Провадження № 22-ц/803/8607/25 Справа № 201/4197/25 Суддя у 1-й інстанції - Батманова В. В. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
03 грудня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Агєєва О.В.,
суддів: Космачевської Т.В., Халаджи О.В.
за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №175/7912/24 за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про стягнення коштів, за апеляційною скаргою представника Державної казначейської служби України - Тараненко Марини Сергіївни на рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 30 червня 2025 року, ухвалене у складі судді Батманової В.В., -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до Соборного районного суду міста Дніпра до Дніпровської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про стягнення коштів.
В обґрунтування позову позивач посилався на те, що 28 жовтня 2022 року рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська у справі № 201/1611/22 стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди за незаконне кримінальне переслідування - 300 000 грн.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року рішення суд першої інстанції змінено, збільшено розмір стягнутої судом моральної шкоди з 300 000 грн. до 900 000 грн.
11 жовтня 2023 року Верховий суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив касаційні скарги Дніпропетровської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України задовольнити частково, а саме: в рішенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2022 року та постанові Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року змінити абзац другий та третій відповідних резолютивних частин у такій редакції: «Стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 900 000,00 грн.», в інших частинах рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2022 року (незміненій) та постанова Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року залишена без змін.
15 листопада 2023 року Жовтневим районним судом м.Дніпропетровська позивачу видано виконавчий лист.
ГУ ДКСУ у Дніпропетровській області 04 січня 2024 року отримало заяву позивача про стягнення моральної шкоди і виконавчий документ.
Станом на 02 квітня 2025 року відповіді на звернення останнього не надійшло, рішення суду по відшкодуванню моральної шкоди у розмірі 900 000 грн. не виконано і не виконується.
Позивач зазначає, що днем початку прострочення держави-боржника та нарахування 3% річних та індексу інфляції є 05 квітня 2024 року, а відтак за період з 05 квітня 2024 року по 31 березня 2025 року 3% річних від суми основного боргу складають 26 575,56 грн. та інфляційні втрати за цей період складають 109 500 грн., які позивач просить стягнути з відповідачів.
Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 30 червня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Дніпровської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про стягнення коштів задоволено. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 індекс інфляції від суми стягнутої шкоди в розмірі 109 500 грн., 3% річних від суми стягнутої шкоди в розмірі 26 575,56 грн., що разом становить 136 075, 56 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Представник ДКСУ в Дніпропетровській області - Тараненко М.С. подала апеляційну скаргу в якій не погоджується із постановленим рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 30 червня 2025 року та вважає його таким, що підлягає скасуванню, як ухваленого з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права.
В обґрунтування скарги зазначає, що 15 листопада 2023 року Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська видав позивачу виконавчий лист у справі №201/1611/22 згідно рішення суду, яке набрало законну силу 11 жовтня 2023 року і в якому зазначено про стягнення з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 900 000 гривень.
Вказує, що виконавчий лист суду з відповідними документами ГУ ДКСУ України у Дніпропетровській області отримало 04 січня 2024 року. Зазначений виконавчий документ ГУ було скеровано для виконання до Державної казначейської служби України відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845.
Зауважує, що Абзацом другим підпункту 1 пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України та пунктом 3 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок № 845), передбачено, що безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за черговістю надходження таких рішень до органів Казначейства.
У порядку черговості та у межах суми, передбаченої законом про Державний бюджет України на відповідний рік, Казначейством за рахунок коштів державного бюджету, а саме за рахунок коштів бюджетної програми КПКВК 3504030 «Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб» (далі - бюджетна програма КПКВК 3504030).
Зазначає, що суд першої інстанції не врахував визначеного законодавством України механізму виконання судових рішень про відшкодування шкоди за рахунок Держави та повноважень Казначейства.
Вказує, що згідно з пунктом 35 Порядку №845, Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації), зокрема, шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду.
Зауважує, що у разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього порядку стягувачі подають документи, зазначені у пункті 6 цього порядку, до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду (пункт 36 Порядку). Пункти 36-37 Порядку №845 передбачають порядок листування органу Казначейства із заподіювачем шкоди, а також те, що після вчинення відповідних дій орган Казначейства надсилає до Казначейства зазначені документи (відомості). Для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету (пункт 38 Порядку № 845).
Згідно з пунктом 3 Порядку №845, рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства.
Повідомляє, що ані Порядок №845, ані будь-який інший акт законодавства НЕ встановлюють для Казначейства строку для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно із судовими рішеннями про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
Звертає увагу, що акти спеціального законодавства не передбачають можливості нарахування інфляційних втрат та 3% річних у разі/після виконання рішення суду про відшкодування шкоди Державою.
Бюджетний кодекс України ухвалено 08 липня 2010 року, а Порядок №845 - 03 серпня 2011 року. Натомість Цивільний кодекс України ухвалено у 2003 році, тобто нормативно-правові акти, що визначають механізм виконання рішень про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, прийняті значно пізніше ЦК України та є спеціальними по відношенню до нього.
Вказує, що суд, помилково дійшов висновку, що стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії виконання судових рішень» (далі Закон №4901-VI) встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення та на користь стягувача мають бути стягнуті 3% річних та інфляційні втрати за період прострочення виконання такого рішення.
Згідно зі статтею 2 Закону №4901-VI, держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган; державні підприємство, установа, організація. Стаття 3 Закону №4901-VI передбачає, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Механізм виконання рішень, на які поширюється дія Закону про гарантії, регламентований пунктами 33, 47 - 52 розділу «Безспірне списання коштів державного бюджету за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів» Порядку №845.
Звертає увагу, що Закон №4901-VI встановлює строк для виконання та визначає обов'язок нарахування компенсації винятково за рішеннями суду про стягнення коштів з державного органу. Однак, поданий позивачем виконавчий документ містить резолютивну частину про стягнення шкоди з Державного бюджету України, виконання якого здійснюється відповідно до п.п.35 - 40 Порядку №845 за рахунок бюджетної програми КПКВК 3504030 (а не відповідно до Закону №4901-VI).
Таким чином, суд першої інстанції не взяв до уваги, що правова регламентація відносин щодо виконання судових рішень, боржниками за якими є в одному випадку державний орган, а в іншому - держава (бюджет), відрізняється, і застосування судом нормативних положень з однієї сфери правовідносин до іншої є помилковим.
Вважає, що суд першої інстанції невірно застосував норми Закону №4901-VI та помилково не взяв до уваги механізм безспірного списання коштів державного бюджету для відшкодування шкоди (у даному випадку за судовим рішенням), визначений п.п.35 - 40 Порядку №845.
Зазначає, що частина друга статті 1 ЦК України визначає, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Наголошує, що спірні правовідносини у цій справі виникли з підстав виконання Казначейством (як суб'єктом владних повноважень) судового рішення про безспірне списання коштів Державного бюджету України (відшкодування шкоди Державою).
Тобто ці правовідносини не регулюються цивільним законодавством відповідно до частини першої статті 1 ЦК України, отже застосування до них будь-яких положень ЦК України є неможливим.
Посилаючись на Постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15-ц та від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц, зауважує, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який підлягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення суми.
Тобто Велика Палата визначає такі обов'язкові умови застосування частини другої статті 625 ЦК України, зокрема, встановлення законом або договором конкретного строку для виконання боржником відповідного грошового зобов'язання; невчинення боржником дій щодо виконання грошового зобов'язання у визначений строк.
Звертає увагу суду, що Порядок №845 не передбачає строку для виконання рішень суду про відшкодування шкоди з державного бюджету та нарахування 3% річних, інфляційних витрат за несвоєчасне виконання рішення.
Зауважує, що оскільки законодавство, яке визначає механізм відшкодування за рахунок державного бюджету шкоди, не передбачає строку виконання судових рішень про відшкодування шкоди з Державного бюджету України, то, відповідно, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних та інфляційних витрат за несвоєчасне виконання рішення.
Вказує, що списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) на виконання рішень судів здійснюється з часу встановлення щодо таких видатків бюджетних призначень у законі про Державний бюджет України або у змінах до них.
Отже, судове рішення про стягнення з Державного бюджету України (зокрема, за КПКВК 3504030) коштів, без встановлених бюджетних призначень законом про Державний бюджет України на відповідний рік (наприклад, про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних), не може бути виконане Казначейством.
Крім того, його виконання матиме наслідком відповідальність за нецільове використання бюджетних коштів.
У зв'язку з чим просить апеляційну скаргу задовольнити, а оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Позивач своїм правом на подачу відзиву не скористався.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Представник відповідача у судовому засіданні апеляційного суду підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з'явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Судом встановлено, що 28 жовтня 2022 року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі № 201/1611/22 стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди за незаконне кримінальне переслідування 300 000,00 грн.
04 квітня 2023 року Дніпровський апеляційний суд постановив у справі № 201/1611/22 апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2022 року в частині розміру моральної шкоди змінити з 300 000,00 грн. на 900 000,00 грн.
11 жовтня 2023 року Верховий суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду частково задовольнив касаційні скарги Дніпропетровської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України, змінивши резолютивні частини рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 28 жовтня 2022 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року, виклавши абзац другий та третій відповідних резолютивних частин у редакції: «Стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 900 000 грн.», в інших частинах рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
15 листопада 2023 року Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська видав позивачу виконавчий лист №201/1611/22 згідно рішення суду, яке вступило в законну силу 11 жовтня 2023 року, і в якому зазначено про стягнення з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 900 000 грн.
04 січня 2024 року заяву про стягнення моральної шкоди за виконавчим листом з відповідними документами отримано Головним управлінням Державної казначейської служби у Дніпропетровській області.
Також повторну заяву Головне Управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області отримало 21 червня 2024 року, а 24 червня 2024 року повторну заяву отримала Державна казначейська служба України.
Станом на 02 квітня 2025 року відповіді на звернення не надійшло, рішення суду по відшкодуванню моральної шкоди у розмірі 900 000 грн. не виконано.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову, оскільки згідно з пунктом 47 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого установою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року №845, в Казначействі відкривається відповідний рахунок та перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження необхідних документів та відомостей за наявності відповідних бюджетних асигнувань для здійснення безспірного списання коштів.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.
В апеляційній скарзі відповідач заперечує проти висновку суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, вважає, що суд неправильно застосував до правовідносин сторін положення ч.2 ст.625 ЦК України, вимоги Закону №4901-VI, БК України, Конституції України.
Відповідно до ч.3 ст.11, ч.1 ст.13 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Згідно з наведеним у ст.509 ЦК України визначенням, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника щодо кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу ч.2 та ч.3 ст.11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань наведені в ст. 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За змістом ст.ст.524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі - рішення суду), та особливості їх виконання встановлює Закон №4901-VI.
Відповідно до ст.2 Закону №4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.
Стаття 3 Закону №4901-VI визначає особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу. В частині четвертій названої статті передбачено, що перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.
Згідно з ч.1 ст.5 Закону про гарантії у разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2023 року у справі №420/2411/19 зазначила, що ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 01 січня 2004 року, тоді як Закон №4901-VI був прийнятий 05 червня 2012 року та набрав чинності 01 січня 2013 року.
Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності Кодексом. Так само незмінним залишається припис ч.1 ст.5 Закону про гарантії, який не встановлює іншого, ніж у ч.2 ст.625 ЦК України, розміру процентів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України.
Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України.
Оскільки парламент прийняв Закон №4901-VI після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13 березня 2012 року №5-рп/2012 (абзац 7 пп. 3.1 п.3 мотивувальної частини)).
Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (відповідні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17, від 18 січня 2022 року у справі №910/17048/17, від 29 червня 2022 року у справі №477/874/19).
Велика Палата Верховного Суду вже зазначала про те, що ст.625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Отже, у ст.625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт).
Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц, від 19 червня 2019 року у справі №646/14523/15-ц).
У постанові від 19 червня 2019 року у справі №646/14523/15-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, згідно з яким положення ст. 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі №686/7081/21).
За змістом п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру, є частиною "права на суд" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява №18357/91) від 19.03.1997, "Бурдов проти Росії" (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява №59498/00) від 07.05.2002).
З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Бурдов проти Росії (№2)" (Burdov v. Russia (№ 2), § 96, 97, 99, 117, заява №33509/04) від 15.01.2009).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 у справі №686/21962/15-ц (п. 31) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20 січня 2016 року у справі №6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України "Про виконавче провадження" і до них не можна застосовувати приписи про цивільно правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (ст. 625 ЦК України)), а також від 02 березня 2016 року у справі №6-2491цс15 про те, що ст. 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а ч. 5 ст. 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень ст. 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (п. 45 постанови).
Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи ч.2 ст.625 ЦК України.
Розглядаючи справу №201/4197/25, суд першої інстанції правильно врахував, що Закон №4901-VI не обмежує поширення дії ст.625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у ст.625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (аналогічні висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі №686/7081/21).
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що положення ч.2 ст.625 ЦК України щодо стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат та 3% річних підлягають застосуванню до спірних правовідносин та відхиляє як безпідставні протилежні аргументи апеляційної скарги.
Перевіряючи правильність визначення судом періоду нарахування інфляційних втрат та 3% річних, колегія суддів враховує таке.
Згідно з ч. 2 ст. 3 Закону про гарантії стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України "Про виконавче провадження", із заявою про виконання рішення суду.
Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
У разі якщо стягувач подав не всі необхідні для перерахування коштів документи та відомості, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом п'яти днів з дня надходження заяви повідомляє в установленому порядку про це стягувача. У разі неподання стягувачем документів та відомостей у місячний строк з дня отримання ним повідомлення центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, повертає заяву стягувачу. Стягувач має право повторно звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для виконання рішення суду у визначені частиною другою цієї статті строки, перебіг яких починається з дня отримання стягувачем повідомлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів (ч. 3 ст. 3 Закону про гарантії).
В ч.4 ст.3 Закону про гарантії передбачено, що перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.
Подібні положення містить ч.6 ст.4 вищезгаданого Закону, згідно з якою перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 червня 2019 року у справі №646/14523/15-ц зробила висновок про те, що період прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України слід рахувати з дня пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Проте у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі №686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку щодо обчислення початку періоду прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України та зазначила про те, що з огляду на припис ч.4 ст.3 Закону №4901-VI прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України.
Тому припис ч.2 ст.625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (зокрема, неподання ним упродовж тривалого часу виконавчого документа до органу ДКС України задля отримання можливості додатково стягнути з держави 3% річних та інфляційні втрати через штучне збільшення періоду прострочення).
У свою чергу наведене системне тлумачення ч.2 ст.625 ЦК України, ст.ст.3-5 Закону №4901-VI сприятиме дисциплінуванню поведінки стягувача під час пред'явлення ним виконавчого документа в порядку визначеному вказаним Законом, виданого на виконання судового рішення про стягнення коштів з держави, адже за такого підходу до визначення моменту прострочення держави у спірних правовідносинах стягувач буде обізнаним, що умовою нарахування 3% річних та інфляційних втрат є неперерахування державою стягувачу протягом визначеного ч.4 ст.3 Закону №4901-VI строку коштів за наслідком його звернення із заявою про виконання рішення суду, тоді як час, який передує завершенню цього строку, не входить до періоду прострочення виконання державою рішення суду за який може бути заявлені стягувачем відповідні нарахування.
Отже, в разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) ст.625 ЦК України та ч.1 ст.5 Закону №4901-VI установлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. До того ж застосування наведеного механізму стимулюватиме виконання державою судових рішень про стягнення з неї коштів межах визначеного ч.4 ст.3 Закону №4901-VI строку, оскільки у протилежному разі - прострочення виконання рішення суду є підставою для нарахування та стягнення з держави 3% річних та інфляційних втрат.
Зважаючи на вищевикладене, позивач у цій справі вправі був заявити до стягнення з відповідача 3% річних та інфляційні втрати за прострочення виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
Протилежні аргументи апеляційної скарги про те, що до правовідносини сторін не підпадають під дію ч.2 ст.625 ЦК України та під дію ч.4 ст.3 та ч.1 ст.5 Закону №4901-VI є безпідставними та відхиляються колегією суддів.
Оскільки датою отримання заяви про стягнення моральної шкоди за виконавчим листом суду з відповідними документами ГУ ДКСУ у Дніпропетровській області є 04 січня 2024 року суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що тримісячний строк на виконання відповідачем рішення суду спливав 05 квітня 2024 року, а відтак за період з 05 квітня 2024 року по 31 березня 2025 року 3% річних від суми основного боргу складають 26 575,56 грн. та інфляційні втрати за цей період складають 109 500,00 грн.
Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що Великою Палатою Верховного Суду вже неодноразово розглядалося питання щодо застосування ч.2 ст.625 ЦК України та Закону №4901-VI до подібних правовідносин сторін.
Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v.United Kingdom) ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Доводи апеляційної скарги щодо посилання скаржника на пов'язаність виконання судових рішень із наявністю бюджетних асигнувань колегія суддів відхиляє, та зазначає, що відсутність коштів у державних органів не є підставою для невиконання грошового зобов'язання, оскільки Конституцією України передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильність висновків суду першої інстанції і не тягнуть його скасування.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Соборного районного суду м. Дніпра від 30 червня 2025 року немає.
Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на висновок про залишення апеляційних скарг без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу представника Державної казначейської служби України - Тараненко Марини Сергіївни - залишити без задоволення.
Рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 30 червня 2025 року у цивільній справі № 175/7912/24 - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повний текст постанови складено 03.12.2025 року
Головуючий суддя О.В.Агєєв