27 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 208/128/21
провадження № 51-892 км 25
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
представника потерпілої ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),
потерпілої ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),
захисника ОСОБА_8 (у режимі відеоконференції),
засудженого ОСОБА_9 (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_8 на вирок Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 04 березня 2024 року й ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2024 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020040000000672, за обвинуваченням
ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Дніпродзержинська, мешканця АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 04 березня 2024 року ОСОБА_9 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
Суд у вироку задовольнив частково цивільний позов потерпілої ОСОБА_7 і ухвалив стягнути з ОСОБА_9 на її користь 58 594,16 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди, 62 000 грн у рахунок відшкодування витрат на правову допомогу та 150 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Крім того, суд частково задовольнив цивільні позови ОСОБА_10 і ОСОБА_11 і ухвалив стягнути з ОСОБА_9 на користь кожної з них по 150 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Також суд у вироку вирішив долю речових доказів і розподілив процесуальні витрати.
Згідно з вироком суду ОСОБА_9 визнано винуватим у тому, що він ІНФОРМАЦІЯ_2 близько 11:20, керуючи технічно справним автомобілем «Daewoo Lanos» (р. н. НОМЕР_1 ), рухаючись зі швидкістю не менше ніж 79,4...82,9 км/год з боку вул. Ціолковського в напрямку вул. Лесі Українки по автодорозі на вул. Криворізькій у м. Кам'янське Дніпропетровської області в районі перехрестя з вул. Лесі Українки, грубо порушуючи пункти 12.4 та 12.9 (б) Правил дорожнього руху (далі - ПДР), перевищивши встановлену в населеному пункті швидкість, проявив крайню неуважність до дорожньої обстановки, не виконавши покладені на нього як на водія обов'язки, не діяв таким чином, щоб не наражати на небезпеку життя та здоров'я громадян та при виявлені небезпеки для руху у вигляді пішохода ОСОБА_12 , який перетинав проїжджу частину справа наліво за напрямком руху його автомобіля, всупереч п. 12.3 ПДР не зупинив керований ним транспортній засіб і допустив наїзд на потерпілого. Унаслідок порушення ОСОБА_9 п. 12.3 ПДР сталася дорожньо-транспортна пригода, в результаті якої ОСОБА_12 заподіяно тілесні ушкодження, від яких настала його смерть.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 09 грудня 2024 року залишив без змін вирок місцевого суду.
Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 на підставах неповноти судового розгляду та істотних порушень вимог кримінального процесуального закону просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Вважає, що вирок місцевого суду ухвалено незаконним складом суду через допущені порушення під час заміни судді та його упередженості.
Наводить аргументи про неповноту судового розгляду через безпідставне відхилення судом клопотань сторони захисту про допит певних осіб, дослідження доказів або вчинення інших процесуальних дій для підтвердження чи спростування обставин, з'ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення, що порушило засади змагальності й рівності сторін.
Вказує, що поза увагою суду залишися порушення, допущені під час визначення в цьому кримінальному провадженні групи прокурорів та органу досудового розслідування, крім того, не було перевірено повноважень слідчих.
Зазначає і про те, що сторона обвинувачення залучила експертів з підпорядкованих органу досудового розслідування експертних установ, що суперечить законодавчим вимогам про незалежність експертів. Водночас зауважує, що експертизи проведено на підставі показань ОСОБА_9 як свідка, тому вони є недопустимими відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України.
Далі твердить, що всупереч п. 3 ч. 2 ст. 242 КПК України в цьому кримінальному провадженні не проведено судово-психіатричної експертизи стосовно ОСОБА_9 .
Не погоджується з відхиленням судом наданого стороною захисту висновку комплексної судової інженерно-технічної експертизи обставин і механізму ДТП з мотивів отримання пояснень свідків в непередбачений процесуальним законодавством спосіб.
Також оспорює рішення суду в частині стягнення моральної і майнової шкоди на користь ОСОБА_7 і ОСОБА_10 , оскільки, на думку захисника, не було достовірно встановлено, що саме вони є дочками загиблого ОСОБА_12 , а також не враховано, що їм уже сплачено майнову шкоду М(Т)СБУ. Крім того, вважає, що цивільні позивачі не надали доказів спричинення їм моральної шкоди.
На його думку, суд апеляційної інстанції відповідних порушень не усунув, доводів, викладених в апеляційній скарзі сторони захисту не перевірив і невмотивовано залишив вирок місцевого суду без змін, постановивши рішення, яке не відповідає положенням ст. 419 КПК України.
Позиції інших учасників судового провадження
Потерпіла ОСОБА_7 подала письмові заперечення на касаційну скаргу захисника, в яких просить залишити судові рішення без зміни як законні, а скаргу - без задоволення як необґрунтовану.
Під час касаційного розгляду засуджений ОСОБА_9 і його захисник ОСОБА_8 просили задовольнити касаційну скаргу на викладених у ній підставах.
Потерпіла ОСОБА_7 і її представник ОСОБА_6 підтримали позицію, висловлену потерпілою в письмових запереченнях на касаційну скаргу.
Прокурор ОСОБА_5 вважала, що немає підстав для задоволення касаційної скарги захисника.
Мотиви Суду
Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
З будь-яких інших приводів касаційний суд не вправі втручатися в рішення судів попередніх інстанцій і переглядає рішення з огляду на ті фактичні обставини кримінального провадження, які були встановлені цими судами.
Зі змісту касаційної скарги захисника вбачається, що він, серед іншого, посилається на неповноту судового розгляду, тоді як перевірку цього до повноважень касаційного суду законом не віднесено.
Згідно із ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Суд касаційної інстанції, переглянувши судові рішення щодо ОСОБА_9 у межах касаційної скарги захисника ОСОБА_8 , таких порушень не встановив.
У касаційній скарзі захисник зазначає, що в суді першої інстанції за відсутності передбачених законом підстав було замінено суддю ОСОБА_13 на суддю ОСОБА_14 , який упереджено провів судовий розгляд. Однак його доводи є неспроможними.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 КПК України судовий розгляд у кримінальному провадженні повинен бути проведений в одному складі суддів. У разі якщо суддя позбавлений можливості брати участь у судовому засіданні, він має бути замінений іншим суддею, який визначається у порядку, встановленому ч. 3 ст. 35 цього Кодексу. Після заміни судді судовий розгляд розпочинається спочатку, крім випадків, передбачених ч. 2 цієї статті та ст. 320 цього Кодексу.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 січня 2021 року в Заводському районному суді міста Дніпродзержинська було визначено суддю ОСОБА_13 для розгляду цього кримінального провадження. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 травня 2022 року суддю ОСОБА_13 було замінено на суддю ОСОБА_14 . Підставою для заміни судді була неможливість її подальшої участі в розгляді справи через перебування у відпустці, про що чітко вказано в протоколі від 16 травня 2022 року, а не відставка, як про це твердить захисник. Водночас до прийняття Вищою радою правосуддя рішення від 14 лютого 2023 року про звільнення за власним бажанням судді ОСОБА_13 , остання не брала участі в розгляді справ. У цій ситуації довготривале перебування судді у відпустці об'єктивно унеможливлювало проведення судового розгляду та забезпечення його розумних строків, що було достатньою підставою для заміни судді з дотриманням порядку, встановленого ч. 3 ст. 35 КПК України, та Положення про автоматизовану систему документообігу суду. Тому в цьому випадку заміна судді не може вважатися неправомірною і такою, що через порушення законодавчих приписів про незмінність складу суду призвела до подальшого здійснення судового розгляду неповноважним судом, як про це зазначає захисник у касаційній скарзі.
Захисник у касаційній скарзі також констатуває, що в цьому кримінальному провадженні не було виконано вимоги ст. 320 КПК України, якими передбачено призначення запасного судді, проте жодних аргументів, як саме це вплинуло на законність і обґрунтованість вироку, не наводить. Призначення запасного судді не є обов'язковим, а віднесено на розсуд суду, що здійснюватиме судове провадження, залежно від потреби у значному часі для його проведення. У цьому кримінальному провадженні не було призначено запасного судді, проте після заміни судді судовий розгляд з огляду на позицію сторони захисту розпочато спочатку, отже наведені вище положення ч. 1 ст. 319 КПК України дотримано.
Аргументи захисника про упередженість судді через позапроцесуальне спілкування з потерпілою з приводу обставин кримінального провадження, після якого, на думку захисника, суддя, діючи упереджено, безпідставно відхиляв клопотання сторони захисту про дослідження певних доказів, заявлених з метою встановлення дійсних обставин справи, є хибними.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 75 КПК України слідчий суддя, суддя або присяжний не може брати участь у кримінальному провадженні за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, безсторонність (неупередженість) суду, з огляду на п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має визначатися згідно з суб'єктивним критерієм, враховуючи особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об'єктивним у цій справі, чи забезпечував сам суд достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (рішення у справах: «Фей проти Австрії», «Веттштайн проти Швейцарії»).
Забезпечення достатніх гарантій, виключення будь-яких обґрунтованих сумнівів у безсторонності судді, досягається у тому числі, шляхом вирішення відводів.
За матеріалами справи встановлено, що після передачі цього кримінального провадження судді ОСОБА_14 сторона захисту одразу заявила йому відвід, посилаючись, серед іншого, на те, що він, зі слів дружини ОСОБА_9 , у січні й лютому 2022 року біля приміщення суду спілкувався з потерпілою ОСОБА_7 . Питання про відвід було вирішено в порядку, встановленому ст. 81 КПК України, за участю ОСОБА_9 , його захисника, а також потерпілої ОСОБА_7 та її представника. Відмовляючи в задоволенні відводу, суд зазначив, що стороною захисту не надано жодних доказів приватного спілкування судді й потерпілої, натомість посилання на їхню зустріч на території суду у присутності учасників справи і сторонніх осіб, під час якої вони обмінялися фразами привітання загального характеру, не можуть бути підставою для відводу судді, оскільки не свідчать про його упередженість. Перевіривши аналогічні аргументи сторони захисту під час перегляду вироку місцевого суду, суд апеляційної інстанції також не встановив фактів, які би за суб'єктивними або об'єктивними критеріями в розумінні ст. 75 КПК України могли бути розцінені як обґрунтовані сумніви в неупередженості та безсторонності судді в ході розгляду вказаної справи. Переконливих доводів, які би доводили необґрунтованість такого висновку, у поданій касаційній скарзі не наведено.
Також захисник зазначає, що місцевий суд не прийняв наданий стороною захисту висновок комплексної судової інженерно-технічної експертизи з дослідження обставин і механізму ДТП від 01 серпня 2023 року № 10.1-10.4/025 та водночас відмовив у призначенні відповідної експертизи в установі, незалежній від сторони обвинувачення, чим порушив засаду змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Ці доводи захисника є неприйнятними з огляду на таке.
Відповідно до ст. 101 КПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи (ч. 1); кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який ґрунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях (ч. 2); висновок експерта не є обов'язковим для особи або органу, яка здійснює провадження, але незгода з висновком експерта повинна бути вмотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку (ч. 10).
Автотехнічна експертиза - це експертне дослідження з метою встановлення механізму й обставин ДТП, технічного стану транспортних засобів, причин виходу з ладу їх деталей, а також обставин, що сприяли чи могли сприяти виникненню ДТП. Предметом цієї експертизи є фактичні дані про дорожню обстановку на місці пригоди, дії учасників пригоди і їх можливості, механізм ДТП, технічний стан транспортного засобу та його деталей, а також про обставини, що сприяли виникненню ДТП, що встановлює експерт-автотехнік на підставі своїх спеціальних знань і матеріалів справи (провадження).
Отже, під час експертизи на підставі спеціальних знань експерт за встановленою методикою досліджує об'єкт експертизи, який стосується обставин кримінального провадження. Водночас автотехнічні експертизи в розумінні ч. 2 ст. 242 КПК України не є обов'язковими для постановлення остаточного рішення у справі та підлягають оцінці в сукупності і взаємозв'язку з іншими доказами за внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в сукупності. Тому суд, установлюючи фактичні обставини кримінального провадження, спирається не тільки на висновки експерта, а й на інші докази.
Так, під час досудового розслідування за ініціативи сторони обвинувачення було проведено судову автотехнічну експертизу від 13 листопада 2020 року № 19/104-9/2/1153, відповідно до якого робоча гальмівна система та система рульового керування автомобіля «Daewoo Lanos» на момент експертного огляду перебували в працездатному стані; судову трасологічну експертизу від 02 листопада 2020 року № 19/104-9/2/1154, відповідно до якої швидкість руху автомобіля «Daewoo Lanos» перед гальмуванням була не менше ніж 79.4…82.9 км/год; судову автотехнічну експертизу дослідження механізму та обставин ДТП від 25 листопада 2020 року № 19/104-9/2/1346, відповідно до якої в даній дорожній обстановці водій автомобіля ОСОБА_9 повинен був діяти згідно з вимогами пунктів 12.3, 12.4 та підпункту «б» п. 12.9 ПДР, однак його дії не відповідали вимогам цих пунктів, водночас він мав технічну можливість уникнути наїзду на пішохода своєчасним застосуванням екстреного гальмування із зупинкою автомобіля до місця наїзду, а невідповідність його дій вимогам п. 12.3 ПДР з технічної точки зору перебуває в причинному зв'язку з настанням ДТП.
Проаналізувавши вказаний висновок експерта від 25 листопада 2020 року, суд дійшов висновку, що його складено кваліфікованим експертом на основі ґрунтовного дослідження широкого спектру фактичних і об'єктивних вихідних даних, отриманих під час огляду місця ДТП і проведення слідчого експеримента за участю ОСОБА_9 , висновок належним чином аргументований, містить відповіді на всі поставлені питання.
Під час судового розгляду сторона захисту надала суду висновок комплексної судової інженерно-технічної експертизи з дослідження обставин і механізму ДТП від 01 серпня 2023 року № 10.1-10.4/025, відповідно до якого з урахуванням дорожньої обстановки, яка була на місці пригоди і реконструйована під час дачі пояснень свідків ОСОБА_15 та ОСОБА_16 18 липня 2021 року, водій автомобіля ОСОБА_9 , рухаючись як з фактичною так і з допустимою в населеному пункті швидкостями руху, не мав технічної можливості запобігти наїзду на пішохода ОСОБА_12 шляхом своєчасного гальмування із зупинкою до лінії його руху чи до місця його зупинки, його дії не суперечили вимогам п. 12.3 ПДР, однак не відповідали вимогам п. 12.4. та підпункту «б» п. 12.9 ПДР, що з технічної точки зору, не перебувало у причинному зв'язку з настанням події даної ДТП.
Щодо причин розбіжностей у висновках експертиз місцевий суд з'ясував, що вони пов'язані з різним обсягом і завідомо різним змістом вихідних даних, які досліджували експерти. Так, суд проаналізував показання допитаних безпосередньо в судовому засіданні сина і дружини ОСОБА_9 - ОСОБА_15 і ОСОБА_16 .. Водночас суд урахував, що у ході досудового розслідування ОСОБА_15 , який перебував в автомобілі, не брав участі у слідчому експерименті, оскільки, за його поясненнями, в момент ДТП він дивився у свій телефон і не бачив, як саме вона відбулася. Натомість для проведення експертизи захисник самостійно, більш ніж через два роки після ДТП, отримав показання від цих свідків поза межами судового розгляду та фактично провів слідчий експеримент, виконавши на місці події вимірювання та встановивши раніше нікому невідомі обставини ДТП, зокрема про місце виявлення ними осипів скла та відокремлених частини автомобіля, зубного протеза, черевика потерпілого тощо. До того ж, як з'ясував суд, показання свідків ОСОБА_15 і ОСОБА_16 , які досліджував експерт, в частині місця виходу пішохода на проїзджу частину автодороги перед ДТП також суперечать не тільки іншим доказам, а й відомостям, здобутим під час проведення слідчого експеримента на стадії досудового розслідування за участю ОСОБА_9 . Тож суд мотивовано відхилив висновок цієї експертизи, яка переважно ґрунтується на отриманих у позапроцесуальний спосіб показаннях близьких родичів ОСОБА_9 , які не підтверджуються об'єктивними відомостями і суперечать іншим доказам.
Тобто суд діяв відповідно до положень КПК, детально проаналізувавши усі експертизи, які надали сторони, тому доводи висловлені в касаційній скарзі про протилежне не ґрунтуються на матеріалах справи.
Здійснивши детальний аналіз ДТП з урахуванням тих обставин, які стали відомі також із інших доказів, оцінивши їх з дотриманням вимог статей 85-87, 95 КПК України, суд мотивовано відхилив висновок експертизи, наданий стороною захисту, та водночас дійшов висновку про вчинення ОСОБА_9 кримінального правопорушення не лише на підставі висновку автотехнічної експертизи, наданої стороною обвинувачення, а і на підставі сукупності досліджених доказів у їх взаємозв'язку.
Твердження захисника про те, що в цій ситуації суд повинен був призначити комісійну експертизу, однак відмовив у задоволенні відповідного клопотання стороні захисту, є необґрунтованими. Випадки, за умови настання яких призначення експертизи обов'язкове, визначено в ч. 2 ст. 242 КПК України. Місцевий суд належним чином відреагував на клопотання сторони захисту про призначення комісійної експертизи механізму ДТП, вирішивши його в порядку ст. 350 КПК України, про що постановив письмову ухвалу від 16 лютого 2024 року. З огляду на відсутність передбачених ч. 2 ст. 332 КПК України підстав, суд відмовив у задоволенні цього клопотання. Отже, залишаючи без задоволення клопотання сторони захисту, суд не порушив законодавчих приписів.
У касаційній скарзі захисник зазначає, що висновки судових експертиз від 02 листопада 2020 року № 19/104-9/2/1154, від 13 листопада 2020 року № 19/104-9/2/1153 та від 25 листопада 2020 року № 19/104-9/2/1346 проведено з порушенням вимог ст. 69 КПК України та ст. 4 Закону України «Про судову експертизу» експертами Дніпропетровського НДЕКЦ МВС, котрий, як і орган досудового розслідування, входить у структуру Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України). Ці аргументи захисника не свідчать про недопустимість використання у кримінальному провадженні висновків експертиз з огляду на таке.
Згідно зі ст. 69 КПК України експертом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об'єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення, та дати висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань (ч. 1). Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від сторін кримінального провадження або потерпілого (ч. 2).
Питання стосовно діяльності, повноважень, прав та обов'язків експерта врегульовано Законом України «Про судову експертизу», який визначає правові, організаційні і фінансові основи судово-експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об'єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.
Відповідно до ст. 3 цього Закону судово-експертна діяльність здійснюється на принципах законності, незалежності, об'єктивності і повноти дослідження.
Статтею 4 вказаного Закону, з-поміж іншого, передбачено, що незалежність судового експерта та правильність його висновку забезпечуються існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування та суду.
Положенням про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 878, визначено, що МВС України відповідно до покладених на нього завдань, серед іншого, організовує в межах повноважень, передбачених законом, організаційно-управлінське та науково-методичне забезпечення судово-експертної діяльності. Зі змісту Положення про Експертну службу МВС України, затвердженого наказом МВС України від 03 листопада 2015 року № 1343, з-поміж іншого, передбачено, що установами Експертної служби МВС, які здійснюють судово-експертну діяльність, є Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України, науково-дослідні експертно-криміналістичні центри МВС України.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України регулює Закон України «Про Національну поліцію». Положеннями, передбаченими ст. 16 цього Закону, визначено основні повноваження Міністра внутрішніх справ України у відносинах із поліцією.
Згідно зі ст. 40 КПК України слідчий, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється.
Системне тлумачення наведених вище нормативно-правових актів свідчить про те, що установи Експертної служби МВС України, а також органи Національної поліції України (орган досудового розслідування) хоча і входять до структурних підрозділів органів МВС України, однак підпорядковуються не один одному, а Міністру внутрішніх справ України, водночас вони є самостійними та процесуально незалежними у своїй діяльності. На жодний нормативно-правовий акт, який би доводив протилежне, захисник не послався, і доводів, які б підтверджували факт зацікавленості експертів, що проводили вказані експертні дослідження, не навів. Тому згадані вище експертизи не можуть бути визнані недопустимими з підстав, на які посилається захисник.
У касаційній скарзі захисник твердить, що згадані вище експертизи ґрунтуються на показаннях ОСОБА_9 , наданих ним як свідком, тому вони є недопустимими.
За змістом п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України суд має визнати недопустимими докази, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.
Ця норма має застосовуватись за умови, коли на час отримання показань від свідка уже існували дані, що його буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим, але, всупереч наявності у такої особи права на мовчання та свободи від самовикриття, слідчий чи прокурор вчиняє дії, спрямовані на отримання показань від неї. Саме такі дії, а не власне факт отримання показань від свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим, мають визнаватися істотним порушенням прав і основоположних свобод людини.
Згідно з матеріалами справи, до проведення слідчого експерименту були відсутні дані про те, що саме ОСОБА_9 є винуватцем ДТП. Слідчий експеримент було проведено за його згодою та в присутності захисника, з метою перевірки й уточнення наданих ним відомостей щодо обставин ДТП. Проведенню цієї слідчої дії передувало роз'яснення ОСОБА_9 прав, передбачених ст. 66 КПК України, зокрема, права відмовитися давати показання щодо себе. Слідча дія проводилась за правилами ст. 240 КПК України, з метою відтворення обставин ДТП, а не отримання викривальних показань від ОСОБА_9 , котрий перебував у статусі свідка, йому було надано можливість висловити свою власну точку зору причин наїзду на пішохода. Жодних заяв чи зауважень з приводу порушень його прав при проведенні чи після проведення цієї слідчої дії він не висловлював. Навпаки, особистим підписом у протоколі підтвердив достовірність відомостей, зазначених у ньому.
Тому доводи захисника про недопустимість висновків експертиз з тих мотивів, що вони зроблені на підставі вихідних даних протоколу слідчого експерименту за участю ОСОБА_9 , є безпідставними.
Суди дотрималися вимог статей 10, 22 КПК України, створивши необхідні умови для виконання учасниками провадження своїх процесуальних обов'язків і реалізації наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою в наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом.
Викладені в касаційній скарзі захисника доводи про те, що місцевий суд безпідставно відхилив клопотання сторони захисту про витребування і дослідження доказів, що, на його думку, свідчить про упередженість суду, є непереконливими. Відмова в задоволенні клопотання не є порушенням вимог кримінального процесуального закону, а свідчить лише про те, що це клопотання не було належним чином умотивовано та не містило підстав, які би доводили необхідність його позитивного вирішення. Тому твердження захисника про те, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні клопотання, діяв упереджено, є надуманими. Оскільки порушень вимог кримінального процесуального закону під час вирішення клопотання сторони захисту не допущено, а переконливих доводів, які б могли викликати сумнів у неупередженості суду сторона захисту не навела, сама собою її незгода з результатами вирішення клопотання, заявленого під час судового розгляду, не свідчить про те, що вирок ухвалено незаконним складом суду. Та обставина, що суд не витребував докази, про які зазначає захисник, не призвела до порушення прав сторони захисту та не вплинула на справедливість судового розгляду в цілому і відповідно не могла перешкодити ухваленню законного й обґрунтованого судового рішення.
Доводи захисника, на які він посилається в касаційній скарзі, про те, що прокурори окружної прокуратури, які здійснювали повноваження прокурорів у кримінальному провадженні, були визначені керівником не цього органу прокуратури, тобто неналежним суб'єктом, є неспроможними.
Відповідно до ч. 1 ст. 37 КПК України в редакції, чинній на момент прийняття відповідного рішення в цьому кримінальному провадженні, прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. У разі необхідності керівник органу прокуратури може визначити групу прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, а також старшого прокурора такої групи, який керуватиме діями інших прокурорів.
Як передбачено п. 9 ч. 1 ст. 3 КПК України в редакції, чинній на момент прийняття відповідного рішення в цьому кримінальному провадженні, керівник органу прокуратури - Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, керівник окружної прокуратури та їх перші заступники і заступники, які діють у межах своїх повноважень.
Положеннями ст. 7 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що обласна прокуратура є органом прокуратури вищого рівня щодо окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.
У цьому кримінальному провадженні заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури, будучи керівником органу прокуратури, діючи в межах передбачених законом повноважень, визначив постановою від 15 березня 2021 року групу прокурорів у кримінальному провадженні. Включення до цієї групи прокурорів із числа прокурорів різних рівнів (обласної та окружної прокуратур) узгоджується з чинним на той час наказом першого заступника Генерального прокурора від 28 березня 2019 року № 51 «Про затвердження Порядку організації діяльності прокурорів і слідчих органів прокуратури у кримінальному провадженні». Відповідно, прокурори окружних прокуратур, перелічені захисником у касаційній скарзі, правомірно брали участь у цьому кримінальному провадженні.
У касаційній скарзі захисник зазначає, що досудове розслідування в цьому кримінальному провадженні було проведено неналежним органом. Обґрунтовуючи свою позицію, твердить, що в контексті положень ст. 218 КПК України, органом, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення, є СВ Каменського ВП ГУНП в Дніпропетровській області, натомість досудове розслідування за відсутності рішення прокурора про визначення органу досудового розслідування проведено СВ ГУ НП в Дніпропетровській області. Тобто позиція захисника зводиться до того, що вказані два слідчі відділи є різними органами досудового розслідування. Суд відхиляє ці доводи захисника з огляду на таке.
Відповідно до ст. 38 КПК України органом досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є, зокрема, слідчі підрозділи органів Національної поліції.
За приписами ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 39 та ч. 1 ст. 214 КПК України керівник органу досудового розслідування організовує досудове розслідування, зокрема визначає слідчого (слідчих), який здійснюватиме досудове розслідування, а у випадках здійснення досудового розслідування слідчою групою - визначає старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих.
Пунктом 8 ч. 1 ст. 3 КПК України встановлено, що керівником органу досудового розслідування є, зокрема, начальник Головного слідчого управління, слідчого управління, відділу, відділення органу Національної поліції, та його заступники, які діють у межах своїх повноважень.
Отже, вказані вище норми процесуального закону передбачають, що саме на керівника органу досудового розслідування покладається обов'язок організувати досудове розслідування та визначати слідчого (слідчих). Органом досудового розслідування в цьому кримінальному провадженні є слідчий підрозділ органу Національної поліції. Тому з огляду на положення статей 3, 39 КПК України цими повноваженнями наділений відповідно до посади начальник відділу СУ ГУНП в Дніпропетровській області, який 08 вересня 2020 року доручив провести досудове розслідування слідчому відділу СУ ГУНП в Дніпропетровській області. Того ж дня заступник начальника Головного управління - начальник СУ НП в Дніпропетровській області створив слідчу групу у цьому кримінальному провадженні. Кримінальне правопорушення, усупереч твердженням захисника, було вчинено в межах територіальної юрисдикції вказаного слідчого управління.
Твердження захисника про відсутність у слідчих ОСОБА_17 і ОСОБА_18 повноважень слідчих на час проведення ними процесуальних дій суперечать матеріалам кримінального провадження, оскільки вони були включені до групи слідчих відповідно до вказаної вище постанови керівника органу досудового розслідування від 08 вересня 2020 року (т. 2 а. пр. 19-20), відомості про що у встановленому порядку було внесено до ЄРДР. Отже, усупереч доводам сторони захисту, повноваження слідчих на участь у досудовому розслідуванні були об'єктивно підтверджені.
Доводи захисника про те, що в цьому кримінальному провадженні було порушено вимоги ч. 3 ч. 2 ст. 242 КПК України, у зв'язку з непроведенням судово-психіатричної експертизи стосовно ОСОБА_9 є неприйнятними.
Відповідно до вказаних законодавчих приписів слідчий або прокурор зобов'язані забезпечити проведення експертизи щодо визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності.
Як вбачається із матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_9 перебував у реєстрі лікаря-психіатра з діагнозом F06.65, однак рішенням лікарсько-консультативної комісії диспансерного психіатричного відділення знятий з цього реєстру ще в 2008 році.
Відомостей, які б викликали сумнів щодо осудності або обмеженої осудності ОСОБА_9 під час або після вчинення кримінального правопорушення, сторони, судам першої та апеляційної інстанцій не надавали і не порушували питання про проведення стосовно нього відповідної експертизи з метою з'ясування його психічного стану. Тому передбачених законом підстав для проведення відповідної експертизи не було.
Доводи захисника, наведені в касаційній скарзі, про те, що суд першої інстанції належно не встановив особи цивільних позивачів, є необґрунтованими, оскільки в матеріалах кримінального провадження містяться копії документів, які підтверджують, що ОСОБА_7 і ОСОБА_19 є дочками загиблого ОСОБА_12 . Твердження захисника про те, що суд задовольнив вимоги цивільних позивачів за відсутності жодних доказів спричинення їм моральної шкоди внаслідок кримінального правопорушення, є неприйнятними.
За усталеною судовою практикою розмір відшкодування моральної шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) і з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у його житті, часу та зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, тощо.
Під час визначення розміру моральної шкоди, спричиненої смертю ОСОБА_12 його дружині ОСОБА_11 і дочкам ОСОБА_7 і ОСОБА_10 , місцевий суд урахував тяжкість непоправних наслідків у виді смерті людини, глибину душевних страждань цивільних позивачів, характер вимушених змін у їхньому житті, порушення родинних зв'язків та інші обставини кримінального провадження. Виходячи із засад розумності та справедливості суд першої інстанції частково задовольнив цивільні позови і стягнув із ОСОБА_9 на користь кожного з цивільних позивачів по 150 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Усупереч твердженням захисника, немає підстав сумніватися в тому, що цивільним позивачам дійсно спричинено моральної шкоди внаслідок загибелі ОСОБА_12 . Місцевий суд обґрунтовано визначив розмір морального відшкодування, з яким погодився і апеляційний суд, тому зменшенню він не підлягає.
Жодних аргументів у чому саме полягає незаконність або необґрунтованість рішення суду в частині стягнення з ОСОБА_9 майнової шкоди на користь потерпілої ОСОБА_7 , окрім самої констатації незгоди з ним, захисник у касаційній скарзі не навів.
Ухвалений обвинувальний вирок відповідає статтям 370, 374 КПК України.
Крім того, подібні викладеним у касаційній скарзі доводи про незаконність засудження ОСОБА_9 за ч. 2 ст. 286 КК України були предметом ретельної перевірки в апеляційному порядку. Суд апеляційної інстанції, переглянувши вирок з додержанням правил статей 404, 405 КПК України, проаналізувавши й зіставивши з матеріалами кримінального провадження всі аргументи сторони захисту, дав на них вичерпні відповіді й умотивовано залишив без задоволення подану захисником апеляційну скаргу.
Зміст постановленої ухвали узгоджується з положенням ст. 419 КПК.
Істотних порушень норм права, які тягнуть за собою обов'язкове скасування оспорюваних судових рішень і призначення нового розгляду в суді першої інстанції, про що йдеться в поданій скарзі, під час касаційного розгляду не встановлено.
Тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
Вирок Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 04 березня 2024 року й ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2024 року щодо ОСОБА_9 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_8 - без задоволення.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді
ОСОБА_20 ОСОБА_2 ОСОБА_3