Справа № 579/1501/25
2/579/581/25
13 листопада 2025 року м. Кролевець
Кролевецький районний суд Сумської області у складі:
головуючого судді - Придатка В.М.,
за участі секретаря судового засідання - Клишкової Ю.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) через свого представника - адвоката Докукіну Т.В. звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 (далі також ОСОБА_3 , відповідач) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що вона є власником житлового приміщення, а саме квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується Ордером на житлове приміщення №2104 від 11.05.1989 року. Відповідно до довідки про склад сім'ї №14706/М-03-06 від 26.06.2025, за вказаною адресою зареєстровані ОСОБА_1 , тобто позивач, її донька ОСОБА_4 та син ОСОБА_3 . Починаючи з 2012 року син ОСОБА_3 не проживає у вказаній квартирі, що підтверджується довідками вуличних комітетів від 27.06.2025 року, не сплачує за комунальні послуги, добровільно знятися з місця реєстрації не бажає.
Позивач покликається на те, що факт реєстрації відповідача порушує її право на вільне розпорядження і користування майном. Так, позивача сильно турбує напружена обстановка в Сумській області (постійні тривоги, щоденні обстріли прикордоння, балістичні загрози, загрози з боку «шахедів») через військовий стан в Україні, тому остання бажає продати власну квартиру та виїхати у більш безпечний регіон.
В подальшому позивач уточнила правові підстави позову, повідомивши, що є відповідальним користувачем вказаної вище нерухомості, та вимагає усунення перешкод у користуванні майном як наймач квартири.
Із врахуванням своїх доводів, а також покликаючись на норми ЖК України, ЦК України та ЦПК України просить суд визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Сторони в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце проведення судового засідання, повідомлялись належним чином, у розумінні положень п.2 ч.7, п.4 ч.8, ч.11 ст.128 ЦПК України. Позивач та представник позивача звернулися з заявою про розгляд справи за їх відсутності. Поштова кореспонденція яка скеровувалась судом за місцем реєстрації відповідача повернулась з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Окрім цього, відповідач викликався до суду шляхом оголошення на сайті «Судова влада». Про причини неявки суду не повідомив, відзив на позов, зустрічний позов, будь-які клопотання, заяви чи докази, від нього до суду не надходило.
Суд, на підставі ст.280 ЦПК України, вважає за доцільне проводити заочний розгляд даної справи.
У відповідності до ч. 8 ст. 178 та ч. 5 ст. 279 ЦПК України суд розглядає справу за наявними у справі матеріалами.
Згідно правил ч. 6 ст.19 ЦПК України зазначений спір є малозначним, а тому відповідно до вимог ст.274 ЦПК України справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження.
Враховуючи викладене, суд вважає за можливе відповідно до ст.ст. 211, 223, 247 ЦПК України розглядати справу в судовому засіданні за відсутності учасників справи, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу
Вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 є неприватизованою та перебуває у комунальній власності.
Згідно з ордером на жиле приміщення №2104 від 11.05.1989 року, вказана квартира була надана ОСОБА_5 та її сім'ї з 5 осіб, в тому числі відповідачу ОСОБА_3 (а.с.14-16), який є її сином, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 03.02.1987 року (а.с.17).
В подальшому позивач 25.11.1998 року уклала шлюб із ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про одруження НОМЕР_2 від 25.11.1998 року (а.с.13).
Згідно з відомостями про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб №14706/М-03-06 від 26.06.2025, за вказаною адресою зареєстровані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто позивач, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.21).
Згідно з довідкою від 27.06.2025, засвідченою підписами сусідів та секретаря міської ради, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , фактично не проживає за адресою АДРЕСА_2 (а.с.22).
Згідно з довідкою вуличного комітету, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає у АДРЕСА_3 з сім'єю (а.с.23).
Згідно з довідкою Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області відділу обслуговування громадян №5 (сервісний центр) №368/02.7-14 від 26.06.2025, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_3 та включений до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги та є отримувачем пільги на оплату житлово-комунальних послух та придбання твердого палива з 17.07.2018 року по теперішній час, як учасник бойових дій (серія НОМЕР_3 ) (а.с.24).
ОСОБА_1 одноосібно утримує квартиру, робить поточні ремонти, сплачує комунальні платежі, що підтверджується Випискою про рух коштів по рахунку ОСОБА_1 в АТ «Райфайзен Банк» від 26.06.2025 року (а.с.25-26).
Вищенаведені правовідносини, виходячи з сукупності досліджених по справі доказів, у системному зв'язку регулюються наступними вимогами закону.
Відповідно до статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Положеннями ч. 3 ст. 41 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла, охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду (ч. 5 ст. 11 ЦК України).
Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу України (далі також ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно зі ст. 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.
Відповідно до ч.1,2 ст.61 ЖК України, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, який укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до ст.106 ЖК України повнолітній член сім'ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім'ї наймача.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71,72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.
Згідно з положенням 71 ЖК України, жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадку: 1)призову на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову)службу, а також призову офіцерів із запасу на військову службу на строк до трьох років; призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період; 2) тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном; 3) влаштування дитини (дітей) на виховання до родичів, опікуна чи піклувальника, у прийомну сім'ю, дитячий будинок сімейного типу, заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; 4) виїзду у зв'язку з виконанням обов'язків опікуна чи піклувальника, наданням батькам-вихователям житлового будинку або багатокімнатної квартири для створення дитячого будинку сімейного типу; 5) влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей з інвалідністю, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги; 6) виїзду для лікування в лікувально-профілактичному закладі; 7) взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі.
Пункт 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» передбачає необхідність точного додержання норм Житлового кодексу України, маючи на увазі, що правильний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права громадян на житло, захисту прав і охоронюваних законом їх інтересів.
В пунктах 10, 11 указаної Постанови роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Вичерпного переліку поважних причин житлове законодавства не встановлює, в зв'язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Таким чином, під час вирішення питання про втрату членом сім'ї наймача права на користування жилим приміщенням з'ясуванню підлягають термін його відсутності та поважність причин такої відсутності.
Отже, саме на позивача закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад строки встановлені статтею 71 ЖК України у жилому приміщенні без поважних причин.
Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, й інші обставини справи, що мають значення для справи, зокрема, чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Відповідно до ч. 2 ст. 107 ЖК України у разі вибуття наймача та членів його сім'ї, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо із жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. У зв'язку зі смертю основного наймача, договір найму на квартиру підлягає оформленню на ім'я члена сім'ї, який має право користуватися квартирою.
Із роз'яснень, викладених в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового Кодексу України» слідує, що відповідно до ЖК наймач або його член сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування житловим приміщенням з дня вибуття не залежно від пред'явлення позову про це. Суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст. 71 або ст. 107 ЖК. Під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім'ї, попередніми членами його сім'ї. Так, власник житла має право вимагати визнання колишнього члена його сім'ї таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права користування цим приміщенням із зняттям останнього з реєстрації.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19 (провадження № 61-14025св21) зазначено, що «саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно до статті 107 ЖК України. При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання. На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши подані сторонами докази у їх сукупності, обґрунтовано виходив із того, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту вибуття відповідача на інше постійне місце проживання, що є обов'язком саме позивача».
У постанові Верховного Суду від 16 серпня 2023 року у справі № 466/11778/21 зазначено, що для визнання особи такою, що втратила право користування, позивач має довести факт вибуття на постійне місце проживання та відсутність поважних причин для збереження права на житло».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі 344/19735/19 (провадження № 61-13123св21) зазначено, що «Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності такої особи у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.
Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім'ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.
Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13 (провадження № 61-23089св19)).
Крім цього, згідно постанови Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц - акт, складений сусідами, щодо непроживання відповідачів у спірній квартирі не свідчить про наявність підстав для задоволення позову. Крім того, саме по собі непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням. Причини непроживання відповідачів у квартирі з цього акта встановити неможливо.
Відтак, сам факт непроживання відповідача у вказаній квартирі без з'ясування причин не є підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням.
Як встановлено судом у цій справі, основним квартиронаймачем спірної квартири зазначена згідно з ордером ОСОБА_1 .
На підтвердження позовних вимог щодо наявності підстав для визнання ОСОБА_3 особою, що втратила право користування квартирою, позивач покликається на те, що ОСОБА_3 за адресою місця реєстрації не проживає з 2012 року, ніякої участі в утриманні житла не приймає.
Єдиними доказами тверджень сторони позивача щодо непроживання відповідача є лише довідки про не проживання відповідача за адресою АДРЕСА_2 від 27.06.2025, у якому значиться, що ОСОБА_3 не проживає за цією адресою з 2012 року та по теперішній час, про що підтверджують сусіди (довідку підписано трьома мешканцями будинку АДРЕСА_4 , а також довідка голови вуличного комітету про те, що ОСОБА_3 проживає зі своєю сім'єю по АДРЕСА_3 , у якій не вказано, на яких підставах та з якого часу відповідач проживає у вказаному житлі.
Суд звертає увагу на те, що довідка про фактичне непроживання особи може бути одним із доказів на підтвердження тривалої відсутності відповідача, однак сама по собі не є достатнім для безумовного висновку про втрату права користування житловим приміщенням без дослідження інших обставин справи та надання належних і допустимих доказів, які б підтверджували відсутність поважності причин для непроживання.
Разом з цим, суд вважає, що складена довідка про непроживання відповідача у спірній квартирі, про що підтвердили сусіди, мешканці будинку АДРЕСА_4 , не свідчить про наявність підстав для задоволення позову.
Суд критично оцінює вказаний акт та зауважує, що датою довідки є 27 червня 2025 року, період непроживання відповідача у спірному приміщенні, вказано - з 2012 року по теперішній час. При цьому у акті відсутня інформація, з якого часу проживають зазначені в акті сусіди, якими підписано довідку про непроживання ОСОБА_3 з 2012 року у спірній квартирі.
Також акт не містять інформації про те, на підставі яких досліджень, спостережень були здійснені відповідні висновки щодо непроживання відповідача ОСОБА_3 у спірному житловому приміщенні, не зазначено чи у квартирі відсутні його особисті речі.
При цьому, суду не надано відомостей щодо наявності у відповідача іншого житла на праві власності.
Відтак, з урахуванням викладеного, надана довідка акт, у якій значиться про непроживання відповідача з 2012 року по теперішній час, не відповідає критерію достовірності, та не може бути взята до уваги судом при вирішення даної цивільної справи.
Окрім цього, суд зазначає, що твердження сторони позивача про те, що позивач самостійно несе витрати по сплаті комунальних платежів як за себе так і за відповідача, не підтверджено належними та допустимими доказами. Зокрема, до матеріалів справи не долучено жодних квитанцій або інших доказів, які б свідчили про те, що саме позивач здійснювала та здійснює одноособову сплату комунальних послуг за спірну квартиру.
Саме по собі посилання позивача на відсутність плати за комунальні послуги зі сторони відповідача, не свідчить про втрату особою інтересу до житлового приміщення та не має наслідком позбавлення права особи на користування цим житлом. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2024 року у справі № 756/1384/20.
Також стороною позивача до суду не надано доказів на підтвердження свої доводів, зокрема стосовно того, що відповідач не проживає у спірній квартирі з власної ініціативи, а не з причин незалежних від нього, як і не надано суду жодних доказів наявності у власності відповідача іншого придатного для проживання житлового нерухомого майна, окрім спірного.
Інших належних та допустимих доказів непроживання ОСОБА_3 без поважних причин у квартирі АДРЕСА_1 , понад встановлений законом строк суду не представлено; клопотання про витребування відповідних доказів судом - не заявлено, що підтверджується матеріалами справи.
Окрім цього, суд враховує, що звертаючись до суду з позовом про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житлом, стороною позивача також не аргументовано співмірність втручання у право відповідача на житло відповідній меті. Суд вважає, що визнання відповідача таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, завдасть йому істотної шкоди.
У постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти росії» (Prokopovich v. russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року, заява №30856/03, KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, §41-42).
Позивачем було вказано за змістом позовної заяви про її намір «продати належну їй квартиру».
Згідно зі ст.3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю.
Згідно зі ст.5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім'ї безоплатно. До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
Як підтверджується матеріалами справи, загальна площа квартири АДРЕСА_1 становить 56,10 кв.м, що перевищує визначену законом площу, яку було б дозволено приватизувати позивачу з урахуванням встановлених законом норм.
Згідно з ч.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.
Таким чином, задоволення позовних вимог може створити непропорційні перешкоди відповідачу ОСОБА_3 у приватизації та набутті права власності (спільної сумісної чи спільної часткової власності) на квартиру АДРЕСА_1 , на що він має право, зокрема, виходячи зі змісту ордера на вказану квартиру. Крім того, намір позивача приватизувати і продати квартиру позбавить відповідача єдиного житла, право на приватизацію якого останній має нарівні з позивачкою. Підтвердження, що відповідачеві належить будь-яке інше придатне для проживання житло, суду надано не було, клопотань про витребування відповідних відомостей не надходило.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України).
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи те, що право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити у зв'язку з недоведеністю позовних вимог, оскільки позбавлення особи права на житло, у тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, повинно мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання, наявність яких позивачем за обставин даної справи не доведено.
Таким чином, оцінюючи докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання відповідача таким, що втратив право на користування житловою квартирою не знайшли своє ствердження під час розгляду справи, а тому не підлягають до задоволення.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються, зокрема у разі задоволення позову на відповідача.
Згідно статті 141 ЦПК України, оскільки у задоволенні позову відмовлено, то сплачені позивачем при подачі позову судові витрати відшкодуванню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 2-13, 76-89, 141, 247, 258-259, 263-265, 268, 273-279, 354 ЦПК України, суд-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_5 , зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 , фактично проживає за адресою АДРЕСА_3 ) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Сумського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги у тридцятиденний строк з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя В. М. Придатко