03 грудня 2025 року
місто Київ
справа № 554/2991/23
провадження № 14-128цс25
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Погрібного С. О.,
суддів Білоконь О. В., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Губської О. А., Дашутіна І. В., Ємця А. А., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Пількова К. М., Стрелець Т. Г., Ткача І. В., Шевцової Н. В.
перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури
і суду
за касаційною скаргою керівника Полтавської обласної прокуратури на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року, постановлене суддею Андрієнко Г. В., та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року, ухвалену колегією суддів у складі Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М.,
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад вимог позивача
1. ОСОБА_1 у квітні 2023 року звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України (далі - ДКС України), Полтавської обласної прокуратури, в якому просив стягнути з ДКС України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на його користь 111 159,10 грн на відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, а також 2 000 000,00 грн - моральної шкоди.
2. Позивач обґрунтовував пред'явлений позов тим, що вироком від 05 жовтня 2018 року у справі № 554/690/17 Октябрський районний суд м. Полтави визнав його винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 309, частиною першою статті 311 Кримінального кодексу України
(далі - КК України), і виправдав у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 306, частинами першою, другою статті 307, частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 307 КК України. Суд призначив остаточне покарання у вигляді 4 років 1 місяця 14 днів позбавлення волі.
3. Цим вироком суд зарахував у строк відбування покарання час перебування під вартою у зв'язку з обранням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з 13 вересня 2016 року до 05 жовтня 2018 року включно; термін попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі з 13 вересня 2016 року до 05 жовтня 2018 року включно, тобто 774 дні, що становить 4 роки 1 місяць 14 днів. Суд визнав позивача таким, що відбув покарання та звільнив від його відбування, скасував обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та звільнив ОСОБА_1 з-під варти.
4. Вироком від 01 лютого 2021 року у справі № 554/690/17 Полтавський апеляційний суд скасував вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року в частині виправдання ОСОБА_1 за частиною другою статті 307, частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 307 КК України, ухвалив у цій частині новий вирок, яким засудив його за частиною другою статті 309 КК України до 3 років 6 місяців позбавлення волі; за частиною першою статті 311 КК України до 2 років обмеження волі; за частиною другою статті 307 КК України до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна. Строк покарання суд обчислив з 01 лютого 2021 року, зарахувавши в строк покарання строк, зарахований вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року. У той же день позивача взято під варту в залі суду у зв'язку з набранням вироком законної сили.
5. Постановою від 23 листопада 2021 року у справі № 554/690/17 Верховний Суд скасував вирок Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року, призначив новий розгляд справи в суді апеляційної інстанції, а також звільнив ОСОБА_1 з-під варти.
6. Ухвалою від 20 грудня 2021 року у справі № 554/690/17 Полтавський апеляційний суд закрив апеляційне провадження у цій справі у зв'язку з відмовою заступника керівника Полтавської обласної прокуратури від апеляційної скарги. Тобто вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року залишився в силі.
7. Отже, 9 місяців 24 дні ОСОБА_1 перебував під вартою без належних правових підстав, що також призвело до обмеження його права на працю.
8. Позивач зазначив, що відповідно статті 8 Закону України «Про державний бюджет України на 2021 рік» за час безпідставного перебування під вартою він мав би отримати 58 909,10 грн заробітної плати, тому ця сума підлягає стягненню на його користь.
9. ОСОБА_1 повідомив, що на підставі вироку Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року у справі № 554/690/17 конфісковано належний йому автомобіль марки ВАЗ, 2007 року випуску, модель 21104, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який надалі реалізовано шляхом проведення електронного аукціону. Вартість автомобіля становила 52 250,00 грн.
10. Також позивач стверджував, що внаслідок таких дій Полтавської обласної прокуратури та суду, незаконного ув'язнення йому заподіяно моральну шкоду, яка виразилася у моральних стражданнях, розмір якої він оцінив у 2 000 000,00 грн.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
11. Рішенням від 08 листопада 2023 року, яке залишене без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року, Октябрський районний суд м. Полтави частково задовольнив позов ОСОБА_1 .
Суд стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 52 250,00 грн на відшкодування майнової шкоди та 100 000,00 грн - моральної шкоди. Здійснив розподіл судових витрат.
12. Суд першої інстанції обґрунтовував рішення тим, що позивач не надав жодного доказу на підтвердження того, що до притягнення до кримінальної відповідальності він працював і отримував заробітну плату, яку відповідно втратив за період перебування під вартою. Отже, ОСОБА_1 не набув права на відшкодування заробітку в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР).
13. Також суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, констатував, що на підставі вироку Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2021 рокуу справі № 554/690/17, який скасований постановою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року, здійснено конфіскацію майна ОСОБА_1 , у тому числі й легкового автомобіля, що підтверджується наявним у матеріалах справи протоколом проведення електронних торгів № 554187, відповідно до якого автомобіль реалізовано за 52 250,00 грн. Оскільки немає можливості відновити право позивача в інший спосіб, то є підстави для відшкодування йому майнової шкоди.
14. Суди зазначили, що позивач має право на відшкодування моральної шкоди, оскільки через неправомірне тримання під вартою йому потрібно було докладати зусиль для відновлення нормального способу життя, стосунків із рідними, близькими та знайомими, які після повторного ув'язнення були дуже складними. Також під час незаконного ув'язнення позивач був позбавлений можливості харчуватися на власний розсуд та не було забезпечено належних санітарних норм у місці позбавлення волі.
15. Під час визначення розміру відшкодування моральної шкоди суди першої та апеляційної інстанцій врахували розмір мінімальної заробітної плати на час ухвалення рішення, який складав 6 700,00 грн. Тож мінімальний розмір відшкодування не міг становити менше ніж 60 300,00 грн. З урахуванням обставин справи суди вважали за неодмінне стягнути в рахунок відшкодування моральної шкоди лише 100 000,00 грн, оскільки заявлений позивачем розмір відшкодування значно завищено.
16. Суд апеляційної інстанції наголосив, що посилання прокурора на відсутність підстав для відшкодування шкоди з огляду на те, що позивач все ж таки був визнаний винним і засуджений за злочини, передбачені частиною другою статті 309 і частиною першою статті 311 КК України, а вирок у цій частині набрав законної сили, не можна визнати обґрунтованими. За загальним правилом ідеальна сукупність злочинів виникає, коли особа однією дією вчиняє одночасно два або більше злочинів, відповідальність за які передбачено різними статтями КК України. Реальна сукупність має місце, коли особа в різний час кількома різними та відокремленими одне від одного діяннями вчинила два або більше злочинів. Кожен зі злочинів, які становлять сукупність, кваліфікується окремо за відповідною статтею (частиною статті) КК України. З вироку Октябрського районного суду м. Полтави зрозуміло, що позивачу інкриміновано вчинення окремих злочинів, вчинених у різний час, в різних місцях, різними діями, тому суд першої інстанції правильно вважав, що мала місце реальна сукупність злочинів і за окремими епізодами обвинувачення позивач був виправданий, що надає йому право на відшкодування шкоди на підставі приписів Закону № 266/94-ВР.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
17. Суди встановили, що вироком від 05 жовтня 2018 року у справі № 554/690/17 Октябрський районний суд м. Полтави визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 309, частиною першою статті 311 КК України, та виправдав у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 306, частинами першою, другою статті 307, частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 307 КК України. Суд призначив остаточне покарання у вигляді 4 років 1 місяця 14 днів позбавлення волі.
18. Цим вироком суд зарахував у строк відбування покарання час перебування під вартою у зв'язку з обранням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з 13 вересня 2016 року до 05 жовтня 2018 року включно; термін попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі з 13 вересня 2016 року до 05 жовтня 2018 року включно, тобто 774 дні, що становить 4 роки 1 місяць 14 днів. Суд визнав позивача таким, що відбув покарання та звільнив від його відбування, скасував обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та звільнив ОСОБА_1 з-під варти.
19. Вироком від 01 лютого 2021 року у справі № 554/690/17 Полтавський апеляційний суд скасував вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року в частині виправдання ОСОБА_1 за частиною другою статті 307, частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 307 КК України, ухвалив у цій частині новий вирок, яким засудив його за частиною другою статті 309 КК України до 3 років 6 місяців позбавлення волі; за частиною першою статті 311 КК України до 2 років обмеження волі; за частиною другою статті 307 КК України до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна. Строк покарання суд обчислив із 01 лютого 2021 року, зарахувавши у строк покарання строк, зарахований вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року. У той же день позивача взято під варту в залі суду у зв'язку з набранням вироком законної сили.
20. Постановою від 23 листопада 2021 року у справі № 554/690/17 Верховний Суд скасував вирок Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року, призначив новий розгляд справи у суді апеляційної інстанції, а також звільнив ОСОБА_1 з-під варти.
21. Ухвалою від 20 грудня 2021 року у справі № 554/690/17 Полтавський апеляційний суд закрив апеляційне провадження у зв'язку з відмовою заступника керівника Полтавської обласної прокуратури від апеляційної скарги.
22. ОСОБА_1 9 місяців 24 дні без правових підстав перебував під вартою.
23. Октябрський районний суд м. Полтави 15 лютого 2021 року на виконання вироку видав виконавчий лист № 1кп/554/16/2018 щодо здійснення конфіскації майна ОСОБА_1 .
24. Старший державний виконавець Царичанського районного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) Баранець Я. О. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_3 за виконавчим листом від 15 лютого 2021 року № 1кп/554/16/2018.
25. Постановою про опис та арешт майна (коштів) боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_3 від 27 липня 2021 року головний державний виконавець Київського відділу державної виконавчої служби у м. Полтаві Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) Тихонов О. О. здійснив конфіскацію майна ОСОБА_1 , у тому числі легкового автомобіля марки ВАЗ, 2007 року випуску, модель 21104, реєстраційний номер НОМЕР_2 .
26. 20 вересня 2021 року в період з 09:00 до 16:06 відбулися електронні торги з реалізації легкового автомобіля марки ВАЗ, 2007 року випуску, модель 21104, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Отримувачем коштів визначено Царичанський відділ державної виконавчої служби у Дніпровському районі Дніпропетровської області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро).
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
27. Керівник Полтавської обласної прокуратури 30 квітня 2024 року з використанням засобів поштового зв'язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
28. Заявник зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження судових рішень визначив те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19, щодо визначення розміру моральної шкоди;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, за змістом яких підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у виді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України);
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 28 липня 2022 року
у справі № 229/870/20, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, відповідно до яких право на відшкодування шкоди у розмірах та порядку, передбачених Законом України, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду;
- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування правил Закону № 266/94-ВРу випадках наявності обвинувального вироку суду стосовно особи, яка виправдана за окремими статтями обвинувачення.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
29. Відзивів на касаційну скаргу керівника Полтавської обласної прокуратури не надходило.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
30. Ухвалою від 12 червня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою керівника Полтавської обласної прокуратури, а ухвалою від 07 липня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
31. Ухвалою від 30 липня 2025 року Верховний Суд передав справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2022 року у справі № 229/870/20, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18.
32. Ухвалою від 15 вересня 2025 року Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду повернула цю справу на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки не встановила подібності правовідносин у справах, від висновків у яких пропонували відступити, та у справі, яка була передана їй на розгляд.
33. Ухвалою від 29 жовтня 2025 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15.
Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
34. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася таким.
35. Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
36. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).
37. За правилами частин першої та другої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
38. Згідно зі статтею 1 Закону № 266/94-ВР відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.
39. Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: постановлення виправдувального вироку суду; встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; закриття справи про адміністративне правопорушення (частина перша статті 2 Закону № 266/94-ВР).
40. Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5 статті 3 Закону № 266/94-ВР громадянинові відшкодовується (повертається): заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; майно, конфісковане або звернене в дохід держави судом, суми, сплачені громадянином у зв'язку з поданням йому юридичної допомоги; моральна шкода.
41. Згідно із частинами п'ятою, шостою статті 4 Закону № 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
42. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, зроблено такий висновок: «Частина третя статті 43 КПК України передбачає, що виправданий має права обвинуваченого, визначені статтею 42 цього Кодексу, в обсязі, необхідному для захисту на відповідній стадії судового провадження. У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися […]. На теперішній час єдиним таким законом є Закон № 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі на виправданих. Отже, внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР».
43. Додатково колегія суддів просила врахувати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вважає надмірно формалістичним підхід, згідно із яким національне законодавство про відшкодування шкоди, завданої через незаконне позбавлення свободи, тлумачиться не у дусі статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а саме як таке, що передбачає можливість отримання цього відшкодування у разі «повної реабілітації». У рішенні в справі «Шульгін проти України» ЄСПЛ констатував, що, коли суд частково скасував обвинувальний вирок, зменшивши строк призначеного покарання у виді позбавлення волі та виключивши додаткове покарання, які на той час особа уже повністю відбула, вона на підставі пункту 5 статті 5 Конвенції має право на отримання від держави компенсації (відшкодування) за незаконне позбавлення свободи впродовж того строку, на який суд зменшив строк відбутого покарання. Оскільки у цивільній справі суди не присудили відшкодування через відсутність «повної реабілітації» у справі кримінальній (через визнання незаконним засудження лише у частині призначеного та відбутого покарання), ЄСПЛ визнав порушення пункту 5 статті 5 Конвенції (рішення від 08 грудня 2011 року у справі «Шульгін проти України» (Shulgin v. Ukraine, заява № 29912/05), § 64-66).
44. Разом із цим у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що «право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації».
45. Ураховуючи викладене, колегія суддів вважала за потрібне передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування норми у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, та з метою сформулювати висновок про те, що «право на відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР виникає в незаконно засудженої особи, в тому числі, у випадку ухвалення виправдувального вироку за частиною обвинувачення за умови наявності підстав, встановлених законом».
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
46. Велика Палата Верховного Суду вважає, що справу потрібно повернути на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з таких підстав.
47. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
48. Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
49. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
50. Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені
в постановах Верховного Суду.
51. ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, вимагає, щоб у разі остаточного вирішення справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
52. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди буде потреба у з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
53. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
54. В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та в обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти Росії», заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти Росії», заява № 8269/02, пункт 38).
55. У пунктах 34, 39 остаточного рішення від 07 жовтня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65); у цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99); ЄСПЛ визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким потрібно керуватись; сам ЄСПЛ, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104).
56. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, потрібно пам'ятати також і про обов'язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
57. Судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте, якщо суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
58. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності у вирішенні спірних ситуацій для учасників справи.
59. Принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в іншому разі це б унеможливлювало виправлення судом своєї позиції або ж гальмувало б динамічний розвиток права та суспільних відносин.
60. В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIII та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
61. Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45
Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
62. З метою гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17(пункт 41)].
63. Тож Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього потрібних підстав. Такі підстави мають бути належно мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
64. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, просила відступити від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, за змістом якого «право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації».
65. Колегія суддів вважала такий підхід помилковим та зазначила, що потрібно сформулювати новий висновок про те, що «право на відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР виникає в незаконно засудженої особи, в тому числі, у випадку ухвалення виправдувального вироку за частиною обвинувачення за умови наявності підстав, встановлених законом».
66. Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
67. У пунктах 25-27, 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 зазначено, що для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
68. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
69. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб'єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об'єкт.
70. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
71. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що правовідносини
у справі № 383/596/15 та у справі, що переглядається, не є подібними, оскільки виникли за інших фактичних обставин.
72. Так, у справі № 383/596/15 щодо особи, яка просила відшкодувати на її користь моральну шкоду, завдану незаконним притягненням її до кримінальної відповідальності, внаслідок чого вона перебувала під судом і слідством протягом 44 місяців, було порушено кримінальне провадження за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Проте суд закрив це кримінальне провадження з підстав відсутності в діях обвинуваченого складу такого кримінального правопорушення. Тобто суд закрив кримінальне провадження в цілому з реабілітуючих підстав.
73. Разом з тим у справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суди встановили, що позивачу інкриміновано вчинення окремих злочинів (передбачених частиною другою статті 309, частиною першою статті 311 КК України), вчинених у різний час, у різних місцях, різними діями, тобто мала місце реальна сукупність злочинів. Вироком у кримінальній справі № 554/690/17 суд першої інстанції, зокрема, виправдав ОСОБА_1 за окремими епізодами обвинувачення та звільнив з-під варти. Надалі суд апеляційної інстанції скасував цей вирок у частині виправдання, а ОСОБА_1 взяв під варту, проте Верховний Суд скасував вирок апеляційного суду та звільнив засудженого з-під варти. Під час нового розгляду справи в суді апеляційної інстанції прокурор відмовився від апеляційної скарги, у зв'язку із чим апеляційний суд закрив апеляційне провадження. Тобто вирок суду першої інстанції залишився в силі, а позивач 9 місяців та 24 дні перебував під вартою на підставі вироку суду апеляційної інстанції, який надалі був скасований.
74. Тож правовідносини у цих справах не є подібними.
75. Також Велика Палата Верховного Суду зазначає, що висновок, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року
у справі № 383/596/15, від якого просить відступити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, є співзвучним з пунктом 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, за змістом якого «право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації».
76. Варто наголосити, що Велика Палата Верховного Суду у справі № 383/596/15 не могла вдаватися до оцінки питання щодо права незаконно засудженої особи на відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР у випадку ухвалення виправдувального вироку за частиною обвинувачення, оскільки за обставинами цієї справи та кримінального провадження позивачу було пред'явлено обвинувачення за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, а згодом суд апеляційної інстанції ухвалою закрив кримінальне провадження з підстав відсутності у його діях складу правопорушення.
77. Отже питання, яке було підставою для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а саме «щодо виникнення права на відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР у незаконно засудженої особи, в тому числі, у випадку ухвалення виправдувального вироку за частиною обвинувачення за умови наявності підстав, встановлених законом», у справі № 383/596/15 Велика Палата Верховного Суду не вирішувала, відповідно й не формулювала висновку, від якого просить відступити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
78. Відтак колегія суддів не обґрунтувала доцільності перегляду висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 31 жовтня 2018 року
у справі № 383/596/15.
79. Велика Палата Верховного Суду наголошує на неодмінності дотримання принципу правової визначеності, який забезпечує стабільність правозастосування та сприяє довірі суспільства до судової влади. Відступ від сформованої правової позиції можливий лише за умов, коли існують обґрунтовані підстави, що свідчать про її невідповідність сучасним реаліям чи змінам у правовому регулюванні.
80. Отже, без з'ясування вагомих причин, що об'єктивно виправдовують потребу в зміні підходу до тлумачення або застосування норм права, правові висновки Верховного Суду повинні залишатися незмінними. Це відповідає загальній концепції правовладдя (верховенства права) та забезпечує стабільність судової практики.
81. До того ж порушене правове питання вже перебувало на розгляді Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою від 17 листопада 2021 року Велика Палата Верховного Суду повернула на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу № 522/2493/18, передану на її розгляд у зв'язку з наявністю виключної правової проблеми, яка полягала у вирішенні питань: «чи підлягає відшкодуванню моральна шкода при неповній реабілітації особи та чи підлягає застосуванню до таких правовідносин принцип пропорційності, з огляду на те, що має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення». Підставою поверненнязгаданої справи стало те, що порушені колегією суддів питання не свідчили про існування виключної правової проблеми в спірних правовідносинах. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що такі правові питання можуть бути вирішені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, звернувши увагу на те, що в суду кожної інстанції не існує жодних перепон щодо застосування норм міжнародного права та прецедентної практики ЄСПЛ, а також рішень Конституційного Суду України, відповідно до вимог статей 8, 9 Конституції України.
82. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що колегія суддів недостатньо обґрунтувала підстави для передачі цієї справи на її розгляд з метою відступу від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15.
Загальні висновки
83. Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об'єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об'єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
84. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду виснувала про недоцільність розгляду цієї справи та потребу повернути її відповідній колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.
Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
Справу № 554/2991/23 за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури
і суду за касаційною скаргою керівника Полтавської обласної прокуратури на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року - повернути на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач С. О. Погрібний
Судді: О. В. Білоконь С. І. Кравченко
О. Л. Булейко О. В. Кривенда
І. А. Воробйова М. В. Мазур
О. А. Губська К. М. Пільков
І. В. Дашутін Т. Г. Стрелець
А. А. Ємець І. В. Ткач
В. В. Король Н. В. Шевцова