26 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 761/37875/20
провадження №61-15567св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кравченко Олександр Михайлович, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 серпня 2023 року у складі судді Юзькової О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Музичко С. Г., Сушко Л. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду позовом до
ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова С. В. (далі - приватний нотаріус Морозова С. В.), про визнання договору дарування удаваним та визнання його договором довічного утримання, розірвання договору довічного утримання, визнання договору дарування недійсним, скасування державної реєстрації.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 16 лютого 2004 року між нею та ОСОБА_3 укладений договір дарування квартири, розташованої за адресою АДРЕСА_1 .
Укладаючи зазначений договір, вона перебувала у безпорадному стані та потребувала постійного стороннього догляду, а тому вважала, що вони з ОСОБА_3 досягли згоди саме щодо довічного догляду, якого вона потребувала.
22 вересня 2004 року ОСОБА_3 подарувала спірну квартиру своїй неповнолітній дочці ОСОБА_5 .
Із кінця 2004 року до 2020 року ОСОБА_6 відвідував ОСОБА_4 (чоловік ОСОБА_3 ), поточні ремонти у квартирі відповідачі не проводили та не оплачували комунальні послуги.
У квітні 2020 року відповідачі повністю усунулися від надання їй допомоги та догляду за нею. Позивачка й надалі проживає в квартирі за адресою:
АДРЕСА_1 , та залишається у безпорадному стані.
Таким чином, договір дарування від 16 лютого 2004 року є удаваним правочином, який за своєю правовою природою є договором довічного утримання та підлягає розірванню у зв'язку із його невиконанням ОСОБА_3 на підставі частини першої статті 755 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
За таких обставин договір дарування від 22 вересня 2004 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який діяв в інтересах дочки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215,
317 ЦК України, а тому державна реєстрація права власності ОСОБА_5 підлягає скасуванню.
Посилаючись на наведене, позивачка просила:
визнати удаваним договір дарування від 16 лютого 2004 року квартири на АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та
ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Морозовою С. В., зареєстрований у реєстрі за № 1201;
визнати договір дарування від 16 лютого 2004 року на
АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Морозовою С. В., зареєстрований у реєстрі за № 1201, договором довічного утримання;
розірвати договір довічного утримання, укладений 16 лютого 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ;
визнати недійсним договір дарування квартири на АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який діяв в інтересах дочки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчений приватним нотаріусом Морозовою С. В. 22 вересня 2004 року, зареєстрований у реєстрі за № 11418 та зареєстрований в Комунальному підприємстві Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП КМР Київське міське БТІ) 20 жовтня 2004 року за реєстрованим № 7873;
скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на квартиру за адресою АДРЕСА_1 у КП КМР Київське міське БТІ
20 жовтня 2004 року за реєстрованим № 7873.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 22 серпня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсутні правові підстави для висновку про те, що договір дарування від 16 лютого 2004 року є удаваним правочином. Сторони засвідчили своїм підписом, що укладений договір не носить характеру мнимої або удаваної угоди. Перешкод для ОСОБА_3 щодо розпорядження спірною квартирою не було, а тому не підлягають задоволенню позовні вимоги щодо визнання недійсним договору дарування від 22 вересня 2004 року та скасування державної реєстрації права власності.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У листопаді 2023 року ОСОБА_7 , в інтересах якої діє адвокат
Кравченко О. М., звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2024 року, в якій посилаюсь на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, та постановах Верховного Суду від 05 січня 2023 року у справі № 711/7715/20, від 11 квітня 2018 року у справі
№ 707/1541/16-ц, від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Посилається на те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про виклик свідків (пункту 3 частини третьої статті 411, пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги
ОСОБА_8 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не врахував, що обґрунтовуючи факт укладання договору дарування
від 16 лютого 2004 року, який, на думку позивача, є удаваним, зазначала, що на час укладення цього договору ОСОБА_1 було 66 років, вона була літньою людиною, а спірна квартира була єдиним її житлом, сім'ї та близьких родичів вона не мала.
ОСОБА_3 не була родичкою позивачки, а лише її знайомою, яка, виключно за умови укладання договору дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 , обіцяла їй догляд та допомогу. Зазначене дає підстави для висновку про те, що дійсна воля ОСОБА_1 як на час укладення оспорюваного договору дарування, так і після його укладення була спрямована на отримання догляду та допомоги з боку відповідачки.
Суди не звернули уваги на те, що пунктом 5 оспорюваного договору дарування встановлено для обдарованого обов'язок надати/передати у користування дарувальника спірну квартиру до дня смерті, що є дією обдарованого на користь дарувальника, внаслідок чого на підставі частини другої статі 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) такий правочин не може вважатися договором дарування, оскільки обдарований не зобов'язаний надавати право користування зазначеною квартирою.
Крім того, одним із видів утримання було здійснення ремонтних робіт у квартирі за кошти обдарованої та відшкодування витрат з утримання прибудинкової території, що як і зазначений вище пункт 5 договору, не узгоджується з частиною дугою статті 717 ЦК України.
Суди дійшли помилкового висновку про те, що сторони дійшли згоди щодо встановлення сервітуту, а сам факт встановлення права ОСОБА_1 проживати у спірній квартирі не свідчить про встановлення обов'язку
ОСОБА_3 довічно утримувати позивачку, а також, що зміст договору дарування від 16 лютого 2004 року має всі ознаки та особливості договору дарування, встановлені статтею 717 ЦК України.
Суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання позивачки про виклик та допит свідків: ОСОБА_1 , ОСОБА_9 ,
ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , що унеможливило додатково довести волевиявлення позивачки на укладення договору довічного утримання (догляду), який прихований за договором дарування від 16 лютого 2004 року.
Крім того, сплата позивачкою за спожиті комунальні послуги свідчить про фактичне неприйняття відповідачами спірної квартири.
У квітні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Остапович В. М., у якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 22 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Кравченко О. М., на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2024 року передано на розглядсудді-доповідачеві
Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії суддів: Лідовець Р. А.,
Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Кравченко О. М., з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Шевченківського районного суду міста Києва матеріали цивільної справи № 761/37875/20; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
У грудні 2024 року матеріали справи № 761/37875/20 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2025 року заяву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Кравченко О. М., про забезпечення позову залишено без розгляду та повернуто заявнику.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 померла (актовий запис про смерть від 11 січня 2025 року № 573 , свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 ).
Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2025 року зупинено провадження у справі № 761/37875/20 до залучення до участі у справі правонаступників ОСОБА_1 .
На запит Верховного Суду у жовтні 2025 року надійшла відповідь від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Клименко С. Ю. про те, що після смерті ОСОБА_1 спадщину прийняв ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У жовтні 2025 року через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду надійшла заява від ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кравченко О. М., про залучення ОСОБА_2 до участі у справі № 761/37875/20 як правонаступника ОСОБА_1 .
Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2025 року заяву ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кравченко О. М., задоволено.
Поновлено касаційне провадження у справі № 761/37875/20 за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Кравченко О. М., на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2024 року.
Залучено до участі у розгляді справи № 761/37875/20 правонаступника ОСОБА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , - ОСОБА_2 .
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою
статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 16 лютого 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір дарування квартири, розташованої за адресою:
АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Морозовою С. В., зареєстрований у реєстрі зв № 1201.
15 березня 2004 року право власності на зазначену квартиру зареєстроване
у КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» за ОСОБА_3 (реєстровий № 7873).
22 вересня 2004 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , укладений договір дарування квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Морозовою С. В., зареєстрований у реєстрі за № 11418
20 жовтня 2004 року право власності на спірну квартиру зареєстроване у КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» за ОСОБА_5 (реєстровий № 7873).
Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.
Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Згідно з частиною третьою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , посилалася на те, що на початку 2004 року, перебуваючи у безпорадному стані, вона потребувала сторонньої допомоги, а тому вимушена була погодитися на умову ОСОБА_3 про укладення договору дарування, замість запропонованого нею складення заповіту, та розраховувала на довічний догляд і допомогу ОСОБА_3 .
Тобто вона вважала, що сторони досягли домовленості про довічний догляд, якого вона потребувала.
Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачка не довела, що перебувала у безпорадному стані на час укладання договору дарування від 16 лютого 2004 року.
Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування (постанови Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 712/4709/15-ц від 04 березня 2019 року у справі № 321/1573/17-ц, від 17 липня 2019 року у справі № 676/5086/15-ц).
Водночас суд встановив, що позивачка працювала до осені 2018 року, а долучена до матеріалів справи медична документація стосується періоду 2019 - 2020 років.
Зазначене спростовує доводи касаційної скарги про те, що на час укладення цього договору ОСОБА_1 було 66 років, вона була літньою людиною, а спірна квартира була єдиним її житлом, сім'ї та близьких родичів вона не мала, тобто під час укладення оспорюваного правочину вона перебувала у безпорадному стані.
У касаційній скарзі заявник посилається на те, що пунктом 5 оспорюваного договору дарування для обдарованого встановлено обов'язок надати/передати у користування дарувальника спірну квартиру до дня смерті, що є дією обдарованого на користь дарувальника, внаслідок чого на підставі частини другої статі 717 ЦК України, такий правочин не може вважатися договором дарування, оскільки обдарований не зобов'язаний надавати право користування зазначеною квартирою.
Крім того, одним із видів утримання було здійснення ремонтних робіт у квартирі за кошти обдарованої та відшкодування витрат з утримання прибудинкової території, що, як і зазначений вище пункт 5 договору, не узгоджується з частиною дугою статті 717 ЦК України.
Із матеріалів справи відомо, що відповідно до пункту 5 договору дарування
від 16 лютого 2004 року обдарована зобов'язана надати одноосібне право користування квартирою дарувальнику до дня смерті дарувальника.
Згідно з пунктом 10 зазначеного договору обдарована здійснює за свій рахунок експлуатацію та ремонт придбаного нерухомого майна, з обов'язковим додержанням існуючих єдиних правил та норм, а також бере участь згідно з зайнятою площею з відшкодування витрат, з утримання прибудинкової території.
Перевіряючи аналогічні доводи заявниці, суди попередніх інстанції виходили з того, що за положеннями статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном, як це визначено частиною першою статті 403 ЦК України.
Зважаючи на наведене, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, сторони встановили сервітут, тобто одноособове користування дарувальником майном, прийнятим в дар іншою стороною, що не дає підстав для висновку про те, що договір є оплатним, або є договором за довічного утримання.
Так, за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (частина перша статті 744 ЦК).
Натомість умови укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договору дарування від 16 лютого 2004 року не містять умов щодо зобов'язання відповідачки забезпечувати позивачку утриманням та (або) доглядом, зокрема й довічно.
Суди встановили, що під час укладення договору дарування від 16 лютого 2004 року позивачка перебувала при здоровому розумі та в ясній пам'яті, розуміла значення своїх дій та діяла добровільно. Підписавши зазначений договір, вона підтвердила, що такий не носить характеру мнимої або удаваної угоди.
У контексті наведеного Верховний Суд урахував, що до листопада 2020 року дарувальниця ОСОБА_1 своєю поведінкою або заявами не стверджувала, що оспорюваний договір дарування вона уклала для приховання договору довічного утримання, і відповідних доказів про таке волевиявлення дарувальника та обдаровуваного в момент укладення договору дарування суду не надала.
Перевіривши доводи ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про виклик та допит свідків: ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , та ОСОБА_11 , Верховний Суд вважає їх необґрунтованими.
Із матеріалів справи відомо, що у суді першої інстанції допитані як свідки були ОСОБА_3 , яка пояснила, що її дочка була ученицею ОСОБА_1 . Родина відповідачки підтримувала дружні стосунки з ОСОБА_1 , надавала допомогу, і саме тому ОСОБА_1 запропонувала їй подарувати квартиру, та
ОСОБА_12 , яка пояснила, що від позивачки дізналася про укладення нею в 2004 році договору дарування з метою отримання від ОСОБА_3 допомоги. ОСОБА_1 скаржилася на відповідачку, оскільки остання не надавала їй обіцяну допомогу.
Надаючи оцінку показанням ОСОБА_12 , суд першої інстанції виходив з того, що такі не узгоджуються з іншими зібраними у справі доказами, а отже не можуть бути покладені в основу судового рішення.
Посилання у касаційній скарзі не те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання позивачки про виклик та допит свідків: ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , що унеможливило додатково довести волевиявлення позивачки на укладення договору довічного утримання (догляду), який прихований за договором дарування від 16 лютого 2004 року, є безпідставними.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
З матеріалів справи відомо, що під час розгляду справи у суді першої інстанції сторона позивачки відмовилася від допиту як свідка ОСОБА_1 (у зв'язку із наявністю труднощів із її доставкою до суду ) та ОСОБА_9 , яка у зв'язку із збройною агресією рф проти України перебувала за кордоном.
У суді апеляційної інстанції позивачка, в інтересах якої діяв адвокат
Кравченко О. М., заявила клопотання про виклик та допит свідків: ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , яке у судовому засіданні 16 жовтня 2024 року суд апеляційної інстанції, заслухавши думку сторін стосовно зазначеного клопотання, розглянув його та дійшов висновку про відсутність правових підстав для його задоволення.
Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права не знайшли свого підтвердження.
Наведені в касаційній скарзі докази були предметом перевірки в суді першої та апеляційної інстанції, за результатами якої суди дійшли висновків, що вони не підтверджують приховання сторонами оскаржуваного договору дарування іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме договору довічного утримання як вважає позивач, а також не доводять підстав і обставин, з якими закон пов'язує удаваність угоди дарування нерухомого майна.
Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 14 листопада 2012 року у справі
№ 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, Великої Палати Верховного Суду від 05 січня 2023 року у справі № 711/7715/20 (провадження № 61-11760св21) та Об'єднаної палати Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц на які посилається заявниця у касаційній скарзі.
Інші доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судами попередніх інстанцій, а також пов'язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку правонаступника заявниці, встановлені судом неповно і неправильно, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків суду першої та апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кравченко О. М., підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 411, 416, 419ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кравченко Олександр Михайлович, залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк