02 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 554/6952/23
провадження № 61-16316св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 ,ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , Управління майном комунальної власності Полтавської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Комаренко Оксана Валеріївна, на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 10 червня 2024 року у складі судді Чуванової А. М. та постанову Полтавського апеляційного суду
від 04 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Обідіної О. І., Пилипчук Л. І., Чумак О. В.,
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції
У серпні 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , Управління майном комунальної власності міста Полтавської міської ради про скасування розпорядження (наказу), визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 04 грудня 1998 року ОСОБА_3 є власницею квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яке було їй видане на підставі розпорядження (наказу) Відділу приватизації житла Фонду міського майна Полтавської міської ради від 04 грудня 1998 року № 4356.
Приватизація спірної квартири відбувалася у грудні 1998 році, відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
ОСОБА_2 з 1993 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , а ОСОБА_1 із 30 березня 1993 року та фактично проживають в ній.
Водночас під час приватизації відповідачка її письмової згоди не запитувала, що свідчить про незаконність здійсненої нею одноособово приватизації.
Посилаючись на наведене, позивачі просили суд скасувати розпорядження (наказ) Відділу приватизації житла Фонду міського майна Полтавської міської ради
від 04 грудня 1998 року № 4356, визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло, видане Відділом приватизації житла Фонду міського майна Полтавської міської ради 04 грудня 1998 року на ім'я ОСОБА_3 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 10 червня 2024 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 04 листопада 2024 року, позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що на час приватизації відповідачкою квартири за адресою: АДРЕСА_1 , позивачі були зареєстровані у цій квартирі, а отже приватизація відбулася без урахування інтересів ОСОБА_2 (на той час малолітнього) та його матері
ОСОБА_1 , які, як члени сім'ї наймача, мали бути внесені до довідки, яка надавалася до органу приватизації.
Однак звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 пропустили позовну давність, оскільки приватизація квартири відбулася у 1998 році, а тому, взявши до уваги постійне проживання позивачів у спірній квартирі, пов'язаність з нею як у побутовому плані, так і діями щодо її обслуговування, зокрема, сплати за спожиті комунальні послуги, отримання соціальних пільг, зокрема й субсидії, позивачі мали можливість дізнатися про приватизацію квартири відповідачкою до 2021 року, як вони зазначають у позовній заяві.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Комаренко О. В., звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 10 червня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 листопада 2024 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 01 березня 2023 року у справі № 520/15600/17, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 04 серпня 2021 року у справі № 461/7741/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Посилається на те, що на порушення норм процесуального права суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що до 2023 року позивачам було відомо про приватизацію відповідачкою спірної квартири. Не звернули уваги на їх аргументи про те, що рішеннями Октябрського районного суду м. Полтави (справи № 554/7522/21, 554/12355/21) було солідарно стягнено заборгованість за спожиті житлово-комунальні послуги, що давало позивачам підстави для висновку про відсутність одноосібного власника.
Крім того, суди помилково не врахували преюдиційні факти, встановлені у рішенні Октябрського районного суду м. Полтави від 04 травня 2023 року та у постанові Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року у справі № 554/10634/21, а саме проживання позивачів за адресою:
АДРЕСА_1 та сплату ними комунальних послуг за весь час проживання у квартирі.
Суди не взяли до уваги на недобросовісність дій позивачки, зокрема щодо дати проведення процедури приватизації, а саме за два дні до встановлення факту втрати громадянства ОСОБА_1 .
Крім того, суди не на надали оцінки тому факту, що ОСОБА_2 є особою, якій встановлена інвалідність з дитинства, у зв'язку з чим він потребує постійного догляду матері та обмежений у здійсненні повсякденних прав та обов'язків. Крім того, зважаючи на неповну цивільну дієздатність, він не мав можливості захистити своє право користування житловим приміщенням.
Відповідачі не довели, що позивачі мали можливість отримати відомості про приватизацію квартири до 2021 року.
Вирішуючи позовні вимоги суди проігнорували наявність двох позовних вимог, а саме: 1) про скасування розпорядження (наказ) Відділу приватизації житла Фонду міського майна Полтавської міської ради від 04 грудня 1998 року № 4356; 2) про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, видане Відділом приватизації житла Фонду міського майна Полтавської міської ради 04 грудня 1998 року на ім'я ОСОБА_3 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Так, про наявність оскаржуваного розпорядження (наказу) позивачі не знали та не могли дізнатися жодним чином.
Крім того, позовні вимоги містять ознаки негаторного позову до якого позовна давність не застосовується.
У грудні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Джумеля Надія Григорівна, у якому заявниця касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, що висновки Верховного Суду, на які посилаються позивачі у касаційній скарзі, ухвалені не у подібних правовідносинах, а отже обґрунтовано не були враховані судами попередніх інстанцій.
Натомість вирішуючи позовні вимоги, суди правильно врахували висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 263/13312/15-ц у подібних правовідносинах.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 09 грудня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Комаренко О. В., на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 10 червня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 листопада 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Комаренко О. В., з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Октябрського районного суду м. Полтави матеріали цивільної справи № 554/6952/23; у задоволенні клопотання
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Комаренко О. В., про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень відмовлено; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
У лютому 2025 року матеріали справи № 554/6952/23 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,
а оскаржувані судові рішення - без змін.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 09 листопада 1998 року ОСОБА_3 подала заяву на ім'я керівника органу приватизації Полтавської міської ради, в якій просила оформити передачу у власність квартиру АДРЕСА_2 . До заяви вона долучила довідку про склад сім'ї, згідно з якою у зазначеній квартирі проживала та була зареєстрована ОСОБА_3 .
Згідно з розпорядженням Відділу приватизації житла Фонду міського майна Полтавської міської ради від 04 грудня 1998 року № 4356 у приватну власність ОСОБА_3 було передано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . м. Полтава.
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого Відділом приватизації житла Фонду міського майна Полтавської міської ради 04 грудня
1998 року, ОСОБА_3 належить на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки про склад сім'ї у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , проживала та була зареєстрована ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданого Київським районним відділом реєстрації актів громадянського стану 21 березня 1994 року, ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Полтаві, в графі мати зазначено « ОСОБА_1 », українка.
Відповідно до Витягу з Єдиного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з копією паспорта ОСОБА_1 , з 30 березня 1993 року вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 04 травня 2023 року у справі № 554/10634/21 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що позбавлена право користування житловим приміщенням залишено без задоволення.
ОСОБА_1 стверджувала, що вона дізналася про факт приватизації матір'ю спірної квартири лише під час розгляду № 554/10634/21.
ОСОБА_2 з моменту народження ІНФОРМАЦІЯ_2 до 06 червня 2023 року (дата зняття з реєстрації) був зареєстрований в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивачка ОСОБА_1 з 30 березня 1993 року зареєстрована у зазначеній квартирі до цього часу.
Таким чином, суди встановили, що на час приватизації, а саме 04 грудня 1998 року позивачі були зареєстровані у спірній квартирі.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Частинами другою, четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР
(тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських
організацій.
Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» (тут і далі
у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачає, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.
Згідно з частиною першою статті 2 та статті 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму. Приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім'ї безоплатно.
До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
Згідно з положенням статті 64 ЖК Української РСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Таким чином, умовою для здійснення приватизації житла є обов'язкова письмова згода всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, яка оформляється спільною заявою, а тимчасово відсутні дають письмове підтвердження.
Наслідком порушення вимог частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» є визнання приватизації недійсною.
Згідно з пунктом 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56 (далі - Положення), яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин, передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім'ї з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло.
За змістом пунктів 20, 21 зазначеного Положення при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення.
У довідці зазначаються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.
У довідці вказуються новонароджені і на них враховується норма площі, що передається безкоштовно, незалежно від строку їх народження та введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
За змістом наведених нормативно-правових актів, якими врегульовано порядок приватизації житлового фонду, особа, яка бажає скористатися таким правом, звертається до відповідного органу із заявою, до якої додає необхідні документи, а цей орган приймає відповідне рішення, яке у випадку незгоди з ним заявника може бути предметом оскарження в суді.
Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що згідно з довідкою про склад сім'ї від 09 листопада 1998 року у квартирі АДРЕСА_1 , зареєстрована
ОСОБА_3 , виявила бажання взяти участь у приватизації цієї квартири.
За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що на час приватизації відповідачкою квартири за адресою: АДРЕСА_1 , позивачі були зареєстровані у цій квартирі, а отже приватизація відбулася без урахування інтересів ОСОБА_2 (на той час малолітнього) та його матері ОСОБА_1 , які, як члени сім'ї наймача, мали бути внесені до довідки, яка надавалася до органу приватизації.
Зважаючи на наведене, посилання заявників на те, що вони були протиправно позбавлені права взяти участь у приватизації квартири є обґрунтованими.
Водночас згідно зі статтею 71 ЦК УРСР, чинною на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Відповідно до положень статті 76 ЦК УРСР перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
За змістом пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 1 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК УРСР 1963 року.
Відповідно до статей 71, 75 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено позовна давність, встановлюється в три роки і позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін.
Статтею 80 ЦК УРСР встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Зазначене правило також міститься у частинах четвертій, п'ятій
статті 267 ЦК України 2004 року, згідно з яким сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Вирішуючи позовні вимоги суди встановили, що позивачі, зазначаючи про те, що з 1993 року постійно проживають у спірній квартирі, до суду з позовом звернулися лише у серпні 2023 року, посилаючись на те, що про приватизацію квартири їм стало відомо лише під час розгляду справи № 554/10634/21.
Відповідачка звернулася до суду із заявою про застосування позовної давності, яку мотивувала тим, що позивачі пропустили позовну давність на 22 роки, не надали суду жодного доказу на підтвердження того, що вони не знали та не могли знати про приватизацію квартири за адресою: АДРЕСА_1 до 2021 року.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 за пропуском позовної давності, суди попередніх інстанцій урахували посилання позивачів щодо їх постійного проживання у спірній квартирі, їх пов'язаність з нею як у побутовому плані, так і діями щодо її обслуговування, зокрема, сплату за спожиті комунальні послуги, отримання соціальних пільг, зокрема й субсидії, та дійшли висновку про те, що з 1998 року вони мали об'єктивну можливість дізнатися про приватизацію квартири відповідачкою, а отже, й про порушення своїх прав.
Крім того, ОСОБА_2 , який на час приватизації квартири був малолітнім, надалі мав об'єктивну можливість дізнатися про обставини порушення його права, зважаючи на те, що постійно проживав у квартирі, а отже, вчиняв або повинен був вчиняти юридично важливі дії щодо нерухомого майна. При цьому, він набув повноліття ще у 2011 році, однак своїми правами щодо спірної квартири не цікавився, хоча повинен був це робити та нести повну відповідальність за житло. До цього часу, від його імені та в його інтересах діяла мати ОСОБА_1 , на неналежне виконання нею батьківських обов'язків він не посилався.
У контексті наведеного не має правового значення наявність у ОСОБА_2 інвалідності ІІ групи, оскільки у встановленому законом порядку недієздатним він не визнавася.
Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що позовні вимоги містять ознаки негаторного позову до яких позовна давність не застосовується, оскільки зазначене є власним тлумаченням позивачами норм цивільного законодавства.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, фактично зводяться до переоцінки доказів, та незгоди з висновками судів щодо їх оцінки, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень касаційного суду.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на те, що суди попередніх інстанцій загалом дійшли правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог, однак позивачі пропустили встановлений законом строк для звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, аргументи касаційної скарги, в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги заявників та залишення рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 141, 400, 401, 409, 416 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Комаренко Оксана Валеріївна, залишити без задоволення.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 10 червня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 листопада 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник