П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
04 грудня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/11790/25
Категорія:106000000 Головуючий в 1 інстанції: Єфіменко К.С.
Місце ухвалення: м. Одеса
Дата складання повного тексту:29.08.2025р.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Бітова А.І.
суддів - Лук'янчук О.В.
- Ступакової І.Г.
у зв'язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), справа розглянута за правилами п.3 ч.1 ст. 311 КАС України,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) (далі - в/ч НОМЕР_2 ) про:
- визнання протиправною бездіяльності в/ч НОМЕР_2 щодо не нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 жовтня 2020 року по 11 квітня 2025 року, відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Постанова №100);
- зобов'язання в/ч НОМЕР_2 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 жовтня 2020 року по 11 квітня 2025 року, відповідно до вимог Постанови №100.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що він проходив військову службу за контрактом в ДПСУ. Відповідно до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 19 жовтня 2020 №498-ОС був звільнений з військової служби та в подальшому відповідно до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 21 жовтня 2020 року №502-ОС був виключений зі списків особового складу та знятий з усіх видів забезпечення. На виконання Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року у справі №420/7853/24 (перерахунок грошового забезпечення) відповідачем 18 вересня 2024 року на картковий рахунок зараховано кошти у сумі 29 788,32 грн. На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2024 року у справі №420/15859/24 (перерахунок грошової компенсації за речове майно) відповідачем 11 квітня 2025 року на картковий рахунок зараховано кошти у сумі 11 425,79 грн. Позивач вважав, що оскільки його було виключено зі списків особового складу 21 жовтня 2020 року, а крайню виплату відповідачем здійснено 11 квітня 2025 року, то відповідачем затримано розрахунок при звільнені.
Відповідач позов не визнав, вказуючи, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, слід зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, з огляду на його триваючу пасивну поведінку щодо проведення остаточного розрахунку, із очевидною метою збільшити розмір середнього заробітку за рахунок держави. в/ч НОМЕР_2 вважає неправильним застосуванням норм Кодексу законів про працю України, зокрема ст.ст. 116-117 КЗпП України, як норм загального права в даному спорі, так як військова служба (в т.ч. виплата грошового забезпечення та інших виплат військовослужбовцям) не являється об'єктом регулювання трудового права. Відповідач вважає помилковим застосування КЗпП України при вирішенні спорів, пов'язаних із проходженням військової служби, так як військова служба вже врегульована власним спеціальним та загальним законодавством.
Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 жовтня 2020 року по 11 квітня 2025 року.
Зобов'язати в/ч НОМЕР_2 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 жовтня 2020 року по 11 квітня 2025 року у розмірі 116 626 грн. з відрахуванням належних податків та зборів.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
В апеляційній скарзі в/ч НОМЕР_2 ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального та з порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що позивач в даній справі, відповідно до діючого на той час законодавства, перебував у статусі працівника органу внутрішніх справ, а саме проходив державну службу в підрозділах міліції. Відповідно до ч.7 ст. 11 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII "Про державну службу" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, далі Закон України "Про державну службу"), державні службовці мають право, зокрема, на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи. З наведеного слідує, що проходження служби в органах внутрішніх справ є трудовими відносинами в розумінні КЗпП України, оскільки особа яка проходить службу в органах внутрішніх справ має статус державного службовця, який здійснює своє право на працю в органах внутрішніх справ, і отримує оплату праці як працівник, з урахуванням особливостей спеціального законодавства в даній галузі.
Апелянт вказує, що і спеціальним законодавством в галузі грошового забезпечення посадових осіб органів внутрішніх справ врегульовано питання виплати середнього заробітку та інші відносини в тому самому розумінні, як і трудові відносини в розумінні КЗпП України. Таким чином, слід констатувати, що загальні трудові права, встановлені КЗпП України, були передбачені законодавством, яке регулювало проходження служби в органах внутрішніх справ, починаючи з первісної редакції Закону №565-ХІІ та Положення про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, а тому застосування Верховним Судом загальних норм трудового права для вирішення певних аспектів спору, які не були врегульовані спеціальним законодавством, є правомірним, оскільки даний спір був саме трудовим. Водночас, слід також дійти обґрунтованого висновку, що враховуючи дійсні обставини даної справи, правова позиція Верховного Суду щодо застосування норм права, жодним чином не стосуються військової служби. Таким чином, слід зазначити, що норми КЗпП однозначно поширюються на працівників органів цивільного захисту, а тому застосування загальних норм трудового права є правомірним. Разом із тим, як було вказано вище, державна служба може регулюватись нормами КЗпП, так як в розумінні Закону України "Про державну службу" державні службовці мають право на оплату саме праці, в якості заробітної плати, на відміну від військовослужбовців, які отримують грошове забезпечення. З наведеного слід остаточно констатувати, що військове законодавство не може вважатись спеціальним відносно трудового законодавства, а тому при вирішенні спорів, пов'язаних із проходженням військової служби слід застосовувати лише ті норми, які регулюють відносини в галузі військового права, і відступити від позиції Верховного Суду, яка замість поглибленого дослідження правовідносин фактично застосовує аналогію закону у вигляді ст.ст. 116-117 КЗпП України при вирішенні спорів щодо стягнення середнього грошового забезпечення, не дослідуючи описану вище принципіальну різницю між трудовими відносинами та військовою службою. На підставі викладеного, слід дійти обґрунтованого висновку про помилковість застосування КЗпП України при вирішенні спорів, пов'язаних із проходженням військової служби, так як військова служба вже врегульована власним спеціальним та загальним законодавством.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2025 року іншими учасниками справи не оскаржено.
Таким чином, відповідно до правил ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, тобто, в частині задоволених позовних вимог.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги в/ч НОМЕР_2 , перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.
Судом першої інстанції встановлені, судом апеляційної інстанції підтверджені, учасниками апеляційного провадження неоспорені наступні обставини.
ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом в органах Державної прикордонної служби України.
Відповідно до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 19 жовтня 2020 року №498-ОС позивач був звільнений з військової служби та в подальшому відповідно наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 21 жовтня 2020 року №502-ОС був виключений зі списків особового складу та знятий з усіх видів забезпечення.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року по справі №420/7853/24 зобов'язано в/ч НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 21 жовтня 2020 року, а також всіх інших належних за цей період додаткових видів грошового забезпечення (матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально - побутових питань, грошової компенсації відпустки УБД за 2015-2020 роки) з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01 січня 2020 року, а також зобов'язано в/ч НОМЕР_2 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 21 жовтня 2020 року, на суму невиплаченого грошового забезпечення за весь час затримки виплати - з 29 січня 2020 року по день фактичної виплати відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03 вересня 2024 року у справі №420/7853/24 апеляційну скаргу в/ч НОМЕР_2 - задоволено частково, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 у справі №420/7853/24 - в частині задоволення позовних вимог про нарахування та виплату на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 21 жовтня 2020 року скасовано, ухвалено в цій частині нову постанову, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог, в іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року у справі №420/7853/24 - залишено без змін.
18 вересня 2024 року на виконання рішення суду у справі №420/7853/24 на картковий рахунок позивача відповідачем виплачено 29 788,32 грн., що підтверджується повідомленням про надходження коштів.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2024 року по справі №420/15859/24 зобов'язано в/ч НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно відповідно до Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2016 року №178 без застосування пропорції часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу органу Держприкордонслужби за цінами предметів речового майна визначеними станом на 01 січня 2020 року, з урахуванням раніше проведених виплат.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2024 року по справі №420/15859/24 набрало законної сили на підставі постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2025 року.
11 квітня 2025 року на виконання рішення суду у справі №420/15859/24 на картковий рахунок позивача відповідачем виплачено 11 425,79 грн., що підтверджується повідомленням про надходження коштів.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Таким чином, з урахуванням зазначеного, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 жовтня 2020 року по 11 квітня 2025 року.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що стягненню підлягають вже нараховані суми, але не виплачені, а тому, оскільки сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 жовтня 2020 року по 11 квітня 2025 року у розмірі 116 626 грн. відповідачем не нарахована, а тому позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 116 626 грн.
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 6-12, 77 КАС України, КЗпП України, Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08 лютого 1995 року №100.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта, виходячи з наступного.
Відповідно до приписів абз.1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Ні Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-ХІІ), ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у цьому випадку військовою частиною) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічно правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 травня 2020 року у справі №816/1640/17, від 16 липня 2020 року у справі №400/2884/18.
Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби, а також не установлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів дійшла висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у випадку визначення суми виплат судовим рішенням, яка викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст. 117 КЗпП України). Також, у вказаній постанові зазначено, що у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Після постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, викладена в ній позиція (зокрема, щодо наявності передбачених ст. 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).
Згідно ст. 116 КЗпП (в редакції, що діяла на дату звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст. 117 КЗпП України, в наведеній редакції, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у ст. 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Метою встановлення передбаченої ст. 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом ч.1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" №2352-ІХ від 01 липня 2022 року (далі - Закон №2352-ІХ) в ст. 117 КЗпП України внесено зміни, якими передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Після внесення змін в ст. 117 КЗпП України, редакція якої набрала чинності 19 липня 2022 року, Верховним Судом сформований правовий висновок щодо застосування вказаної норми у разі затримки розрахунку при звільненні, якій охоплює період до внесення змін та після внесення змін.
Зокрема, в постановах Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 14 березня 2024 року у справі №560/6960/23, зазначено, що спірний період стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності 19 липня 2022 року Законом №2352-ІХ і після цього. Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом №2352-IX) регулюється редакцією ст. 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-IX, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати, може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією ст. 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу року, однак повний розрахунок при звільненні з ним проведено відповідачем 11 квітня 2025 року.
Отже, відповідачем було проведено фактичний розрахунок з позивачем не у строк, встановлений положеннями ст. 116 КЗпП України. У період з 22 жовтня 2020 року по 11 квітня 2025 року має місце затримка розрахунку при звільненні.
Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку щодо неправомірності бездіяльності в/ч НОМЕР_3 стосовно затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби.
В оскаржуваному рішенні судом першої інстанції, при здійсненні відповідних розрахунків сум середнього грошового забезпечення за час затримки повного розрахунку при звільненні, яке підлягає виплаті на користь позивача, правомірно розділено вказаний період, зокрема, з 13 листопада 2023 року по 11 березня 2025 року застосуванням ст. 117 КЗпП України в чинній редакції, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями, без застосування принципу співмірності.
Згідно довідки в/ч НОМЕР_2 від 19 вересня 2024 року №298 за останні 2 календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення, позивачу нараховано за серпень 2020 року - 17 295,60 грн., за вересень 2020 року - 17 295,60 грн. Кількість календарних днів за цей період складає 61 день.
Отже, для обчислення середнього грошового забезпечення позивача необхідно застосовувати показник 567,07 грн .в день (17295,60 грн. + 17295,60 грн. : 61 календарних днів).
Період затримки розрахунку при звільненні становить - 571 робочих дні, а саме за період з 22 жовтня 2020 року до 18 липня 2022 року 438 робочих дні та з 19 липня 2022 року по 11 квітня 2025 року 133 робочих дні (у межах шести місяців, визначених у новій редакції ст.117 КЗпП України).
Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що відсоток несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення позивача (істотність частки) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 22 жовтня 2020 року по 18 липня 2022 року складає 16,59 % (41 214,11 грн. (29 788,32 + 11 425,79) (грошове забезпечення позивача, виплачене йому з порушенням термінів) / 248376,66 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку (438 днів) х 100).
Отже сума, яка підлягає відшкодуванню (з урахуванням принципу співмірності) за період з 22 жовтня 2020 року по 18 липня 2022 року, становить: 567,07 грн. (середньоденний заробіток позивача) * 16,59 % * 438 (днів затримки розрахунку) = 41 205,69 грн.
Сума, яка підлягає відшкодуванню за період з 19 липня 2022 року по 11 квітня 2025 року (у межах шести місяців, визначених у діючій редакції статті 117 Кодексу законів про працю України), становить: 567,07 грн. (середньоденний заробіток позивача) 133 (днів затримки розрахунку) = 75 420,31 грн.
Підсумовуючи, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про необхідність часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 116 626,00 грн.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Інші доводи апеляційної скарги зроблених висновків не спростовують, та є тотожними відзиву на позовну заяву, факти та мотивування яких повністю спростовуються матеріалами справи та обставинами, які повно та об'єктивно були встановлені судом першої інстанції при вирішенні справи.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Колегія суддів не змінює розподіл судових витрат відповідно ст. 139 КАС України.
Оскільки дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції відповідно до ч.5 ст. 328 КАС України в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, ч.5 ст. 328 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків передбачених п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Повне судове рішення складено 04 грудня 2025 року.
Головуючий: Бітов А.І.
Суддя: Лук'янчук О.В.
Суддя: Ступакова І.Г.