08 грудня 2025 року м. Рівне №460/15720/25
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді О.Р. Греська, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доМіністерства внутрішніх справ України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Центральна поліклініка МВС України, Державна установа "Головний медичний клінічний центр МВС України",
про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій,
До Рівненського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) до Міністерства внутрішніх справ України (далі по тексту - відповідач), у якому позивач просить суд:
- визнати протиправні дії Міністерства внутрішніх справ України в особі Де партаменту охорони здоров'я та реабілітації щодо відмови ОСОБА_1 у безоплатному медичному обслуговуванні у закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України;
- зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України в особі Департаменту охорони здоров'я та реабілітації надавати безоплатне медичне обслуговування та лікування у закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України довічно ОСОБА_1 , а саме в Центральній поліклініці МВС України, Центральному госпіталі МВС України на підставі Закону Украї ни «Про Бюро економічної безпеки» від 28.01.2021 року № 1150 -IX та закону України «Про статус ветерана військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» від 24.03.1998 року № 203/98 -ВР.
Обґрунтовуючи свої вимоги позивач стверджує, що у зв'язку з прийняттям та набранням чинності Законом України "Про Бюро економічної безпеки України" від 28.01.2021 №1150-ХІ він має право на безоплатне медичне обслуговування у закладах охорони здоров'я МВС України, проте відповідачем відмовлено у реалізації такого права з посиланням на відсутність фінансування МВС України та відсутністю відповідних договорів.
Ухвалою суду від 08.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі; розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін; відповідачу встановлено строк на подання відзиву.
15.09.2025 до суду надійшло клопотання відповідача про залучення до справи №460/15720/25 в якості співвідповідачів Центральну поліклініку МВС України та Державну установу "Головний медичний клінічний центр МВС України".
Ухвалою від 17.09.2025 у задоволенні клопотання Міністерства внутрішніх справ України про залучення до участі у справі співвідповідачів відмовлено. Залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Центральну поліклініку МВС України та Державну установу "Головний медичний клінічний центр МВС України".
Відповідач подав відзив на позов у якому заперечив проти його задоволення. На обґрунтування заперечень зазначив, що в розумінні вимог ст. ст. 4, 42, 43, 46 КАС України Департамент охорони здоров'я МВС України не може бути належним відповідачем у даній справі, через відсутність цивільної дієздатності та адміністративної правосуб'єктності.
Також відповідач зазначив, що в часи існування податкової міліції Податковим кодексом України також були передбачені певні гарантії соціального захисту осіб рядового і начальницького складу податкової міліції. У межах реалізації цих гарантій за ініціативою органів, до складу яких входила податкова міліція, протягом певного часу здійснювалося медичне обслуговування осіб рядового і начальницького складу податкової міліції в закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України. Проте, як зазначає відповідач, таке обслуговування здійснювалося винятково на підставі відповідних договорів про надання медичних послуг, укладених між окремими закладами охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України та органами, до складу яких входила податкова міліція. Оплата медичних послуг, передбачених зазначеними договорами, здійснювалася виключно за рахунок коштів органів, до складу яких входила податкова міліція.
Вказує, що відсутність таких договорів та/або цільового фінансування на такі потреби дають підстави для висновку, що фінансування таких видатків МВС України за рахунок власних бюджетних асигнувань буде вважатися контролюючими та правоохоронними органами нецільовим використанням бюджетних коштів.
На думку відповідача, фінансування заходів з безоплатного або пільгового медичного забезпечення, на яке згідно з законодавством мають право, зокрема, особи рядового і начальницького складу та пенсіонери з їх числа, здійснюється виключно за рахунок коштів бюджетної установи, в якій вони проходять службу або проходили службу на момент звільнення.
Також відповідач стверджує, що він не є правонаступником ДПС України та ДФС України, не визначено правонаступником органів податкової міліції. Кошти від інших державних органів (бюджетних установ) на забезпечення медичного обслуговування осіб рядового і начальницького складу податкової міліції, звільнених зі служби, з моменту набрання чинності Законом України «Про Бюро економічної безпеки України» не надходили. Таким чином, на думку відповідача, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Представники Центральної поліклініки МВС України та Державної установи "Головний медичний клінічний центр МВС України" подали пояснення, зміст яких сукупно є аналогічним відзиву на позов. Вказали на безпідставність позовних вимог позивача.
Дослідивши письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України. Проходив службу з 1997 року по 2005 рік в органах податкової міліції. Наказом № 797-0 від 23.05.2005 звільнений з посади заступника начальника штабу Головного управління податкової міліції Державної податкової адміністрації України у званні полковника податкової міліції за вислугу років. Відповідно до посвідчення № НОМЕР_1 позивач має статус ветерана податкової міліції.
Листом Департаменту охорони здоров'я МВС України від 01.07.2025 №42068/33-2025 за результатами розгляду звернення позивача від 05.06.2025 щодо безоплатного медичного обслуговування у закладах охорони здоров'я, що належать до сфери управління МВС України, ветеранів податкової міліції згідно із Законом України «Про Бюро економічної безпеки України», повідомлено, що раніше медичне обслуговування пенсіонерів та ветеранів податкової міліції в закладах охорони здоров'я, що належать до сфери управління МВС України, здійснювалось на підставі укладання договорів між Державною фіскальною службою України та ЗОЗ МВС України. Тобто, фінансування витрат на реалізацію пільги з медичного обслуговування для пенсіонерів та ветеранів податкової міліції здійснювалося ДФС. Департамент вважає, що прикріплення на безоплатне медичне обслуговування до ЗОЗ МВС зазначеної категорії осіб за рахунок видатків МВС є порушенням статті 51 Бюджетного кодексу України, оскільки такі особи не були працівниками МВС, а МВС не є правонаступником ДФС України.
Означеним листом позивачу запропоновано звернутися за місцем реєстрації (проживання) до лікаря закладу охорони здоров'я будь-якої організаційно-правової форми, та оформити декларацію на медичні послуги.
Не погоджуючись з правомірністю відмови відповідачем у наданні гарантованого безоплатного медичного обслуговування, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року у справі № 10-рп/2002 положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» слід розуміти так, що така допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без будь-яких платежів - ні під час, ні до, ні після її отримання. Конституційний Суд підкреслив, що поняття «безоплатності» означає неможливість стягування плати в будь-якій формі, у тому числі як добровільних внесків чи страхових платежів.
Водночас у рішенні Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року у справі № 3-рп/2012 визначено, що Україна як соціальна держава забезпечує соціальний захист громадян за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей. Держава має право змінювати механізми реалізації соціально-економічних прав, забезпечуючи баланс суспільних інтересів та дотримуючись принципу законності. Подібну позицію висловив ЄСПЛ у рішенні від 03 червня 2014 року у справі «Великода проти України», вказавши у п. 16 цього рішення, що соціально-економічні права не є абсолютними, а порядок та умови їх реалізації можуть змінюватися з огляду на фінансові можливості держави.
Отже, з аналізу наведених рішень Конституційного Суду України та ЄСПЛ убачається, що навіть за наявності законодавчої гарантії реалізація соціально-економічних прав прямо залежить від фінансових можливостей держави та визначеного нею порядку їх забезпечення. Такі гарантії не мають абсолютного характеру і можуть бути реалізовані лише у спосіб, передбачений законом, з урахуванням принципу справедливого та збалансованого розподілу бюджетних ресурсів. Зокрема, конституційна гарантія безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я реалізується виключно через визначені законом механізми фінансування та в межах бюджетної компетенції розпорядників коштів, що передбачає наявність договірних відносин і нормативно закріплених джерел фінансування.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач є особою, звільненою з органів податкової міліції у відставку за віком, перебуває на обліку в Управлінні з 31.03.2011 року та отримує пенсію за вислугу років відповідно до Закону № 2262-ХІІ.
Податкова міліція на момент проходження служби позивачем функціонувала у складі органів державної податкової служби. Її правовий статус було визначено статтею 19 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04 грудня 1990 року № 509-XII, згідно з якою у складі державних податкових адміністрацій створювалися спеціальні підрозділи з боротьби з податковими правопорушеннями - податкова міліція. Ці підрозділи здійснювали контрольні та правоохоронні функції у сфері оподаткування, проте організаційно не належали до системи Міністерства внутрішніх справ України.
У подальшому, у 2012 році, в результаті адміністративної реформи було утворено Міністерство доходів і зборів України. Указом Президента України від 24 грудня 2012 року №726/2012 «Про деякі заходи з оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» визначено, що новостворене міністерство перебирає на себе функції Державної податкової служби та Державної митної служби, включаючи й діяльність податкової міліції. Таким чином, з 2012 року податкова міліція була інтегрована до структури Міністерства доходів і зборів України.
Після ліквідації Міністерства доходів і зборів у 2014 році, постановою КМУ №160 було створено Державну фіскальну службу України як центральний орган виконавчої влади. До складу цього органу увійшли підрозділи податкової міліції, які продовжили виконувати завдання у сфері запобігання і розслідування податкових правопорушень уже в системі ДФС.
18 грудня 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №1200, відповідно до якої утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України шляхом реорганізації Державної фіскальної служби України поділом.
Разом з тим, положеннями цієї постанови передбачено, що ДФС України продовжує здійснювати свої повноваження у сфері податкової та митної політики, адміністрування єдиного внеску, а також боротьби з правопорушеннями у відповідних сферах до завершення створення нових органів - ДПС, ДМС та центрального органу виконавчої влади, на який покладено обов'язок здійснювати запобігання, виявлення та розслідування кримінальних правопорушень у сфері економіки.
Постановою КМУ №537 визначено правонаступництво майна, прав та обов'язків територіальних органів ДФС за територіальними органами ДПС у відповідних сферах діяльності. Водночас у частині правоохоронних функцій, які раніше виконувала податкова міліція, правонаступника безпосередньо визначено не було.
Подальші постанови та накази Кабінету Міністрів України і ДПС (зокрема постанова №893 від 30 вересня 2020 року та наказ ДПС № 755 від 24 грудня 2020 року) деталізували завершення реорганізації територіальних органів, що фактично призвело до припинення діяльності ДФС як центрального органу виконавчої влади з 01 січня 2022 року.
Водночас Законом №1150-ІХ передбачено створення нового правоохоронного органу, уповноваженого здійснювати функції з протидії кримінальним правопорушенням у сфері економіки. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 листопада 2021 року №1493-р підтверджено початок діяльності Бюро економічної безпеки України.
Таким чином, із завершенням процесу реорганізації ДФС у 2021- 2022 роках її функції були розподілені між трьома новими органами: у сфері адміністрування податків та зборів - Державною податковою службою України, у сфері митної справи - Державною митною службою України, у сфері протидії правопорушенням у сфері економіки - Бюро економічної безпеки України.
Зазначене в цілому узгоджується з висновками Верховного Суду, що викладені у постановах від 31 січня 2022 року у справі № 420/8922/20, від 06 жовтня 2022 року у справі №600/2258/21, від 16 серпня 2023 року у справі №640/23268/21, від 14 вересня 2023 року у справі № 240/11567/21, від 26 жовтня 2023 року у справі №240/3354/21, від 05 грудня 2023 року у справі №240/21521/22, від 21 грудня 2023 року у справі №460/2112/21.
При цьому, дійсно, Міністерство внутрішніх справ України у зазначеній схемі жодним нормативно-правовим актом не визначалося правонаступником ДФС чи її підрозділу - податкової міліції, про що правильно вказує скаржник у апеляційній скарзі.
Разом з тим пунктом 4 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1150-ІХ встановлено, що за колишніми працівниками податкової міліції, у тому числі пенсіонерами, а також членами їхніх сімей, іншими особами зберігаються пільги, компенсації і гарантії, передбачені для колишніх поліцейських, членів їхніх сімей, інших осіб, встановлені Законом України «Про Національну поліцію».
Особам рядового і начальницького складу податкової міліції, звільненим із служби за віком, через хворобу, гарантується безоплатне медичне обслуговування у закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України.
Відповідно до статті 95 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським гарантується безоплатне медичне забезпечення в закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України.
Положеннями частини другої статті 51 БК України визначено, що витрати на безоплатне або пільгове матеріальне і побутове забезпечення, на яке згідно із законодавством України мають право окремі категорії працівників бюджетних установ, військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу, поліцейські, співробітники Служби судової охорони (крім категорій, пільги яким передбачаються пунктом «ї» частини першої статті 77 Основ законодавства України про охорону здоров'я, частиною четвертою статті 29 Основ законодавства України про культуру, абзацом першим частини третьої статті 57 Закону України «Про освіту»), а також у частині медичної допомоги і санаторно-курортного лікування та відпочинку для оздоровлення - члени сімей військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, співробітників Служби судової охорони, пенсіонерів з числа військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, співробітників Служби судової охорони та члени їхніх сімей, здійснюються за рахунок бюджетних асигнувань на функціонування цих бюджетних установ.
Визначення медичного обслуговування міститься у приписах статті 3 Закону №2801-XII в редакції, на момент виникнення спірних правовідносин, та означає діяльність закладів охорони здоров'я та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, у сфері охорони здоров'я, що не обов'язково обмежується медичною допомогою.
Своєю чергою під медичною допомогою в розумінні положень статті 3 Закону №2801-XII в редакції, на момент виникнення спірних правовідносин, є діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами.
Порядок медичного обслуговування певних категорій осіб, яким таке право встановлено відповідно до законодавства, та порядок їх прикріплення до закладів охорони здоров'я МВС передбачено Інструкцією про порядок медичне обслуговування в закладах охорони здоров'я МВС України, затвердженої наказом МВС України від 03 червня 2016 року № 462 (далі - Інструкція № 462).
Пунктом 1 розділу ІІ вказаної Інструкції визначено коло осіб, яким надано право на медичне обслуговування в закладах охорони здоров'я МВС та в якому не передбачені працівники податкової міліції.
Відповідно до пункту 9 Інструкції № 462 громадяни України, які не входять до переліку осіб, зазначеного в цьому розділі, працівники закладів, установ і підприємств, що належать до сфери управління МВС, НГУ, Національної поліції, ДМС та не відносяться до бюджетних закладів, установ і підприємств, обслуговуються за договорами згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 року № 1138 "Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних і комунальних закладах охорони здоров'я та вищих медичних навчальних закладах".
За змістом статті 18 Закону №2801-XII в редакції, на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок Державного бюджету України та місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством. Кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, асигновані на охорону здоров'я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медичної допомоги, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров'я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань. Медична допомога надається безоплатно за рахунок бюджетних коштів у закладах охорони здоров'я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення. Особливості укладення договорів про медичне обслуговування населення визначаються законом. За рахунок Державного бюджету України та місцевих бюджетів фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров'я. Кошти, не використані закладом охорони здоров'я, не вилучаються, і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться.
Відповідно до пункту 12 частини першої статті 2 Бюджетного кодексу України бюджетні установи - органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими.
Зі змісту наведених правових норм вбачається, що фінансування державних та комунальних закладів охорони здоров'я здійснюється за рахунок державного бюджету та бюджетів місцевого самоврядування, що є однією з гарантій реалізації конституційного права громадян на безоплатну медичну допомогу. При цьому законодавець розмежовує безоплатну медичну допомогу та платні послуги, актуальні в умовах приватної та страхової медицини.
Суд зазначає, що спірним у цій справі питанням є наявність права у позивача на безкоштовне медичне обслуговування у закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України.
Суд вказує, що подібне питання вже розглядалося Верховним Судом, зокрема у постанові від 17 червня 2020 року у справі №826/4364/17.
У цій справі предметом судового розгляду було питання щодо надання пенсіонеру органів прокуратури безоплатного медичного обслуговування у Центральній поліклініці МВС України та Центральному госпіталі МВС України. Позивач обґрунтовував свої вимоги положеннями Закону України «Про прокуратуру», відповідно до якого за прокурорами та членами їх сімей після виходу на пенсію зберігається право на безоплатне медичне обслуговування, в той же час відповідач у справі наголошував, що Інструкція №462 не передбачає можливості безоплатного медичного обслуговування прокурорів або пенсіонерів прокуратури.
Верховний Суд, вирішуючи спірне правове питання, зазначив, що реалізація такого права можлива виключно за наявності укладених між органом прокуратури та відомчими медичними закладами системи МВС України договорів, а також у межах цільових коштів, перерахованих органом прокуратури на рахунки цих закладів. Суд вказав, що наявність законодавчої гарантії сама по собі не створює для МВС України обов'язку фінансувати медичне обслуговування осіб, які не перебували у його штаті та не є працівниками системи МВС, оскільки таке фінансування повинно здійснюватися за рахунок асигнувань відповідного органу, з яким пов'язана служба чи трудова діяльність таких осіб.
Правова природа спірних відносин у справі, рішення у якій оскаржується, є подібною до відносин, що розглядалися у справі №826/4364/17. У обох випадках йдеться про колишніх працівників державних органів (прокуратури чи податкової міліції), які претендують на безоплатне медичне обслуговування у закладах МВС України.
Враховуючи уже сформульовану Верховним Судом позицію про те, що така гарантія не може реалізовуватися без укладення відповідних договорів та без забезпечення цільового фінансування, суд вказує, що сам факт її закріплення у пункті 4 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1150-ІХ не може тлумачитися як безпосереднє покладення на МВС обов'язку фінансувати медичне обслуговування колишніх працівників податкової міліції за рахунок власних бюджетних асигнувань. Такий підхід суперечив би частині другій статті 51 БК України, яка чітко визначає, що витрати на безоплатне або пільгове забезпечення здійснюються в межах асигнувань бюджетної установи, у якій особи проходили службу.
Повертаючись до спірних правовідносин, суд зазначає, що предметом позову є оскарження бездіяльності МВС України, яка полягає у незастосуванні положень пункту 4 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1150-ІХ, які передбачають збереження за колишніми працівниками податкової міліції, у тому числі пенсіонерами, пільг, компенсацій і гарантій, установлених для колишніх поліцейських, зокрема права на безоплатне медичне обслуговування у закладах охорони здоров'я МВС України.
Суд також зазначає, що у результаті проведених у 2012- 2021 роках реорганізаційних заходів податкова міліція втратила свій статус як окремий підрозділ у системі органів державної влади. Спочатку її було включено до складу Міністерства доходів і зборів України, згодом - до структури Державної фіскальної служби України, яка у 2018- 2021 роках була остаточно реорганізована шляхом поділу на Державну податкову службу України, Державну митну службу України та створення нового органу - Бюро економічної безпеки України. Фактичного правонаступника податкової міліції нормативно-правовими актами визначено не було, а Міністерство внутрішніх справ України у цій схемі правонаступником не призначалося.
Судом встановлено та не заперечується жодним з учасників справи, що позивач за своїм статусом належить до кола осіб, на яких поширюється дія пункту 4 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1150-ІХ. Зазначена норма гарантує колишнім працівникам податкової міліції, у тому числі пенсіонерам, а також членам їхніх сімей, право на пільги, компенсації та гарантії, передбачені для колишніх поліцейських, включаючи безоплатне медичне обслуговування у закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України. Таким чином, існування відповідного суб'єктивного права позивача підтверджується прямим приписом закону.
Разом з тим, суд звертає увагу, що відсутність органу-правонаступника податкової міліції та нормативно визначеного механізму фінансування робить реалізацію цього права неможливою у спосіб, на який посилається позивач, без ухвалення додаткових рішень законодавця або Кабінету Міністрів України. Прикінцеві положення Закону №1150-ІХ, зокрема пункт 4 розділу VI, хоча й підтверджують матеріальне право визначеної категорії осіб на пільги, компенсації і гарантії (у тому числі право на безоплатне медичне обслуговування у закладах охорони здоров'я МВС України), однак не є нормою прямої дії стосовно Міністерства внутрішніх справ України. Вони передбачають необхідність створення належного бюджетно-правового механізму реалізації таких прав, який включає визначення відповідального розпорядника коштів та укладення договорів із закладами охорони здоров'я МВС України. За відсутності такого механізму покладення на МВС України обов'язку фінансувати медичне обслуговування колишніх працівників податкової міліції виключно на підставі названої норми є юридично необґрунтованим.
Системне тлумачення положень Закону №1150-ІХ у поєднанні з вимогами частини другої статті 51 Бюджетного кодексу України свідчить, що витрати на пільгове чи безоплатне забезпечення можуть здійснюватися виключно в межах асигнувань тих бюджетних установ, у яких особи проходили службу. Оскільки позивач ніколи не був працівником системи МВС України, а податкова міліція організаційно належала до системи органів податкової служби, відсутні підстави для покладання на МВС України прямого фінансового зобов'язання забезпечувати його медичне обслуговування.
Таким чином, прикінцеві положення Закону №1150-ІХ підтверджують саме існування права позивача на безоплатне медичне обслуговування як колишнього працівника податкової міліції.
Законодавець прямо відніс цю категорію осіб, у тому числі пенсіонерів, до кола суб'єктів, які прирівнюються у пільгах та гарантіях до колишніх поліцейських, що передбачає, зокрема, право на обслуговування у закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України.
Разом із тим, сам факт наявності законодавчої гарантії не породжує автоматичного обов'язку МВС України фінансувати таке медичне обслуговування. Відповідно до частини другої статті 51 БК України витрати на пільгове чи безоплатне забезпечення здійснюються виключно в межах бюджетних асигнувань тієї установи, у якій особи проходили службу. Оскільки податкова міліція організаційно належала до системи органів державної податкової служби, а Міністерство внутрішніх справ України жодним нормативно-правовим актом не визначалося її правонаступником, покладення на цей орган прямого фінансового зобов'язання суперечило б конституційному принципу дії державних органів лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Отже, право позивача формально існує і підтверджується безпосереднім приписом Закону №1150-ІХ, проте його фактична реалізація є неможливою у зв'язку з відсутністю визначеного правонаступника податкової міліції, законодавчо закріпленого механізму фінансування та уповноваженого суб'єкта, відповідального за укладення договорів із закладами охорони здоров'я МВС України.
У зв'язку із цим, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах позивач дійсно належить до категорії осіб, яким гарантовано право на безоплатне медичне обслуговування, однак це право не може бути реалізоване у спосіб, запропонований у позові - шляхом покладення на МВС України обов'язку забезпечити таке обслуговування за рахунок власних бюджетних асигнувань.
На підставі викладеного, з урахуванням установлених обставин справи та наведеного правового регулювання, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки правові підстави для покладення на Міністерство внутрішніх справ України обов'язку щодо забезпечення фінансування медичного обслуговування позивача відсутні.
Подібний підхід уже був висловлений Верховним Судом у справах щодо перерахунку пенсій державним службовцям (постанови Верховного Суду від 14 серпня 2018 року у справі № 555/2531/16-а, від 31 липня 2018 року у справі № 509/3378/16-а, від 27 листопада 2019 року у справі №345/4689/16-а, від 19 березня 2025 року у справі №?300/936/23). Суд вказав, що сам факт наявності законодавчо встановленої гарантії підвищення розміру пенсійного забезпечення не створює автоматичного обов'язку для органів Пенсійного фонду України здійснювати його перерахунок за відсутності належного нормативного регулювання порядку і механізму такого перерахунку. У таких випадках відсутність спеціального підзаконного акта, прийняття якого віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України, виключає можливість реалізації відповідного права у судовому порядку. Таким чином, Верховний Суд виходив із того, що гарантія, закріплена у законі, потребує додаткового нормативного забезпечення, без якого вона не може бути застосована на практиці.
Подібного висновку дійшов Верхоіний суд в своїй постанові від 30.09.2025 року у справі № 320/20387/24.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Центральна поліклініка МВС України, Державна установа "Головний медичний клінічний центр МВС України", про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 . ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_2 )
Відповідач - Міністерства внутрішніх справ України (вул. Богомольця Академіка, 10,м. Київ,01601. ЄДРПОУ/РНОКПП 00032684)
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Центральна поліклініка МВС України
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державна установа "Головний медичний клінічний центр МВС України"
Повний текст рішення складений 08.12.2025.
Суддя Олег ГРЕСЬКО