 215, 216, 876 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 30 березня 2016 року у справі №6-265цс16, виходив з того, що «на підставі статті 190 ЦК України майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.
Майнові права на нерухомість, що є об'єктом будівництва (інвестування), не вважаються речовими правами на чуже майно, тому що об'єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об'єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.
Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Таким чином, майнове право, яке є предметом договору підряду - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права».
Судом першої інстанції правильно встановлено, що 09 січня 2006 року між ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_3 ) та ТОВ «Берег - Будругп» укладений договір №609 про дольову участь будівництва житла, а саме кв. АДРЕСА_6 , який був оплачений в повному обсязі.
06 січня 2006 року між ТОВ «Берег-Будгруп» та ОСОБА_1 укладено договір №532 про дольову участь будівництва кв. АДРЕСА_12 , який був оплачений в повному обсязі.
За таких обставин, майнові права на квартиру у ОСОБА_1 виникли раніше (06 січня 2006 року) ніж у ОСОБА_4 ((правонаступник ОСОБА_3 ) - 09 січня 2006 року), отже відповідачка ОСОБА_1 є первісним інвестором спірної квартири, яка 03 жовтня 2013 року передала права інвестора в повному обсязі ОСОБА_5 ..
Так, у постанові від 15 грудня 2021 року в справі №522/3885/19 з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі №359/5719/17 Верховний Суд зробив висновок, що: «Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Відтак можливість задоволення вимоги про визнання недійсним правочину завжди залежить від фактичних обставин справи та порушеного права, за захистом якого звернувся позивач, отже, за обставинами справи не може вважатися ефективним способом захисту. Тому позовні вимоги позивача про визнання недійсними договору про резервування об'єкта нерухомості, договору про купівлю-продаж цінних паперів, акту пред'явлення пакета облігацій до погашення, акту про погашення пакета облігацій, акту приймання-передачі майнових прав на квартиру, свідоцтва про право власності на квартиру, в разі їх задоволення не призведуть до поновлення майнової сфери позивачки, зокрема до набуття нею права власності на спірну квартиру чи до введення її у володіння квартирою, а тому є неефективними і задоволенню не підлягають. Разом з тим, за умови виконання інвестором власних зобов'язань за інвестиційним договором після завершення відповідно до вимог закону будівництва об'єкта інвестування у інвестора виникають права, тотожні праву власності, а відтак інвестор може ставити питання про витребування такої житлової нерухомості від інших осіб, які нею незаконно заволоділи. Отже, інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов'язаними зі створенням об'єкта нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред'явлення позову про визнання за ним його майнових прав та витребування своєї власності з незаконного володіння іншої особи».
Отже, ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_3 , яка посилалася на порушення своїх прав як пайовика, який у повному обсязі сплатив пайовий внесок, є саме звернення до суду з вимогою про витребування квартири на свою користь.
Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 у справі №522/11473/15 (провадження 61-47178ск18) виходив з того, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц).
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об'єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Цей припис необхідно розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.
Отже, пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права при заявлені вимоги про витребовування майна.
Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256 цс 18)».
Тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію, визнання права власності необхідно відмовити з огляду на обрання позивачем неефективних способів захисту в цій частині.
Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, проте помилково посилався на те, що інвестор (пайовик) як власник обмеженого обсягу майнових прав не наділений правом на звернення до суду з віндикаційним позовом та помилково відмовив в задоволенні позовних вимог внаслідок їх необґрунтованості, не звернувши увагу на неефективність обраних позивачем способів захисту.
За таких обставин, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову про витребування спірного майна.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову немає.
Враховуючи, що суд першої інстанції помилився щодо мотивів відмови в задоволенні позову, оскаржене судове рішення підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Архіпов Олександр Юрійович, задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 березня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 01 грудня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда