19 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 569/17823/24
провадження № 61-11002св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , фізична особа- підприємець ОСОБА_5 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Рівненського апеляційного суду від 24 липня 2025 року у складі колегії суддів Боймиструка С. В., Шимків С. С., Хилевич С. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 ОСОБА_7 , фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_5 , у якому просив суд визнати договір комісії від 03 січня 2024 року № 7162/24/000014, укладений між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_5 , та договір купівлі-продажу транспортного засобу від 04 січня 2024 року № 7162/24/000016, укладений між ФОП ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , щодо транспортного засобу марки BMW, модель Х5, 2011 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, серія НОМЕР_3 , недійсними та відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення транспортного засобу у спільну сумісну власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .
У заяві про уточнення позовних вимог позивач, уточнивши одну із вимог, просив відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення транспортного засобу марки BMW, модель X5, 2011 року випуску, номер кузова НОМЕР_4 , державний номерний знак НОМЕР_2 (далі - автомобіль), у спільну сумісну власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , стягнувши з них на користь ОСОБА_4 , грошову суму в розмірі 49 000,00 грн.
Позов обґрунтовано тим, що 05 серпня 2023 року ОСОБА_1 відповідно до письмової розписки передав у позику ОСОБА_2 кошти в сумі 6 000,00 доларів США, термін повернення - до 01 листопада 2023 року, зі сплатою 7 відсотків / місяць (420,00 доларів США) за користування позикою.
29 серпня 2023 року ОСОБА_2 згідно з письмовою розпискою було передано у позику кошти в сумі 4 000,00 доларів США, термін повернення - до 01 грудня 2023 року, зі сплатою 8 відсотків / місяць (320,00 доларів США) за користування позикою.
На підтвердження укладення вказаних договорів позики та факту отримання коштів ОСОБА_2 надав відповідні письмові розписки від 25 і 29 серпня 2023 року.
Оскільки ОСОБА_2 з 06 червня 1992 року перебуває у шлюбі із ОСОБА_3 , і кошти було отримано в інтересах сім'ї, отже, відповідачем є також дружина ОСОБА_2 ОСОБА_3 .
На час звернення до суду зі спливом понад року з моменту отримання коштів ОСОБА_2 не повернув позику ОСОБА_1 у визначені терміни. Останній ігнорує його вимоги про повернення суми боргу, уникає зустрічей, дає позивачу реальні підстави вважати, що останній позичені кошти взагалі повертати не збирається, що стало підставою для звернення з позовом до суду.
Позивач посилається на те, що ОСОБА_2 систематично укладає договори позики з різними особами та не повертає кошти, що свідчить про шахрайські дії останнього, у зв'язку із чим позивач подав заяву про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_2 за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, відомості про що 27 лютого 2024 року внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024181010000535.
Після спливу строку повернення боргу за договорами позики дружина ОСОБА_2 . ОСОБА_3 як титульний власник автомобіля після 12 років володіння цим транспортним засобом здійснила його відчуження шляхом укладення договору комісії від 03 січня 2024 року № 7162/24/000014 з ФОП ОСОБА_5
04 січня 2024 року ФОП ОСОБА_5 , яка здійснює оптову та/або роздрібну торгівлю транспортними засобами на підставі договору комісії, укладеного з власником транспортного засобу, здійснила відчуження автомобіля на користь ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 04 січня 2024 року № 7162/24/000016
Вважає, що вказані договори комісії та купівлі-продажу автомобіля спрямовані на фіктивний перехід права власності на автомобіль з метою уникнення цивільної відповідальності за борговими зобов'язаннями подружжя, що згідно із статтею 234 ЦК України є підставою для визнання їх недійсними та застосування передбаченого пунктом 4 частини 2 статті 16 ЦК України правового наслідку визнання фіктивних правочинів недійсними - відновлення становища, що існувало до порушення, шляхом повернення транспортного засобу у власність ОСОБА_3 і ОСОБА_2 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 03 лютого 2025 року у задоволенні позову відмовив.
Витрати зі сплати судового збору залишив за позивачем.
Скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 24 вересня 2024 року.
Суд керувався тим, що позивач не надав доказів того, що під час укладення спірних договорів сторони діяли з метою приховання майна від виконання в майбутньому за рахунок кредитора судового рішення про стягнення грошових коштів.
Станом на час укладення оспорюваних договорів були відсутні будь-які обмеження щодо розпорядження ОСОБА_3 належним їй майном, майно не мало жодних обтяжень, не перебувало під арештом або у заставі, не існувало вимог щодо виконання боржником будь-яких зобов'язань, зокрема рішення суду про стягнення боргу.
Не погодившись з рішенням місцевого суду, позивач оскаржив його до суду апеляційної інстанції.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Цуняк В. Й., посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з'ясування обставин справи, порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Позивач посилався на те, що суд помилково застосував висновки щодо фіктивності правочинів, оскільки метою позову є повернення майна боржнику у позаконкурсному оспорюванні фраудаторних правочинів з метою звернення стягнення на це майно, тобто для повернення кредитора у те становище, яке він мав до вчинення фраудаторних правочинів, що відповідає способу захисту порушеного права, визначеному у пункті 4 частини другої статті 16 ЦК України.
Під час уточнення позовних вимог позивач послався на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21, відповідно до якого розмежовується фраудаторність договору як фіктивного (стаття 234 ЦК України) або як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Отже, позивач уточнив спосіб захисту, якому суд не надав належну правову кваліфікацію.
Під час судового процесу суд не дослідив надані позивачем докази на встановлення обставин щодо укладення спірних правочинів, які вказують на їх фраудаторність.
Посилався на неврахування судом презумпції спільності інтересів подружжя і сім'ї, на яку вказувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц.
Рівненський апеляційний суд постановою від 24 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Цуняк В. Й., задовольнив, рішення місцевого суду скасував та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову.
Визнав недійсними договір комісії від 03 січня 2024 року № 7162/24/000014, укладений між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_5 , та договір купівлі-продажу автомобіля від 04 січня 2024 року № 7162/24/000016, укладений між ФОП ОСОБА_5 і ОСОБА_4 .
Відновив становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення автомобіля у спільну сумісну власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що застосування конструкції фраудаторності до оплатного цивільно-правового договору має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, належить: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни контрагентом боржника).
Суд першої інстанції не дав належної оцінки наявним у справі доказам та не врахував, що правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії відповідачів, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом власності.
Апеляційний суд урахував презумпцію спільності інтересів подружжя і сім'ї, а також те, що одним з елементів подружжя (проживання однією сім'єю) є спільність бюджету, та вважав встановленою обставину обізнаності ОСОБА_3 про наявність фінансових вимог кредиторів до її чоловіка та, відповідно, про існування ризиків задоволення таких вимог за рахунок спільного майна подружжя.
Оскільки фраудаторність правочину встановлюється в процедурі його оспорення, то колегія суддів вважала, що задоволенню підлягають вимоги позивача про визнання правочинів недійсними. Відповідно, як наслідок недійсності правочину, слід захистити право позивача шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).
Водночас апеляційний суд вважав, що «інтервенцію» в «чужі» договірні відносини позивач здійснює для захисту лише свого інтересу щодо погашення заборгованості за рахунок конкретного майна, тому вимога позивача в частині стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 грошових сум задоволенню не підлягає, оскільки виходить за межі інтересів позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2025 року, ОСОБА_4 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявниця посилається на:
пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду:
від 19 жовтня 2016 року у справі № 306/2952/14-ц, від 23 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, про те, що для визнання правочину фіктивним необхідно довести умисел обох сторін, а сам факт родинних відносин чи низької ціни правочину не є доказом фіктивності;
від 19 грудня 2018 року у справі № 522/3941/16-ц, щодо того, що презумпція добросовісності набувача майна не може спростовуватися припущеннями;
від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17, про те, що сам собою момент вчинення оспорюваних правочинів (до ухвалення судового рішення про стягнення коштів на погашення сплачених боргів) як обставина, що дає змогу кваліфікувати правочини як такі, що вчинені на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому;
пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу, зокрема пунктом 7 частини першої статті 411 ЦПК України (справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції:
залишив поза увагою, що позивач не надав належних та допустимих доказів того, що договори позики від 25 і 29 серпня 2023 року укладено ОСОБА_2 в інтересах сім'ї, а ОСОБА_3 була обізнана про це;
не взяв до уваги обставини, встановлені у судовому рішенні у справі № 569/17659/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення боргу, відсотків за користування борговими коштами та моральної шкоди, зокрема щодо відмови у задоволенні позовних вимоги, пред'явлених до ОСОБА_3 ;
не звернув уваги на те, що ОСОБА_4 не є пов'язаною особою з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 ;
апеляційний суд розглянув справу за відсутності відповідачки ОСОБА_4 , належно не повідомленої про розгляд судової справи, без надсилання копії апеляційної скарги та виклику в судові засідання.
Доводи інших учасників справи
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, зазначаючи про те, що оскаржуване судове рішення є законним і обґрунтованим, висновки апеляційного суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для його скасування немає.
Інші учасники справи не скористалися правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не надіслали.
Рух справи в суді касаційної інстанції
У серпні 2025 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_4 на постанову Рівненського апеляційного суду від 24 липня 2025 року.
Верховний Суд ухвалою від 03 жовтня 2025 року відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи.
У жовтні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 13 листопада 2025 року призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Фактичні обставини справи, що встановили суди
25 серпня 2023 року ОСОБА_1 відповідно до письмової розписки передав у позику ОСОБА_2 кошти в сумі 6 000,00 доларів США, термін повернення - до 01 листопада 2023 року, зі сплатою 7 відсотків / місяць (420,00 доларів США) за користування позикою.
29 серпня 2023 року ОСОБА_2 згідно з письмовою розпискою було передано у позику кошти в сумі 4 000,00 доларів США, термін повернення - до 01 грудня 2023 року, зі сплатою 8 відсотків / місяць (320,00 доларів США) за користування позикою.
03 січня 2024 року ОСОБА_3 відчужила автомобіль шляхом укладення договору комісії № 7162/24/000014 з ФОП ОСОБА_5
04 січня 2024 року ФОП ОСОБА_5 на підставі вказаного договору комісії відчужила автомобіль на користь ОСОБА_4 згідно з договором купівлі-продажу транспортного засобу від 04 січня 2024 року № 7162/24/000016.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За змістом статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Спір у справі, що переглядається, виник між сторонами щодо недійсності правочинів, укладених відповідачами, з метою уникнення виконання грошового зобов'язання.
Суд першої інстанції, відмовивши у позові, керувався тим, що позивач не надав доказів того, що під час укладення спірних договорів сторони діяли з метою приховання майна від виконання в майбутньому за рахунок кредитора судового рішення про стягнення грошових коштів, оскільки станом на час укладення оспорюваних договорів були відсутні будь-які обмеження щодо розпорядження ОСОБА_3 належним їй майном, майно не мало жодних обтяжень, не перебувало під арештом або у заставі, не існувало вимог щодо виконання боржником будь-яких зобов'язань, зокрема рішення суду про стягнення боргу.
Апеляційний суд, скасувавши рішення місцевого суду та частково задовольнивши позов, керувався тим, що застосування конструкції фраудаторності до оплатного цивільно-правового договору має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, належить: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни контрагентом боржника).
Апеляційний суд урахував презумпцію спільності інтересів подружжя і сім'ї, а також те, що одним з елементів подружжя (проживання однією сім'єю) є спільність бюджету, та вважав встановленою обставину обізнаності ОСОБА_3 про наявність фінансових вимог кредиторів до її чоловіка та, відповідно, про існування ризиків задоволення таких вимог за рахунок спільного майна подружжя.
З такими висновками погоджується і колегія суддів з огляду на таке.
Верховний Суд переглядає справу у межах доводів касаційної скарги.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни контрагентом боржника.
Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. При кваліфікації дій як таких, що свідчать про зловживання правом, суд надає оцінку наявності негативних наслідків для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); правовому статусу особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Фраудаторними у цивілістичній доктрині вважаються правочини, вчинені сторонами з порушенням принципів доброчесності, а також з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов'язаннями боржника, наслідком чого є завдання шкоди кредитору.
ЦК України не містить окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація здійснюється шляхом застосування загальних засад цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав.
Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій, спрямованих на виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов'язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Вчинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.
У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.
Отже, недійсним може бути визнаний договір, спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Відповідно до частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша підстава, наприклад, передбачена статтею 228 ЦК України.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 24 лютого 2021 року у справі № 757/33392/16, від 14 грудня 2022 року у справі № 372/437/20 та ін.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи (стягувача) за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
Як зауважив Верховний Суд у постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 753/11680/20, боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов'язання з повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами щодо кредитора.
Суди у справі, що переглядається, установили, що 25 і 29 серпня 2023 року ОСОБА_1 відповідно до письмової розписки передав у позику ОСОБА_2 кошти в сумі 6 000,00 доларів США (термін повернення - до 01 листопада 2023 року) і 4 000,00 доларів США (термін повернення - до 01 грудня 2023 року) зі сплатою відсотків.
Позивач посилається на те, що на час звернення до суду із позовом у справі, що переглядається, зобов'язання щодо повернення коштів за договорами позики ОСОБА_2 не виконав, що не заперечили відповідачі.
Водночас установлено, що 03 січня 2024 року дружина ОСОБА_2 . ОСОБА_3 відчужила зареєстрований на її ім'я автомобіль шляхом укладення договору комісії з ФОП ОСОБА_5 , яка, у свою чергу, 04 січня 2024 року відчужила автомобіль на користь ОСОБА_4 згідно з договором купівлі-продажу.
Оспорювані договори укладено під час існування у ОСОБА_2 непогашеної заборгованості за договорами позики, строк виконання якої настав.
Суд апеляційної інстанції обґрунтовано виснував, що подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та пов'язана з ним особа ОСОБА_4 діяли вочевидь недобросовісно та зловживали правами стосовно позивача.
Апеляційний суд керувався тим, що встановленими судами обставинами не спростовано спільність майна подружжя ОСОБА_8 , набутого у шлюбі, а суд першої інстанції не надав належної оцінки наявним у справі доказам.
Так, належно дослідивши та оцінивши докази у справі, подані у встановленому ЦПК України порядку, апеляційний суд урахував, що:
на час укладення спірних договорів строки повернення позик спливли;
у кримінальному провадженні № 12024181010000535 встановлено, що ОСОБА_4 є дівчиною (нареченою) сина подружжя ОСОБА_8 ;
ОСОБА_2 продовжує користування спірним автомобілем, що підтверджено матеріалами кримінального провадження № 12024181010000535;
ціна автомобіля за спірним договором не є ринковою;
відсутні докази сплати вартості автомобіля на користь ОСОБА_4 ;
наявність претензії інших кредиторів до ОСОБА_2 у судових справах № 569/8305/23, № 569/556/24, № 569/5870/24, № 569/7593/24, № 569/12976/24, № 569/13764/24, № 569/17659/24 за позовами кредиторів до ОСОБА_2 (в окремих справах також і до ОСОБА_3 ) про стягнення заборгованості, про що, зокрема, було відомо ОСОБА_3 .
Отже, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, з чим погоджується і Верховний Суд.
Колегія суддів відхиляє доводи заявниці про те, що ОСОБА_4 не є пов'язаною особою з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , оскільки вказане підтверджено матеріалами цієї справи та обставинами, встановленими у кримінальному провадженні № 12024181010000535, та відповідачка не спростувала.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що апеляційний суд залишив поза увагою обставини, встановлені у судовому рішенні у справі № 569/17659/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення боргу, зокрема щодо відмови у задоволенні позовних вимог, пред'явлених до ОСОБА_3 з підстав того, що договори позики від 25 і 29 серпня 2023 року укладено ОСОБА_2 не в інтересах сім'ї, то колегія суддів зазначає таке.
У вказаній справі Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 15 січня 2025 року позов ОСОБА_9 до ОСОБА_2 ОСОБА_3 задовольнивчастково.Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти в розмірі 10 435,48 доларів США та моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн. У позові до ОСОБА_3 відмовив
Місцевий суд у справі № 569/17659/24 виснував, що встановлені обставини справи не підтверджують, що кошти за договорами позики були надані та використані в інтересах сім'ї, що є висновком за результатами оцінки доказів, наданих сторонами у конкретній справі, та не може вважатися преюдиційною обставиною для обов'язкового урахування у справі, що переглядається.
Однак наведене не спростовує презумпції спільності відчуженого майна подружжя, доводів на спростування якої касаційна скарга не містить.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, зважаючи на різноманітність правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, ураховуючи фактичні обставини, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду у кожній конкретній справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21)).
Доводи касаційної скарги в частині неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2016 року у справі № 306/2952/14-ц, від 23 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, від 19 грудня 2018 року у справі № 522/3941/16-ц, від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17, на які посилається заявниця у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки ці висновки сформульовані за інших фактичних обставин та не можуть бути застосовані у справі, що переглядається.
У касаційній скарзі заявниця також посилається на те, що не була належно повідомлена про розгляд справи в суді апеляційної інстанції, їй не було надіслано копію апеляційної скарги, що позбавило її права на справедливий судовий розгляд і на захист прав та інтересів як власниці автомобіля.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
За змістом статті 359 ЦПК України про відкриття апеляційного провадження у справі суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу. В ухвалі про відкриття апеляційного провадження зазначається строк для подання учасниками справи відзиву на апеляційну скаргу та вирішується питання про витребування матеріалів справи. Якщо разом з апеляційною скаргою подано заяви чи клопотання, суд в ухвалі про відкриття апеляційного провадження встановлює строк, протягом якого учасники справи мають подати свої заперечення щодо поданих заяв чи клопотань, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 366 ЦПК України про дату, час та місце розгляду справи повідомляються учасники справи, якщо справа відповідно до цього Кодексу розглядається з їх повідомленням.
Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу (частина третя статті 368 ЦПК України).
Разом з ухвалою про відкриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції надсилає копії апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів учасникам справи (стаття 361 ЦПК України).
Відповідно до частини шостої статті 272 ЦПК України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.
З матеріалів справи убачається, що на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій місце проживання ОСОБА_4 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 59, 188).
Аналогічну адресу ОСОБА_4 зазначає у клопотанні про відкладення судового засідання у суді першої інстанції (а. с. 128) і касаційній скарзі.
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції апеляційний суд ухвалою від 21 квітня 2025 року відкрив апеляційне провадження, постановив направити цю ухвалу та копії апеляційної скарги учасникам справи (а. с. 168).
Ухвалою Рівненського апеляційного суду від 21 квітня 2025 року призначив справу до апеляційного розгляду на 26 червня 2025 року (а. с. 169).
14 травня 2025 року засобами поштового зв'язку за адресою місця проживання ОСОБА_4 надіслано судову повістку вих. № 569/17823/24 про призначення апеляційним судом судового засідання на 26 червня 2025 року з копіями апеляційної скарги та ухвали про відкриття апеляційного провадження (а. с. 173).
Апеляційний суд відклав розгляд справи у зв'язку із неявкою сторін з 26 червня 2025 року на 24 липня 2025 року (а. с. 183).
27 червня 2025 року апеляційний суд направив запит до Єдиного державного демографічного реєстру про реєстрацію місця проживання ОСОБА_4 , згідно з відповіддю на який її місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 188).
Апеляційний суд також здійснив розміщення оголошення про виклик у судове засідання, зокрема ОСОБА_4 (а. с. 190-192).
30 червня 2025 року засобами поштового зв'язку за адресою місця проживання ОСОБА_4 надіслано судову повістку вих. № 569/17823/24 про призначення апеляційним судом судового засідання на 24 липня 2025 року (а. с. 194).
Водночас усі поштові відправлення, належно надіслані на адресу відповідачки, повернулися до апеляційного суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання», проставлення якої не передбачено ЦПК України, Законом України від 03 листопада 2022 року № 2722-IX «Про поштовий зв'язок» чи Правилами надання послуг поштового зв'язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, що є підставою для постановлення окремої ухвали у цій справі.
Оскаржуване судове рішення апеляційний суд ухвалив 24 липня 2025 року у судовому засіданні, у яке сторони не з'явилися.
Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені під час розгляду справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).
Верховний Суд ураховує практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), з огляду на яку не у всіх випадках, коли мають місце певні дефекти реалізації цивільно-правового механізму повідомлення учасника справи про її розгляд, пов'язані з неналежним функціонуванням поштової системи, правильне про суті рішення, яке відповідає загальним стандартам справедливого судового рішення, має бути скасовано.
Так, у справі «Войцеховський проти України» («Voytsehovsyy v. Ukraine») (ухвала від 26 січня 2023 року, заява № 41881/18) заявник скаржився з посиланням на пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на неотримання ним повідомлення про касаційне провадження у його справі та, відповідно, відсутність можливості надати свою правову позицію, що є порушенням принципу рівності сторін.
ЄСПЛ визнав заяву явно необґрунтованою, оскільки касаційний суд направив відповідне повідомлення на адресу заявника, що підтверджується відомостями з поштового реєстру, а загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності не покладає на національні органи влади обов'язок забезпечення належного функціонування поштової системи. Крім того, було зазначено, що заявник, незважаючи на високу вірогідність оскарження опонентом, протягом року з моменту ухвалення рішення апеляційним судом не звертався за інформацією про подальший рух справи.
У справі «Васильків проти України» («Vasylkiv v. Ukraine») (ухвала від 30 квітня 2025 року, заява № 77302/16) заявник не заперечував, що повістки були надіслані рекомендованою поштою, а також не стверджував, що адреса, яку використовував апеляційний суд, була неправильною. Він стверджував, що не отримав копію апеляційної скарги, що є порушенням чинного законодавства, і що він не мав можливості заперечити її аргументи.
ЄСПЛ вкотре нагадав, що стаття 6 Конвенції не зобов'язує національні органи влади забезпечувати бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути відповідальними за ненадіслання заявнику відповідних документів. Однак апеляційний суд надіслав повістки на домашню адресу заявника. При цьому його твердження про те, що він міг їх не отримати, не є достатнім для аргументованої скарги про порушення його процесуальних прав.
У справі, що переглядається, встановлено, що апеляційний суд належно виконав обов'язок щодо надсилання відповідачці судових повідомлень рекомендованими поштовими відправленнями з повідомленням про вручення, перевіривши правильність поштової адреси ОСОБА_4 шляхом направлення відповідного запиту, проте, як випливає з висновків ЄСПЛ у справах «Войцеховський проти України» та «Васильків проти України», не може бути відповідальним за неналежне функціонування поштової системи та очевидну відсутність інтересу заявниці до наслідків розгляду справи в суді першої інстанції.
Так, суд першої інстанції 17 січня 2025 року направив заявниці, яка була повідомлена про розгляд справи та подавала клопотання про відкладення судового засідання у суді першої інстанції, рішення місцевого суду, яке відповідно до частини шостої статті 272 ЦПК України вважається належно врученим ОСОБА_4 (а. с. 146).
Заявниця посилалася на те, що лише у серпні 2025 року дізналася про апеляційний розгляд та ухвалення постанови апеляційного суду, водночас, зважаючи на високу вірогідність оскарження рішення позивачем, протягом восьми місяців з моменту ухвалення рішення місцевим судом не зверталася за інформацією про подальший рух справи.
Крім того, ОСОБА_4 не зазначає будь-яких причин неотримання поштових відправлень, направлених судом апеляційної інстанції, та не посилається на неможливість їх отримання, не стверджує про неправильність адреси, на яку направлялися судові повістки та копія апеляційної скарги, не заперечує самого факту надсилання їй поштових повідомлень апеляційним судом.
Верховний Суд також бере до уваги посилання позивача і самої ОСОБА_4 на її проживання / перебування за кордоном (а. с. 5, 129).
Відповідно до частини першої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають електронного кабінету, за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому суду адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає, не перебуває або не знаходиться.
Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_4 повідомляла, зокрема, суду апеляційної інстанції, її адресу фактичного проживання / перебування за кордоном, як і належних та допустимих доказів на підтвердження обставин її перебування за кордоном.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18 (провадження № 14-29цс24) зазначила, що на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов'язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.
Ураховуючи зазначене, у колегії суддів немає підстав виснувати, що за встановлених обставин та доводів касаційної скарги підтвердилося порушення процесуальних прав ОСОБА_4 .
Тому доводи касаційної скарги в цій частиніне підтвердилися.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд є судом права, а не судом факту і відповідно до статті 400 ЦПК України не має повноважень самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З підстав вказаного колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Постанову Рівненського апеляційного суду від 24 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
О. М. Ситнік