Справа № 552/1759/19 Номер провадження 22-ц/814/3457/25Головуючий у 1-й інстанції Яковенко Н.Л. Доповідач ап. інст. Одринська Т. В.
27 листопада 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Одринської Т.В.,
суддів Панченка О.О., Пікуля В.П.,
за участю секретаря Сальної Н.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтава цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про встановлення способу та порядку виконання судового рішення у справі № 552/1759/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гаро Ганни Олександрівни на ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2025 року,
Постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року, апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Полтавській області в інтересах ОСОБА_1 та апеляційну скаргу адвоката Гаро Ганни Олександрівни, представника ОСОБА_1 , задоволено.
Рішення Київського районного суду м.Полтави від 11 травня 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язано ОСОБА_2 повернути малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, зобов'язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батькові ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Витрати, пов'язані з поверненням малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії покладено на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 457 гривень 81 копійку в рахунок компенсації судових витрат.
У квітні 2025 року ОСОБА_1 подав до Київського районного суду м. Полтави заяву про встановлення способу та порядку виконання судового рішення в цивільній справі № 552/1759/19.
Заява обґрунтована тим, що відповідачка ОСОБА_2 з 2019 року по теперішній час рішення не виконала, протягом тривалого часу ухиляється від його виконання.
Вважає, що резолютивна частина судового рішення не містить чіткого механізму дії.
Ураховуючи наведене, просив встановити спосіб і порядок виконання судового рішення Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019 щодо забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Британії та Північної Ірландії у справі № 552/1759/19 шляхом встановлення можливості застосування відібрання дитини, як заходу, що забезпече виконання рішення суду і негайне повернення дитини до країни постійного проживання, та встановлення обов'язку Міністерства юстиції України здійснити відібрання дитини та передати її батькові при невиконанні рішення боржником.
Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 - відмовлено.
Ухвала мотивована тим, що запропонований заявником спосіб виконання судового рішення в даній справі змінює зміст резолютивної частини постанови Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019 в справі № 552/1759/19 та є вимогою, яка не належить до юрисдикції Київського районного суду м. Полтави.
Не погодившись із вказаною ухвалою, її в апеляційному прядку оскаржила представник ОСОБА_1 - адвокат Гаро Ганна Олександрівна, просила скасувати ухвалу та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити вимоги заяви.
Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що відсутність чіткого механізму дій, викладеного у постанові Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019 року, та прогалини у законодавстві України не дають можливості виконати рішення суду без встановлення способу і порядку виконання судового рішення.
Вказувала, що відповідачка не виконує судове рішення у справі No559/1759/19, тому необхідно ще раз зазначити таке зобов'язання в рішенні про встановлення способу та порядку виконання судового рішення. Вважає, що це надасть відповідачці можливість виконати судове рішення добровільно.
Зазначала, що без встановлення способу та порядку виконання судового рішення, про які просить позивач, зобов'язання матері передати малолітню дитину батькові, не буде виконане.
ОСОБА_2 у відзиві просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, стверджуючи, зокрема, що зміна способу виконання судового рішення шляхом відібрання дитини суперечить повноваженням Міністерства юстиції України та призведе до зміни змісту рішення суду, буде суперечити висновкам, викладеним у постанові ВС від 16 квітня 2025 року у справі №545/3933/21.
Наголошує, що невдоволення позивача і його представника існуючим порядком виконання рішень зобов'язального характера, який визначений законом, не може бути підставою для зміни змісту судового рішення, яке набрало законної сили.
Доводи апеляційної скарги про те, що невиконання рішення суду є наслідком бездіяльності державного виконавця не відповідає матеріалам справи, адже за весь час позивач лише скаржився на неповідомлення його про виконавчі дії.
У відзиві докладно описані дії відповідачки, які вона вчиняла на виконання рішення суду, і стверджується, що саме позивач не виявляє інтересу для встановлення контакту із дитиною, а отримана відповідачкою інформація про те, що позивач не є резидентом Великої Британії, дає обгрунтовані підстави для побоювань щодо долі дитини у разі передання її батькові.
Східне міжрегіональне управління юстиції Міністерства юстиції України у відзиві, заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги у частині покладення обов'язків на Міністерство юстиції України, у частині відібрання дитини для забезпечення виконання рішення суду - ухвалити законне і обгрунтоване рішення.
У відзиві наведені аналогічні доводи, що й у відзиві Міністерства юстиції України, додатково наголошується, що посилання заявника на правову позицію Верховного Суду у справі № 683/1084/21 не є обгрунтованим, адже рішення у цій справі ухвалено судом задовго до прийняття постанови Верховного Суду від 31 серпня 2022 року, тому зміна резолютивної частини постанови апеляційного суду у цій справі через п'ять на стадії примусового виконання з урахуванням судових рішень у справі №545/3933/21 не відповідає вимогам ЦПК України.
Міністерство юстиції України у відзиві, посилаючись на необгрунтованість доводів апеляційної скарги, просить залишити без змін ухвалу суду першої інстанції.
З посиланням на приписи Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, Положення про Міністерство юстиції України зазначається, що у такій категорії справ у разі звернення позивача за допомогою до адвоката у міністерства відсутні повноваження щодо вчинення будь-яких дій з виконання рішення суду, адже міністерство хоча входить до системи органів примусового виконання рішень, проте не є органом державної виконавчої служби.
Стосовно такого способу виконання рішення суду як відібрання дитини зазначено, що такий захід узгоджується із приписами ст. 64 ЗУ «Про виконавче провадження».
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 20.09.2018 до Мін'юсту як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Конвенція 1980 року), через Центральний орган Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії надійшла заява ОСОБА_1 про сприяння поверненню дитини до Сполученого Королівства великої Британії та Північної Ірландії.
22.10.2018 Міністерство юстиції через Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області звернулося до матері дитини - ОСОБА_2 з метою роз'яснення положень Конвенції 1980 року та отримання згоди на добровільне повернення дитини.
02.11.2018 ОСОБА_2 надала письмові пояснення, відповідно до яких вона відмовилась добровільно повернути дитину.
Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області в інтересах ОСОБА_1 в березні 2019 року звернулося до Київського районного суду м. Полтави.
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 11.05.2019 в справі № 552/1759/19 у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 11.12.2019, рішення Київського районного суду м. Полтави від 11.05.2019 скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог. Визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини, зобов'язано відповідача повернути дитину до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку зобов'язано ОСОБА_2 передати малолітню дитину батькові для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Встановлено та підтверджено матеріалами цивільної справи, що на стадії апеляційного розгляду, 19.06.2019 Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області, посилаючись на пункт 10 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 952 від 10.07.2016, та звернення позивача за правовою допомогою до адвоката, повідомило Полтавський апеляційний суд про припинення представництва позивача у справі відповідно до частини 4 статті 64 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зазначена обставина відображена в тексті постанови апеляційного суду.
Таким чином, у зв'язку із зверненням ОСОБА_1 до адвоката, Мін'юст станом на час вирішення даної заяви судом, не сприяє одержанню заявником в суді виконавчого документа у разі відмови особи, з якою проживає дитина, добровільно виконати рішення суду, не роз'яснює порядок його пред'явлення до виконання в орган державної виконавчої служби та на прохання заявника не пред'являє виконавчий документ в орган державної виконавчої служби.
На виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019 у справі № 552/1759/19 видано виконавчий лист № 552/1759/19, який було пред'явлено на примусове виконання, станом на час розгляду даної заяви судом судове рішення про повернення малолітньої дитини до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії не виконано.
Також судом встановлено, що судове рішення не виконано, органами державної виконавчої служби зазначене судове рішення у справі № 552/1759/19 про повернення малолітньої дитини до місця постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії виконується протягом тривалого часу.
Відмовляючи у задоволенні заяви, місцевий суд прийшов до висновку про її безпідставність.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно зі статтями 55, 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Питання відстрочення і розстрочення виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання, врегульовано нормами ст. 435 ЦПК України, відповідно до якої за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Встановлено, що постановою Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019 в даній справі визначено, що у разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, зобов'язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батькові ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Судовим рішенням, яке набрало законної сили, зобов'язано матір передати малолітню дитину батькові для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання, та саме на батька дитини, на ОСОБА_1 , покладено витрати пов'язані з поверненням дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії у разі невиконання матір'ю дитини зобов'язань з повернення дитини до країни походження.
Таким чином є обгрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що вимоги заяви про зобов'язання ОСОБА_2 протягом двомісячного строку з дати винесення ухвали про встановлення способу і порядку виконання судового рішення оформити проїзний документ на ім'я малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , або відповідні документи для в'їзду дитини на територію Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії для повернення її до місця постійного проживання, суперечать змісту судового рішення, щодо якого подано заяву про зміну способу його виконання, змінюють його суть, перекладаючи певні зобов'язання ОСОБА_1 на ОСОБА_2 .
Крім того, Міністерство юстиції України виконує функції центрального органу за Конвенцією безпосередньо та через його територіальні органи.
Фізична або юридична особа, яка має право на опіку (піклування) над дитиною, може звернутися до Міністерства юстиції або центрального органу будь-якої іншої держави, що є Стороною Конвенції, із заявою про сприяння поверненню дитини в державу її постійного місця проживання відповідно до статті 8 Конвенції (незалежно від напрямку її вивезення (переміщення) - з-за кордону на територію України чи з території України за кордон) або заявою про забезпечення реалізації права доступу до дитини відповідно до статті 21 Конвенції.
Процедура розгляду заяви про повернення дитини з України в іноземну державу врегульована пунктами 9-17 Порядку № 952.
Згідно з пунктом 10 Порядку № 952 заходи, передбачені підпунктами 14-21 пункту 9 цього Порядку, не здійснюються у разі, коли заявник звернувся до адвоката або іншим чином призначив представника.
Колегія суддів зазначає, що місцевий суд прийшов до обгрунтованого висновку про те, що Мін'юст не сприяє одержанню заявником в суді виконавчого документа у разі відмови особи, з якою проживає дитина, добровільно виконати рішення суду, не роз'яснює порядок його пред'явлення до виконання в орган державної виконавчої служби та на прохання заявника не пред'являє виконавчий документ в орган державної виконавчої служби.Судом не можуть бути покладені жодні зобов'язання на Міністерство юстиції України, враховуючи ту обставину, що заявник звернувся до адвоката.
Згідно з пунктом 11 Порядку № 952, примусове виконання рішення суду про зобов'язання боржника повернути дитину здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно-правовими актами, органами державної виконавчої служби.
Відповідно до статті 19 Конституції України посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Приписами пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228, визначено, що Міністерство юстиції є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, державну політику з питань організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).
На підставі статті 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.
У відповідності до статті 6 вказаного закону систему органів примусового виконання рішень становлять:
Міністерство юстиції України;
органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку.
Згідно з пунктом 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5, органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
управління забезпечення примусового виконання рішень міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України (далі - управління забезпечення примусового виконання рішень);
відділи примусового виконання рішень управлінь забезпечення примусового виконання рішень;
відділи державної виконавчої служби міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Судові рішення про повернення дитини відповідно до вимог Конвенції 1980 року виконуються органами державної виконавчої служби. Перелік зазначених органів наведено у пункті 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5.
Міністерство юстиції України входить в систему органів примусового виконання рішень, проте не є органом державної виконавчої служби.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що вимога заяви про встановлення певних зобов'язань на Мін'юст, як то зобов'язання Міністерство юстиції України забезпечити допомогу ОСОБА_2 у поверненні разом з малолітньою ОСОБА_3 до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії; доручення Міністерству юстиції України здійснити відібрання малолітньої ОСОБА_3 та передачу ОСОБА_1 , зобов'язання Міністерство юстиції України здійснити звернення до суду з поданнями про примусове проникнення до житла чи іншого володіння ОСОБА_2 та про тимчасове влаштування дитини до Полтавського відділення КЗ «Центр соціально-психологічної реабілітації дітей» Полтавської обласної ради, доручення Міністерству юстиції України вжити всіх необхідних заходів у межах міжнародного правового співробітництва не підлягає до задоволення, оскільки заявник фактично просить замінити боржника у виконавчому провадженні, з ОСОБА_2 на Міністерство юстиції України, яке не є стороною у справі.
Щодо встановлення можливості застосування відібрання дитини як заходу, що забезпечуватиме виконання рішення суду і негайного повернення дитини до країни постійного проживання, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку, що запропонований позивачем спосіб виконання судового рішення в даній справі шляхом відібрання дитини змінює зміст резолютивної частини постанови Полтавського апеляційного суду від 18.09.2019 в справі № 552/1759/19 та є вимогою, яка не належить до юрисдикції місцевого суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 16.04.2025 (справа № 545/3933/21, провадження № 61-23св25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відібрання дитини) зазначив, що за наявності судового рішення про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, та відсутності наданої відповідно до Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року згоди компетентного органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина, на здійснення юрисдикції національними судами України вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України, а у разі встановлення вказаних обставин під час розгляду цивільної справи провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Оскільки предметом розгляду в даній справі № 552/17596/19 є питання повернення дитини до Сполученого Королівства великої Британії та Північної Ірландії в аспекті Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, таким чином предметом розгляду в даній справі не може бути питання відібрання дитини.
Таким чином, суд першої інстанцій дослідивши всі наявні у справі докази у їх сукупності, надавши їм належну правову оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви у зв'язку із її безпідставністю.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками суду.
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
Відповідно до п. 1 ч. 1ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
З огляду на викладене та керуючись ч. 1ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи немає.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 383, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гаро Ганни Олександрівни - залишити без задоволення.
Ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Якщо в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Т.В. Одринська
Судді О.О. Панченко
В.П. Пікуль