Рівненський апеляційний суд
Іменем України
02 грудня 2025 року м. Рівне
Справа № 569/6898/25
Провадження № 11-кп/4815/699/25
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Рівненського апеляційного суду в складі:
Суддів - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3
за участю секретаря судового засідання - ОСОБА_4
прокурора - ОСОБА_5
обвинуваченого - ОСОБА_6
захисника-адвоката ОСОБА_7
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції з ДУ “Рівненський слідчий ізолятор» кримінальне провадження № 62024240030001696 від 06.09.2024 року щодо ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , українця, громадянина України, уродженця м. Луцьк, проживаючого в АДРЕСА_1 , військовослужбовця, раніше судимого вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03.02.2025 року за ч. 1 ст. 289 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк три роки із звільненням від його відбування на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком в один рік, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, за апеляційною скаргою захисника-адвоката ОСОБА_7 на вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 26 серпня 2025 року, -
Вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 26 серпня 2025 року ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, і призначено покарання - п'ять років позбавлення волі.
Зараховано ОСОБА_6 у строк покарання строк попереднього ув'язнення з 18.03.2025 року до набрання вироку законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03.02.2025 року щодо ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 289 КК України ухвалено виконувати самостійно.
Як визнав доведеним суд, ОСОБА_6 , будучи військовослужбовцем Збройних Сил України, проходячи військову службу по мобілізації на посаді курсанта 1 навчального взводу 3 навчальної роти військової частини НОМЕР_1 , у порушення вимог ст. ст. 17, 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. ст. 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, ч. 1 ст. 1, ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», діючи умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, в умовах воєнного стану, за відсутності поважних причин 22.07.2024 року не з'явився з лікувального закладу до розташування військової частини НОМЕР_1 , і відправився за місцем проживання ( м. Луцьк Волинської області), де проводив час на власний розсуд, окрім перебування в лікувальному закладі Волинської області у період часу з 14.11.2024 по 18.11.2024 року, припинивши виконувати свій конституційний обов'язок щодо захисту суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості України.
В апеляційній скарзі адвокат ОСОБА_7 , покликаючись на незаконність вироку, доводить, що висновки суду, викладені у вироку, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, що призвело до безпідставного засудження за ч. 5 ст. 407 КК України ОСОБА_6 , який не вважає себе військовослужбовцем ЗСУ, оскільки присягу не приймав.
На думку апелянта, сторона обвинувачення не довела суб'єктивну частину інкримінованого ОСОБА_6 кримінального правопорушення, а саме вину, тобто психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Просить оскаржуваний вирок скасувати та закрити кримінальне провадження.
Іншими учасниками судового розгляду вирок в апеляційному порядку не оскаржено.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи захисника - адвоката ОСОБА_7 та обвинуваченого ОСОБА_6 на підтримання апеляційної скарги, доводи прокурора, який а вважає вирок законним і просить залишити його без змін, перевіривши матеріали кримінального провадження й обговоривши викладене в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню.
Відповідно до положень ст. 94 КПК України, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Висновок суду першої інстанції про доведеність вини ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, за яке його засуджено, підтверджується сукупністю доказів, розглянутих в судовому засіданні, і є обґрунтованим.
Всупереч твердженням, викладеним апелянтом в апеляційній скарзі, та при апеляційному розгляді, матеріали кримінального провадження містять достатньо належних і беззаперечних доказів, які свідчать про доведеність вини ОСОБА_6 у нез'явленні вчасно на військову службу без поважних причин тривалістю понад три доби в умовах воєнного стану.
Як в ході досудового розслідування, так і під час судового слідства, ОСОБА_6 , який заперечує свою вину в інкримінованому кримінальному правопорушенні, підтвердив, що був призваний на період мобілізації до ЗСУ, проходив військову службу по мобілізації за місцем розташування військової частини НОМЕР_1 і перебував на полігоні неподалік АДРЕСА_2 . Під час проходження служби у нього погіршилося самопочуття, був направлений до лікувального закладу, де проходив лікування. Не заперечував, що самовільно без дозволу персоналу залишив медичний заклад, не повернувся на військову службу, а поїхав за місцем свого проживання у м. Луцьк, де близько тижня ще лікувався, а потім займався власними справами.
Вказує, що у нього відсутній умисел на вчинення кримінального правопорушення, оскільки не вважає себе військовослужбовцем, так як не прийняв присягу.
Згідно ч. 5 ст. 407 КК України відповідальність настає за самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем, за нез'явлення його вчасно на службу без поважних причин, вчинені в бойовій обстановці, і за ці ж дії тривалістю понад три доби, вчинені в умовах воєнного стану.
Не з'явлення вчасно на службу полягає в тому, що залишивши військову частину або місце служби на законній підставі, та маючи об'єктивні можливості для повернення в установлений час, військовослужбовець своєчасно в частину не з'являється і перебуває за її розташуванням понад встановлений строк.
У цьому випадку ухилення від несення обов'язків військової служби здійснюється шляхом бездіяльності.
Поважними причинами не з'явлення в строк на службу слід вважати такі об'єктивні фактори, що перешкоджають своєчасно з'явитися в частину (стихійне лихо, затримання органами влади, хвороба, перебування на лікуванні, тощо).
Початком не з'явлення на службу вважається закінчення установленого строку з'явлення, а кінцем - час повернення в частину або затримання.
Суб'єктом вказаного злочину є військовослужбовець. Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу. Мотиви злочину можуть бути різними та на кваліфікацію не впливають.
Твердження сторони захисту про відсутність в ОСОБА_6 умислу на вчинення кримінального правопорушення, який не вважає себе військовослужбовцем, оскільки не приймав присягу, не є переконливим, і спростовуються, як показаннями свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , які зазначили, що ОСОБА_6 , будучи військовослужбовцем, перебуваючи на лікуванні, самовільно залишив лікувальний заклад та не повернувся в розташування військової частини НОМЕР_1 за місцем служби, так і письмовими доказами, наявними у провадженні.
Зокрема, з витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 174 від 22.06.2024 року вбачається, що на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Указу Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», поіменного списку ІНФОРМАЦІЯ_2 № 6450 від 21.06.2024 (вх. № 3458 від 22.06.2024) солдат запасу ОСОБА_6 зарахований до списків особового складу частини курсантом 1 навчального взводу 3 навчальної роти, якого вважати таким, що з 22.06.2024 року приступив до виконання службових обов'язків.
Таким чином, днем початку військової служби для ОСОБА_6 є 22.06.2022 року (день відправлення у військову частину з ІНФОРМАЦІЯ_2 ), а, відтак, саме з цієї дати він набув статусу військовослужбовця і є суб'єктом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України.
З урахуванням обставин справи та доказів, які містяться в матеріалах провадження, вина ОСОБА_6 встановлена належними та допустимими доказами.
Зібраними в кримінальному провадженні доказами підтверджено, що ОСОБА_6 вчинив цілеспрямовані дії за власною волею, усвідомлюючи зміст і характер вчинених дій, за відсутності поважних причин, які б перешкодили йому своєчасно повернутися на військову службу після лікування.
У даній справі достовірно встановлено, що ОСОБА_6 направлено на консультацію до лікаря у зв'язку із хворобою, що підтверджується медичним направленням № 489 від 09.07.2024 року.
Медичні дані на військовослужбовця ОСОБА_6 свідчать, що останній перебував на стаціонарному лікуванні з 18.07.2024 року з діагнозом інфікована бокова кіста шиї справа, 19.07.2024 року йому проведено видалення кісти, а 21.07.2024 року ОСОБА_6 самовільно покинув межі лікувального закладу без дозволу персоналу та не повернувся ні в лікувальний заклад, ні до військової частини.
Згідно копії акту службового розслідування від 22.08.2024 року, солдат ОСОБА_6 21.07.2024 року у військову частину НОМЕР_1 не прибув, про виписку із стаціонарного лікування не повідомив, місцезнаходження його невідоме. На телефонні дзвінки повідомляв, що знаходиться на лікуванні, з 27.07.2024 року на зв'язок не виходив. Заходи із розшуку ОСОБА_6 результатів не дали, його місцезнаходження встановити не вдалося.
В ході апеляційного розгляду також встановлено, що ОСОБА_6 перебував на стаціонарному лікуванні з 14.11.2024 року по 18.11.2024 року, що підтверджується листом КП «Медичне об'єднання Луцької міської територіальної громади» №3400/2.8.24 від 19.11.2024 року.
Інших доказів колегії суддів про перебування ОСОБА_6 на лікуванні ні стороною захисту, ні самим ОСОБА_6 не надано, як і не встановлено і наявність об'єктивних факторів, які б перешкодили ОСОБА_6 своєчасно з'явитися за місцем проходження служби після лікування.
При обранні покарання обвинуваченому ОСОБА_6 суд, як видно з вироку, дотримався положень ст. 65 КК України щодо загальних засад призначення покарання та роз'яснень, що містяться в п.п. 2, 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 року (з послідуючими змінами) «Про практику призначення судами кримінального покарання», врахував характер та ступінь вчиненого в умовах воєнного стану злочину, віднесеного законом до тяжких злочинів, особу ОСОБА_6 , який раніше судимий, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває, відсутність обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, і призначив йому мінімальне покарання, передбачене санкцією ч. 5 ст. 407 КК України, належним чином вмотивувавши прийняте рішення, яке з урахуванням ухилення від проходження військової служби в особливий період, не можна вважати надто суворим та невідповідним для попередження вчинення ОСОБА_6 нових злочинів.
З урахуванням того, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України, і в умовах збройної агресії з боку іншої держави набуває особливого значення, покарання за самовільне залишення військовослужбовцем військової частини чи місця служби в умовах воєнного стану повинно досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень, як засудженим, так і іншими особами.
Вчинений військовослужбовцем ОСОБА_6 умисний тяжкий злочин представляє значну суспільну небезпечність, а звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя та безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації, що узгоджується з висновками, викладеними у постановах ККС Верховного Суду від 05.02.2024 року у справі № 625/67/23, від 15.11.2023 року у справі № 641/1067/23, від 19.03.2024 року справа №676/4559/22.
Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які б слугували безумовними підставами для скасування або зміни судового рішення, при розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції не встановлено.
Керуючись ст.ст. 404-405, 407, 419 КПК України, колегія суддів, -
Вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 26 серпня 2025 року щодо ОСОБА_6 залишити без змін, а апеляційну скаргу захисника-адвоката ОСОБА_7 - без задоволення.
Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку до Касаційного кримінального суду Верховного Суду протягом трьох місяців з моменту оголошення ухвали, а ОСОБА_6 - в той же строк з моменту отримання копії ухвали.
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3