Провадження № 22-ц/803/9990/25 Справа № 175/15092/24 Суддя у 1-й інстанції - Білоусова О. М. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
03 грудня 2025 року Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді: Ткаченко І.Ю.,
суддів: Свистунової О.В., Пищиди М.М.
за участю секретаря: Триполець В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до Краматорської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області, третя особа: Друга державна нотаріальна контора м. Краматорська про визначення додаткового строку для прийняття спадщини
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2025 року,-
04 жовтня 2024 року позивач звернулася до суду з позовом до Краматорської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області, третя особа: Друга державна нотаріальна контора м. Краматорська про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, в якому вказує, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла знайома позивачки - ОСОБА_2 . Зазначає, що після себе ОСОБА_2 залишила заповіт від 26.08.1998 року (за життя ніколи не говорила про нього), яким все своє майно заповідала позивачці. Спільно зі ОСОБА_2 позивачка не проживала, спільного побуту не мала, про заповіт дізналася у серпні 2024 року коли знайшла його серед документів померлої. Після смерті ОСОБА_2 залишилось спадкове майно, яке складається з домобудівлі, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка під домобудівлею. З метою отримання спадщини позивачка звернулась до державного нотаріуса Другої краматорської державної нотаріальної контори Костюкової Н.С. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_2 та отримала постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, оскільки пропустила строк на прийняття спадщини. Вважає, що пропустила строк подання заяви з поважних причин та просить встановити додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини (а.с. 1).
Рішенням Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2025 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Краматорської міської військової адміністрації Краматорського району Донецької області, третя особа: Друга державна нотаріальна контора м. Краматорська про визначення додаткового строку для прийняття спадщини - відмовлено (а.с. 47-48).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на незаконність рішення суду першої інстанції, ухвалене з порушенням норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Крім того, надав невірну оцінку діючого цивільного законодавства України щодо прийняття спадщини.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог позовної заяви, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення змінити в частині обґрунтування підстав відмови в задоволенні позову виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способом захисту цивільних прав може бути визнання права.
У статті 12 ЦПК України, зазначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , актовий запис №116.
26.08.1998 ОСОБА_2 склала заповіт, зареєстрований в реєстрі за №1-4540, за яким все своє майно, де б воно не знаходилося та з чого б не складалося заповіла ОСОБА_1 .
Згідно листа державного нотаріуса Другої краматорської державної нотаріальної контори Костюкової Н.С. від 09.04.2025 року № 340/01-16, 24.02.2001 року була відкрита спадкова справа стосовно ОСОБА_2 за № 130/2001.
23.09.2024 року Другою краматорською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2299, було видано Свідоцтво про право на спадщину, на ім'я ОСОБА_3 . Інших свідоцтв видано не було. Зазначила, що надати копію спадкової справи немає можливості, так як документи передані до Донецького обласного державного нотаріального архіву, який знаходиться на території міста Донецьк, що є тимчасово окупованою територією.
Відмовляючи у задоволенні позовної заяви, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів поважності причин пропуску строку на подання заяви про прийняття спадщини, а також позов пред'явлено до неналежного відповідача.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав у задоволенні позову, оскільки такий висновок відповідає обставинам справи та є правильним, однак суд першої інстанції обґрунтовуючи такі висновки не врахував положення пункту 5 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України та помилково застосував до даних правовідносин положення Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Згідно пунктів 1, 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції 2003 року) цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року і застосовується до цивільних правовідносин, що виникли після набрання ним чинності.
За змістом зазначеного припису відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до 01 січня 2004 року.
У разі відкриття спадщини до зазначеної дати (строк на прийняття якої закінчився до 01 січня 2004 року) або якщо вона була прийнята хоча б одним із спадкоємців, до таких спадкових відносин застосовуються норми ЦК Української РСР.
У листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» також вказано, що при вирішенні спорів про спадкування, спадщина по яких відкрилась і була прийнята до 01 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК України, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР.
Зазначене положення підтверджується висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 06 лютого 2019 року № 14-608цс18 (справа № 145/797/15-ц) та Верховним Судом у постанові від 15 травня2019 року № 61-39068св18 (справа № 391/769/17).
Враховуючи вищевикладене, оскільки спадкодавець ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , тому підлягають застосуванню положення Цивільного Кодексу УРСР, які діяли на час смерті спадкодавця.
Відповідно до частин першої, другої статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.
Згідно з частиною першою статті 534 ЦК ЦК УРСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.
Складеним у 1998 році заповітом ОСОБА_2 на випадок своєї смерті заповіла своє майно, де б воно не було із чого б не складалось ОСОБА_1 .
Згідно зі статтею 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений у статті 21 цього Кодексу.
Відповідно до статті 526 ЦК УРСР місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця (стаття 17 цього Кодексу), а якщо воно невідоме, - місцезнаходження майна або його основної частини.
Відповідно до частини першої статті 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями.
У частині першій та другій статті 549 ЦК УРСР передбачено, що визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Аналіз змісту статей 548, 549 ЦК УРСР свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини. Вказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2023 року у справі № 463/9696/20 (провадження № 61-7014св22), вказано, що під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, маються на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо. Ураховуючи наведене, прийняття спадщини може бути підтверджено діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать про те, що в шестимісячний строк із дня відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном або подали державній нотаріальній конторі заяву про прийняття спадщини.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року у справі № 305/235/17 (провадження № 61-11869св19) зазначено, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов'язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.
Доказів на підтвердження фактичного вступу ОСОБА_1 в управління та володіння спадковим майном після померлої ОСОБА_2 матеріали справи не містять.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, спадкодавець помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідно шестимісячний строк на прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 сплив.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що про існування заповіту, складеного ОСОБА_2 їй не було відомо, а про заповіт дізналася у серпні 2024 року, коли знайшла його серед документів померлої, не є поважною причиною пропуску строку на звернення із заявою про прийняття спадщини.
Апеляційний суд звертає увагу, що строк на прийняття спадщини закінчився більш ніж за 20 років до моменту звернення позивача до суду із даним позовом.
Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Разом з тим, апеляційний суд погоджується з доводами апеляційної скарги, щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріально права.
Невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права згідно пунктів 3 та 4 частини першої статті 376 ЦПК України є підставами для зміни рішення.
З огляду на те, що суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, проте, помилковими є мотиви відмови в задоволенні позову, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Зазначене не позбавляє позивачку права звернутися з відповідним позовом до суду.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції зміні в частині мотивів відмови в задоволенні позовних вимог, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 21 липня 2025 року - змінити в частині обґрунтування підстав відмови у задоволенні позовної заяви, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Повний текст постанови складено 04 грудня 2025 року.
Судді: