04 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 120/47/25
адміністративне провадження № К/990/34795/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2025 року (суддя: Альчук М.П.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2025 року (судді: Сапальова Т.В., Капустинський М.М., Шидловський В.Б.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області (далі -відповідач, ГУНП у Вінницькій області), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ ГУНП у Вінницькій області від 18 грудня 2024 року № 191 о/с про звільнення зі служби в поліції підполковника поліції ОСОБА_1 , начальника відділення поліції Вінницького районного управління поліції ГУ НП у Вінницькій області;
- поновити на службі в Національній поліції в ГУНП у Вінницькій області підполковника поліції ОСОБА_1 на посаді начальника відділення поліції № 3 Вінницького районного управління поліції ГУНП у Вінницькій області;
- стягнути з ГУНП у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19 грудня 2024 року до дня поновлення на посаді;
- рішення суду в частині поновлення на службі в поліції ОСОБА_1 на посаді та стягнення заробітної плати в межах одного місяця звернути до негайного виконання.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що спірним наказом його звільнено зі служби в поліції за пунктом 7 (за власним бажанням) частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію». Він стверджує, що наказ видано з порушенням вимог зазначеної статті, оскільки рапорт про звільнення, який фактично був написаний та поданий ним 19 грудня 2024 року, із зазначенням дати « 05 грудня 2024 року», був підготовлений під тиском керівництва та не відображав його справжнього волевиявлення. Відповідно до пункту 8 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення №114) дострокове звільнення зі служби особи середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли гранично віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема за власним бажанням при наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків. У рапорті від 19 грудня 2024 року (датованому 05 грудня 2024 року) не зазначено жодних конкретних причин, які перешкоджають виконанню службових обов'язків. Ці обставини свідчать, що звільнення не відображало справжнього волевиявлення позивача, і підтверджують той факт, що він не хотів звільнятися за власним бажанням, а відповідач не з'ясував наявність чи відсутність причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків, як необхідну умову для звільнення позивача зі служби за власним бажанням. Крім того, позивач вказав, що скористався правом на відкликання рапорту про звільнення зі служби за власним бажанням, проте його заяви залишили без належного реагування.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2025 року, у позові ОСОБА_1 відмовлено.
Приймаючи рішення, суд першої та апеляційної інстанцій зазначили таке.
Підстави для звільнення зі служби в поліції визначені статтею 77 Закону України «Про Національну поліцію», пунктом 7 частини першої якої визначено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням. Пунктом 4 Розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до підпункту «ж» пункту 64 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків. Згідно з пунктом 68 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
Разом із тим, у межах строку, передбаченого пунктом 68 Положення № 114, сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк. Як зазначив суд апеляційної інстанції, такий висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 09 серпня 2019 року у справі № 815/1490/16, від 22 листопада 2019 року у справі № 813/740/17 та від 15 лютого 2021 року у справі № 160/3607/19.
Згідно з матеріалами справи, позивач подав рапорт про звільнення зі служби в поліції відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», за власним бажанням, у зв'язку наявністю поважних причин, розголошувати які він не бажає, зазначивши, що наполягає на звільненні з 19 грудня 2024 року. За таких обставин суди дійшли висновку, що видаючи наказ про звільнення позивача зі служби в поліції відповідач діяв відповідно до положень пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», підпункту «ж» пункту 64 та пункту 68 Положення № 114.
Доводи позивача про те, що рапорт про звільнення був написаний під тиском керівництва суди оцінили критично. Оцінюючи ці доводи, суди встановили, що відповідно до Висновку службового розслідування від 10 січня 2025 року, складеного за відомостями, викладеними у колективному зверненні працівників відділення поліції №3 Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області від 20 грудня 2024 року №48930-2024 Дисциплінарна комісія дійшла висновку, що відомості щодо вчинення психологічного тиску на позивача суперечать матеріалам, зібраним в ході службового розслідування. Доказів, які б підтверджували написання рапорту, датованого 05 грудня 2024 року, про звільнення під психологічним впливом, вчинення керівництвом щодо нього психологічного тиску, у тому числі звернень до правоохоронних органів щодо здійснення на нього тиску відповідачем, позивач не надав. Суд першої інстанції указав, що психологічний тиск, за доводами позивача, полягав у висловленій йому заступником начальника ГУНП у Вінницькій області ОСОБА_2 погрозі затримання в порядку статті 208 КПК України у зв'язку з конфліктними стосунками в колективі. Однак навіть у разі підтвердження такі дії не мали реального характеру через відсутність у особи правових підстав та повноважень для здійснення затримання. Також суд першої інстанції зауважив, що позивач є працівником поліції, а служба в поліції належить до державної служби особливого характеру, що передбачає професійне виконання службових обов'язків та високий рівень стресостійкості.
Суди попередніх інстанцій також критично оцінили доводи позивача щодо фактичного написання ним рапорту про звільнення 19 грудня 2024 року, а не 05 грудня 2024 року. Із оригіналів особової справи суд апеляційної інстанції встановив, що 05 грудня 2024 року подав рапорт про звільнення з Національної поліції України за власним бажанням, наполягаючи на звільненні з 19 грудня 2024 року у зв'язку з наявністю поважних причин, розголошувати які не має бажання. Від проходження медичного огляду МВЛК відмовився. На рапорті керівництвом проставлено резолюцію про погодження - «До наказу» з проставленою датою 05 грудня 2024 року. Наказом від 18 грудня 2024 року №191 позивача звільнено за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», з 19 грудня 2024 року, на підставі рапорту від 05 грудня 2024 року.
Оцінюючи доводи позивача щодо відсутності реєстрації рапорту про звільнення в електронній системі документообігу ГУНП у Вінницькій області на підтвердження вчинення щодо нього психологічного тиску щодо написання рапорту про звільнення 19 грудня 2024 року із датою « 05 грудня 2024 року», суд апеляційної інстанції в судовому засіданні дослідив копію наказу ГУНП у Вінницькій області від 18 грудня 2024 року №191 о/с з відміткою реєстрації в системі електронного документообігу, а також надану відповідачем у відповідь на адвокатський запит копію наказу ГУНП у Вінницькій області від 18 грудня 2024 року №191 о/с з відміткою реєстрації в системі електронного документообігу, реєстраційно-моніторингову картку, створену в СЕД до відповідного наказу. Щодо реєстрації рапорту від 05 грудня 2024 року суд апеляційної інстанції встановив, що Відділ документального забезпечення ГУНП у Вінницькій області здійснив моніторинг та за результатами перевірки рапорту позивача від 05 грудня 2024 року в СЕД не віднайшов. Зазначив, що згідно з поясненнями сторін, рапорт про звільнення зі служби в поліції, датований 05 грудня 2024 року, був написаний позивачем власноруч у приміщенні УКЗ ГУНП у Вінницькій області, що відповідає даті рапорту в матеріалах справи. Відповідно до підпункту 15 пункту 6 розділу II Інструкції з діловодства в системі Національної поліції України, затвердженої наказом Національної поліції України від 20 травня 2016 року №414, звернення (рапорти) працівників поліції, які стосуються їх службової діяльності, реєструються в підрозділі документального забезпечення, у якому такі особи проходять службу лише у разі необхідності. Відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 23 листопада 2016 року №1235, після накладення резолюції керівництвом Головного управління Національної поліції, рапорт надходить до служби виконавця та безпосереднього виконавця для його реалізації шляхом включення до наказу по особовому складу. При цьому суд апеляційної інстанції врахував, що на даний час СЕД працює в режимі дослідної експлуатації, точний перелік документів, які підлягають обов'язковій реєстрації не визначений, як і перелік винятків. З урахуванням встановлених обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідач дотримався процедури реєстрації вхідної документації та вимог Інструкції з діловодства в системі Національної поліції України, затвердженої наказом Національної поліції України від 20 травня 2016 року № 414.
На підставі викладеного суди попередніх інстанцій констатували, що наказ ГУНП у Вінницькій області від 18 грудня 2024 року № 191 о/с про звільнення позивача зі служби в поліції за власним бажанням з 19 грудня 2024 року є результатом розгляду добровільно та власноруч складеного рапорту позивача, підстави для його скасування відсутні. Оскільки інші вимоги позивача є похідними від основної вимоги про скасування наказу, вони задоволенню не підлягають.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначив пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та вказав на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування підпункту 15 пункту 6 розділу II Інструкції з діловодства в системі Національної поліції України, затвердженої наказом Національної поліції України від 20 травня 2016 року № 414 (далі - Інструкція №414), пункту 38 Типової інструкції з документування управлінської інформації в електронній формі та організації роботи з електронними документами в діловодстві, електронного міжвідомчого обміну, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 року № 55 (далі - Типова інструкція).
За доводами касаційної скарги, суди попередніх інстанцій помилково кваліфікували рапорт позивача про звільнення зі служби в поліції як такий, що стосується службової діяльності, а не питання проходження ним служби, унаслідок чого неправильно застосували підпункт 15 пункту 6 розділу ІІ Інструкції №414 та дійшли помилкового висновку про відсутність у відповідача обов'язку реєстрації такого рапорту. Скаржник зазначає, що згідно з пунктом 2 Порядку підготовки та видання наказів щодо проходження служби в поліції, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 23 листопада 2016 року № 1235, рапорт про звільнення включено до переліку документів з питань проходження служби. Крім того, пунктом 2 розділу III цього Порядку встановлено, що підставою для підготовки та видання наказів по особовому складу є саме документи з питань проходження служби. Відтак, на думку скаржника, у розглядуваному випадку підлягають застосуванню загальні вимоги Інструкції №414 щодо обов'язкової реєстрації документів у підрозділі документального забезпечення, незалежно від наявності чи відсутності «необхідності».
Крім того, скаржник вказує, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки тому, що Інструкція №414 була видана на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року №1242 та відповідала затвердженій цією постановою Типовій інструкції з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади. Проте 17 січня 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 55, якою затвердив та ввів в дію нову Типову Інструкцію, положення якої суттєво змінилися. Пунктом 3 цієї постанови Кабінет Міністрів України визнав такою, що втратила чинність, зокрема постанову Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1242. Скаржник стверджує, що з моменту введення в дію нової Типової Інструкції, Інструкція № 414 втратила чинність, оскільки не відповідала новій Типовій Інструкції. Відтак на його думку, суд апеляційної інстанції безпідставно керувався положеннями Інструкції №414.
Скаржник також зазначає, що відповідно до пункту 38 Типової Інструкції вхідні, внутрішні, вихідні та інші документи, незалежно від форми їх створення, підготовлені в установі, підлягають обов'язковій реєстрації в системі електронного документообігу. Відповідач у листі №92566-2025 підтвердив, що робота з документами в СЕД «МІА: Документообіг» здійснюється відповідно до Типової Інструкції. Відтак, скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність у відповідача обов'язку щодо реєстрації рапорту позивача про звільнення в СЕД «МІА: Документообіг».
Внаслідок цього, на думку скаржника, суди попередніх інстанцій безпідставно відкинули його доводи про те, що всі обставини, пов'язані з його звільненням, зокрема написання рапорту від 05 грудня 2024 року, мали місце саме 19 грудня 2024 року, та відповідач не мав правових підстав для включення його до наказу від 18 грудня 2024 року№ 191 о/с.
З посиланням на положення підпункту 27 пункту 6, пунктів 39, 40, 41, 43, 50 Типової Інструкції скаржник зазначає, що спірний наказ від 18 грудня 2024 року № 191 о/с підлягав обов'язковій реєстрації в СЕД «МІА: Документообіг» з обов'язковим: створенням реєстраційно-моніторингової картки у цій системі; нанесенням на документ штрих-коду або QR-коду, присвоєного системою. Обставини реєстрації наказу від 18 грудня 2024 року № 191 о/с в СЕД «МІА: Документообіг», які відповідно до Типової Інструкції мали б підтверджуватися реєстраційно-моніторинговою карткою, створеною у цій системі, водночас апеляційний суд встановив такі на підставі іншого документа під назвою «Реєстраційна картка», який був створений поза межами СЕД, у паперовій формі. Внаслідок неправильного застосування пункту 50 Типової Інструкції суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що факт реєстрації наказу в СЕД «МІА: Документообіг» 18 грудня 2024 року підтверджується нанесеною на нього текстовою позначкою «ВДЗ ГУНП у Вінницькій області. Наказ ГУНП у Вінницькій області по особовому складу №191 о/с від 18.12.2024».
Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідач жодним чином не спростував доводи позивача про те, що всі обставини, пов'язані зі звільненням, фактично мали місце 19 грудня 2024 року. Зокрема, відповідач не надав жодних належних і допустимих та достовірних доказів на підтвердження того, що рапорт про звільнення було подано 05 грудня 2024 року, а відповідний наказ № 191 о/с видано 18 грудня 2024 року. Натомість, доводи позивача у своїй сукупності підтверджують, що звільнення відбулося без його добровільного волевиявлення та з порушенням встановленого законом порядку документообігу, що свідчить про незаконність його звільнення зі служби в поліції.
Позиція інших учасників справи
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 вересня 2025 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2025 року у справі №120/47/25.
Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2025 року (суддя: Загороднюк А.Г.) призначено справу до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
05 грудня 2024 року ОСОБА_1 подав до ГУНП у Вінницькій області рапорт про звільнення з Національної поліції України за власним бажанням, в якому він просив звільнити його зі служби в поліції згідно з пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» за власним бажанням у зв'язку наявністю поважних причин, розголошувати які він не бажає, зазначивши, що наполягає на звільненні з 19 грудня 2024 року.
На рапорті керівництвом проставлено відповідну резолюцію про погодження - «До наказу» з проставленою датою 05 грудня 2024 року.
18 грудня 2024 року наказом ГУНП у Вінницькій області № 191о/с підполковника поліції ОСОБА_1 , начальника відділення поліції №3 Вінницького районного управління поліції ГУНП у Вінницькій області, звільнено зі служби в поліції за пунктом 7 (за власним бажанням) частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» з 19 грудня 2024 року.
Надалі позивач звернувся до начальника ГУНП у Вінницькій області із рапортом від 19 грудня 2024 року про відкликання попереднього рапорту у зв'язку із відсутністю дійсного волевиявлення.
Листом від 28 грудня 2024 року ГУНП у Вінницькій області повідомило позивача про неможливість реалізації рапорту від 19 грудня 2024 року у зв'язку з реалізацією рапорту від 05 грудня 2024 року.
Вважаючи протиправним наказ про звільнення, позивач звернувся до суду.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII).
Відповідно до частин першої, третьої, четвертої статті 59 цього Закону служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.
Видавати накази по особовому складу можуть керівники органів, підрозділів, закладів та установ поліції відповідно до повноважень, визначених законом та іншими нормативно-правовими актами, та номенклатурою посад, затвердженою Міністерством внутрішніх справ України.
Згідно з частиною першою статті 60 вказаного Закону проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
За змістом пункту 7 частини першою статті 77 Закону №580-VIІI поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.
Відповідно до частин другої та третьої статті 77 Закону №580-VIІI днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.
Пунктом 4 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №580-VIII передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
На час видання спірного наказу про звільнення діяли норми Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114 (далі - Положення №114, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин), яке визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки.
Згідно з пунктом 10 Положення №114 особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.
Підпунктом «ж» пункту 64 Положення №114 передбачено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Відповідно до пункту 68 Положення №114 особи рядового та начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніше, як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
За змістом пункту 8 Положення №114 дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема: за власним бажанням - при наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків; через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1242 «Про Типової інструкції з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади» наказом Національної поліції України від 20 травня 2016 року №414 затверджено Інструкцію з діловодства в системі Національної поліції (далі - Інструкція №414).
Ця Інструкція встановлює загальні вимоги до документування управлінської інформації та організації роботи з документами в центральному органі управління поліцією, міжрегіональних територіальних органах Національної поліції України, головних управліннях Національної поліції в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, областях, м. Києві, закладах та установах, що належать до сфери управління Національної поліції України, незалежно від способу фіксації та відтворення інформації, яка міститься в документах, уключаючи їх підготовку, реєстрацію, облік і контроль за виконанням.
Відповідно до пункту 15 Інструкції №414 звернення (рапорти) працівників органів та підрозділів поліції, що не стосуються їх службової діяльності реєструються та розглядаються в установленому порядку. Звернення (рапорти), які стосуються їх службової діяльності, у разі необхідності, реєструються в підрозділі документального забезпечення органу або підрозділу, у якому проходять службу такі особи та опрацьовуються відповідно до вимог цієї Інструкції, якщо інше не встановлено законодавчими або нормативно-правовими актами.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 року № 55 «Деякі питання документування управлінської діяльності» затверджено Типову інструкцію з документування управлінської інформації в електронній формі та організації роботи з електронними документами в діловодстві, електронного міжвідомчого обміну та Типову інструкцію з діловодства в міністерствах, інших центральних та місцевих органах виконавчої влади.
Пунктом 3 цієї постанови визнано такою, що втратила чинність, постанова Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1242 «Про затвердження Типової інструкції з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади».
Пунктом 6 цієї постанови доручено Міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади в тримісячний строк привести власні нормативно-правові акти, зокрема про затвердження інструкцій з діловодства для підприємств, що належать до сфери їх управління, у відповідність із цією постановою.
Відповідно до пункту 38 Типової інструкції з документування управлінської інформації в електронній формі та організації роботи з електронними документами в діловодстві, електронного міжвідомчого обміну (далі - Типова Інструкція) вхідні, внутрішні, вихідні, інші документи незалежно від форми їх створення, підготовлені в установі, реєструються в системі електронного документообігу, а у разі її відсутності вхідні та вихідні документи реєструються на веб-порталі системи взаємодії.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Спірні правовідносини, які склались у цій справі, зводяться до питання правомірності наказу ГУПН у Вінницькій області від 18 грудня 2024 року № 191 о/с, яким підполковника поліції ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділення поліції Вінницького районного управління поліції ГУ НП у Вінницькій області та зі служби в поліції за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону №580-VIІI (за власним бажанням) на підставі поданого ним рапорту про звільнення.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірний наказ є результатом розгляду добровільно та власноруч складеного позивачем рапорту про звільнення, а підстави для його скасування відсутні.
Не погоджуючись із зазначеними висновками, скаржник наполягає, що рапорт про звільнення був написаний під тиском, підтвердженням чого є те, що фактично написання такого рапорту із датою « 05 грудня 2024 року» відбулося 19 грудня 2024 року, спірний наказ також був виданий 19 грудня 2024 року (тобто «заднім числом»), про що, на його думку, свідчить відсутність належної реєстрації як рапорту, так і наказу в електронній системі документообігу ГУНП у Вінницькій області. Виходячи з наведеного, скаржник доводить, що його звільнення відбулося без реального та добровільного волевиявлення з його боку.
Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, для перевірки доводів позивача щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій положень підпункту 15 пункту 6 розділу II Інструкції №414, пункту 38 Типової інструкції, за відсутності сформованого висновку Верховного Суду щодо питання їх застосування у подібних правовідносинах.
Оцінивши доводи касаційної скарги в межах касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, та перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Суд зазначає таке.
Служба в поліції є добровільною і може бути припинена за власним бажанням поліцейського.
Механізм припинення служби в поліції за власним бажанням визначено пунктами 63 і 68 Положення №114, яке з огляду на положення пункту 4 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №580-VIII у частині, що не суперечить Закону №580-VIII, є чинним спеціальним нормативно-правовим актом, яке регулює порядок проходження служби в поліції.
З аналізу пунктів 63 і 68 Положення №114 випливає, що про припинення служби в поліції за власним бажанням поліцейський повинен попередити прямого начальника не пізніше як за три місяці до дня звільнення.
Верховний Суд України в постанові від 24 червні 2014 року у справі №21-241а14 зазначив, що така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов'язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні (стаття 38 Кодексу законів про працю України), обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов'язків щодо забезпечення безпеки громадян і громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо.
У цьому ж судовому рішенні Верховний Суд України висловив правову позицію, згідно з якою в межах передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору мають право домовитися про звільнення в більш короткий строк. Такою домовленістю необхідно вважати зазначення в рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник міліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін. Видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника міліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною.
Таку ж правову позицію у подібних правовідносинах висловив Верховний Суд у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №819/744/16.
Отже, до закінчення визначеного у статті 68 Положення №114 строку служба в поліції за власним бажанням припиняється за умови, що між поліцейським та органом, уповноваженим приймати рішення про прийняття/звільнення зі служби в поліції, було досягнуто згоди щодо конкретної дати, з якої служба в поліції припиняється.
Як установили суди попередніх інстанцій, позивач був звільнений зі служби поліції з 19 грудня 2024 року відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону №580-VIII, на підставі рапорту, датованого 05 грудня 2024 року, в якому він просив звільнити його у зв'язку наявністю поважних причин, розголошувати які він не бажає.
Як зазначалося, неправомірність звільнення позивач обґрунтовував тим, що всі дії, пов'язані з його звільненням, фактично відбулися 19 грудня 2024 року, а рапорт про звільнення та наказ про звільнення були оформлені «заднім числом». Крім того, він зазначав, що скористався правом відкликання рапорту про звільнення, однак ці заяви відповідачем були залишені без реагування.
Оцінюючи ці доводи суд першої інстанції установив, що рапорт про відкликання рапорту про звільнення датований 19 грудня 2024 року. Водночас суд першої інстанції не дослідив обставини подання цього документа відповідачу та не надав належної оцінки аргументам позивача щодо факту відкликання його рапорту про звільнення.
Апеляційний суд ці доводи позивача залишив без уваги.
Указані обставини є визначальними для правильного вирішення спору, оскільки працівник має право змінити своє волевиявлення щодо припинення трудових правовідносин до моменту їх фактичного припинення (дати звільнення, зазначеної в рапорті та відповідному наказі).
За таких умов висновок судів попередніх інстанцій про те, що наказ ГУНП у Вінницькій області від 18 грудня 2024 року № 191 о/с про звільнення позивача прийнято відповідачем відповідно до положень пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», підпункту «ж» пункту 64 та пункту 68 Положення № 114 є передчасним.
Іншим аргументом позивача щодо неправомірності звільнення було те, що рапорт, датований 05 грудня 2024 року, фактично був написаний ним 19 грудня 2024 року під тиском керівництва, за відсутності вільного волевиявлення. У цьому зв'язку він указував, що ні зазначений рапорт, ні наказ про звільнення не були зареєстровані службою документообігу ГУНП у Вінницькій області у встановленому порядку.
Відхиляючи ці доводи, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач не надав доказів психологічного тиску, а відповідач дотримався вимог Інструкції №414 щодо реєстрації вхідної документації.
Однак Верховний Суд не може погодитися з цими висновками, оскільки вони є необґрунтованими та передчасними.
Відповідно до пункту 15 Інструкції №414 рапорти працівників органів та підрозділів поліції, що не стосуються їх службової діяльності реєструються та розглядаються в установленому порядку, тоді як рапорти, пов'язані зі службовою діяльністю, підлягають реєстрації у підрозділі документального забезпечення органу або підрозділу, у якому проходять службу такі особи, та опрацьовуються відповідно до вимог цієї Інструкції, у разі необхідності, якщо інше не передбачено законодавчими чи нормативно-правовими актами.
Отже, за змістом пункту 15 Інструкції №414 рапорт позивача про звільнення зі служби в поліції як документ, що стосується його службової діяльності, підлягав реєстрації у підрозділі документального забезпечення ГУНП у Вінницькій області або в підрозділі, в якому він проходив службу, у разі необхідності, якщо інше не було встановлено законодавчими чи нормативно-правовими актами.
Безпідставним є посилання скаржника в касаційній скарзі на пункт 2 Порядку підготовки та видання наказів щодо проходження служби в поліції, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 23 листопада 2016 року № 1235, в розрізі того, що рапорт про звільнення включено до переліку документів з питань проходження служби, а тому такий за правилами Інструкції №414 такий підлягає обов'язковій реєстрації незалежно від наявності чи відсутності такої «необхідності».
Включення рапорту про звільнення до переліку документів з питань проходження служби не виключає його приналежності до сфери службової діяльності поліцейського. Проходження служби є складовою службової діяльності та охоплює комплекс дій службової особи в межах її службового статусу, включно з ініціюванням припинення служби шляхом подання рапорту про звільнення.
Рапорт про звільнення є формою реалізації службових прав та обов'язків, вчиненою у межах службових правовідносин та спрямованою на їх припинення, тобто безпосередньо стосується сфери службової діяльності. Тому твердження скаржника про те, що такий рапорт стосується виключно проходження служби, та не має стосунку до службової діяльності поліцейського, є помилковими.
Не можуть бути прийняті до уваги аргументи скаржника щодо нечинності Інструкції №414 та безпідставності її застосування судом апеляційної інстанції, з огляду на те, що пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 року №55 визнано такою, що втратила чинність, постанову Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року №1242, на підставі якої зазначену Інструкцію прийнято.
Згідно з пунктом 6 постанови Кабінету Міністрів України 17 січня 2018 року № 55 Міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади було доручено в тримісячний строк привести власні нормативно-правові акти, зокрема про затвердження інструкцій з діловодства для підприємств, що належать до сфери їх управління, у відповідність із цією постановою.
Отже, Інструкція №414 автоматично чинність не втратила, а підлягала приведенню у відповідність до положень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 року № 55. Тобто, вона залишається чинним нормативно-правовим актом, у частині, що не суперечить Типовій інструкції з документування управлінської інформації в електронній формі та організації роботи з електронними документами в діловодстві, електронного міжвідомчого обміну та Типовій інструкції з діловодства в міністерствах, інших центральних та місцевих органах виконавчої влади, затвердженим зазначеною постановою.
Пунктом 38 Типової Інструкції з документування управлінської інформації в електронній формі та організації роботи з електронними документами в діловодстві, електронного міжвідомчого обміну передбачено, що вхідні, внутрішні, вихідні, інші документи незалежно від форми їх створення, підготовлені в установі, реєструються в системі електронного документообігу, а у разі її відсутності вхідні та вихідні документи реєструються на веб-порталі системи взаємодії.
Відповідно до наведених вимог, рапорт позивача про звільнення зі служби в поліції підлягав обов'язковій реєстрації в системі електронного документообігу відповідача.
Як установив суд апеляційної інстанції, наказом начальника ГУНП у Вінницькій області від 29 квітня 2024 року №650 в ГУНП у Вінницькій області та його територіальних підрозділах впроваджено електронну систему документообігу, яка має назву «МІА: Документообіг». Функціонування такої системи здійснюється відповідно до Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», Типових інструкцій, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 року №55.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що за результатами моніторингу, проведеного Відділом документального забезпечення ГУНП у Вінницькій області, відомостей щодо реєстрації рапорту ОСОБА_1 , датованого 05 грудня 2024 року, в системі електронного документообігу не виявлено.
Разом із цим суд апеляційної інстанції послався на доводи відповідача про те, на даний момент система електронного документообігу перебуває у режимі дослідної експлуатації, а точний перелік документів, що підлягають обов'язковій реєстрації, як і перелік винятків із цієї процедури, нормативно не визначений.
Водночас суд апеляційної інстанції залишив поза увагою імперативні вимоги пункту 38 Типової інструкції, які встановлюють безумовний обов'язок реєстрації всіх документів, у тому числі рапортів про звільнення зі служби, у системі електронного документообігу.
У цьому контексті суд апеляційної інстанції не з'ясував, чи здійснювалася відповідачем реєстрація в електронній системі інших рапортів з питань проходження служби, поданих у період з 05 по 19 грудня 2024 року, що має значення для встановлення факту вибіркового застосування відповідачем правил документообігу.
Суд апеляційної інстанції також послався на пояснення сторін про те, що рапорт про звільнення, датований 05 грудня 2024 року, позивач написав власноруч у приміщенні УКЗ ГУНП у Вінницькій області. Однак, в своїх заявах по суті спору позивач вказану обставину заперечував.
Отже, суд апеляційної інстанції не встановив належним чином обставини того, у який спосіб та коли саме рапорт позивача про звільнення, датований 05 грудня 2024 року, фактично надійшов до ГУНП у Вінницькій області.
Крім того, встановлюючи факт реєстрації спірного наказу від 18 грудня 2024 року №191 о/с про звільнення позивача в системі електронного документообігу відповідача, суд апеляційної інстанції дослідив копію указаного наказу з відміткою реєстрації в системі електронного документообігу, реєстраційно-моніторингову картку, створену в системі електронного документообігу, проте не перевірив дату фактичної реєстрації такого наказу та момент внесення відомостей до електронної системи документообігу, що має значення для встановлення послідовності прийняття рішень відповідачем.
Суд першої інстанції зазначених обставин узагалі не досліджував та не перевіряв.
Отже, суди попередніх інстанцій фактично залишили без оцінки основний довід позивача, що складання рапорту про звільнення та видання спірного наказу мали місце 19 грудня 2024 року, тобто «заднім числом», що є ознакою імовірного психологічного тиску з боку керівництва щодо написання позивачем рапорту про звільнення, а також можливого істотного порушення процедури звільнення зі служби в поліції.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
З огляду на приписи зазначеної норми процесуального закону, обґрунтованим визнається судове рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи чи для вирішення певного процесуального питання, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються належними і допустимими доказами.
Це означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок.
Суди першої та апеляційної інстанцій викладеного не дотрималися.
Неповнота з'ясування судами фактичних обставин справи позбавляє Верховний Суд можливості перевірити правильність застосування судами норм матеріального права при вирішенні питання щодо правомірності прийняття ГУНП у Вінницькій області спірного наказу.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Приписами частини четвертої статті 353 КАС України передбачено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно дослідити усі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, надати оцінку заявленим позовним вимогам крізь призму частини другої статті 2 КАС України та з урахуванням установленого статтею 6 цього Кодексу принципу верховенства права. Також суду слід врахувати наведене у цій постанові та ухвалити законне та обґрунтоване рішення за результатами повного, всебічного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи в їх сукупності та взаємному зв'язку.
Висновки щодо судових витрат
З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2025 року скасувати.
Справу №120/47/25 направити на новий судовий розгляд до Вінницького окружного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач судді А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько В.М. Соколов