09 грудня 2025 року м. Ужгород№ 260/7472/25
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі: головуючої - судді Маєцької Н.Д., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду із позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить: 1) Скасувати рішення Державної міграційної служби України № 40-25 від 22 липня 2025 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; 2) Зобов'язати Державну міграційну службу України вирішити питання стосовно надання громадянину ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судами при вирішенні цього спору.
Ухвалою судді від 10 жовтня 2025 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі наявних у ній матеріалів.
Ухвалою суду від 24 жовтня 2025 року відмовлено в задоволенні клопотання представника позивача про розгляд справи у судовому засіданні.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач та його сім'я офіційно по нотаріально посвідченому запрошенню приїхали 02 вересня 2020 року в Україну. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі № 260/2802/22 скасовано рішення Закарпатського окружного адміністративного суду та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно, належним чином, розглянути та вирішити звернення позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В той же час, рішенням від 22 липня 2025 року № 40-25 відповідачем відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таке рішення позивач вважає протиправним та таким, що базується на помилковому трактуванні та застосуванні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого просить відмовити у задоволенні позову в зв'язку з тим, що постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі № 260/2802/22 зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву позивача від 18.07.2022 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 23 травня 2025 року на підставі співбесіди та повторного розгляду заяви позивача було складено висновок ГУ ДМС України в Закарпатській області щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 22 липня 2025 року рішенням ДМС України позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідач зазначає, що серед фактів повідомлених позивачем не має таких, які б могли бути підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону. Відтак, відповідач, приймаючи оскаржене рішення № 40-25 від 22.07.2025 року про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначено Конституцією та Законами України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», з урахуванням висновків рішення суду, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Представник позивача надав до суду відповідь на відзив, у якій зазначив, що позивач легально 02.09.2020 року прибув в Україну та виїхав з сім'єю з російської федерації не через кримінальне переслідування. Позивач не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності в росії у сфабрикованій кримінальній справі за статтею 159 кримінального кодеску, оскільки у цій справі закінчився термін давності. Зазначає, що у позивача згідно з Конвенцією про статус біженців від 1951 року та з Протоколом від 1967 року є підстави отримати статус біженця або особи, яка потребує захисту за чотирма пунктами підстав.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить наступних висновків.
Судом встановлено, що 21.01.2022 року позивач звернувся із заявою по визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Закарпатській області через посадову особу Державної установи “Закарпатська установа виконання покарань № 9».
18.07.2022 ДМС України прийняло рішення № 100-22 про відмову у визнанні громадянина російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, у зв'язку із відсутністю стосовно нього умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 23.09.2024 року у справі № 260/2802/22 відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ДМС України про визнання протиправним та скасування рішення від 18.07.2022 року № 100-22.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 18.02.2025 року рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року в справі № 260/2802/22 скасовано та прийнято постанову, якою позов задоволено частково:
1) Скасовано рішення Державної міграційної служби України № 100-22 від 18 липня 2022 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ;
2) Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 21.01.2022 року про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
У постанові від 18.02.2025 року Восьмий апеляційний адміністративний суд зазначив, що при повторному розгляді заяви позивача відповідач зобов'язаний врахувати те, що відповідач, відповідно до пункту 17 частини 2 статті 27 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» сприяє особам, які подали заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яких визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або яким надано тимчасовий захист, у розшуку та возз'єднанні з членами їхніх сімей в Україні або за її межами.
Крім того, відповідач зобов'язаний врахувати те, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
07 березня 2025 року Державною міграційною службою України прийнято рішення за № 01-25, яким зобов'язано ГУ ДМС в Закарпатській області повторно розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
ГУ ДМС України в Закарпатській області винесено наказ від 25 березня 2025 року № 3 «Про повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Головним управлінням ДМС України в Закарпатській області складено висновок від 23 травня 2025 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до вказаного висновку, щодо принципу збереженню єдності біженців та осіб, які потребують додаткового захисту зазначено, що родина заявника прибула одночасно з ним в Україну, тобто родина проживала на території України на час подання заяви про надання захисту в Україні, окрім доньки, яка повернулася в росію з особистих міркувань. Заявником надано запрошення, на підставі якого він і його родина в'їхали в Україну 02.09.2020 року. Виїзд з рф здійснювався легально, як і в'їзд в Україну. Відповідно до наданих заявником під час співбесіди документів 15.05.2025 року дружина та двоє синів позивача: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 мають громадянство України, відповідно до довідок № 25-27 про реєстрацію особи громадянином України, виданих ГУ ДМС України в Закарпатській області та документовані тимчасовими посвідченнями громадянина України. Донька ОСОБА_4 проживає в росії. Тобто, сім'я замовника за виключенням повнолітньої доньки, проживає в Україні, на підставі тимчасових посвідчень громадян України і їх місцеперебування заявнику відомо, отже не має потреби у їх розшуку та возз'єднанні. Набуття його дружиною та дітьми громадянства України, згідно з українським законодавством у сфері шукачів захисту, не є прямою підставою для міжнародного захисту у формі визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в обставинах справи заявника мають бути наявні умови, визначені пунктами 1 та 13 Закону.
Також у висновку зазначено, що під час співбесіди 15.05.2025 року заявник стверджує, що переслідувався в рф за ознаками віросповідання та національності і це переслідування проявляється у порушенні стосовно нього політично вмотивованої кримінальної справи, яке він вважає геноцидом. З огляду на той факт, що заявник православний християнин, етнічний росіянин, представник титульної нації в росії, де домінує православ'я, відсутні підстави вважати, що він може у разі повернення переслідуватися чинною владою росії за ознакою національності та релігійних уподобань.
Відповідно до вказаного висновку, з огляду на те, що заявник не надав жодних підтверджуючих документів (відповідних фото та відео, тексти публікацій ,чеки, розписки, тощо), його твердження про активну політичну діяльність (участь у мітингах та фінансування регіонального відділення партії «россия будущего» в Тюменській області), вважаються недоведеними і не домінуючими в обставинах його справи під час прийняття рішення за результатами повторного розгляду його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відтак, висновком встановлено: залишення заявником території країни громадянської належності у 2020 році недоречно вважати втечею від політичного переслідування; заявник є росіянином і сповідує православ'я, тому відсутні підстави вважати, що він переслідуватиметься за національною та релігійною ознаками у разі повернення до рф; відсутнє підтвердження публічного висвітлення заявником діяльності з підтримки штабу Олексія Навального в Тюменській області та фінансування регіонального відділення партії «россия будущего» в Тюменській області; домінуючий аспект його справи під час звернення за захистом в Україні у 2022 році залишається незмінним: заявник виїхав з країни громадянської належності у зв'язку з переслідуванням російською стороною за скоєння злочину відповідно до загального права.
22 липня 2025 року Державна міграційна служба України прийняла рішення за № 40-25 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», у зв'язку з відсутністю умов передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VII (далі - Закон № 3671-VII).
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регламентується Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно зі ст.2 Закону № 3671-VII питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 1 № 3671-VII біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VII додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Відповідно до п.13 ч.1 ст. 1 Закону № 3671-VII особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року також дано поняття «біженець» - особа, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до з ч.5 ст. 5 Закону № 3671-VII особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до ст. 6 Закону № 3671-VII не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника (ч.1 ст.7 Закону).
Відповідно до ч.7 ст. 7 № 3671-VII до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону № 3671-VII рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.5 ст.10 Закону № 3671-VII) .
Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначена Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за №1146/19884 (надалі - Правила №649).
Відповідно до п. 6.10 Правил № 649 у випадку отримання рішення ДМС щодо повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого на виконання рішення суду, яке набрало законної сили, територіальний орган ДМС протягом семи робочих днів оформлює наказ (додаток 28) про повторний розгляд заяви.
Процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС.
Повторний розгляд заяви здійснюється протягом одного місяця з дня надходження до територіального органу ДМС відповідного рішення.
Строк повторного розгляду заяви продовжується до двох місяців керівником територіального органу ДМС за вмотивованим поданням уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС.
Як вже встановлено судом, постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 18.02.2025 року зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 21.01.2022 року про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, суд зазначає, що Восьмий апеляційний адміністративний суд, в своїй постанові зазначив, що при повторному розгляді заяви позивача відповідач зобов'язаний врахувати те, що відповідач, відповідно до пункту 17 частини 2 статті 27 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» сприяє особам, які подали заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яких визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або яким надано тимчасовий захист, у розшуку та возз'єднанні з членами їхніх сімей в Україні або за її межами. Також відповідач зобов'язаний врахувати те, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Відповідно до п. 18 ч. 2 ст. 27 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, організовує роботу з сприяння особам, які подали заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яких визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або яким надано тимчасовий захист, у розшуку та возз'єднанні з членами їхніх сімей в Україні або за її межами, а також направлення запитів щодо перевірки наявності в інших країнах членів сім'ї зазначених осіб та наявності правових підстав для возз'єднання сімей.
Судом встановлено, що позивач та його родина прибули в Україну на підставі запрошення ОСОБА_5 , що підтверджено позивачем під час співбесіди 15 травня 2025 року (протокол співбесіди наявний в матеріалах справи). Під час співбесіди позивач зазначив, що виїжджаючи з рф він з родиною планували отримати громадянство України та залишитися в Україні на постійне місце проживання. Також повідомив, що два сина ( ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ) та дружина ОСОБА_6 знаходяться з ним в Україні. Донька ОСОБА_7 знаходиться за межами України.
Таким чином, відповідачем під час повторного розгляду заяви позивача встановлено, що сім'я позивача вже перебуває із заявником. В той же час, факт набуття членами сім'ї громадянства України не є самостійною та безумовною підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та не свідчить про наявність індивідуальних ризиків переслідування щодо заявника.
Єдиним критерієм для набуття особою статусу біженця є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону.
При цьому, завдана особі шкода повинна бути досить серйозною сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати неї свободи виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи та політичних переконань, як то визначено пунктом 51 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН, яке тлумачить положення Конвенції 1951 року (Керівництво УВКБ ООН).
За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з статтею 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту» які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Під час співбесіди 15 травня 2025 року позивач зазначав, що переслідувався по релігійній ознаці та вказав, що таке переслідування полягало в порушенні сфабрикованої кримінальної справи по політичним мотивам, в тому числі і по релігійній ознаці. На питання про те чи мале місце переслідування по національній ознаці в росії позивач зазначив, що група осіб, яка захопила владу веде геноцид російського народу, який проявляється в знищенні корінного народу.
При цьому, відповідно анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15 травня 2025 року вказано національність позивача - росіянин, віросповідання - християнин.
З огляду на вищенаведене, на переконання суду, позивач належить до груп, які не є об'єктом системних переслідувань у країні походження.
Відтак, його твердження є суперечливими, неузгодженими з загальновідомими фактами та не містять індивідуалізованих обставин, що могли б свідчити про реальну загрозу переслідування та про наявність особистої загрози або спрямованих проти нього дій. У зв'язку з цим вони не можуть вважатися достатніми для підтвердження підстав, передбачених Законом для визнання особи біженцем.
Під час співбесіди 15 травня 2025 року позивач на питання про те чи мало місце переслідування за приналежністю до певної соціальної групи зазначив, що переслідування почалися у зв'язку з підприємницькою діяльністю та переслідування за політичну діяльність пов'язано з підприємницькою діяльністю. Також, позивач зазначив, що мало місце переслідування за політичними переконаннями, оскільки ним велася політична діяльність в команді ОСОБА_8 , в його штабах, брав участь у мітингах.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини щодо біженців та шукачів притулку, ризик повинен бути реальним (real risk). Це означає, що сама по собі теоретична можливість неналежного поводження в силу неспокійної ситуації в країні походження ще недостатня для того, аби визнати існування ризику для конкретної особи. Необхідно встановити, чи може цей ризик реалізуватися для конкретної особи з більшою ймовірністю, ніж для всіх інших осіб. Так, у справі «Маматкулов та Аскаров проти Туреччини», ЄСПЛ дійшов висновку, що хоча існує інформація про застосування катувань до політичних дисидентів в країні походження заявників, така інформація сама по собі недостатня, і що заявники мали надати додаткові відомості щодо ризику для них безпосередньо.
Ризик повинен бути особистим. Слід розрізняти загальний ризик (general risk) та особистий ризик (individual risk). Так, в справі «НА проти Сполученого Королівства», Суд зазначив, що загальний ризик (наприклад, загальна ситуація насильства в країні походження) може бути відправною точкою.
Однак, для встановлення особистого ризику для конкретної особи слід визначити певні відмінні риси, що наражають особу на такий особистий ризик. Інакше кажучи, необхідно визначити конкретний фактор ризику для особи. У справі «J.K. та інші проти Швеції», Суд висловився щодо обов'язку заявника довести наявність особистого ризику.
Як правило, неможна вважати, що особа, яка шукає притулку, виконала свій обов'язок доведення доки він (вона) не надасть обґрунтовану інформацію про особистий, а отже реальний ризик бути підданою жорстокому поводженню, що дозволяє провести розрізнення між його (її) ситуацією та загальними небезпеками в країні походження.
Відтак, вищенаведені позивачем загальні твердження про участь у мітингах опозиційного спрямування та надані листи вдячності Тюменського регіонального відділення партії «Россия Будущего» не можуть вважатися достатніми доказами існування індивідуального ризику переслідування.
Крім того, відсутні докази, що саме щодо позивача вчинялися конкретні дії (затримання, допити, погрози).
Доводи про те, що позивач зазнав кримінального переслідування по політичним мотивам не знайшли жодного підтвердження, позаяк позивач обвинувачений у вчиненні злочину передбаченому ч. 4 ст. 159 Кримінального кодексу російської федерації (шахрайство).
Відповідно до пунктів 56, 59, 60 Керівництва процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарання за злочин у відповідності із загальним правом. Особи, що рятуються від таких переслідувань чи покарань за такі злочини, як правило, не є біженцями. Біженець - це жертва чи потенціальна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя. Для того, аби визначити, чи співрозмірне кримінальне переслідування переслідуванню за змістом Женевської Конвенції, необхідно звернутися до законодавства відповідної країни, оскільки трапляється, що це законодавство не відповідає загальноприйнятим правам людини. Частіше за все, однак, не закон, а способи його застосування є дискримінаційними. У таких випадках, через труднощі з оцінкою законодавства іншої країни, національна влада може приймати рішення, застосовуючи власне національне законодавство у якості відправної точки.
Кримінальне переслідування позивача на території РФ не має відношення до конвенційних ознак визначення статусу біженця, зокрема не має політичного характеру, а відноситься до загальнокримінальних злочинів.
Твердження позивача про «сфабрикованість» кримінальної справи проти нього суд вважає необґрунтованими та такими, що не підтверджені жодним доказом.
При цьому, відомості щодо загальної ситуації з дотриманням прав людини в російській федерації самі по собі не можуть слугувати підтвердженням наявності загрози переслідувань особисто позивача.
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою, або для визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.08.2020 у справі №420/3327/19, від 06.03.2019 у справі №826/14576/16, від 06.03.2019 у справі №815/2505/17, від 04.03.2019 по справі №815/2505/17. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 420/5005/20, від 06 серпня 2020 року у справі № 420/3327/19, від 01 липня 2020 року у справі № 420/3057/19 та інших.
В той же час, інформація, яка зазначена стороною позивача не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків. Позивачем не наведено конкретних фактів дискримінаційного ставлення до нього, яке б могло бути кваліфіковане як переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а викладена ним історія переслідування є непідтвердженою, як і те, що порушення кримінальної справи були спричинені саме його політичною позицією.
Крім того, суд враховує, що статтею 3 Статуту Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерполу категорично забороняється країнам-підписантам такого міжнародного договору заносити до бази Інтерполу дані осіб з політичних, військових, релігійних або расових мотивів. Такі дані заносяться у базу Інтерполу після перевірки їх Генеральним секретарем Інтерполу на відповідність вимогам Статуту.
В той же час, відповідно до листа Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України від 21.05.2025 року № 8.5-917/8.5.1-25 позивач, згідно банків даних Інтерполу станом на 21.05.2025 року розшукується правоохоронними органами рф з метою арешту та подальшої екстрадиції для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення ним злочину, передбаченого ч. 4 ст. 159 КК рф.
Відтак, дані щодо позивача пройшли перевірку на відповідність вимогам Статуту Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерполу.
Щодо посилань позивача на окрему думки судді Бисаги Т.Ю. у справі № 308/10335/22 як на підтвердження побоювань повернення позивача до рф через переслідування та політичні переконання, в якій вказано, що ОСОБА_1 переслідується з політичних мотивів, суд зазначає, що відповідно до висновку викладеного Верховним Судом у постанові від 18.02.2019 року у справі № 592/1964/14-к окрема ухвала не є судовим рішенням, в якому викладається правовий висновок, а тому не має прецедентного значення.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку про недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження (російської федерації), або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання її біженцем.
Відповідач під час розгляду даної адміністративної справи навів об'єктивні доводи в обґрунтування висновків, що позивач не підпадає під критерії визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, які передбачені міжнародними та національними нормативно-правовими актами.
Відтак, з урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України №40-25 від 22 липня 2025 року про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень, обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення. Відтак, відсутні підстави для визнання його протиправним та скасування.
Щодо наданої представником позивача ухвали в справі № 308/14339/22 від 01 жовтня 2025 року про відмову у задоволенні клопотання про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді особистого зобов'язання відносно ОСОБА_1 , суд зазначає, що вказана ухвала стосується лише оцінки процесуальних ризиків, передбачених кримінальним процесуальним законодавством України.
Щодо позовних вимог позивача про зобов'язання ДМС України вирішити питання стосовно надання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судами при вирішенні цього спору, суд зазначає, що такі вимоги є похідними від вимогами про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у задоволенні якої судом відмовлено.
У відповідності до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем доведено та матеріалами справи підтверджено законність та правомірність винесення оскарженого рішення, підстав для його скасування не вбачається, а тому суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Керуючись ст. ст. 5, 9, 19, 77, 243, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії - відмовити.
2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
СуддяН.Д. Маєцька