ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
19.02.2025Справа № 910/6133/22
Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., за участю секретаря судового засідання Старовойтову Є.А., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи
за позовом гр. ОСОБА_1 АДРЕСА_1
до Акціонерного товариства "Українська залізниця" 03150, місто Київ, вулиця Єжи Ґедройця, будинок 5
про стягнення 2 552 305,94 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу
Представники сторін:
від позивача: Корсун Ю.Ю.
від відповідача: Редевич О.М.
У липні 2022 року гр. ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про стягнення 2 552 305,94 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що рішенням Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 року у справі № 760/9300/17-ц, яке набрало законної сили 05.07.2021, було визнано незаконними та скасовано рішення правління АТ "Українська залізниця" від 18 січня 2017 року (протокол №Ц-57/4 Ком.т.) і наказ від 19.01.2017 № 72/ос в частині звільнення позивача за пунктом 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Українська залізниця" та стягнуто на користь ОСОБА_1 150 375,56 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11.05.2017 по 14.11.2017. Оскільки відповідачем не було виконано зазначене рішення суду в частині поновлення позивача на роботі, останній просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15.11.2017 по 15.07.2022 в розмірі 2 552 305,94 грн. на підставі статей 232, 235 КЗпП України.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.06.2023, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024, позов гр. ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 726 281,96 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 5 липня 2021 року, а також 10 719,68 грн. судового збору в дохід Державного бюджету України. В іншій частині позову відмовлено.
Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 у справі №910/6133/22 заяву позивача про розподіл судових витрат у справі № 910/6133/22 задоволено частково; стягнуто з АТ "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 6 160,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу та 24,36 грн. витрат на відправку поштової кореспонденції.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 у справі № 910/6133/22 змінено та стягнуто з відповідача 7 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції, 5 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді касаційної інстанції, 172,52 грн. витрат на відправку поштової кореспонденції та 72 628,20 грн. гонорару успіху. В іншій частині додаткове рішення залишено без змін.
Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2023 у справі 910/6133/22 заяву гр. ОСОБА_1 задоволено частково та стягнуто з відповідача 20 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.
В свою чергу, постановою Верховного Суду від 24.07.2024 касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" залишено без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2023, додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023, постанови Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2024 у справі №910/6133/22 в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
На підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.07.2024 справу № 910/6133/22 передано на розгляд судді Селівону А. М.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.08.2024 суддею Селівоном А.М. прийнято справу № 910/6133/22 до свого провадження, розгляд справи № 910/6133/22 постановлено здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 19.09.2024.
Судом встановлено, що через систему "Електронний суд" 19.08.2024 представником позивача подано заяву б/н від 18.08.2024 про збільшення розміру позовних вимог, з доказами надсилання на адресу відповідача, відповідно до якої позивач одночасно просить суд витребувати у відповідача інформацію щодо посадового окладу ОСОБА_1 станом на день звільнення 10.05.2017 та стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток у розмірі 2 922 649,44 грн., судові витрати покласти на відповідача.
Також через систему "Електронний суд" надійшли: від представника відповідача 06.09.2024 - письмові пояснення б/н від 06.09.2024 щодо суті спору з урахуванням постанови Верховного Суду від 24.07.2024 у справі № 910/6133/22 та заперечення на заяву позивача про збільшення позовних вимог, з доданими доказами надсилання їх копії на адресу позивача; від представника відповідача 09.09.2024 - заява б/н від 06.09.2024 про поворот виконання судових рішень у справі № 910/6133/22, в якій відповідач на підставі ст. 333 ГПК України просить суд в порядку повороту виконання додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023, зміненого постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024, та додаткової постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2024 у справі №910/6133/22, стягнути з гр. ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" (код ЄДРПОУ 40075815, 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5) 7 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції, 5 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді касаційної інстанції, 172,52 грн. витрат на відправку поштової кореспонденції, 72 628, 20 грн. гонорару успіху та витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 20 000,00 грн.
Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 09.09.2024 заяву про поворот виконання рішень передано для розгляду судді Селівону А. М.
Поряд із цим, до початку судового засідання 19.09.2024 на адресу Господарського суду міста Києва надійшов запит Верховного Суду № 30-11/910/6133/22/477/2024 від 16.09.2024 про витребування матеріалів справи № 910/6133/22 у зв'язку з надходження заяви гр. ОСОБА_1 про стягнення витрат на правову допомогу.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.09.2024 зупинено провадження у справі № 910/6133/22 до розгляду Верховним Судом заяви позивача гр. ОСОБА_1 про стягнення витрат на правову допомогу у справі № 910/6133/22 та зобов'язано сторін повідомити суд про усунення обставин, що стали підставою для зупинення провадження у справі № 910/6133/22, надавши суду відповідні письмові докази. Матеріали справи було скеровано до суду касаційної інстанції.
Додатковою постановою Верховного Суду від 09.10.2024 заяву гр. ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 10 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з касаційним розглядом справи.
Матеріали справи повернуті до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.11.2024 поновлено провадження у справі № 910/6133/22, призначено підготовче засідання у справі на 04.12.2024, встановлено сторонам строк для подання через канцелярію суду письмових пояснень щодо суті спору з урахуванням постанови Верховного Суду від 24.07.2024 у справі № 910/6133/22 та письмових пояснень/заперечень щодо заяви відповідача від 09.09.2024 про поворот виконання судових рішень.
Судом встановлено, що через систему "Електронний суд" 27.11.2024 на виконання ухвали суду від 20.11.2024 представником позивача подано письмові пояснення б/н від 26.11.2024.
У підготовчому засіданні 04.12.2024 для надання представником позивача пояснень щодо заяви про збільшення розміру позовних вимог, судом протокольною ухвалою оголошено перерву до 11.12.2024.
Судом повідомлено, що до початку судового засідання через систему "Електронний суд" від представника позивача 09.12.2024 надійшли додаткові пояснення б/н від 07.12.2024 до заяви про збільшення розміру позовних вимог, з доказами надсилання на адресу відповідача, в яких представник позивача наголошує, що в редакції заяви про збільшення позовних вимог (з урахуванням затвердження посадового окладу на рівні 20 000,00 грн. відповідно до витягу з протоколу правління відповідача № Ц-64/44 ком.т) коефіцієнт збільшення складає 2,14, а розмір середнього заробітку з 04.05.2018 по 02.03.2020 становить 2711,72 грн., з урахуванням посадового окладу в розмірі 9 366,00 грн., який, як зазначено в поясненнях, став відомий позивачу при розгляді справи № 757/8159/24-ц, лише в січні 2024 року.
У підготовчому судовому засіданні 11.12.2024 уповноважений представник позивача підтримав подану заяву б/н від 18.08.2024 про збільшення розміру позовних вимог з урахуванням додаткових пояснень б/н від 09.12.2024, зазначивши, зокрема, що позивачу після подання позову та прийняття рішення по справі №910/6133/22 стало відомо про приховування відповідачем дійсного розміру посадового окладу позивача, у зв'язку з чим при розрахунку позовних вимог у позові заявлені позовні вимоги у меншому розмірі.
В свою чергу, в підготовчому засіданні 11.12.2024 уповноважений представник відповідача заперечив проти прийняття заяви позивача про збільшення з позовних вимог з підстав, зокрема, пропущення позивачем строку на подання зазначеної заяви, оскільки позивач був ознайомлений з наказом № 01/ос від 26.07.2016 про прийняття на посаду начальника філії, що підтверджено підписом позивача, датованим 26.07.2016.
Дослідивши в судовому засіданні 16.11.2024 року матеріали справи та зміст заяви позивача про збільшення розміру позовних вимог судом встановлено, що в поданій до суду 19.08.2024 заяві б/н від 18.08.2024 про збільшення позовних вимог позивач при розрахунку заявленої до стягнення суми змінив розрахунок середнього заробітку з урахуванням підстав його обчислення враховуючи розмір посадового окладу 9366,00 грн., який, як зазначено в заяві, існував на дату звільнення 11.05.2017, та про який позивачу, за його твердженнями, стало відомо за наслідками поновлення його на посаді з 09.01.2024 року згідно наказу № 443/ос від 11.12.2023 на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 у справі № 760/9300/17-ц, тобто обставин виконання рішення, що настали після звернення з позовом у даній справі в липні 2022, проте з урахуванням обставин доведення до позивача 26.07.2016 інформації про зміст наказу № 01/с від 26.07.2016 про встановлення окладу в розмірі 9366,00 грн., тобто до моменту звернення до суду з позовною заявою в 2022 році, наведене в сукупності розцінюється судом як одночасна зміна підстав позову та збільшення розміру позовних вимог, відтак, оцінивши надані сторонами докази та пояснення, суд доходить висновку про відсутність поважних підстав пропуску строку на подання заяви про зміну підстав позову і збільшення позовних вимог та обставин, які унеможливили подання такої заяви при первісному (до направлення на новий розгляд) розгляді справи судом першої інстанції, у зв'язку з чим виходячи з приписів ч. 4 ст. 46 ГПК України залишено заяву позивача б/н від 18.08.2024 про збільшення позовних вимог без розгляду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.11.2024 року враховуючи те, що судом остаточно з'ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі № 910/6133/22 та призначення справи до судового розгляду по суті на 22.01.2025 року.
У судових засіданнях з розгляду справи по суті 22.01.2025 року та 12.02.2025 року судом протокольними ухвалами оголошено перерви до 12.02.2025 року та 19.02.2025 року відповідно.
У судові засідання з розгляду справи по суті з'явились уповноважені представники позивача та відповідача.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від сторін станом на 19.02.2025 року до суду не надходило.
У судових засіданнях з розгляду справи по суті 22.01.2025 року, 12.02.2025 року та 19.02.2025 року уповноважений представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити.
Уповноважений представник відповідача у судових засіданнях з розгляду справи по суті 22.01.2025 року, 12.02.2025 року та 19.02.2025 року проти позовних вимог заперечував та просив відмовити в задоволенні позову у відповідній частині.
Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 19.02.2025 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши в судовому засіданні пояснення уповноважених представників сторін, Господарський суд міста Києва, -
Згідно з частиною 1 статті 3 та статті 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Право на працю, закріплене в статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відповідно до частини 1 статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною 1 статті 1 Закону України "Про оплату праці" (далі - Закон № 108/95-ВР), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 зазначеного Закону, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Як свідчать матеріали справи, 26.07.2016 року на підставі наказу Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" від 26.07.2016 року № 1524/ос гр. ОСОБА_1 призначений на посаду начальника філії "Залізнична охоронна компанія" ПАТ "Укрзалізниця" (структурного підрозділу без статусу юридичної особи), про що внесено відповідні запити до трудової книжки.
В подальшому рішенням правління Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" від 15.11.2016 року назву філії "Залізнична охоронна компанія" ПАТ "Укрзалізниця" змінено на філія "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця".
У зв'язку з незадовільним станом здоров'я 18.01.2017 року позивачу було відкрито лист тимчасової непрацездатності у Київській клінічній лікарні на Залізничному транспорті № 2, де він перебував на лікуванні амбулаторному та стаціонарних режимах до 06.05.2017 року.
Рішенням правління ПАТ "Українська залізниця" від 17-18.01.2017 року, оформленим протоколом № Ц-57/4 Ком.т., зокрема, ухвалено звільнити гр. ОСОБА_1 - начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" у зв'язку з припиненням повноважень посадової особи згідно п. 5 ч. 1 ст. 41 Кодексу законів про працю України та на підставі вказаного рішення видано відповідний наказ від 19.01.2017 року №72/ос про звільнення ОСОБА_1 , начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" з роботи 19.01.2017 року у зв'язку з припиненням повноважень посадової особи.
З вказаним наказом № 28/ос від 10.05.2017 про припинення трудового договору (контракту) позивача було ознайомлено 10.05.2017 року.
Згідно довідки філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" від 27 жовтня 2017 року середньоденний заробіток позивача на момент звільнення становив 799,87 грн.
Проте, у травні 2017 року гр. ОСОБА_1 звернувся до Солом'янського районного суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (нова назва - Акціонерне товариство "Українська залізниця") про визнання незаконним та скасування наказу від 19.01.2017 року №72/ос про звільнення позивача з роботи у зв'язку з припиненням повноважень посадової особи згідно пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, визнання незаконним рішення правління ПАТ "Укрзалізниця" від 17-18 січня 2017 року (Протокол № Ц - 57/4 Ком.т.) в частині звільнення у зв'язку з припиненням повноважень посадової особи згідно п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, поновлення його на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Укрзалізниця" та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 11 травня 2017 року по дату ухвалення рішення по справі в сумі 150 375,56 грн.
В обґрунтування вказаного позову позивач посилався на незаконне звільнення його з посади начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Укрзалізниця" з порушенням норм трудового законодавства, оскільки він не входить до керівного складу ПАТ "Укрзалізниця" за займаною посадою та не є таким, що може бути звільнений на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, окрім того позивача було звільнено у період його тимчасової непрацездатності, чим порушено ч. 2 ст. 40 КЗпП України.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 14.11.2017 року задоволено позов гр. ОСОБА_1 , визнано незаконним рішення Правління ПАТ "Українська залізниця" від 17-18.01.2017 року в частині звільнення ОСОБА_1 з роботи за ч. 1 п. 5 ст. 41 КЗпП України, визнано незаконним та скасовано наказ ПАТ "Українська залізниця" №72/0с від 19.01.2017 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Українська залізниця" за ч. 1 п. 5 ст. 41 КЗпП України, поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Українська залізниця", стягнуто з ПАТ "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 150 375,56 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за вирахуванням необхідних податків та платежів.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 25.01.2018 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 14.11.2017 року у справі № 760/9300/17-ц скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов залишено без задоволення.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29.04.2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 14.11.2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25.01.2018 року у справі № 760/9300/17-ц скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Українська залізниця" про визнання незаконним та скасування наказу, визнання незаконним рішення правління, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу закрито, оскільки за висновками касаційного суду такі вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинні розглядатися господарським судом.
Ухвалою Верховного Суду у складі суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03.01.2020 року справу № 760/9300/17-ц передано для продовження розгляду до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.06.2020 року прийнято справу №760/9300/17-ц до свого провадження суддею Н.І. Ягічевою, постановлено справу розглядати за правилами загального провадження.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено, визнано незаконним та скасовано рішення правління ПАТ "Українська залізниця" від 18.01.2017 року (Протокол № Ц-57/4 Ком.т.) в частині звільнення ОСОБА_1 ю у зв'язку з припиненням повноважень посадової особи згідно п. 5 ч. 1. ст. 41 КЗпП України; визнано незаконним та скасовано наказ ПАТ "Українська залізниця" від 19.01.2017 року №72/ос про звільнення ОСОБА_1 у зв'язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з п. 5 ч. 1. ст. 41 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ "Українська залізниця"; стягнуто з АТ "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 150 375,56 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 30 037,56 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвалюючи судові рішення у справі № 760/9300/17-ц суди виходили з того, що п. 5 ст. 41 КЗпП України встановлює додаткову підставу розірвання трудового договору "припинення повноважень посадових осіб". При визначенні посадових осіб акціонерного товариства суди керувались спеціальними нормами, якими передбачено визначення посадових осіб акціонерного товариства, а саме: п. 15) ч. 1 ст. 2 Закону України "Про акціонерні товариства", ст. 23 Закону України "Про господарські товариства", ч. 1 ст. 89 ГК України. Крім того, судами встановлено, що пунктом 52 статуту АТ "Українська залізниця" та ст. 6 Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" визначено, що органами товариства є: загальні збори, наглядова рада, правління та ревізійна комісія. Інших органів АТ "Укрзалізниця" зазначеним Законом та статутом відповідача не передбачено. З урахуванням зазначених положень законодавства та статуту Акціонерного товариства "Українська залізниця", встановивши, що в статуті відповідача відсутній чіткий перелік посадових осіб товариства, суди дійшли висновку, що за таких обставин посадовими особами АТ "Українська залізниця" є члени наглядової ради, голова та члени правління, а також члени ревізійної комісії, до яких позивач ( ОСОБА_1 ) не належить, оскільки є начальником філії, яка не є самостійною юридичною особою, а отже позивач не є посадовою особою вищевказаних органів акціонерного товариства, а тому не міг бути звільнений на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Суд зазначає, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.
Європейський суд з прав людини також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95 від 28 жовтня 1999 року, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11 від 29 листопада 2016 року, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92 від 22 листопада 1995 року, § 36).
Даний принцип тісно пов'язаний з приписами частини 4 статті 75 ГПК України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачі, відповідачі, треті особи, тощо.
Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (постанови Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 922/2391/16, від 18.06.2021 року у справі № 910/16898/19).
Отже, обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 760/9300/17-ц, які набрали законної сили та предметом розгляду яких була правомірність звільнення ОСОБА_1 з посади, не підлягають доказуванню та можуть бути спростовані не інакше як шляхом скасування відповідного судового рішення, відтак в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України мають преюдиційне значення для даної справи та не підлягають повторному доказуванню.
В подальшому гр. ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в якому посилаючись на статті 233, 235 КЗпП України просив суд стягнути з АТ «Українська залізниця» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 669 491,19 грн., витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 12 000,00 грн., гонорар за позитивний результат у справі в розмірі 20 % від суми стягнутого середнього заробітку пропорційно до розміру задоволених вимог, що становить 133 898,24 грн.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 07.07.2022 року, яку залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 27.10.2022 року, клопотання відповідача задоволено, закрито провадження у цивільній справі № 757/15379/21-ц за позовом ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі пункту 1 частини першої 255 ЦПК України (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства), роз'яснено позивачу, що вирішення даного спору відноситься до компетенції господарського судочинства.
Оскільки вказаними судовими рішеннями визначено, що вирішення даного спору відноситься до компетенції господарського судочинства, з метою реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя, позивач звернувся в липні 2022 року до Господарського суду міста Києва з позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення 2 552 305,94 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 15 липня 2022 року.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 року у справі № 760/9300/17-ц, яке набрало законної сили 05.07.2021 року, було визнано незаконними та скасовано рішення правління Залізниці від 18 січня 2017 року (протокол №Ц-57/4 Ком.т.) та наказ від 19 січня 2017 року № 72/ос в частині звільнення позивача за пунктом 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" Залізниці та стягнуто на користь ОСОБА_1 150 375,56 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11 травня 2017 року по 14 листопада 2017 року. При цьому оскільки відповідачем не було виконано зазначене рішення суду в частині поновлення позивача на роботі, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 15 липня 2022 року в розмірі 2 552 305,94 грн. на підставі статей 232, 235 КЗпП України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.07.2022 року відмовлено у відкритті провадження в даній справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 175 ГПК України, оскільки позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 року вказану ухвалу від 25.07.2022 року скасовано та матеріали справи № 910/6133/22 передано на розгляд до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.02.2023 року відкрито провадження в справі № 910/6133/22, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.05.2023 року закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/6133/22 до судового розгляду по суті.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.06.2023 року у справі № 910/6133/22 позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з Акціонерного товариства "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 726 281,96 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15.11.2017 року по 05.07.2021 року.
Наразі, ухвалюючи рішення місцевий суд врахував, що рішенням Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 року у справі №760/9300/17-ц, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2021 та набрало законної сили, було визнано незаконними та скасовано рішення правління АТ "Укрзалізниця" від 18.01.2017 (протокол № Ц-57/4 Ком.т.) та наказ від 19.01.2017 року № 72/ос у частині звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, поновлено його на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ "Укрзалізниця" та стягнуто на його користь 150 375,56 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11.05.2017 року по 14.11.2017 року.
При цьому судом встановлено, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 складає 799,87 грн.
Як встановлено судом, 28.07.2020 року позивач подав пояснення ( в межах??? у яких просив про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 150 375,56 грн., тобто з 11.05.2017 року по 14.11.2017 року, що дорівнює 188 дням.
З урахуванням зазначеного, місцевий суд дійшов висновку, що позивач має право на стягнення середнього заробітку за весь час свого вимушеного прогулу за період з 15.11.2017 року по 05.07.2021 року без застосування коефіцієнту збільшення посадових окладів, за відсутності підстав для врахування коефіцієнту збільшення посадових окладів згідно з пунктом 10 Порядку № 100 також і для розрахунку середнього заробітку в період чинності вказаної норми, зокрема, з 4 травня 2018 року по 12 грудня 2020 року, зважаючи на те, що матеріали справи не містять належних доказів того, що посада начальника філії, яку займав позивач до свого звільнення, а також посади начальника філії, яка була введена в дію до штатного розпису апарату управління відповідача з 01.04.2018 року згідно з рішенням від 03.05.2018 року (Протокол № Ц-64/44 Ком.т), та посада директора (начальника) філії, затверджена рішенням правління відповідача від 02.05.2020 року (протокол № Ц-45/19 Ком.т) є тотожними, та у наданих позивачем штатних розписах керівників філії відповідача інформація стосовно змісту їх функціональних обов'язків відсутня.
В свою чергу, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення уповноваженого органу про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП за період з 06.07.2021 по 15.07.2022, суд виходив з того, що оскільки Господарський процесуальний кодекс України не передбачає процесуального механізму негайного виконання рішення господарського суду про поновлення на роботі, то у АТ «Українська залізниця» не виникло обов'язку із поновлення позивача на роботі з моменту оголошення рішення.
Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 року у справі №910/6133/22 заяву позивача про розподіл судових витрат у справі № 910/6133/22 задоволено частково; стягнуто з АТ "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 6 160,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу та 24,36 грн. витрат на відправку поштової кореспонденції.
При цьому суд першої інстанції, враховуючи часткове задоволення позовних вимог та зважаючи на наявність доказів, які підтверджують розмір понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, дійшов висновку про можливість часткового (пропорційного) задоволення заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 року рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2023 року у справі № 910/6133/22 залишено без змін, оскільки суд апеляційної інстанції, перевіривши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах вимог та доводів апеляційної скарги, погодився із висновками місцевого господарського суду в повній мірі.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 року додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 року у справі № 910/6133/22 змінено та стягнуто з відповідача 7 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції, 5 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді касаційної інстанції, 172,52 грн. витрат на відправку поштової кореспонденції та 72 628,20 грн. гонорару успіху. В іншій частині додаткове рішення залишено без змін.
Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2023 року у справі 910/6133/22 заяву гр. ОСОБА_1 задоволено частково та стягнуто з відповідача 20 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.
В подальшому, не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 22.06.2023 року та постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 року у справі №910/6133/22, ОСОБА_1 подано касаційну скаргу, в якій останній просив оскаржувані рішення та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення 1 826 023,98 грн. скасувати та в цій частині направити справу на новий розгляд.
Окрім цього, не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 22.06.2023 року, додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 року, постановами Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 року та додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2024 року у справі №910/6133/22, Акціонерне товариство "Українська залізниця" подано касаційну скаргу, якою просило оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати, закрити провадження у цій справі в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 14.11.2017 року по 05.07.2021 року, у задоволені іншої частини - відмовити, а також скасувати додаткове рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції та додаткову постанову в задоволеній частині заяви позивача про розподіл судових витрат та відмовити позивачу у задоволенні заяв про розподіл судових витрат повністю.
Постановою Верховного Суду від 24.07.2024 року касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" залишено без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2023 року, додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 року, постанови Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 року та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2024 року у справі №910/6133/22 в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Як зазначено в постанові Верховного Суду від 24.07.2024 року у справі № 910/6133/22, колегія суддів погодилась з висновками судів обох інстанцій, що позивач має право на стягнення середнього заробітку за весь час свого вимушеного прогулу, у тому числі й сум такого заробітку, які не були стягнуті рішенням суду у справі № 760/9300/17-ц.
Разом з тим, судом касаційної інстанції було визнано обґрунтованими доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права при оцінці виконання обов'язків роботодавця, у зв'язку з чим колегія суддів не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог за період з 06.07.2021 року по 15.07.2022 року про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника та зазначила, що суд мав застосувати до спірних правовідносин положення статті 236 КЗпП та перевірити наявність підстави для заявлення позивачем вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі останнього.
Окрім цього, щодо відмови судами в стягненні з відповідача середнього заробітку з урахуванням коефіцієнту збільшення посадових окладів згідно з пунктом 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок) Верховним Судом зазначено про ненадання оцінки доказам стосовно наявності у штатному розписі апарату управління філії "Відомча воєнізована охорона" посади начальника філії зі збільшеним посадовим окладом протягом періоду, за який позивач має право на нарахування середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також не спростовано доводи позивача щодо того, що має місце формальне перейменування посад без зміни функціональних обов'язків.
З огляду на викладене, оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову скасовані з передачею справи у вказаній частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Відтак під час нового розгляду суду слід надати належну правову кваліфікацію спірним правовідносинам, перевірити зазначені в цій постанові доводи та докази, а також вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку, і, в залежності від встановленого, вирішити спір в цій частині, відповідно до закону.
Відповідно до статті 316 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Отже, предметом нового судового розгляду у даній справі є позовні вимоги в частині стягнення з відповідача стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі з підстав, визначених статтею 236 КЗпП, за період з 06.07.2021 року по 15.07.2022 року, а також в частині стягнення з відповідача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період 15.11.2017 року - 15.07.2022 року з урахуванням коефіцієнту збільшення посадових окладів згідно з пунктом 10 Порядку № 100.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами під час попереднього розгляду справи, рішенням Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 у справі №760/9300/17-ц, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2021 року та набрало законної сили, було визнано незаконними та скасовано рішення правління АТ «Українська залізниця» від 18.01.2017 (протокол № Ц-57/4 Ком.т.) та наказ від 19.01.2017 року № 72/ос у частині звільнення гр. ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" АТ «Українська залізниця» та стягнуто на його користь 150 375,56 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 11.05.2017 року по 14.11.2017 року, що дорівнює 188 дням.
В свою чергу, з урахуванням рішення суду у справі № 760/9300/17-ц судами у справі № 910/6133/22 встановлене право позивача на стягнення середнього заробітку за весь час свого вимушеного прогулу, у тому числі й сум такого заробітку, які не були стягнуті рішенням суду у справі № 760/9300/17-ц, у зв'язку з чим визнано обґрунтованими вимоги ОСОБА_1 про стягнення з відповідача на підставі ч. 2 ст. 235 КЗпП України суми середнього заробітку в розмірі 726 281,96 грн. за час вимушеного прогулу за період з 15 листопада 2017 року по 05 липня 2021 року (дата прийняття постанови Північного апеляційного господарського суду, якою було залишено в силі рішення господарського суду міста Києва від 06 січня 2021 року в справі № 760/9300/17-ц).
Суд зазначає, що згідно частин 3, 4 статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
У пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи "Щодо якості судових рішень" міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.
Принцип змагальності необхідно розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.
Пункт 4 ст. 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов'язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Наразі, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.
Так, згідно висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18, принцип змагальності передбачає покладання тягаря доказування на сторони та одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Разом з тим, на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у справі, який може змінюватися в процесі її розгляду (аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду від 05.07.2019 зі справи № 910/4994/18).
При цьому суд наголошує, що формулювання позовних вимог відноситься до виключної компетенції позивача у справі, оскільки згідно ст. 14 ГПК України за принципом диспозитивності учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Як встановлено судом за матеріалами справи, зокрема, за змістом позовної заяви, позивач, звертаючись із позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, порушення своїх прав обґрунтовував також і тим, що станом на день подачі позову рішення суду в частині поновлення позивача на роботі не виконано та у зв'язку з невиконанням рішення про поновлення на роботі просив стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Як зазначено в постановах Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 821/1678/16 та від 24 червня 2021 року у справі № 640/15058/19 нормами КЗпП України чітко розмежовано підстави стягнення "середнього заробітку за час вимушеного прогулу", який згідно з частиною 2 статті 235 КЗпП України стягується одночасно із ухваленням рішення про поновлення незаконно звільненого працівника, та підстави стягнення "середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі", який за приписами статті 236 КЗпП України стягується за період затримки виконання рішення уповноваженого органу про поновлення на роботі.
Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому, таке право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Тобто, навіть у разі невиконання працівником трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім'ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.
У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.
Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком № 100.
Виходячи з вказаного вище, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.
Враховуючи приписи частини другої статті 235 КЗпП України, у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період, за який він обраховується, є сталим для звільненого працівника.
При цьому, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті в справі про поновлення на роботі.
Аналогічна правова позиція відображена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 року у справі № 755/12623/19.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.02.2022 року у справі № 755/12623/19 наголошує, що правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Згідно з частиною 7 статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Згідно зі статтею 65 Закону України "Про виконавче провадження" рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону. Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Наразі, рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
Обов'язковість рішення суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства, а тому судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов'язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.
Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Виконання рішення вважається закінченим з дати видачі відповідного наказу або розпорядження власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, який прийняв незаконне рішення про звільнення працівника.
Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов'язок полягає у необхідності видання наказу про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від подальшого його оскарження. Подібні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 04.08.2022 у справі №380/6129/20, від 07.03.2024 у справі №140/14364/21, від 03.05.2023 у справі №640/12115/21.
Як наголошувалось в постанові Верховного Суду від 24.07.2024 року у справі № 910/6133/22, віднесення рішень про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника до таких, що підлягають негайному виконанню, здійснено в силу норм закону, і те, що Господарським процесуальним кодексом України не передбачено відповідного процесуального механізму його виконання не нівелює обов'язку роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі невідкладно після його проголошення. Тобто, негайне виконання рішення суду про поновлення особи на роботі не ставиться у залежність від будь-яких обставин. І законодавець не пов'язує виконання рішення саме з наявністю процесуального механізму його виконання, а лише з наявністю такого рішення.
Згідно статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Як зазначено в постанові Верховного Суду від 31.05.2023 року у справі № 266/4546/19, для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Так, виходячи з лексичного значення (тлумачення) поняття «затримка» (синонім - зволікання), за змістом норм статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення.
В постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18) вказано, що КЗпП України не містить визначення поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов'язків, тобто створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов'язків. Невчинення роботодавцем усіх дій, які включають у себе виконання рішення суду про поновлення на роботі, є підставою для покладення на нього відповідальності, визначеної статтею 236 КЗпП України. Застосування цієї норми до правовідносин, які виникають у зв'язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі, відповідає їх змісту та фактичним обставинам, оскільки підстави для нарахування формально поновленому працівнику заробітної плати як винагороди за виконану роботу немає, проте його вина у невиконанні посадових обов'язків і неприступленні до роботи також відсутня.
Верховний Суд у постанові від 03.05.2023 у справі №640/12115/21 зазначив, що відповідальність на роботодавця покладається незалежно від дій чи ініціативи працівника щодо поновлення на роботі, а також незалежно від причин зволікання із виконанням судового рішення, оскільки диспозиція норми трудового законодавства (статті 236 КЗпП) пов'язує виплату середнього заробітку виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі, яке підлягає негайному виконанню роботодавцем.
Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі є саме невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі після проголошення судового рішення.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01.07.2015 року у справі № 6-435цс15.
Звертаючись до суду з даним позовом, гр. ОСОБА_1 в позовній заяві зазначив, що на посаді він поновлений не був, що, у свою чергу, свідчить про затримку виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника та наявність у позивача права на отримання середнього заробітку за час такої затримки саме в силу приписів статті 236 КЗпП України.
При цьому під час нового розгляду справи згідно наданих сторонами доказів судом встановлено, що на примусове виконання рішення Господарського суду міста Києва у справі № 760/9300/17-ц від 06.01.2021 року судом було видано наказ від 10.10.2023 року, на підставі якого заступником начальника Печерського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) постановою від 17.11.2023 року відкрито виконавче провадження № 73354883.
Наказом АТ «Українська залізниця» № 443/ос від 11.12.2023 року на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 року та постанови Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2021 року у справі № 760/9300/17-ц скасовано наказ ПАТ «Укрзалізниця» від 19.01.2017 року № 72/ос у частині звільнення ОСОБА_1 з посади начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ «Укрзалізниця» на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, поновлено позивача на посаді начальника філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ «Укрзалізниця».
Факт виконання рішення суду у справі № № 760/9300/17-ц та поновлення на посаді позивачем не заперечувався.
За змістом вищевказаної норми ст. 236 КЗпП України затримкою виконання рішенням суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.
Тобто, за висновками суду, період, який охоплює наступний день після дня набрання рішенням суду законної сили про поновлення гр. ОСОБА_1 на роботі - з 06 липня 2021 року по 15 липня 2022 року (останній день заявленого позивачем періоду стягнення), не відноситься до періоду, за який підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до приписів статті 235 КЗпП України, позаяк за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі стягнення середнього заробітку має здійснюватись у порядку статті 236 КЗпП України.
Згідно постанови Верховного Суду від 25.09.2019 року у справі №813/4668/16 суд додатково виснував, що згідно із статтею 236 КЗпП виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов'язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі; наявність вини відповідача у затримці виконання судового рішення не є обов'язковою для задоволення заявлених вимог, в даній справі наявність цієї вини випливає із норм Конституції України, згідно яких судові рішення, які набрали законної сили, повинні виконуватись державними органами добровільно, без відкриття виконавчого провадження.
Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15). Принцип jura novit curia («суд знає закон») зобов'язує суд визначити яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору та надати правову кваліфікацію відносинам сторін з огляду на факти встановлені під час розгляду справи, застосувавши положення які дійсно регулюють відповідні правовідносини.
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, зважаючи на встановлені під час розгляду справи факти, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (аналогічну позицію викладено у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/739/17, від 20.01.2020 у справі №916/556/19, від 22.10.2020 у справі №910/18279/19).
Отже, враховуючи наведені позивачем в позовній заяві підстави позову та мотивування суд застосовує до спірних правовідносин положення статті 236 КЗпП та висновки, зроблені судом у справі № 760/9300/17-ц, у зв'язку з чим, за висновками суду, нарахування середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі в межах заявленого періоду 06.07.2021 року - 15.07.2022 року повинне здійснюватися виходячи з суми, яка визначена у рішенні Господарського суду міста Києва від 06 січня 2021 року в справі №760/9300/17-ц, а саме середньоденного заробітку позивача на момент звільнення - 799,87 грн. та в сукупності становить 210 365,81 грн.
В частині заявлених позивачем вимог про стягнення з відповідача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту збільшення посадових окладів згідно з пунктом 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок), з урахуванням якого позивачем обраховано середній заробіток у спірний період в розмірі: 1 359,78 грн. (із застосуванням коефіцієнту 1,7) - у період з 04.05.2018 року по 02.03.2022 року; 3079,50 грн. (із застосуванням коефіцієнту 3,85) - у період з 03.03.2020 року по 15.07.2022 року суд зазначає, що відповідно до пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. У разі зміни структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівникам органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до актів законодавства період до зміни структури заробітної плати виключається з розрахункового періоду. У разі коли зміна структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадових окладів працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування відбулася у період, протягом якого за працівником зберігається середня заробітна плата, а також коли заробітна плата у розрахунковому періоді не зберігається, обчислення середньої заробітної плати провадиться з урахуванням виплат, передбачених працівникові згідно з умовами оплати праці, що встановлені після підвищення посадових окладів.
Відповідно до пункту 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Згідно з пунктом 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв'язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вище оплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться. Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов'язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.
При цьому 12.12.2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України № 1213, якою внесено зміни до Порядку № 100, зокрема, виключено його пункт 10.
Тобто, починаючи з 12.12.2020 року по 05.07.2022 року (кінцева дата періоду заявленого до стягнення середнього заробітку позивачем) зазначена норма не діяла, що свідчить про наявність підстав для нарахування середнього заробітку позивача у вищевказаний період виходячи з суми, яка визначена у рішенні Господарського суду міста Києва від 6 січня 2021 року в справі №760/9300/17-ц, - 799,87 грн.
Аналогічна правова позиція щодо обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу викладена у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду: від 4 листопада 2021 року в справі № 826/6301/15, від 20 січня 2022 року в справі № 826/17709/14, від 8 лютого 2022 в справі № 826/17610/14, від 30 червня 2022 року в справі № 826/85/15, від 13 квітня 2023 року в справі № 826/85/15 та від 4 жовтня 2022 року в справі № 826/18033/14, а також була підтримана Верховним Судом в постанові від 24.07.2024 року у даній справі № 910/6133/22.
Зокрема, за висновками суду, на підставі п. 10 Порядку №100 та згідно наявного права госпрозрахункових підприємств на самостійне проведення коригування заробітної плати та інших виплат, яке підтверджене у період з 03.05.2018 року по 12.12.2020 року в АТ «Укрзалізниця» коригування заробітної плати та інших виплат здійснювалося лише в 2019 році відповідно до рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 21.06.2019 року (протокол №Ц-46/63 Ком.т.), що підтверджується листом відповідача вих.№ЦТЗБ-8/95 від 30.01.2023 року, копія якого наявна в матеріалах справи.
В свою чергу щодо підстав для врахування коефіцієнту збільшення посадових окладів згідно з пунктом 10 Порядку № 100 також і для розрахунку середнього заробітку в період чинності вказаної норми з 04.05.2018 року по 12.12.2020 року суд зазначає, що згідно правового висновку, наведеного в постановах Верховного Суду від 30.05.2018 року у справі № 212/1268/13-ц та від 14.09.2022 року у справі № 263/13926/17, на госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей, зокрема, з урахуванням пункту 10 Порядку № 100, відповідне рішення приймається виконавчим органом підприємства відповідно до повноважень, встановлених його статутом.
Як встановлено судами та наголошувалось вище, рішенням правління Залізниці від 18.01.2017 року, оформленого протоколом № Ц-57/4 Ком.т., звільнено гр. ОСОБА_1 з посади начальника філії "Відомча воєнізована охорона" на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України, та 19.01.2017 року, на підставі вказаного рішення, видано наказ № 72/ос про звільнення позивача в зв'язку з припиненням його повноважень посадової особи.
Частиною 1 статті 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено встановлення в колективному договорі схем посадових окладів. Схеми - це перелік посад і відповідних їм посадових окладів, які визначаються не у фіксованому розмірі, а у вигляді верхньої та нижньої межі посадового окладу за кожною посадою.
Колективним договором, а якщо договір не укладався - наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу, виданим після погодження з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), а в разі відсутності первинної профспілкової організації - з вільно обраними та уповноваженими представниками (представником) працівників, можуть встановлюватися інші системи оплати праці (частина одинадцята статті 96 КЗпП України).
Відповідно до частин другої, третьої статті 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюється підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюється власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вимог, передбачених частиною другою цієї статті.
Водночас, із матеріалів справи вбачається, що посада начальника філії, яку займав позивач до свого звільнення, була виключена зі штатного розпису апарату управління філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ «Укрзалізниця» з 1 березня 2017 року на підставі рішення правління відповідача від 5 квітня 2017 року (протокол № Ц-57/27 Ком.т.).
При цьому в матеріалах справи наявний витяг з протоколу від 05.04.2017 №Ц-57/25 Ком.т. з додатком, де у штатному розписі апарату управління філії "Відомча воєнізована охорона" зазначена посада - начальник філії (з посадовим окладом - 11 708,00 грн.), витяг з рішення правління від 03.05.2018 року (протокол №Ц-64/44 Ком.т.) у штатному розписі апарату управління філії "Відомча воєнізована охорона" зазначена посада начальника філії (з посадовим окладом - 20 000,00 грн.) та рішення правління від 02.05.2020 року (протокол №Ц-45/19 Ком.т.), якому зазначена посада директора (начальника) філії.
Тобто, як свідчать матеріали справи, після звільнення позивача з роботи 19.01.2017 року зі штатного розпису апарату управління Залізниці було виключено штатну одиницю (посаду, яку обіймав позивач) начальника філії "Відомча воєнізована охорона" з посадовим окладом 11 708,00 грн.
Відповідно до пункту 1.1 Національного класифікатора України (класифікатор професій ДК 003:2010) затвердженому та наданому чинності наказом Держспоживстандарту України від 28.07.2010 року № 327, Національний класифікатор України "Класифікатор професій" (далі - КП) розроблено на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 04.05.93 року № 326 "Про Концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку і статистики".
Згідно п. 1.2 цей класифікатор призначений для застосування центральними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, Федерацією роботодавців України, всіма суб'єктами господарювання під час запису про роботу у трудові книжки працівників.
Як зазначає позивач, відповідно до Класифікатора професій директор (начальник, завідувач, інший керівник) філіалу (філії) мають код КП 1210.1 - тобто, посади як директора, так і начальника згідно класифікатора професій є аналогічними.
Судом встановлено, що посада начальника філії виключена зі штатного розпису апарату управління філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ «Укрзалізниця» з 01.03.2017 року на підставі рішення правління від 05.04.2017 року (протокол № Ц-57/27 Ком.т.) та знаходилась в додатковому штаті як така, що підлягає скороченню в період часу з 01.03.2017 року по 01.07.2019 року.
Починаючи з 01.07.2019 року по 12.12.2020 року (дата виключення п. 10 з Порядку № 100) у штатному розписі апарату управління філії "Відомча воєнізована охорона" ПАТ «Укрзалізниця» була відсутня посада як начальника філії, так і посада директора філії.
Згідно висновків, наведених в постанові Верховного Суду від 31.05.2023 року у справі № 266/4546/19, коригування середнього заробітку на коефіцієнт підвищення посадового окладу можливе лише з тією ж посадою, яку до звільнення займав працівник, якщо функціональні обов'язки за такою посадою не змінювалися.
Таким чином, станом на дату коригування АТ «Українська залізниця» заробітної плати або інших виплат працівникам у яких з 01.07.2019 року відбулося підвищення посадового окладу на коефіцієнт 1,1, посада, яку до звільнення займав позивач (начальник філії), була вилучена зі штатного розпису, відповідно, за цією посадою підвищення окладу не відбулося, що свідчить про відсутність підстав для коригування заробітної плати позивача.
В свою чергу, матеріали справи не містять доказів на підтвердження обсягу функціональних обов'язків посад начальника філії та директора філії, позаяк у наявних штатних розписах керівників філії Залізниці інформація стосовно змісту їх функціональних обов'язків відсутня.
При цьому суд наголошує, що саме зазначення в штатному розписі коду професії (КП) директор філії - 1226.2 та начальник філії - 1226.2 за відсутності будь - яких інших доказів на підтвердження складу функціональних обов'язків, не є достатнім для відповідного висновку про те, що вказані посади є аналогічними за своїми функціональними обов'язками.
В контексті вищенаведеного та з урахуванням встановлених обставин справи суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для застосування вищевказаних коефіцієнтів збільшення посадових окладів, передбаченого Порядком № 100, при розрахунку відповідних сум середнього заробітку позивача.
Підсумовуючи наведене вище та надавши оцінку обставинам, на які вказав Верховний Суд у постанові від 24.04.2024 року у даній справі, враховуючи наявність підстав для застосування до спірних правовідносин та спірного періоду стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу положень статті 236 КЗпП України, а також зважаючи на недоведення позивачем підстав для застосування при розрахунку сум середнього заробітку коефіцієнтів підвищення посадових окладів згідно п. 10 Порядку № 100 суд доходить висновку, що позов в частині, що переглядається судом, частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, у зв'язку з чим позовні вимоги в частині, що переглядалась судом, підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Таким чином, враховуючи часткове задоволення позовних вимог позивача, а також приймаючи до уваги той факт, що позивач звільнений від сплати судового збору згідно з пунктом 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", судовий збір у даній справі підлягає стягненню в дохід Державного бюджету України з відповідача пропорційно розміру задоволених судом вимог у відповідній частині.
В частині поданої відповідачем 09.09.2024 року через систему «Електронний суд» заяви б/н від 06.09.2024 року про поворот виконання судових рішень у справі № 910/6133/22, в якій відповідач на підставі ст. 333 ГПК України просить суд в порядку повороту виконання додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023, зміненого постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024, та додаткової постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2024 у справі №910/6133/22, стягнути з гр. ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" (код ЄДРПОУ 40075815, 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5) 7 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції, 5 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді касаційної інстанції, 172,52 грн. витрат на відправку поштової кореспонденції, 72 628,20 грн. гонорару успіху та витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 20 000,00 грн. суд зазначає, що згідно з ч. 5 ст. 333 Господарського процесуального кодексу України питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони.
За приписами ч. 9 ст. 333 Господарського процесуального кодексу України якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом відповідно до частин першої - третьої цієї статті, заява відповідача про поворот виконання рішення розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Відповідно до ст. 333 ГПК України суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він: 1) закриває провадження у справі; 2) залишає позов без розгляду; 3) відмовляє в позові повністю; 4) задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони. Якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом відповідно до частин першої - третьої цієї статті, заява відповідача про поворот виконання рішення розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. До заяви про поворот виконання рішення шляхом повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості додається документ, який підтверджує те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним або приватним виконавцем. Заява про поворот виконання може бути подана протягом одного року з дня ухвалення відповідного рішення суду апеляційної чи касаційної інстанції або з дня ухвалення рішення при новому розгляді справи. Така заява розглядається у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника у двадцятиденний строк з дня надходження заяви, проте їх неявка не перешкоджає її розгляду.
Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням військової частини НОМЕР_2 щодо офіційного тлумачення положення п. 28 ч. 1 ст. 293 ЦПК України у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України від 2 листопада 2011 року № 13-рп/20111974 зазначено, що поворот виконання рішення - це цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав особи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням. Інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення, та є способом захисту цих прав у разі отримання стягувачем за виконаним та у подальшому скасованим (зміненим) судовим рішенням неналежного, безпідставно стягненого майна (або виконаних дій), оскільки правова підстава для набуття майна і виконання дій) відпала.
Отже, поворот виконання рішення, постанови - це процесуальна дія, яка полягає в повному або частковому відновленні первісного становища відповідача (боржника) в разі зміни або скасування рішення з прийняттям нового рішення про повну або часткову відмову в позові, метою якого є приведення відносин, що склалися між сторонами, у відповідність з новим судовим рішенням шляхом усунення наслідків скасованого повністю або частково рішення.
При цьому сама назва інституту поворот виконання вказує на те, що скасований судовий акт має бути дійсно виконаний, і дійсно мають настати несприятливі наслідки для відповідача.
Частиною 6 статті 333 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що до заяви про поворот виконання рішення шляхом повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості додається документ, який підтверджує те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним або приватним виконавцем.
Так, обставини перерахування АТ «Українська залізниця» коштів на виконання додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 року, зміненого постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 року, та додаткової постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2024 року у справі №910/6133/22, які в подальшому були скасовані постановою Верховного Суду від 24.07.2024 року, підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, а саме доданими до заяви копіями відповідних платіжних інструкцій.
З урахуванням вищевикладеного та зважаючи на надані відповідачем докази виконання судових рішень, які в подальшому були скасовані судом касаційної інстанції, суд зазначає про наявність правових підстав для повернення відповідачу списаних платіжними інструкціями грошових коштів в загальній сумі 104 800,72 грн., у зв'язку з чим вважає за необхідне задовольнити заяву АТ «Українська залізниця» та здійснити поворот виконання додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 року, зміненого постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 року, та додаткової постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2024 року у справі № 910/6133/22.
Керуючись ст. ст. 73-80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 333 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Акціонерного товариства "Українська залізниця" (03150, місто Київ, вулиця Єжи Ґедройця, будинок 5; код ЄДРПОУ 40075815) на користь гр. ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) 210 365,81 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі. Стягнути з Акціонерного товариства "Українська залізниця" (03150, місто Київ, вулиця Єжи Ґедройця, будинок 5; код ЄДРПОУ 40075815) в дохід Державного бюджету України 3155,49 грн. судового збору.
3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
5. Заяву Акціонерного товариства "Українська залізниця" про поворот виконання судових рішень у справі № 910/6133/22 задовольнити.
6. Здійснити поворот виконання додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 року, зміненого постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 року, та додаткової постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2024 року у справі №910/6133/22.
7. В порядку повороту виконання додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 року, зміненого постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 року, та додаткової постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2024 року у справі №910/6133/22, стягнути з гр. ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця» (код ЄДРПОУ 40075815, 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5) 7 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції, 5 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді касаційної інстанції, 172,52 грн. витрат на відправку поштової кореспонденції, 72 628, 20 грн. гонорару успіху та витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 20 000,00 грн.
8. Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Повний текст рішення складено та підписано 02 грудня 2025 року.
Суддя А.М. Селівон