Єдиний унікальний номер 612/742/24
Номер провадження 22-ц/818/3601/25
04 грудня 2025 року м. Харків
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Мальованого Ю.М.,
суддів: Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,
за участю:
секретаря судового засідання Шевченко В.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 10 квітня 2025 року в складі судді Масло С.П. по справі № 612/742/24 за позовом ОСОБА_1 до Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області про визнання права власності за набувальною давністю, -
У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області про визнання права власності за набувальною давністю.
Позовна заява мотивована тим, що на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації Близнюківської селищної ради Харківської області 30 липня 1993 року, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Вказала, що 11 серпня 2014 року вона оформила спадщину після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на 1/2 частку вказаної квартири та отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом.
Власник іншої 1/2 частки квартири - ОСОБА_3 був зареєстрований у вказаній квартирі з 10 грудня 1998 року та знятий з реєстрації у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується записами у домовій книзі. Після його смерті спадщину ніхто не приймав, і право власності не переоформлювалось.
Зазначила, що з часу отримання у спадщину 1/2 частки квартири, тобто з 11 серпня 2014 року дотепер вже минуло більше 10 років, вона добросовісно заволоділа чужим майном і протягом цього часу продовжує відкрито, безперервно користуватися вказаною квартирою, сплачує комунальні платежі, при цьому є власником 1/2 частки цієї квартири, тому вважає, що наявні підставі для визнання за нею права власності на 1/2 частку квартири, власником якої був ОСОБА_3 , за набувальною давністю.
Просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на 1/2 частку квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , в цілому житловою площею 10,2 кв м, загальною площею 22,0 кв м, що належить ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації Близнюківської селищної ради Харківської області 30 липня 1993 року, зареєстрованого в Лозівському бюро технічної інвентаризації Харківської області 19 серпня 1993 року, номер запису 1332 в книзі № 9.
Близнюківська селищна рада Лозівського району Харківської області подала до суду заяву про розгляд справи без участі, в якій вказала, що проти задоволення позову не заперечує.
Рішенням Близнюківського районного суду Харківської області від 10 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачкою не надано належних та допустимих доказів того, що вона безперервно володіла спірною квартирою протягом десяти років.
На вказане судове рішення 08 травня 2025 року ОСОБА_1 через суд першої інстанції подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позов.
Апеляційна скарга мотивована тим, що підтвердженням її безперервного володіння спірною 1/2 часткою квартири є те, що з 11 серпня 2014 року вона оформила спадщину на іншу 1/2 частку квартири та почала проживати там, добросовісно і відкрито користуватися всією квартирою. Вона не могла не користуватися іншою 1/2 часткою, оскільки майно не було поділено в натурі, сплачувала комунальні послуги за всю квартиру, а не її частку. Судом безпідставно не взято до уваги докази щодо оформлення спадщини, строк користування майном, оплату нею комунальних послуг, тому висновки суду не відповідають обставинам справи. Право власності на спірну 1/2 частку квартири ні за ким не зареєстровано, власника вона не знала.
Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судове засідання апеляційного суду сторони учасник судового розгляду не з'явилися.
Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 04 грудня 2025 року надіслані апеляційним судом на адреси сторін-учасників:
ОСОБА_1 отримала поштою 30 травня 2025 року (а.с. 166).
Представник позивачки адвокат Попов А.О. отримав в електронному кабінеті 28 травня 2025 року (а.с. 162).
Близнюківська селищна рада Лозівського району Харківської області отримала в електронному кабінеті 28 травня 2025 року (а.с. 160).
28 травня 2025 року через систему «Електронний суд» Близнюківська селищна рада Лозівського району Харківської області подала до суду заяву про розгляд справи без участі, в якій вказала, що проти задоволення апеляційної скарги не заперечує.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, виходячи з наступного.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 14 листопада 2002 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується копією її паспорта (а.с. 10-11).
Квартира за адресою: АДРЕСА_1 , належала на праві приватної спільної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданим відділом приватизації Близнюківської селищної ради Харківської області, приватизаційними платіжними дорученнями № 59, № 60 від 11 серпня 1993 року та технічним паспортом на квартиру (а.с. 16-20).
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були зареєстровані за вказаною адресою, що підтверджується даними домової книги. З домової книги також вбачається, що з 27 серпня 2014 року по 25 березня 2015 року за вказаною адресою була зареєстрована ОСОБА_4 (а.с. 21-23).
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 105).
З листа Близнюківської державної нотаріальної контори Харківської області від 15 листопада 2024 року №302/01-16 вбачається, що спадкова справа після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , не заводилася (а.с. 102).
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 (а.с. 12).
11 серпня 2014 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_2 на 1/2 частку квартири АДРЕСА_3 , житловою площею 10,2 кв м, загальною площею 22,0 кв м, яка належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації Близнюківської селищної ради Харківської області 30 липня 1993 року, зареєстрованого в Лозівському бюро технічної інвентаризації Харківської області 19 серпня 1993 року, номер запису 1332 в книзі 9 (а.с. 13).
Право власності ОСОБА_1 на 1/2 частку вказаної квартири зареєстровано належним чином, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 25427280 від 11 серпня 2014 року та інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 395779283 від 20 вересня 2024 року. Відомості про реєстрацію права власності на іншу 1/2 частку відсутні (а.с. 14-15).
На підтвердження володіння спірною частиною квартири позивачкою надані копії рахунків та квитанцій про сплату комунальних послуг за період з січня по серпень 2024 року, в яких платником вказана ОСОБА_4 , а також квитанція АТ «Харківгаз» за березень 2025 року (а.с. 24-35, 128).
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з недоведеності того, що вона безперервно володіла спірним майном протягом десяти років.
З такими висновками суду колегія суддів погоджується не в повному обсязі, виходячи з наступного.
Предметом спору за вимогами ОСОБА_1 є 1/2 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_3 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Установлено, що спадщина після смерті ОСОБА_3 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто під час дії ЦК Української РСР 1963 року, а тому положення саме цього Кодексу підлягають застосуванню при вирішенні питання щодо майна померлого.
Відповідно до статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.
Статтею 548 ЦК Української РСР передбачено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Згідно з положеннями статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 555 ЦК Української РСР спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави, якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 671/22/19 виснував, що в ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції «відумерлої спадщини», передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини 1 статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися. Оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою.
З урахуванням того, що в частині 1 статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР.
ЦК Української РСР не обмежувався строк для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом, у тому числі й для держави. Тому, якщо упродовж встановленого шестимісячного строку ніхто зі спадкоємців за законом або за заповітом не прийняв спадщину, вважається, що спадщина переходить до держави.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з частинами 1 та 4 статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Отже, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна, відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10 років.
Володіння без правової підстави - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном.
Аналізуючи поняття добросовісності володіння як ознаки набувальної давності за статтею 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.
Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений в тому, що на це майно не претендують інші особи, зокрема держава, і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може набути право власності на нього, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).
За змістом вищенаведених статей 524, 555 ЦК Української РСР, внаслідок неприйняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , його спадкоємцями належна йому 1/2 частка квартири вважається такою, що перейшла до держави (в особі відповідного органу - районної державної адміністрації), а тому остання як титульний власник майна не позбавлена права на її оформлення в порядку, визначеному законом, що виключає можливість визнання позивачки добросовісним володільцем.
Виходячи з наведеного, позивачкою не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, з огляду на наявність спадкоємця майна ОСОБА_3 в особі держави.
Доводи ОСОБА_1 про те, що вона більше десяти років добросовісно, відкрито та безперервно володіє спірним майном, сплачує комунальні послуги, а тому є всі підстави для визнання за нею права власності на 1/2 частку спірної квартири за набувальною давністю, є безпідставними, оскільки сам по собі факт користування позивачкою спірною квартирою не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю та не свідчить про добросовісність володіння майном.
Таким чином, ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем 1/2 частини квартири, а відкритість і безперервність користування цим майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України, оскільки за змістом вищенаведених статей 524, 555 ЦК Української РСР спадкове майно ОСОБА_3 перейшло до держави.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 524/8595/16-ц, та від 18 грудня 2019 року у справі № 645/2540/17-ц.
Беручи до уваги наведене, враховуючи, що право власності на 1/2 частку зазначеної квартири перейшло до держави, то саме держава в особі її уповноважених органів має бути відповідачем у даній справі. Натомість Близнюківська селищна рада Лозівського району Харківської області відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» не є органом державної влади, а є органом місцевого самоврядування.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 липня 2019 року у справі № 201/14639/16-ц.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позову, водночас, вважає за необхідне викласти мотивувальну частину рішення суду щодо підстав для відмови у позові в редакції цієї постанови.
Враховуючи, що рішення суду змінено лише в мотивувальній частині, підстави для перерозподілу судових витрат у суду апеляційної інстанції відсутні.
Керуючись ст.ст. 367, 368, ст. 374, ст. 376, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 10 квітня 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено 08 грудня 2025 року.
Головуючий Ю.М. Мальований
Судді О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова