вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"03" грудня 2025 р. Справа№ 910/10292/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яценко О.В.
суддів: Хрипуна О.О.
Мальченко А.О.
за участю секретаря судового засідання: Антонюк А.С.
за участю представників учасників справи відповідно до протоколу судового засідання від 03.12.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Донстрой»
на рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 (повний текст складено 16.10.2025)
у справі № 910/10292/25 (суддя Ващенко Т.М.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Донстрой»
до Акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк»
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії
Товариство з обмеженою відповідальністю «Донстрой» (далі - позивач, ТОВ «Донстрой») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк» (далі - відповідач, АТ «МР БАНК»), у якому просило суд визнати дії відповідача щодо блокування рахунків позивача протиправними та зобов'язати відповідача зняти обмеження з рахунків.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що:
- 17.02.2017 ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва за результатами розгляду клопотання слідчого у кримінальному провадженні № 42016000000003486 від 17.11.2016 накладено арешт на грошові кошти позивача, що знаходяться на рахунку ПАТ «Банк Інвестицій та заощаджень»;
- листом № 1066 від 09.03.2023 Акціонерне товариство «Міжнародний резервний банк» повідомив позивача про заблокування рахунку № НОМЕР_1 через наявність на обліку банку ухвали Печерського районного суду міста Києва від 17.02.2017;
- 14.06.2023 Білоцерківським РУП ГУ НП в Київській області винесено постанову про закриття кримінального провадження № 42016000000003486 від 17.11.2016, під час розслідування якого судом накладено арешт на рахунки позивача, проте рішення про скасування арешту рахунків позивача у відповідності до ч. 3 ст. 174 КПК України не прийнято;
- у разі закриття кримінального провадження постановою слідчого або прокурора, ухвала слідчого судді про накладення арешту на майно (речові докази) припиняє свою дію, з огляду на що припиняє свою дію і застосоване слідчим суддею позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування відповідним майном. Після закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому законом слідчим, речовий доказ перебуває у володінні органу досудового розслідування за відсутності процесуального рішення про арешт майна (постанова Верховного Суду від 15.04.2024 у справі № 554/2506/22);
- діючим законодавством не передбачено підстав звернення до суду з питань зняття арешту з майна у закритому кримінальному провадженні;
- отже, позивач опинився в ситуації безпідставного та незаконного обтяження у вигляді не скасованого органами прокуратури арешту банківського рахунку.
Відповідач проти задоволення позову заперечив, пославшись на те, що:
- постановою Правління Національного банку України №91-рш/БТ від 25.02.2022 було прийнято рішення «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк», що свідчить про те, що з 25.02.2022 АТ «МР БАНК» перебуває в процедурі ліквідації, яка здійснюється державною установою - Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, тобто банк перебуває під повним контролем держави Україна;
- у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та почата процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, а даний Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах (постанова Верховного Суду від 20.01.2016 у справі № 6-2001цс15);
- з моменту початку ліквідації банк, як юридична особа, вже не виконує функції банківської установи та не здійснює діяльність, що передбачена Законом України «Про банки та банківську діяльність», отже, всі функції банку припиняються, а всі операції банку, що ліквідується, здійснюються виключно в порядку статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який регламентує порядок та черговість задоволення кредиторських вимог та норми якого є спеціальними та пріоритетними по відношенню до інших законодавчих та нормативно-правових актів;
- враховуючи те, що станом на момент розгляду даного спору НБУ відкликало банківську ліцензію відповідача, останній не здійснює розрахункові банківські операції по рахункам клієнта, а тому вимога щодо визнання протиправними дій відповідача щодо блокування рахунків та зняття всіх обмежень з рахунків позивача є неправомірними та безпідставними;
- задоволення вимог окремих кредиторів поза межами процедури ліквідації банку порушує в цілому баланс інтересів кредиторів банку та не узгоджується з положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», якими передбачено, що під час ліквідаційної процедури неплатоспроможного банку визначається загальна сума його заборгованості перед кредиторами (пасив), формується ліквідаційна маса банку (актив) та здійснюється її реалізація з подальшим спрямуванням коштів, одержаних від продажу майна банку, на погашення акцептованих (визнаних) вимог кредиторів в порядку черговості відповідно до статті 52 цього Закону;
- позивач не звертався до відповідача з кредиторськими вимогами щодо залишку грошових коштів, що містились (могли міститись) на рахунках позивача;
- відповідно до п. 5 розділу VІ Положення про порядок складання і ведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 21.08.2017 № 3711 передбачено, що, у разі наявності накладеного згідно з рішенням суду, постанови державного виконавця, приватного виконавця арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться на рахунках та вкладах боржника, такі кошти та інші цінності забороняється використовувати до надходження платіжної інструкції за тим документом про арешт, для забезпечення виконання якого банк заблокував (виконав арешт) кошти та інші цінності, або до отримання передбачених законодавством документів про зняття арешту з коштів та інших цінностей, що знаходяться на рахунках та вкладах боржника;
- пунктом 9 вказаного Положення передбачено, що банк забезпечує зняття арешту з коштів за постановою державного виконавця, приватного виконавця, а також за рішенням суду, яке надійшло до банку безпосередньо від суду;
- відповідач на момент подачі відзиву на позовну заяву не має у своєму розпорядженні інформації, що майно (грошові кошти) не можуть підлягати спеціальній конфіскації;
- позивачем обрано невірний спосіб захисту, оскільки прийняття судом рішення про задоволення позову про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії стосовно відповідача, який перебуває в стані припинення, не свідчить про можливість ефективного захисту порушеного права позивача, оскільки не виключає необхідності звернутись до ліквідаційної комісії щодо визнання та акцептування його вимог уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів, та, у випадку відмови у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду, повторного звернення до суду.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 у справі № 910/10292/25 у задоволенні позову відмовлено повністю.
При ухваленні вказаного рішення суд першої інстанції:
- погодився із доводами відповідача стосовно того, що він, відповідно до п. 9 Положення про порядок складання і виведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються, затвердженого Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 3711 від 21.08.2017, забезпечує зняття арешту з коштів за постановою державного виконавця, приватного виконавця, а також за рішенням суду, яке надійшло до банку безпосередньо від суду, вказавши на те, що матеріали справи не містять жодних постанов державного виконавця, приватного виконавця, а також рішень суду, стосовно зняття арешту з рахунків позивача, як і не містять жодних клопотань позивача, з якими останній звертався до уповноважених органів про зняття арешту;
- звернув увагу, що відповідач не уповноважений приймати рішення про зняття арешту з рахунків, який було накладено відповідним судовим рішенням;
- вказав, що позивач не позбавлений права на звернення у встановленому КПК України порядку із клопотання про зняття арешту з рахунків.
З огляду на вказане суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено порушення будь-яких його прав чи охоронюваних законом інтересів відповідачем, що, в свою чергу свідчить про те, що позовні вимоги є необґрунтованими, недоведеними, а відтак, не підлягають задоволенню.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Донстрой» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 у справі № 910/10292/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким визнати протиправними блокування рахунків Товариства з обмеженою відповідальністю «Донстрой» з боку Акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк» та зобов'язати останнього розблокувати рахунки та зняти всі обмеження щодо користування рахунками позивачем.
В апеляційній скарзі апелянт зазначив про те, що оскаржуване рішення винесено судом з порушенням вимог законодавства.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на те, що:
- ухвала слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 17.02.2017 у кримінальному провадженні № 42016000000003486 про накладення арешту на кошти ТОВ «Донстрой» втратила чинність 14.06.2023 - одночасно з винесенням Білоцерківським РУП ГУ НП в Київській області постанови про закриття кримінального провадження № 42016000000003486;
- в порушення наведених вимог ст. 236 ГПУ України, суд першої інстанції суд проігнорував висновки, викладені в постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у постанові від 15 квітня 2024 року по справі № 554/2506/22, відповідно до яких суд повинен був застосувати при вирішенні спірних правовідносин положення ст. 132 КПК, відповідно до якої ухвала слідчого судді або суду про застосування заходів забезпечення кримінального провадження припиняє свою дію після закінчення строку її дії, скасування запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом;
- суд першої інстанції не врахував, що після закриття кримінального провадження втручання у сферу приватних інтересів (арешт майна) фактично набуває свавільного характеру, з огляду на що приписи ч. 4 ст. 132 КПК є дієвим засобом реалізації положень ст. 3 Конституції України задля усунення порушення прав власника або володільця майна;
- суд у своєму рішенні послався на Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 3711 від 21.08.2017, як на нормативну підставу відмови у позові, однак вказа6не рішення базується на старій законодавчій базі та не враховує Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо закриття кримінального провадження у зв'язку з втратою чинності законом, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння» № 2810-IX від 01.12.2022;
- рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 3711 від 21.08.2017, яким суд обґрунтував відмову у позові, є застарілим та таким, яке не відповідає Конституції та вимогам КПК України в частині порядку знаття арешту з рахунків, за своєю ієрархіє воно нижче за КПК України, яким врегульоване це питання;
- суд першої інстанції невірно визначив предмет спору та предмет доказування за позовом: при зверненні з позовною заявою позивач вказував на те, що відповідач, обмежуючи доступ до банківського рахунку, не виконує вимоги ст. 132 КПК України, продовжуючи здійснювати арешт на рахунок у кримінальному провадженні, яке закрито; позивач просив суд надати оцінку діям відповідача відповідно до законодавства, роз'ясненого у постанові Об'єднаної палата Касаційного кримінального суду у від 15.04.2024 по справі № 554/2506/22; у свою чергу, суд першої інстанції встановив лише те, що арешт накладено відповідно до ухвали суду у 2017 році, проте правові наслідки закриття кримінального провадженні не оцінив.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 справа № 910/10292/25 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Мальченко А.О., Хрипун О.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.11.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Донстрой» на рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 у справі № 910/10292/25; справу призначено до розгляду на 03.12.2025 об 11 год. 40 хв.; витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/10292/25.
На виконання вимог вищезазначеної ухвали 10.11.2025 матеріали справи № 910/10292/25 надійшли до Північного апеляційного господарського суду.
20.11.2025 до суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній проти задоволення апеляційної скарги заперечив, пославшись на ті ж доводи, що й в суді першої інстанції.
Станом на 03.12.2025 до Північного апеляційного господарського суду відзивів на апеляційну скаргу, додаткових пояснень, інших клопотань від учасників справи не надходило.
Під час розгляду справи представник позивача апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити, відповідач проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив відмовити у її задоволенні та залишити рішення суду першої інстанції в силі.
Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзивів, інших письмових пояснень, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, проте оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає зміні з наступних підстав.
Колегією суддів встановлено і підтверджується матеріалами справи наступне.
У позові позивачем вказано, що ним в Акціонерному товаристві «Міжнародний резервний банк» (до грудня 2021 року банк мав назву АТ «Сбербанк» - примітка суду) відкрито банківський рахунок № НОМЕР_1 .
17.02.2017 ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва за результатами розгляду клопотання слідчого у кримінальному провадженні № 42016000000003486 від 17.11.2016:
- накладено арешт на грошові кошти позивача, що знаходяться на трьох рахунках відкритих у ПАТ «Сбербанк»;
- зупинено видаткові операції з грошовими коштами, що надходять на адресу ТОВ «Донстрой» (ЄДРПОУ 25327860) в банківській установі ПАТ «Сбербанк» (МФО 320627) на внутрішньобанківські рахунки та зупинено видаткові операції з коштами, які надійшли на рахунки ТОВ «Донстрой» (ЄДРПОУ 25327860) № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 та № НОМЕР_3 та вже знаходяться на рахунках, за винятком видаткових операцій виключно з платежів до бюджетів всіх рівнів та державних цільових фондів.
Вказана ухвала в матеріалах справи відсутня, проте така ухвала міститься в Єдиному держаному реєстрі судових рішень за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/65242449.
Листом № 1066 від 09.03.2023 у відповідь на лист позивача відповідач повідомив позивача про заблокування рахунку № НОМЕР_1 через наявність на обліку банку ухвали Печерського районного суду міста Києва від 17.02.2017, зазначивши, що кредиторські вимоги позивача не підлягають задоволенню до моменту надходження до банку постанови про зняття арешту з рахунків позивача.
14.06.2023 старшим слідчим відділення розслідування злочинів у сфері господарської та службової діяльності СВ Білоцерківського РУП ГУ НП в Київській області капітаном поліції Моісєєнко А.О. винесено постанову про закриття кримінального провадження № 42016000000003486 від 17.11.2016, під час розслідування якого судом накладено арешт на рахунки позивача.
17.06.2025 позивач звернувся до відповідача з запитом щодо відновлення доступу до банківських рахунків, в додатках до даного запиту надано копію постанови про закриття кримінального провадження № 42016000000003486 від 17.11.2016.
Листом від 19.06.2025 відповідач надав позивачу відповідь на адвокатський запит, у якій відмовив у розблокуванні доступу до банківського рахунку з посиланням на те, що банк не наділений повноваженнями самостійно приймати рішення про зняття арешту з коштів, а лише виконує документ про зняття арешту з коштів, в той же час відповідачем зазначено, що в разі надходження документу про зняття арешту з коштів, банком будуть вжиті всі заходи щодо виконання такого документа.
Оскільки рішення про скасування арешту рахунків позивача не було прийнято відповідачем, позивач звернувся до суду з цим позовом, у якому просив визнати дії відповідача щодо блокування рахунків позивача протиправними та зобов'язати відповідача зняти обмеження з рахунків.
Позиції сторін детально викладені вище.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 у справі № 910/10292/25 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.
Відповідно до ч. 1 ст. 1068 ЦК України банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка.
Відповідно до ст. 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на рахунку, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму та фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, замороження активів, що пов'язані з тероризмом та його фінансуванням, розповсюдженням зброї масового знищення та його фінансуванням, передбачених законом. Банк не має права встановлювати заборону на встановлення обтяження, але може встановлювати розумну винагороду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у цій справі, суд першої інстанції погодився із доводами відповідача стосовно того, що він, відповідно до п. 9 Положення про порядок складання і виведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються, затвердженого Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 3711 від 21.08.2017, забезпечує зняття арешту з коштів за постановою державного виконавця, приватного виконавця, а також за рішенням суду, яке надійшло до банку безпосередньо від суду, вказавши на те, що матеріали справи не містять жодних постанов державного виконавця, приватного виконавця, а також рішень суду, стосовно зняття арешту з рахунків позивача, як і не містять жодних клопотань позивача, з якими останній звертався до уповноважених органів про зняття арешту, із чим колегія суддів в повній мірі погодитись не може, з огляду на таке.
Правовідносини щодо арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, регулюються главою 17 КПК. За змістом статей 173, 174 цього Кодексу під час досудового розслідування, судового розгляду питання про накладення арешту на майно вирішують слідчий суддя або суд відповідно.
Згідно з ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Відповідно до ч. 8 ст. 173 КПК України майно або грошові суми клієнта неплатоспроможного банку, на яке судом накладено арешт до дня віднесення банку до категорії неплатоспроможних, може бути передано приймаючому, перехідному банку чи спеціалізованій установі, утвореній Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, у встановленому законодавством про систему гарантування вкладів фізичних осіб порядку з письмовим повідомленням Фондом гарантування вкладів фізичних осіб особи, в інтересах якої накладено арешт. При цьому передане майно або грошові суми залишаються обтяженими відповідно до ухвали суду про накладення арешту.
Відповідно до ст. 174 КПК України:
- підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом; арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (ч. 1);
- клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (ч. 2);
- прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації (ч. 3);
- суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (п. 4).
Згідно з ч. 4 ст. 132 КПК України ухвала слідчого судді або суду про застосування заходів забезпечення кримінального провадження припиняє свою дію після закінчення строку її дії, скасування запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Стосовно практики застосування ч. 4 ст. 132 КПК України колегія суддів звертається до правових висновків Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладених у постанові від 15.04.2024 у справі № 554/2506/22:
« Правовідносини щодо арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, регулюються главою 17 КПК. За змістом статей 173, 174 цього Кодексу під час досудового розслідування, судового розгляду питання про накладення арешту на майно вирішують слідчий суддя або суд відповідно.
Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.
Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому у застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (ч. 1 ст. 174 КПК).
Частини 3 та 4 ст. 174 КПК регулюють порядок вирішення питання про скасування арешту майна у двох випадках: судом - за наслідками розгляду кримінальної справи та прокурором - одночасно з винесенням ним постанови про закриття кримінального провадження.
Натомість у ст. 174 КПК не йдеться про скасування арешту майна слідчим суддею після закінчення досудового розслідування внаслідок закриття кримінального провадження за постановою керівника органу досудового розслідування на підставі приписів п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК.
Разом із тим, за приписами частини 4, якою доповнено ст. 132 КПК Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо закриття кримінального провадження у зв'язку з втратою чинності законом, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння» № 2810-IX від 01 грудня 2022 року (набрав чинності 29 грудня цього ж року), ухвала слідчого судді або суду про застосування заходів забезпечення кримінального провадження припиняє свою дію після закінчення строку її дії, скасування запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Після закриття кримінального провадження втручання у сферу приватних інтересів (арешт майна) фактично набуває свавільного характеру, з огляду на що приписи ч. 4 ст. 132 КПК є дієвим засобом реалізації положень ст. 3 Конституції України, ст. 13 Конвенції задля усунення порушення прав власника або володільця майна.
Приписи ч. 4 ст. 132 КПК є нормою, за якою в КПК встановлено порядок припинення арешту майна після закриття кримінального провадження, застосування якої у взаємозв'язку із положеннями ч. 1 ст. 170 цього Кодексу скасовує обмеження, застосовані під час досудового розслідування.
Імперативні приписи ч. 4 ст. 132 КПК вимагають поводження з вказаним вище майном з боку прокурора, органу досудового розслідування, державної влади чи місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, фізичних осіб та інших суб'єктів суспільних відносин як таким, що не є арештованим в порядку, передбаченому КПК. За відсутності інших законних підстав, позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, стосовно якого арешт припинив свою дію, є протиправним і тягне відповідальність, передбачену законом.
Отже, у разі закриття кримінального провадження постановою слідчого або прокурора, ухвала слідчого судді про накладення арешту на майно (речові докази) припиняє свою дію, з огляду на що припиняє свою дію і застосоване слідчим суддею позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування відповідним майном. Після закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому законом слідчим, речовий доказ перебуває у володінні органу досудового розслідування за відсутності процесуального рішення про арешт майна.
Кримінальний процесуальний кодекс України як кримінальне процесуальне законодавство є систематизованим зведенням кримінальних процесуальних норм, які регулюють порядок досудового розслідування та судового провадження.
У Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України виходив із того, що загальновизнаним є те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило «lex posterior derogat priori» - «наступний закон скасовує попередній». Таким чином, повноважний орган конституційної юрисдикції визначив порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення.
Принцип верховенства права вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori) - «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali) - «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» ( lex posterior generalis non derogat priori speciali ). В Рішенні від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020 Конституційний Суд України зазначив, що якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права втрачає свою дієвість. Імператив надання дієвості принципові верховенства права вимагає одночасного застосування всіх трьох класичних формул.».
З огляду на вказане висновок суду першої інстанції є помилковим.
Однак, колегія суддів звертає увагу на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно з ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 14 ГПК України).
Частина 2 ст. 267 ГПК України встановлює, що позовна заява, серед іншого, повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.
Частинами 1, 3 ст. 236 ГПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно ч. 2 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Викладене свідчить, що принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять учасники спірних правовідносин. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача та позов має чітко виражену ціль, яка втілюється у формі позовних вимог, що їх викладає позивач у позовній заяві.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Відповідно, право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов'язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог.
Такі правові висновки Верховного Суду викладені, зокрема у постановах від 13.11.2020 у справі № 904/920/19, від 01.02.2023 у справі № 914/3203/21.
Очевидним є те, що наведені правові висновки щодо застосування наведених норм процесуального права мають загальний (універсальний) характер незалежно від суті спірних правовідносин, та стадії розгляду спору.
Колегія суддів зазначає про те, що у позові позивач просить визнати дії відповідача щодо блокування рахунків позивача протиправними та зобов'язати відповідача зняти обмеження з рахунків, проте позивач у позові не визначає дії відповідача щодо яких саме рахунків він просить визнати неправомірними та зняти обмеження з яких саме рахунків він просить у цьому позові, а відтак, враховуючи те, що формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача, а при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог, задоволення визначених позивачем у цій справі позовних вимог не є можливим.
Слід зауважити на тому, що у позові позивач вказує на те, що ним в Акціонерному товаристві «Міжнародний резервний банк» (до грудня 2021 року банк мав назву АТ «Сбербанк» - примітка суду) відкрито банківський рахунок № НОМЕР_1 (тобто один рахунок), в той час як ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 17.02.2017, за результатами розгляду клопотання слідчого у кримінальному провадженні № 42016000000003486 від 17.11.2016, накладено арешт на грошові кошти позивача, що знаходяться на трьох рахунках відкритих у ПАТ «Сбербанк».
При цьому те, що позивач не визначає дії відповідача щодо яких саме рахунків є предметом дослідження при розгляді його позовних вимог у цій справі, взагалі виключає можливість встановлення судом наявності підстав для задоволення або відмови у задоволенні позовних вимог.
Нечітке формулювання позовних вимог також свідчить і про те, що задоволення позову у цій справі не призведе до відновлення тих прав позивача за захистом яких він звернувся до суду, оскільки, з огляду на відсутність у рішення будь-яких ідентифікуючих ознак рахунків щодо яких позивачем заявлено цей позов, таке рішення не можливо виконати.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ГПК України).
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді із застосуванням способів захисту, які передбачені частиною другою статті 16 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 20 ГК України визначено способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.5)). Тобто це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19, пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункт 40)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18, пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18, пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19, пункт 48), від 09.02.2021 у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20, пункт 14) та від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 42).
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (такий висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20)).
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 зі справи № 912/1856/16, від 14.05.2019 зі справи № 910/11511/18.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним».
Таким чином, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
В свою чергу, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
У певних випадках спосіб захисту імперативно «прив'язаний» до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом» означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.
Вказане свідчить про те, що звернення позивача до суду з цим позовом є неналежним способом захисту, а обраний позивачем спосіб захисту є неефективним з підстав, які детально викладені вище.
Вказане є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові.
Також колегія суддів зазначає про наступне.
З огляду на зміст позовних вимог позивач вважає, що на даний час відповідач не має підстав для обмеження позивача у користуванні рахунками, які відкриті в АТ «Міжнародний резервний банк».
Водночас, як встановлено вище, постановою Правління Національного банку України №91-рш/БТ від 25.02.2022 прийнято рішення «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк». Підставою для відкликання НБУ банківської ліцензії та початку ліквідації банку був факт контролю банку на дату прийняття вказаного рішення російською федерацією, яка є державою-агресором та здійснює військову агресію стосовно Держави Україна.
На підставі вказаного рішення НБУ, виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №131 від 25.02.2022 «Про початок процедури ліквідації АТ «МР БАНК» та делегування повноважень ліквідатора банку».
Згідно з зазначеним рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з делегуванням усіх повноважень ліквідатора АТ «МР БАНК», визначених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема, статтями 37, 38, 47-52, 521, 53 Закону, в тому числі з підписання всіх договорів, пов'язаних з реалізацією активів банку у порядку, визначеному Законом, окрім повноважень в частині організації реалізації активів банку, призначено провідного професіонала з питань ліквідації банків Луньо Іллю Вікторовича строком на три роки з 25 лютого 2022 року до 24 лютого 2025 року включно.
Частина 3 ст. 53 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлює, що ліквідаційна процедура банку вважається завершеною з моменту затвердження ліквідаційного балансу, а банк ліквідованим - з моменту внесення запису про припинення банку до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
На даний час процедура ліквідації АТ «МР БАНК» триває.
З моменту початку ліквідації банк, як юридична особа, вже не виконує функції банківської установи та не здійснює діяльність, що передбачена Законом України «Про банки та банківську діяльність», отже всі функції банку припиняються, а всі операції банку, що ліквідується, здійснюються виключно в порядку статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який регламентує порядок та черговість задоволення кредиторських вимог та норми якого є спеціальними та пріоритетними по відношенню до інших законодавчих та нормативно-правових актів.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність» забороняється здійснювати банківську діяльність без банківської ліцензії.
Відповідно до п.п. 5-4, 6 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»:
- кредитор - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов'язань, а також адміністратор за випуском облігацій, який відповідно до Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки» діє в інтересах власників облігацій, які мають документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов'язань;
- ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
Частинами 1-3 ст. 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що уповноважена особа фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.
Відповідно до п. п. 1, 2 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
Згідно з ч. 2 ст. 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси.
У спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №757/2216/15-ц).
Колегія суддів зазначає, що, оскільки станом на момент розгляду даного спору НБУ відкликало банківську ліцензію відповідача, останній не має права здійснювати розрахункові банківські операції по рахункам клієнта, зокрема і проводити будь-які платіжні операції щодо коштів, які наявні на рахунках позивача.
При цьому, з огляду на те, що на даний час процедура ліквідації АТ «МР БАНК» триває, позивач, у випадку наявності у нього коштів на рахунках такого банку (що колегія суддів, враховуючи наявні в цій справі докази, встановити не може - примітка суду), в розумінні положень законодавства, є кредитором відповідача, а задоволення кредиторських вимог позивача до відповідача має відбуватися із дотриманням визначеної законодавством процедури.
Колегія суддів зазначає, що задоволення вимог окремих кредиторів поза межами процедури ліквідації банку порушує в цілому баланс інтересів кредиторів банку та не узгоджується з положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», якими передбачено, що під час ліквідаційної процедури неплатоспроможного банку визначається загальна сума його заборгованості перед кредиторами (пасив), формується ліквідаційна маса банку (актив) та здійснюється її реалізація з подальшим спрямуванням коштів, одержаних від продажу майна банку, на погашення акцептованих (визнаних) вимог кредиторів в порядку черговості відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
При цьому задоволення позовних вимог позивача щодо зобов'язання АТ «МР БАНК» зняти всі обмеження з рахунків позивача, про що він просить у позові, фактично матиме наслідком надання останньому можливості розпорядитись наявними на рахунках коштами поза межами процедури ліквідації банку що суперечить наведеним вище положенням законодавства.
Також слід зауважити на тому, що АТ «МР БАНК» перебуває у процедурі ліквідації, а відтак обмеження позивача у користуванні його рахунками не свідчать про неправомірність дій відповідача, а дії відповідача щодо накладення обмежень на такі рахунки не можуть бути визнані протиправними.
Колегія суддів вважає, що, з огляду на встановлені вище обставини, правовідносини сторін щодо розпорядження коштами, які перебувають на відкритих позивачем у АТ «МР БАНК» банківських рахунків мають вирішуватись у межах процедури ліквідації АТ «МР БАНК» та зауважує позивачу на тому, що, у випадку порушення його прав під час процедури ліквідації АТ «МР БАНК» він не позбавлений права звернутися до суду з відповідним позовом.
Отже, правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання дії відповідача щодо блокування рахунків позивача протиправними та зобов'язання відповідача зняти обмеження з рахунків відсутні, проте рішення суду першої інстанції в підлягає зміні в мотивувальній частині.
Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
За змістом ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Частиною 1 статті 277 ГПК України встановлено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (ч. 2 ст. 277 ГПК України).
Колегія суддів вважає, що при прийнятті оспореного рішення судом першої інстанції мало місце неправильне застосуванням норм матеріального права, тому рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 у справі № 910/10292/25 підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Враховуючи вимоги, які викладені в апеляційній скарзі та зміну цією постановою лише мотивувальної частини рішення суду першої інстанції і залишення без змін його резолютивної частини, якою у задоволенні позову відмовлено повністю, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Донстрой» задоволенню не підлягає, а витрати зі її подачу відповідно до приписів ст. 129 ГПК України покладаються на апелянта.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Донстрой» на рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 у справі № 910/10292/25 залишити без задоволення.
2. Змінити мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 у справі № 910/10292/25, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 у справі № 910/10292/25 залишити без змін.
3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.
Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст судового рішення складено 04.12.2025.
Головуючий суддя О.В. Яценко
Судді О.О. Хрипун
А.О. Мальченко