02 грудня 2025 року
м. Київ
cправа № 925/1244/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.
та представників
третьої особи-2: Міщенко С.В.,
представники інших учасників справи в судове засідання не з'явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кристал-05"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2025
у справі № 925/1244/24
за позовом Селянського фермерського господарства "Настасія"
до Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача:
1) Новодмитрівська сільська рада Золотоніського району Черкаської області;
2) Товариство з обмеженою відповідальністю "Кристал-05"
про скасування розпорядження
У жовтні 2024 року Селянське фермерське господарство "Настасія" (далі - СФГ "Настасія" ) звернулось до Господарського суду Черкаської області з позовом, в якому просило скасувати п. 1, 3 розпорядження Золотоніської РДА від 27.10.2005 № 409 "Про добровільну відмову від користування земельними ділянками СФГ "Настасія" в межах Ковтунівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області.
Позов мотивовано тим, що 16.01.2001 фізичній особі ОСОБА_1 на підставі рішення Золотоніської районної ради народних депутатів Золотоніського району Черкаської області від 16.02.2000 № 13 видано державний акт серії ЧР 8-98 на право постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства, площею 22,9 га, що розташована в адміністративних межах Ковтунівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, що зареєстрований у книзі записів державних актів на право постійного користування землею № 36. 29.01.2001 зареєстровано СФГ "Настасія", головою якого став ОСОБА_1 . В подальшому зазначену земельну ділянку було вилучено з постійного користування СФГ "Настасія" на підставі розпорядження Золотоніської РДА від 27.10.2005 № 409 «Про добровільну відмову від користування земельними ділянками СФГ "Настасія" в межах Ковтунівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, про що, як стверджує позивач, йому стало відомо з листа Управління Держземагентства у Золотоніському pайоні від 01.04.2016. Позивач стверджував, що не подавав до Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області заяву про добровільну відмову від права постійного користування земельною ділянкою, у зв'язку з чим голова СФГ "Настасія" в 2016 році звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом про скасування п. 1 розпорядження Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області від 27.10.2005 № 409 в частині вилучення з постійного користування СФГ "Настасія" земельної ділянки площею 22,9 га ріллі, наданої в постійне користування рішенням Золотоніської районної ради від 16.02.2000 за № 13 та п. 3 розпорядження в повному обсязі. Позов фізичної особи ОСОБА_1 розглядався різними судовими інстанціями (справа № 823/1438/16) неодноразово і остаточним рішенням Золотоніського районного суду Черкаської області від 26.07.2023 в задоволенні позову відмовлено в зв'язку з тим, що ОСОБА_1 як фізична особа є неналежним позивачем. Викладене стало підставою для звернення СФГ "Настасія" до господарського суду з цим позовом.
Рішенням Господарського суду Черкаської області від 20.01.2025 (суддя Зарічанська З.В.) у задоволенні позову відмовлено повністю.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2025 (колегія суддів у складі: Тищенко А.І. - головуючий, Михальська Ю.Б., Мальченко А.О.) рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким позовні вимоги задоволено повністю. Скасовано п. 1, 3 розпорядження Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області від 27.10.2005 № 409 "Про добровільну відмову від користування земельними ділянками СФГ "Настасія" в межах Ковтунівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області.
Судами обох інстанцій встановлено, що 16.02.2000 Золотоніська районна рада ухвалила рішення № 13-16 «Про затвердження проекту відводу землі гр. ОСОБА_1 для ведення селянського (фермерського) господарства», відповідно до п. 1 якого вирішила погодити проект відведення земельної ділянки гр. ОСОБА_1 для ведення селянського (фермерського) господарства загальною площею 23,4 га, з них: ріллі - 23,4 га за рахунок земель запасу Ковтунівської сільської ради.
Відповідно до Державного акта на право постійного користування землею від 16.01.2001 Серія ЧР 8-98, громадянину ОСОБА_1 на підставі рішення Золотоніської районної Ради народних депутатів Золотоніського району Черкаської області від 16.02.2000 № 13 надано у постійне користування земельну ділянку, розташовану на території Ковтунівської сільської ради. Землю надано для ведення селянського (фермерського) господарства. Згідно з кількісною характеристикою земель, наданих у постійне користування, всього земель надано 22,9 га, в тому числі сільськогосподарських угідь - 22,9 га. Акт зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею № 36.
Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, СФГ "Настасія" зареєстровано 29.01.2001.
Згідно з п. 1.1. Статуту СФГ "Настасія" останнє створено і діє у відповідності до Законів України "Про селянське (фермерське) господарство", "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", "Про власність", "Про підприємництво", законодавства про землю та інших законодавчих актів України. Головою Господарства є Громадянин України ОСОБА_1 . Господарству виділено в постійне користування 22,9 га землі (Державний акт № ЧР 898) від 16.01.2001.
Розпорядженням Золотоніської РДА від 27.10.2005 № 409 "Про добровільну відмову від користування земельними ділянками СФГ "Настасія" в межах Ковтунівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, з посиланням на п. 2 ст. 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", ст. 140 ЗК України вилучено вищевказану земельну ділянку, надану СФГ "Настасія" у постійне користування рішенням Золотоніської районної ради від 16.02.2000 № 13 та передано її до земель запасу в межах Ковтунівської сільської ради (п. 1). На підставі п. 3 зазначеного розпорядження вирішено вважати таким, що втратив чинність, вищезгаданий державний акт на право постійного користування земельною ділянкою.
СФГ "Настасія" стверджує, що не подавало до Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області заяву про добровільну відмову від права постійного користування земельною ділянкою, а про факт вилучення земельної ділянки на підставі розпорядження Золотоніської РДА від 27.10.2005 № 409 з постійного користування СФГ "Настасія" йому стало відомо з листа Управління Держземагентства у Золотоніському p-ні від 01.04.2016.
У зв'язку з викладеним голова СФГ "Настасія" ОСОБА_1 у 2016 році звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом про скасування п. 1 розпорядження Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області від 27.10.2005 № 409 в частині вилучення з постійного користування СФГ "Настасія" земельної ділянки площею 22,9 га ріллі, наданої в постійне користування рішенням Золотоніської районної ради від 16.02.2000 в адмінмежах Ковтунівської сільської ради, а також п. 3 наведеного розпорядження щодо втрати чинності Державним актом від 16.01.2001 серії ЧР 8-98 на право постійного користування земельною ділянкою ( справа № 823/1438/16).
Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 27.12.2016 позовні вимоги задоволено повністю. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13.03.2018 постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 27.12.2016 залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 823/1438/16 постанови Черкаського окружного адміністративного суду від 27.12.2016 та Київського апеляційного адміністративного суду від 13.03.2018 скасовано та закрито провадження у справі, оскільки між сторонами виник спір про цивільне право, і оспорювання рішення відповідача про припинення права постійного користування землею та скасування державного акта на це право не може вирішуватися за правилами адміністративного судочинства. Роз'яснено позивачу, що розгляд даної справи віднесено до компетенції цивільної юрисдикції.
Ухвалою Верховного Суду від 11.08.2021 дану позовну заяву передано за підсудністю до Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області.
У рішенні Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області зазначено, що права ОСОБА_1 , як фізичної особи, які б підлягали захисту, не були порушені, оскільки станом на дату прийняття Золотоніською РДА оскаржуваного розпорядження він втратив право землекористувача земельної ділянки, яка надавалася йому Державним актом від 16.01.2001 серії ЧР 8-98 для заснування СФГ «Настасія», яке, в свою чергу, з моменту державної реєстрації та набуття ним прав юридичної особи набуло, як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки.
Враховуючи вищевикладене, позивач просив суд визнати поважною причину пропуску позовної давності для звернення до суду з позовом та поновити пропущений строк, оскільки ОСОБА_1 як фізична особа та керівник СФГ «Настасія» намагався у судовому порядку захистити своє право починаючи з 2016 року. Позивач просив суд постановити рішення, яким скасувати п. 1, 3 розпорядження Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області від 27.10.2005 № 409 "Про добровільну відмову від користування земельними ділянками СФГ "Настасія" в межах Ковтунівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, як таке, що порушує земельне законодавство та права позивача.
Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд виходив з того, що позивач не довів, що вилучення земельної ділянки відбулось за відсутності його волевиявлення, а тому позивачем не доведено незаконність прийнятого розпорядження. Суд встановив, що в матеріалах справи відсутня заява позивача про добровільну відмову від користування земельними ділянками, яка подавалась до Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області. Проте зазначив, що з моменту прийняття оспорюваного розпорядження (27.10.2005) і до моменту коли позивач, за його твердженням, дізнався про вибуття земельної ділянки із його користування (01.04.2016) минуло майже 11 років, а матеріали справи не містять доказів, що у вказаний період позивач вважав себе землекористувачем спірної земельної ділянки та здійснював на ній діяльність чи будь-яким іншим чином діяв як законний користувач спірної земельної ділянки, до прикладу, здійснював податкові платежі, вносив таку земельну ділянку до податкової звітності, а тому відсутні підстави вважати, що позивач не звертався до Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області із заявою про добровільну відмову від користування земельними ділянками та не знав про вилучення земельної ділянки, про права на яку він заявляє у позовній заяві. Також суд зазначив, що присвоєння земельній ділянці кадастрового номера за заявою позивача не свідчить про його необізнаність зі змістом спірного розпорядження, а також про перебування земельної ділянки у користуванні позивача, оскільки 15.04.2013 позивач звертався до ТОВ "Кристал-05" з вимогою надати підтверджуючі документи, на підставі яких ТОВ "Кристал-05" користується земельною ділянкою площею 22,9 га. Тобто на момент звернення до ДП "Черкаський інститут землеустрою" для формування кадастрового номера позивач не користувався спірною земельною ділянкою. При цьому суд керувався стандартом доказування "вірогідності доказів". Оскільки суд відмовив у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, він не досліджував питання спливу позовної давності.
Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постановляючи нове - про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачем не надано суду першої інстанції заяви про відмову від користування вищевказаною земельною ділянкою, позивач наявність якої заперечує, не надано такої заяви і до суду апеляційної інстанції, як обов'язкової умови, передбаченої п. «а» ч. 1 ст. 141 ЗК України. В свою чергу, державний акт на право постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства, Серія ЧР 8-98 виданий ОСОБА_1 на підставі рішення Золотоніської районної ради від 16.02.2000 №13 є дійсним, доказів його скасування суду не надано. Щодо позовної давності апеляційний господарський суд зазначив, що вона не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписами ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Зважаючи на факт звернення позивача 03.10.2016 до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом у справі № 823/1438/16 та її тривалий розгляд до 26.07.2023 судами різних інстанцій, і, як наслідок, наявність для позивача підстав вважати, що його права будуть захищені в цьому судовому провадженні, а також звернення позивача до Господарського суду Черкаської області з позовною заявою у цій справі 07.10.2024, апеляційний суд дійшов висновку про поважність причин пропуску позивачем строку звернення до суду.
Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, ТОВ "Кристал-05" звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень ст.ст. 256, 261, 267 ЦК України та порушення ст.ст. 73 - 79, 86, 236, 269 ГПК України та зазначає, що сама по собі відсутність в матеріалах справи заяви про добровільну відмову від права постійного користування земельною ділянкою не свідчить про її неподання у 2005 році, оскільки документи Золотоніської райдержадміністрації за 2002-2009 роки, зокрема, документи загального відділу апарату райдержадміністрації - вхідна кореспонденція за 2004-2005 роки, до якої відповідно належить і заява позивача про добровільну відмову від користування земельними ділянками, була знищена за спливом значного проміжку часу. Крім цього, наявними у справі доказами підтверджується факт подання такої заяви, зокрема, податковими розрахунками фіксованого сільськогосподарського податку у формі звіту за 2005-2006 роки, з яких судом першої інстанції встановлено припинення оплати СФГ «Надія» податкових та орендних платежів за спірну земельну ділянку. Що ж до строків давності, то позивач без поважних причин пропустив їх і достеменно був обізнаний про факт порушення його прав починаючи з 15.04.2013, оскільки звертався до ТОВ "Кристал-05" з вимогою надати підтверджуючі документи, на підставі яких ТОВ "Кристал-05" користується земельною ділянкою площею 22,9 га.
Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме:
а) п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України:
- суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення ст.ст. 1, 3, 4 Закону України «Про фермерське господарство» та порушив ст.ст. 91, 96 ГПК України, ототожнивши позивача у цивільній справі № 823/1438/16 та позивача в господарській справі № 925/1244/24 засновника (керівника) СФГ «Настасія» - ОСОБА_1 в одній особі з юридичною особою СФГ «Настасія», засновником і керівником якого він є, і не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові № 179/1043/16-ц від 23.06.2020;
- суд апеляційної інстанції неправильно застосував ч. 5 ст. 267 ЦК України, без урахування обставин справи та висновків щодо застосування цієї норми, що викладені у: постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 20.11.2018у справі № 372/2592/15, постанові Верховного Суду України від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц; постановах Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 02.04.2019 у справі № 902/326/16, від 11.08.2022 у справі № 910/16586/18; постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц та Верховного Суду у постанові від 20.05.2020 у справі № 310/4139/13-ц; постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 11.08.2022 у справі № 910/16586/18, від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18, постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункти 61, 62), від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19, пункти 5.43, 5.44) та у справі № 911/3677/17 (провадження №12-119гс19, пункти 6.43, 6.44);
- суд апеляційної інстанції не врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) про те, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою;
б) п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України:
- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування п. а) ч. 1 ст. 141, ч.ч. 3, 4 ст. 142 ЗК України у подібних правовідносинах, оскільки суд ухвалив рішення про задоволення позову виключно з тих підстав, що позивач просто заявив про те, що не подавав заяв про відмову від права користування (оренди) земельними ділянками, не зважаючи на те, що цей позивач зловживаючи своїм правом, звернувся до суду з позовом поза розумними строками, коли згідно з діючим законодавством минули строки (терміни) зберігання документів , в т.ч. й такої заяви;
в) п. 1 та п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України:
- судом апеляційної інстанції не дотримано вимог ст.ст. 73- 79, 86, 236, 269 ГПК України щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, що унеможливило встановлення апеляційним усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи та всупереч висновкам, викладении у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, - не враховано вимог процесуального права щодо належного дослідження та оцінки доводів і доказів відповідача і третьої особи ТОВ «КРИСТАЛ-05» в їх сукупності, які наявні у матеріалах справи, що були подані на підтвердження заперечень проти позовних вимог СФГ «НАСТАСІЯ»;
- судом апеляційної інстанції порушено вимоги ст. 79 ГПК України та не застосовано висновків Верховного Суду, що викладені у постановах: від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17 щодо стандарту доказування «вірогідності доказів».
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.09.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18.11.2025 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 26.09.2025.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник просить залишити її без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного господарського суду - без змін, посилаючись на правильність викладених у ній висновків та помилковість доводів скаржника.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області 17.11.2025 надійшла заява про проведення засідання за відсутності учасника справи, у якій представник погоджується з касаційної скаргою та просить провести її розгляд без участі представника відповідача.
Також до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від ТОВ "Кристал - 05" 18.11.2025 надійшла промова в судових дебатах.
В судовому засіданні 18.11.2025 оголошено перерву у справі до 02.12.2025.
Переглянувши постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів в межах підстав касаційного оскарження, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
Згідно з п. "а" ст. 141 ЗК України підставою припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.
Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації. (ч.ч. 3, 4 ст. 142 ЗК України)
Тобто право добровільної відмови від права користування земельною ділянкою має саме землекористувач, а повноваженнями з прийняття рішення про припинення такого права наділений лише власник земельної ділянки (подібний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 915/1917/19)
Враховуючи наведені приписи законодавства, припинення права постійного користування земельною ділянкою може бути здійснено лише власником земельної ділянки (його уповноваженим органом). При цьому прийняттю рішення про таке припинення має передувати подання землекористувачем заяви про добровільну відмову від права постійного користування земельною ділянкою власнику земельної ділянки (його уповноваженому органу).
Судами обох інстанцій встановлено, що в матеріалах справи відсутня заява позивача про добровільну відмову від користування земельними ділянками, яка подавалась до Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області.
Водночас скаржник, фактично, не погоджується з постановою суду апеляційної інстанції з підстав, що: сама по собі відсутність в матеріалах справи заяви про добровільну відмову від права постійного користування земельною ділянкою не свідчить про її неподання у 2005 році, оскільки наявними у справі доказами підтверджується факт подання такої заяви, зокрема, податковими розрахунками фіксованого сільськогосподарського податку у формі звіту за 2005-2006 роки, з яких судом першої інстанції встановлено припинення оплати СФГ «Надія» податкових та орендних платежів за спірну земельну ділянку; позивач без поважних причин пропустив їх, і достеменно був обізнаний про факт порушення його прав починаючи з 15.04.2013, оскільки звертався до ТОВ "Кристал-05" з вимогою надати підтверджуючі документи, на підставі яких ТОВ "Кристал-05" користується земельною ділянкою площею 22,9 га.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Так в основу оскарженої постанови суду апеляційної інстанції щодо наявності порушених прав позивача покладено висновок про те, що СФГ «Настасія» ніякої заяви про вилучення земельної ділянки не подавало, а про втрату чинності Державним актом на право постійного користування землею площею 22, 9 га, серії ЧР № 8-98, зареєстрованого 16.01.2001 року за №36 дізналось у 2016 році з листа Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області від 01.04.2016, при цьому відповідачем не надано суду першої інстанції заяви про відмову від користування вищевказаною земельною ділянкою, позивач наявність якої заперечує, не надано такої заяви і до суду апеляційної інстанції. В свою чергу, посилання відповідача на те, що вийшов термін зберігання подібних документів і вони знищені, що підтверджується, на його думку, листом Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області від 15.06.2017 № 01-01-39/1830, суд апеляційної інстанції оцінив критично, з огляду на той факт, що зі змісту даного листа не вбачається факт знищення саме заяви позивача, відповідних доказів (актів знищення тощо), з яких би вбачалось, які саме документи були знищені не надано.
Колегія суддів звертає увагу, що рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов'язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).
Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.
Тобто постанова суду апеляційної інстанції обов'язково повинна містити доводи, з якими суд погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції (у разі скасування рішення суду першої інстанції), апеляційний суд зобов'язаний спростувати ті аргументи та мотиви, які були покладені в його основу.
При цьому відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
У справі "Руїс Торіха проти Іспанії", Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Водночас, необхідно враховувати, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Так суд першої інстанції погодився з тим, що в матеріалах справи відсутня заява позивача про добровільну відмову від користування земельними ділянками, яка подавалась до Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області.
Водночас його висновки стосовно відмови у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості обґрунтовані тим, що докази, надані відповідачем та третьою особою щодо дійсності подання позивачем заяви про добровільну відмову від права постійного користування земельною ділянкою, наслідком чого стало законне прийняття спірного розпорядження, є більш вірогідними, ніж доводи позивача щодо ненадання заяви про добровільну відмову від такого права.
Місцевий господарський суд зазначив, що з моменту прийняття оспорюваного розпорядження (27.10.2005) і до моменту коли позивач, за його твердженням, дізнався про вибуття земельної ділянки із його користування (01.04.2016) минуло майже 11 років, а матеріали справи не містять доказів, що у вказаний період позивач вважав себе землекористувачем спірної земельної ділянки та здійснював на ній діяльність чи будь-яким іншим чином діяв як законний користувач спірної земельної ділянки, до прикладу, здійснював податкові платежі, вносив таку земельну ділянку до податкової звітності, а тому у суду відсутні підстави вважати, що позивач не звертався до Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області із заявою про добровільну відмову від користування земельними ділянками та не знав про вилучення земельної ділянки, про права на яку він заявляє у позовній заяві.
При цьому, як сам зазначив суд, він керувався принципом стандарту доказування "вірогідності доказів".
У постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, на які послався суд першої інстанції та на неврахування висновків у яких посилається скаржник, містяться висновки, відповідно до яких у ч. 3 ст. 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
З урахуванням наведеної вище сутності принципу змагальності саме позивач, як особа, яка стверджує про порушення з боку відповідача своїх прав шляхом припинення права користування земельною ділянкою на підставі з п. "а" ст. 141 ЗК України зазначаючи, що ним не подавалась заява про добровільну відмову від права користування земельною ділянкою, повинен довести такі обставини.
Не вдаючись до встановлення та не вважаючи доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, та не вирішуючи питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими та не перевіряючи додатково наявні у справі докази колегія суддів зазначає, що дійсно тягар доведення (лат. onus probandi) факту, що не відбувся (зокрема, що заява про добровільну відмову не подавалася), є фактично неможливим або надзвичайно ускладненим, оскільки доказування негативних фактів (negativa non sunt probanda) виходить за межі розумних вимог до позивача.
Водночас у таких випадках, з урахуванням обставин справи та правового регулювання, тягар доведення факту подання такої заяви та дотримання процедури припинення права користування за п. "а" ст. 141 ЗК України покладається на відповідача, як на сторону, яка стверджує про наявність підстави для припинення права (або ж іншого учасника справи, який заперечує такий факт).
В свою чергу, у постанові Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18 зазначено, що обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
У пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Суд зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справ "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").
Як правильно зазначає скаржник у справі, суд апеляційної інстанції вказаного не врахував та не здійснив належного дослідження сукупності наявних в матеріалах справи доказів, що були подані на підтвердження заперечень проти позовних вимог СФГ «Настасія», з урахуванням правил та критеріїв оцінки доказів, визначених ГПК України.
Зокрема, судом апеляційної інстанції взагалі не спростовані висновки місцевого господарського суду про наявність інших доказів, які, на думку останнього, з урахуванням стандарту доказування «вірогідності доказів» підтверджують, що позивач з моменту прийняття оспорюваного розпорядження вважав себе землекористувачем спірної земельної ділянки та здійснював на ній діяльність чи будь-яким іншим чином діяв як законний користувач спірної земельної ділянки, до прикладу, здійснював податкові платежі, вносив таку земельну ділянку до податкової звітності, та не надано жодної оцінки їм. Судом апеляційної інстанції жодним чином не відображено відхилення доводів сторін про те, що у справі містяться податкові розрахунки фіксованого сільськогосподарського податку СФГ "Настасія", відповідно до яких, позивач сплачував податок: - у 2005 році: за 425,8 га ріллі та 50 га пасовищ; - у 2006 році: за 402,4 га ріллі, як і не спростовано висновків, що у 2006 році, тобто після прийняття 27.10.2005 Розпорядження Золотоніською районною державною адміністрацією Черкаської області № 409, позивач припинив вносити до податкової звітності земельні ділянки площею 23,4 га ріллі (425,8 - 402,4) та 50 га пасовищ, що, на думку місцевого господарського суду, беззаперечно свідчить не тільки про його обізнаність зі змістом спірного розпорядження, а також і про відсутність заперечень з його змістом, у якому, зокрема, вказано про добровільну відмову позивача від права користування земельною ділянкою.
В свою чергу, Верховний Суд, в силу вимог ст. 300 ГПК України, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Крім цього, незрозумілим для Верховного Суду є висновок суду апеляційної інстанції про те, що державний акт на право постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства, Серія ЧР 8-98 виданий на підставі рішення Золотоніської районної ради від 16.02.2000 №13 є дійсним, доказів його скасування суду не надано, хоча судом і встановлено, що на підставі п. 3 зазначеного розпорядження вирішено вважати таким, що втратив чинність, вищезгаданий державний акт на право постійного користування земельною ділянкою.
У зв'язку із викладеним, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про наявність підстав для висновків про обґрунтованість позовних вимог.
Що ж до посилань скаржника на неправильне застосування апеляційним господарським судом положень ЦК України в частині позовної давності, колегія суддів зазначає, що у постанові Верховного Суду від 11.08.2022 у справі № 910/16586/18 визначено, що Главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (пункт 1 статті 32 цієї Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).
З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.
Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Частинами четвертою, п'ятою статті 267 ЦК передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Якщо позовні вимоги визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК та вирішити питання про наслідки такого спливу, тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) аспекти. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Таким чином, для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Дійсно, як правильно виснував суд апеляційної інстанції у справі № 925/1244/24, позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
При цьому питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (пункт 23.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18)).
ЦК України не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
У п. 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 виснувано, що саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин.
В свою чергу зазначаючи про поважність причин пропуску позивачем строку звернення до суду суд апеляційної інстанції послався на те, що ОСОБА_1 03.10.2016 до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом у справі № 823/1438/16 та її тривалий розгляд до 26 липня 2023 року судами різних інстанцій, і, як наслідок, наявність для позивача підстав вважати, що його права будуть захищені в цьому судовому провадженні, а також звернення позивача до Господарського суду Черкаської області з позовною заявою у цій справі 07.10.2024 року, тобто через незначний проміжок часу після відмови в позові.
Водночас судом не враховано відмінність термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, і суд обмежився лише формальним встановленням дати, коли позивач довідався про порушення, не дослідивши, чи міг він дізнатися про це раніше і не спростувавши висновки суду першої інстанції, що 15.04.2013 СФГ "Настасія" надіслало ТОВ "Кристал-05" лист, в якому зазначило, що СФГ "Настасія" після проведення ревізії використання земель виявила, що земельна ділянка, яка надана в користування СФГ "Настасія" площею 22,9 га на підставі державного акта на право постійного користування землею № 36 від 16.01.2001 і розташована на землях Ковтунівської сільської ради, в даний час використовується ТОВ "Кристал-05" та просило повідомити на підставі яких правових документів використовується зазначена земельна ділянка та повернути вказану земельну ділянку СФГ "Настасія" для можливості проведення весняно-польових робіт в 2013 році.
Таким чином, судом апеляційної інстанції не було спростовано презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, яка випливає з об'єктивного критерію («міг довідатися»).
Також колегія суддів враховує висновки, викладені у постанові Верховний Суд у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, відповідно до яких «до висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
… Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності не перериває перебігу позовної давності, але, разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.»
Відтак, підстави касаційного оскарження, передбачені п. 1 та п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України знайшли своє підтвердження, а тому касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду апеляційної інстанцій підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду, оскільки Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості досліджувати та надавати оцінку наявним у справі доказам.
Під час нового розгляду справи суди мають взяти до уваги викладене у цій постанові, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи і залежно від встановленого та відповідно до чинного законодавства вирішити спір із належним обґрунтуванням мотивів і підстав такого вирішення у судовому рішенні.
Що ж до підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, колегія суддів не розглядає її як передчасну, з огляду на висновок щодо направлення справи на новий розгляд, оскільки правильність застосування норм матеріального права може бути оцінена лише після встановлення судами фактичних обставин справи та їх належної юридичної кваліфікації під час нового розгляду.
З огляду на те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а справа - передачі до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, з урахуванням статті 129 ГПК України розподіл судових витрат має здійснити господарський суд, який прийматиме рішення по суті спору, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд -
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кристал-05" задовольнити частково.
Постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2025 у справі № 925/1244/24 скасувати.
Справу № 925/1244/24 направити на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.