05 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 755/18304/23
провадження № 61-108св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: держава Україна в особі Офісу Генерального прокурора, Міністерства внутрішніх справ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора, в інтересах якого діє представник Кутєпов Олексій Євгенійович, на постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Слюсар Т. А.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна, в особі Офісу Генерального прокурора, Міністерства внутрішніх справ України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду.
Позовну заяву обґрунтував тим, що Головним слідчим управлінням Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України), який є структурним підрозділом МВС України, здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке 23 червня 2013 року були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 12013100010000195, за ознаками злочину, передбаченого часиною третьою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 28 серпня 2014 року старшим слідчим в особливо важливих справах Головного слідчого управління МВС України за погодженням з прокурором Генеральної прокуратури України у кримінальному провадженні йому було оголошено повідомлення про підозру у порушенні правил безпеки дорожнього руху, а саме вимог підпунктів 1.3; 1.5; 2.3 «б»; 10.1; 11.2; 12.3; та 12.9 «б» Правил дорожнього руху України (далі - ПДР України) особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило загибель ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , тобто у вчиненні злочину, передбаченого часиною третьою статті 286 КК України.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 04 вересня 2014 року у справі № 757/25301/14 у кримінальному провадженні до нього як підозрюваного застосований запобіжний захід у виді домашнього арешту в певний період доби, із забороною залишати йому місце проживання в період часу з 21 год 00 хв до 07 год 00 хв. наступного дня. Такою ухвалою на нього були покладені додаткові обов'язки, передбачені частиною п'ятою статті 194 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України): не відлучатись з населеного пункту в якому він проживає без дозволу слідчого, прокурора; прибувати за першою вимогою до слідчих слідчої групи. Строк дії ухвали до 04 листопада 2014 року.
01 жовтня 2014 року старшим слідчим в особливо важливих справах Головного слідчого управління МВС України в кримінальному провадженні складений обвинувальний акт, який 02 жовтня 2014 року затверджений прокурором Генеральної прокуратури України та йому вручений.
01 серпня 2016 року вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області у справі № 357/14462/14-к його визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 286 КК України та виправдано в зв'язку із недоведеністю вчинення злочину, передбаченого частиною третьою статті 286 КК України.
05 жовтня 2016 року ухвалою Апеляційного суду Київської області у справі № 357/14462/14-к (провадження №11-кп/780/1266/16) вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 серпня 2016 року щодо нього залишений без змін.
15 лютого 2018 року постановою Верховного Суду у справі № 357/14462/14-к (провадження № 51-629км17) ухвалу Апеляційного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року щодо нього скасовано, призначений новий розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
22 травня 2018 року ухвалою Апеляційного суду Київської області у справі № 357/14462/14-к (провадження №11-кп/780/371/18), вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 серпня 2016 року щодо нього змінений; з мотивувальної частини вироку виключені посилання суду на визнання недопустимими доказами судову транспортно-трасологічну та авто технічну експертизу від 31 жовтня 2013 року № 6626/10170 в частині визначення швидкостей руху автомобіля «Range Rover», державний номерний знак НОМЕР_1 та «ВАЗ-2107», державний номерний знак НОМЕР_2 , а також судову експертизу від 21 липня 2014 року № 9-8, висновки якої є похідними від висновків вищезазначеної експертизи.
14 березня 2019 року постановою Верховного Суду у справі № 357/14462/14-к (провадження № 51-629км17) ухвала Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2018 року щодо нього скасована, призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
19 липня 2022 року ухвалою Київського апеляційного суду у справі № 357/14462/14-к (провадження №11-кп/824/1561/19), вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 серпня 2016 року щодо нього залишений без змін.
22 грудня 2022 року постановою Верховного Суду у справі № 357/14462/14-к (провадження №51-629км17) вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 серпня 2016 року та ухвала Київського апеляційного суду від 19 липня 2022 року щодо нього залишені без змін.
Позивач стверджував, що оскільки у кримінальному провадженні від 23 червня 2013 року № 12013100010000195 ухвалено виправдувальний вирок, який набрав законної сили, яким його визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 286 КК України, та виправдано, то він має право на відшкодування в результаті незаконного перебування під слідством та судом завданої йому моральної шкоди за рахунок держави.
Зазначав, що в результаті незаконних дій органів досудового розслідування та прокуратури (незаконного повідомлення про підозру, обрання запобіжного заходу, перебування під слідством та судом), йому було завдано моральну шкоду, яка виразилась у моральних та фізичних стражданнях, порушенні нормальних життєвих зв'язків, втрати сну та спокою, повній невизначеності щодо майбутнього, переживання супроводжувалися необхідністю виправдовуватись та доводити свою невинність в інкримінованих діяннях, а також приниженням, сорому, втрати можливості самореалізації. Наголошував на тому, що обвинувачення у вчиненні тяжкого злочину суттєво вплинуло його на авторитет та ділову репутацію. Безпідставні звинувачення у вчиненні кримінального злочину принижували його честь та людську гідність, ставили під сумнів його моральні якості, чесність, порядність.
Також зазначав, що загальний строк його перебування під слідством та судом становить 5 років 8 місяців 19 днів (з 28 серпня 2014 року до 05 жовтня 2016 року (2 роки 1 місяць 7 днів), з 15 лютого 2018 року до 22 травня 2018 року (3 місяці 7 днів), з 14 березня 2019 року до 19 липня 2022 року (3 роки 4 місяці 5 днів)).
Крім того, зазначав, що за його розрахунками, стягненню підлягатиме мінімальний розмір моральної шкоди за час перебування під слідством та судом у розмірі 459 706,45 грн.
Посилаючись на наведене, позивач просив суд стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на свою користь 459 706,45 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 15 травня 2024 року позов ОСОБА_1 у складі судді Гаврилової О. В. задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 109 780,65 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, а також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 7 164,00 грн. В решті позову - відмовлено.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що у зв'язку безпідставним перебуванням позивача під слідством і судом 5 років 8 місяців 19 днів, незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури, порушенням його конституційних прав, позивачу було завдано моральної шкоди у вигляді психічних страждань, тому, з урахуванням положень пункту 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно - розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон України № 266/94-ВР) позивач має право на відшкодування такої шкоди за рахунок держави.
Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про те, що враховуючи глибину душевних страждань позивача, завданих йому незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, та з огляду на засади розумності і справедливості, розмір відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу, має складати 109 780,65 грн.
Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що з огляду на часткове задоволенні позовних вимог, з урахуваннямскладності справи, часом, витраченим адвокатом на виконання робіт з надання правової допомоги, смисловим наповненням наявних у справі документів, засад розумності, справедливості та пропорційності, з держави на користь позивача підлягає стягненню компенсація витрат позивача на правову допомогу у розмірі 7 164,00 грн.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 20 листопада 2024 року апеляційну скаргу представника Офісу Генерального прокурора залишено без задоволення. Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Батури П. О. задоволено. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 травня 2024 року скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог та в частині розподілу судових витрат, ухвалено в цій частині нове рішення. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 349 925,80 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати по оплаті витрат на правову допомогу у суді першої інстанції в сумі 30 000,00 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати зі оплати витрат на правову допомогу у суді апеляційної інстанції в сумі 15 000,00 грн.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди та в частині розподілу судових витрат, та ухвалюючи в цих частинах нове судове рішення, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди, однак допустив помилку при визначенні розміру такого відшкодування.
Водночас, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційних скарг, дослідивши всебічно, повно та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для повного задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення з Державного бюджету України на його користь додатково 349 925,80 грн, як різниці між заявленими позовними вимогами та задоволеними судом першої інстанції.
Також, апеляційний суд дійшов висновку про те, що з огляду на задоволення позову ОСОБА_1 в повному обсязі, його витрати на правову допомогу у суді першої інстанції в сумі 30 000,00 грн підлягають до стягнення з Держави Україна у повному обсязі.
Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, щоз Держави Україна на користь позивача підлягають стягненню і витрати на правову допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 15 000,00 грн.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У грудні 2024 року Офіс Генерального прокурора, в інтересах якого діє представник Кутєпов О. Є. , із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 травня 2024 року у цій справі.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 13 Закону України № 266/94-ВР у взаємозв'язку зі статтею 8 Закону України «Про державний бюджет на 2024 рік» для розрахунку розміру відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
Також, заявник вказує на неврахування апеляційним судом правових висновків викладених у постановах Верховного Суду від 09 березня 2021 року у справі № 200/10535/19-а, від 14 липня 2020 року у справі № 809/1466/15, від 07 травня 2020 року у справі № 320/3271/19 щодо застосування статей 137, 141 ЦПК України при вирішенні питання про визначення розміру витрат на правову допомогу (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:
- не врахував, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб позивача і не повинен призводити до його безпідставного збагачення;
- не звернув увагу на те, що періоди з 06 червня 2016 року до 15 лютого 2018 року та з 22 травня 2018 року до 14 березня 2019 року не підлягають врахуванню як строк перебування позивача під слідством і судом;
- не дослідив обставин підроблення невідомою особою офіційного документа - протоколу огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від 26 червня 2013 року та схеми до нього у кримінальному провадженні № 12013100010000195 від 23 червня 2013 року, за обвинуваченням ОСОБА_1 , які встановлені в рамках кримінального провадження № 42022110000000186 від 15 серпня 2023 року, та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та відшкодування йому моральної шкоди;
- не врахував, що при визнанні розміру відшкодування моральної шкоди необхідно виходити із положень частини другої статті 8 Закону України «Про Державний бюджет на 2024 рік», якою визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплати за рішенням суду, на рівні 1 600,00 грн;
- проігнорував, що у суді першої інстанції позивач не надав суду всіх належних доказів для відшкодування йому витрат на правову допомогу, зокрема детального опису робіт;
- не звернув увагу на те, що надані представником позивача розрахунки вартості наданих послуг є неспівмірними зі складністю справи, обсягом та видом представником позивача робіт;
- не надав належну оцінку всім доводам і аргументам заявника, тощо.
Крім того, у касаційній скарзі заявник виклав клопотання, в якому просив суд справу розглянути за участі представника Офісу Генерального прокурора.
Водночас, скільки у цій справі Верховним Судом не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і така необхідність відсутня, а тому підстави для задоволення такого клопотання Офіс Генерального прокуроращодо розгляду цієї справи у суді касаційної інстанції за участі його представника відсутні.
У лютому 2025 року Міністерство внутрішніх справ України, в інтересах якої діє представник Віціна О. О., через підсистему «Електронний суд» подало до Верховного відзиви на касаційну Офісу Генерального прокурора, в якому підтримало вимоги такої скарги та просило суд її задовольнити.
Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзив позивача на касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора не надходив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 03 січня 2025 року касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора, в інтересах якого діє представник Кутєпов О. Є., на постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2025 року касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишено без руху та надано заявнику строк для усунення недоліків, зокрема запропоновано: надати докази сплати судового збору та копії касаційної скарги відповідно до кількості учасників справи.
Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2025 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурораз підстав, визначених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано зДніпровського районного суду міста Києва матеріали справи № 755/18304/23, надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.
У лютому 2025 року матеріали справи № 755/18304/23 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 28 серпня 2014 року старшим слідчим в особливо важливих справах Головного слідчого управління МВС України, за погодженням зі старшим прокурором третього відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення Генеральної прокуратури України у межах кримінального провадження № 12013100010000195 від 23 червня 2013 року повідомлено про підозру ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 286 КК України.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 04 вересня 2014 року у справі № 757/25301/14-к у вказаному кримінальному провадженні до підозрюваного ОСОБА_1 застосований запобіжний захід у виді домашнього арешту в певний період доби, із забороною залишати йому місце проживання в період часу з 21 год 00 хв до 07 год 00 хв ранку наступного дня та покладений додатковий обов'язок, передбачений частиною п'ятою статті 194 КПК України, не відлучатись із населеного пункту в якому він проживає, без дозволу слідчого, прокурора, а також покладено обов'язок прибувати за першою вимогою до старшого слідчого та членів слідчої групи. Визначено строк дії цієї ухвали до 04 листопада 2014 року.
01 жовтня 2014 року старшим слідчим в особливо важливих справах Головного слідчого управління МВС України складений обвинувальний акт, який 02 жовтня 2014 року затверджений старшим прокурором третього відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органів внутрішніх справ Головного управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України, вручений ОСОБА_1
01 серпня 2016 року вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області у справі № 357/14462/14-к ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 286 КК України та виправдано його в зв'язку із недоведеністю вчинення злочину, передбаченого частиною третьою статті 286 КК України.
05 жовтня 2016 року ухвалою Апеляційного суду Київської області у справі № 357/14462/14-к вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 серпня 2016 року стосовно ОСОБА_1 залишено без змін.
15 лютого 2018 року постановою Верховного Суду у справі № 357/14462/14-к ухвалу Апеляційного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року щодо ОСОБА_1 скасовано, призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
22 травня 2018 року ухвалою Апеляційного суду Київської області у справі № 357/14462/14-к вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 серпня 2016 року щодо ОСОБА_1 змінено, виключено з мотивувальної частини вироку посилання суду на визнання недопустимими доказами судову транспортно-трасологічну та автотехнічну експертизу від 31 жовтня 2013 року № 6626/10170 в частині визначення швидкостей руху автомобіля «Range Rover», державний номерний знак НОМЕР_1 та «ВАЗ-2107», державний номерний знак НОМЕР_2 , а також судову експертизу від 21 липня 2014 року № 9-8, висновки якої є похідними від висновків вищезазначеної експертизи. В іншій частині вирок залишено без змін.
14 березня 2019 року постановою Верховного Суду у справі № 357/14462/14-к ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2018 року щодо ОСОБА_1 скасовано і призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
19 липня 2022 року ухвалою Київського апеляційного суду у справі № 357/14462/14-к, вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 серпня 2016 року щодо ОСОБА_1 залишено без змін.
22 грудня 2022 року постановою Верховного Суду у справі № 357/14462/14-к вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 серпня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 19 липня 2022 року щодо ОСОБА_1 залишено без змін.
Позивач перебував під слідством та судом з 28 серпня 2014 року до 05 жовтня 2016 року, з 15 лютого 2018 року до 22 травня 2018 року, з 14 березня 2019 року до 19 липня 2022 року, що загалом становить 5 років 8 місяців 19 днів.
Згідно з довідкою Київського міжнародного університету від 03 лютого 2023 року, ОСОБА_1 працює за основним місцем роботи з 01 квітня 1994 року на посаді ректора у Вищого навчального закладу «Міжнародний інститут лінгвістики і права, який 01 лютого 2002 року перейменовано на Вищий навчальний заклад «Київський міжнародний університет». З 12 березня 2012 року призначений на посаду Президента цього закладу.
Наведена у довідці інформація узгоджується з даними трудової книжки позивача та витягом з наказу Київського міжнародного університету від 12 березня 2012 року № 40ВК.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування
Щодо суті вирішення спору
За змістом положень статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди і відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв'язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.
Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Згідно із пунктом 1 статті 1 Закону України № 266/94-ВР відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку постановлення виправдовувального вироку суду.
Частинами п'ятою, шостою статті 4 Закону України № 266/94-ВР передбачено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Відповідно до частин другої, третьої статті 13 Закону України № 266/94-ВР розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.
Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Зазначене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.
Подібних висновків дійшов Верховний Суду у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 352/2255/19 (провадження № 61-11055св20).
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ухвалюючи нове судове рішення у цій справі в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд, обґрунтовано погодився із висновками суду першої інстанції про те, що у зв'язку безпідставним перебуванням позивача під слідством і судом 5 років 8 місяців 19 днів, порушенням його конституційних прав, незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури, позивачу було завдано моральної шкоди у вигляді психічних страждань, тому, з урахуванням положень пункту 1 частини першої статті 2 Закону України № 266/94-ВР він має право на відшкодування такої шкоди за рахунок держави.
Водночас, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційних скарг, дослідивши всебічно, повно та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для повного задоволення позовних вимог позивача ОСОБА_1 та стягнення з Державного бюджету України на його користь додатково 349 925,80 грн, як різниці між заявленими позовними вимогами та задоволеними судом першої інстанції (459 706,45 грн - 109 780,65 грн).
Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив обставин підроблення невідомою особою офіційного документа - протоколу огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від 26 червня 2013 року та схеми до нього у кримінальному провадженні № 12013100010000195 від 23 червня 2013 року, за обвинуваченням ОСОБА_1 , які встановлені в рамках кримінального провадження № 42022110000000186 від 15 серпня 2023 року, підлягають відхиленню з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Звертаючись до суду із цим позовом, позивач зазначав, що оскільки у кримінальному провадженні № 12013100010000195 від 23 червня 2013 року ухвалено виправдувальний вирок, що набрав законної сили, яким його визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 286 КК України, та повністю виправдано, то він має право на відшкодування в результаті незаконного перебування під слідством та судом завданої йому моральної шкоди за рахунок держави.
Апеляційним судом встановлено, що вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 серпня 2016 року у справі № 357/14462/14-к, залишеним без змін ухвалою Київського апеляційного суду від 19 липня 2022 року та постановою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року, дійсновизнано позивача ОСОБА_1 невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 286 КК України та виправдано його в зв'язку із недоведеністю вчинення злочину, передбаченого частиною третьою статті 286 КК України.
Таке судове рішення на момент розгляду цієї справи апеляційним судом було чинним та не скасованим у встановленому кримінальним процесуальним законодавством України.
Таким чином, у апеляційного суду не було правових підстав у цій цивільній справі досліджувати та враховувати обставини, встановлені у кримінальному провадженні № 12013100010000195 від 23 червня 2013 року, при розгляді питання про відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди.
Посилання у касаційній скарзі на те, що при визнанні розміру відшкодування моральної шкоди необхідно виходити із положень частини другої статті 8 Закону України «Про Державний бюджет на 2024 рік», якою визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплати за рішенням суду, на рівні 1 600,00 грн, зводяться до суб'єктивного тлумачення заявником чинних норм Закону України № 266/94-ВР.
Верховний Суд наголошує, що відповідно до частини третьої статті 13 Закону України № 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18).
У справі, яка перегадається, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про відшкодування моральної шкоди у листопаді 2023 року; справа розглядалася в суді першої інстанції протягом 2023 та першої половини 2024 років, тому апеляційний суд здійснив привальний розрахунок розміру моральної шкоди з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, визначеної відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», станом на 01 січня 2023 року, а саме 6 700,00 грн.
Доводи касаційної скарги про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 13 Закону України № 266/94-ВР у взаємозв'язку зі статтею 8 Закону України «Про державний бюджет на 2024 рік», є безпідставними з огляду на те, що практика суду касаційної інстанції щодо питання розрахунку розміру відшкодування моральної шкоди за час перебування особи під слідством чи судом та застосування вказаної норми Закону України № 266/94-ВР є сталою.
Водночас колегія суддів вважає за необхідне наголосити на тому, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Аргументи касаційної скарги про те, що періоди з 06 червня 2016 року до 15 лютого 2018 року та з 22 травня 2018 року до 14 березня 2019 року не підлягають врахуванню як строк перебування позивача під слідством і судом, зводяться до необхідності встановлення нових обставин справи та переоцінки доказів, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі компетенції Верховного Суду як суду касаційної інстанції.
Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не надав належної оцінки всім аргументам та доводам заявника, Верховний Суд також відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи щодо суті спору не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права.
Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).
Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків суду першої інстанції у цій справі щодо суті спору.
- щодо розподілу судових витрат на правову допомогу
Статтею 59 Конституції України визначено, кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно з частиною другою статті 15 ЦПК України представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин першої - шостої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Аналогічні критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відповідно до статті 28 Правил адвокатської етики, затверджених звітно-виборним з'їздом адвокатів України 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Зазначена правова позиція викладена зокрема у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц (провадження № 61-15441св19), постанові Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 552/5808/17 (провадження № 61-19076св19) тощо.
Матеріали справи свідчать про те, що інтереси позивача ОСОБА_1 в судах першої та апеляційної інстанцій представляв адвокат Батура П. О.
У позовній заяві ОСОБА_1 від 22 листопада 2023 року викладено клопотання про стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на його користь 40 000,00 грн на відшкодування витрат на правову допомогу у цій справі (т. 1 а. с. 9).
На підтвердження понесених витрат позивача на правничу допомогу до позовної заяви додано: копію договору про надання правничої допомоги від 07 квітня 2023 року № 41/ЦС, укладеного між АО «Компаньйон та партнери» в особі керуючого партнера Батури П. О. та ОСОБА_1 ; копію свідоцтва Батури П. О. про право на зайняття адвокатською діяльністю від 24 листопада 2005 року № 2998/10; копію ордера на надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_1 в Дніпровському районному суді міста Києва адвокатом Батурою П. О. від 24 травня 2023 року серії АІ № 1399390; копію додаткової угоди № 1 до договору про надання правової допомоги від 07 квітня 2023 року № 41/ЦС, підписаної позивачем ОСОБА_1 та керуючим партнером АО «Компаньйон та партнери» Батурою П. О., в якій визначено фіксований розмірі гонорару адвоката за надання послуг, а саме 40 000,00 грн, та порядок його оплати (20 000,00 грн - протягом трьох днів з моменту підписання договору, а наступні 20 000,00 грн - через 30 днів після підписання договору); копію платіжної інструкції від 07 квітня 2023 року № 635T004XQ2, відповідно до якої ОСОБА_1 сплатив на користь АО «Компаньйон та партнери» 20 000,00 грн за надання правничої допомоги (т. 1 а. с. 10, 11, 84, 85, 86).
23 квітня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокат Батура П. О., через підсистему «Електронний суд» подав Дніпровського районного суду міста Києва ще одне клопотання про стягнення з Державного бюджету України на його користь судових витрат на правову допомогу у цій справі у сумі 40 000,00 грн. До вказаного клопотання позивач додав копію платіжної інструкції від 15 квітня 2024 року № 59185364, про сплату на користь АО «Компаньйон та партнери» другого платежу за надання правничої допомоги у розмірі 20 000,00 грн (т. 1 а. с. 207-210).
Крім того, у апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокат Батура П. О., від 20 червня 2024 року виклав клопотання про стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на його користь 15 000,00 грн на відшкодування витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції (т. 1 а. с. 240-241).
На підтвердження понесених витрат позивача на правничу допомогу до апеляційної скарги додано: копію договору про надання правничої допомоги від 13 червня 2024 року № 33/ЦС, укладеного між АО «Компаньйон та партнери» в особі керуючого партнера Батури П. О. та ОСОБА_1 ; копію ордера на надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_1 в Київському апеляційному суді адвокатом Батурою П. О. від 16 червня 2024 року серії АІ № 1635178; копію свідоцтва Батури П. О. про право на зайняття адвокатською діяльністю від 24 листопада 2005 року № 2998/10; копію додаткової угоди № 1 до договору про надання правової допомоги від 13 червня 2024 року № 33/ЦС, підписаної позивачем ОСОБА_1 та керуючим партнером АО «Компаньйон та партнери» Батурою П. О., в якій визначено фіксований розмірі гонорару адвоката за надання послуг, а саме 15 000,00 грн; копію рахунки-фактури від 13 червня 2024 року № 33/ЦС-2024 виконавця АО «Компаньйон та партнери» для платника ОСОБА_1 на суму 15 000,00 грн; копію платіжної інструкції від 14 червня 2024 року № 137643574 про сплату ОСОБА_1 на користь АО «Компаньйон та партнери» за надання правничої допомоги в суді апеляційної інстанції суми 15 000,00 грн (т. 1 а. с. 242-247).
Ухвалюючи нове судове рішення у справі про повне задоволення вимог позову ОСОБА_1 , апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що з урахуванням засад розумності та співмірності, з огляду на складність справи та обсяг наданих адвокатом послуг, з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача підлягають стягненню судові витрати на правову допомогу у суді першої інстанції в сумі 30 000,00 грн.
Також апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що з Держави Україна на користь позивача підлягають стягненню і витрати позивача на правову допомогу і в суді апеляційної інстанції в сумі 15 000,00 грн.
Доводи касаційної скарги про те, що у суді першої інстанції позивач не надав суду всіх належних доказів для відшкодування йому витрат на правову допомогу, зокрема детального опису робіт, Верховний Суд відхиляє, оскільки такий опис робіт зазначено безпосередньо у пункті № 1 договору про надання правничої допомоги від 07 квітня 2023 року № 41/ЦС, зокрема до таких робіт сторонами договору віднесено: здійснення вивчення документів, які стосуються відшкодування моральної шкоди в результаті незаконного перебування під слідством та судом у кримінальному провадженні за частиною третьою статті 286 КК України; підготування позовної заяви, її підписання та/або подання до суду; здійснення представництва в такій справі в суді першої інстанції (т. 1 а.с.84).
Аргументи касаційної скарги про те, що надані представником позивача розрахунки вартості наданих послуг є неспівмірними зі складністю справи, обсягом та видом представником позивача робіт, Верховний Суд також відхиляє, оскільки вони по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що в силу положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановахпостановах Верховного Суду від 09 березня 2021 року у справі № 200/10535/19-а, від 14 липня 2020 року у справі № 809/1466/15, від 07 травня 2020 року у справі № 320/3271/19,є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.
Інші доводи касаційної скарги правильність висновків апеляційного суду щодо розподілу витрат позивача у цій справі на правову допомогу не спростовують, а зводяться до незгоди заявника із ними.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на те, що ухвала апеляційного суду постановлена з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора, в інтересах якого діє представник Кутєпов Олексій Євгенійович, залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник