03 грудня 2025 року
м. Хмельницький
Справа № 683/1172/25
Провадження № 11-кп/820/704/25
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Хмельницького апеляційного суду у складі:
головуючої - судді ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
при секретарі ОСОБА_4 ,
за участю прокурора ОСОБА_5 ,
потерпілого ОСОБА_6 ,
представника потерпілого ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_8 ,
обвинуваченого ОСОБА_9 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_9 на вирок Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 24 вересня 2025 року у кримінальному провадженні №12025243160000047, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 11 квітня 2024 року, щодо
ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
визнано винуватим у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ст.125 ч.1 КК України, та призначено покарання у виді 100 годин громадських робіт, -
Обставини, вчинення кримінального правопорушення, встановлені апеляційним судом.
За вироком суду, ОСОБА_9 близько 20 години 30 хвилин 29 березня 2025 року, перебуваючи в дворі будинку АДРЕСА_2 , на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, в ході словесної сварки, реалізуючи свій злочинний умисел, спрямований на умисне заподіяння тілесних ушкоджень, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, з метою спричинення тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_6 , умисно, протиправно, тримаючи в правій руці невстановлений досудовим розслідуванням аерозольний балон, розпилив рідину, яка містилася в балончику в ділянку обличчя потерпілого ОСОБА_6 , чим заподіяв йому тілесні ушкодження у вигляді хімічного опіку кон'юктиви обох очей, які згідно висновку судово - медичної експертизи відносяться до категорії легких тілесних ушкоджень.
Узагальнені доводи апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_9 просить скасувати вирок Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 24 вересня 2025 року та виправдати його за вчинення кримінального проступку, передбаченого ст. 125 КК України, а кримінальне провадження закрити на підставі ст. 373 ч.1 п.3 КПК України за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.
Стверджує, що суд взяв до уваги докази лише сторони обвинувачення, необґрунтовано відхилив докази сторони захисту та прийшов до непідтверджених доказами висновків про його винуватість.
Обвинувачений не заперечує наявність конфлікту у вечірню пору 29 березня 2025 року у дворі будинку АДРЕСА_2 із ОСОБА_10 з приводу місця для паркування автомобіля, однак зазначає, що оскільки відчував небезпеку, яку в той момент оцінював як реальну, намагаючись захиститись від двох чоловіків, один з який його штовхав, а інший зайшов ззаду від нього, тому він дістав з кишені перцевий балончик та розпилив в обличчя потерпілому з метою самозахисту. Уникнути конфлікту він не міг, оскільки ОСОБА_6 перегородив йому дорогу, жодних намірів наносити йому тілесні ушкодження він не мав, а якби і мав, то використав би лапату, яку він дістав із багажника автомобіля.
Стверджує, що такі ж обставини підтвердила і свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , які пояснили, що події, які відбувалися у вечірню пору 29 березня 2025 року у дворі будинку №11 м. Старокостянтинова реально загрожували ОСОБА_9 , тому якби він не застосував балончик, то міг би отримати тілесні ушкодження від ОСОБА_6 та ОСОБА_10 , які переважали в силі та поводили себе вкрай агресивно.
Разом з тим, зазначає, що у суді потерпілий ОСОБА_6 не міг пояснити чому розпочав конфлікт із ним.
Крім того, вважає, що відеозапис події не може бути основним доказом по справі, оскільки на ньому зафіксовано кінець конфлікту, а не його початок.
Враховуючи вказані обставини, стверджує, що жодного мотиву розпочинати конфлікт та завдавати тілесні ушкодження потерпілому він не мав, адже його дії були викликані неправомірною поведінкою самого потерпілого ОСОБА_6 та свідка ОСОБА_10 , яку він розцінив як загрозу для свого життя та здоров'я. Отже, в його діях відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ст. 125 ч.1 КК України.
Представник потерпілого ОСОБА_6 - ОСОБА_7 заперечує проти задоволення апеляційної скарги, просить вирок Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 24 вересня 2025 року залишити без змін.
Позиції учасників апеляційного перегляду провадження.
Обвинувачений ОСОБА_9 та його захисник підтримали апеляційні вимоги. Потерпілий та його представник, а також прокурор заперечили проти їх задоволення, вважали вирок суду законним та обґрунтованим.
Заслухавши доводи учасників апеляційного перегляду провадження, перевіривши матеріали провадження, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга захисту не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Мотиви суду з посиланням на норми кримінального та процесуального закону.
Положеннями ст. 94 КПК України передбачено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Відповідно до вимог, встановлених ст. 370 КПК України, законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Колегія суддів вважає, що за наслідками судового розгляду судом було постановлено законне, обґрунтоване та мотивоване судове рішення з додержанням вимог ст. 370 КПК України, норм матеріального та процесуального права, постановлене на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, підтверджених доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом у відповідності до ст. 94 КПК України з наведенням відповідних мотивів.
Згідно ст. 84 КПК України - доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Відповідно до ст.85 КПК України - належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час розгляду кримінального провадження стосовно ОСОБА_9 за ст.125 ч.1 КК України цих вимог закону дотримався, та постановив обґрунтоване рішення.
Приймаючи рішення за апеляційними вимогами обвинуваченого ОСОБА_9 про те, що суд прийшов до непідтверджених доказами висновків про його винуватість, колегія судів вважає їх безпідставними з огляду на наступне.
Будучи допитаний в суді першої інстанції потерпілий ОСОБА_6 підтвердив факт конфлікту із ОСОБА_9 у вечірню пору 29 березня 2025 року у дворі будинку №11 по вул. Костянтина Острозького м. Старокостянтинів Хмельницької області та розпилення йому обвинуваченим в очі невідомої речовини із балончика.
Аналогічні дані потерпілим викладено у своєму повідомленні про вчинення відносно нього кримінального правопорушення від 10.04.2025 року (а.с.79).
Такі ж дані обставини вбачаються із показань свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_13 , з яких слідує, що в ході виниклого конфлікту із ОСОБА_9 з приводу місця для паркування автомобіля, останній погрожуючи фізичною розправою та виражаючись нецензурною лайкою, розпилив в очі ОСОБА_6 невідому речовину із балончика.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_14 також підтвердила наявність конфлікту між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 , погроз та образ між ними, а також - факт розпилення ОСОБА_9 у очі ОСОБА_6 невідомої речовини.
Із показань свідка ОСОБА_11 вбачається, що вона намагалася припинити виниклий між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 конфлікт з приводу місця для паркування, також зазначила, що коли до них підійшов ОСОБА_10 , то ОСОБА_9 розпилив у очі ОСОБА_6 невідому речовину.
Факт конфлікту із ОСОБА_6 за обставин викладених у обвинувальному акті та розпилення йому в очі невідомої речовини із балончика не заперечив і ОСОБА_9 , проте викладав свою версію подій.
Обставини конфлікту та заподіяння ОСОБА_6 тілесних ушкоджень вбачаються також із відеозапису події, згідно якого під час словесної сварки ОСОБА_9 поводить себе агресивно, голосно кричить, а ОСОБА_10 , ОСОБА_6 та ОСОБА_11 намагаються його заспокоїти, однак ОСОБА_9 погрожує потерпілому фізичною розправою, після чого на підтвердження своїх слів, замахується на потерпілого металевою лопатою та відступає назад, однак коли потерпілий наближається до нього, бризкає йому невідомою речовиною в очі з балончика, який тримав в іншій руці (а.с.66).
Факт заподіяння потерпілому ОСОБА_6 тілесних ушкоджень об'єктивно підтверджується висновком судово-медичної експертизи № 80 від 11 квітня 2025 року, відповідно до якого у потерпілого виявлено тілесні ушкодження у виді хімічного опіку кон'юктиви обох очей, який виник від подразнюючої дії речовини, яка входила до складу аерозолю, дія якого була спрямована в обличчя потерпілого, можливо в строк та за обставин, вказаних в постанові про призначення експертизи, відносяться до категорії легких тілесних ушкоджень (а.с.99).
Аналізуючи вищенаведені докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дав належну оцінку усім доказам у кримінальному провадженні відповідно до вимог ст.ст. 85, 86, 94 КПК України, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності і взаємозв'язку для прийняття процесуального рішення, та прийшов до правильного висновку про доведеність вини ОСОБА_9 у вчиненні умисного легкого тілесного ушкодження.
Дії обвинуваченого ОСОБА_9 правильно були кваліфіковані слідством та судом за ст.125 ч.1 КК України, що відповідає вимогам кримінального закону.
Твердження сторони захисту про те, що тілесні ушкодження потерпілому ОСОБА_6 були заподіяні з метою самооборони від незаконного посягання на ОСОБА_9 двох осіб, від яких обвинувачений відчував реальну небезпеку своєму життю та здоров'ю, колегія суддів відкидає, враховуючи наступне.
Правовими підставами регламентуючими право особи на самозахист від протиправних посягань є ст. 27 ч. 3 Конституції України, за якою кожен має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань, а також ст. 36 ч. 1 КК України за якою під необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Правові рекомендації з цього питання, викладені і в п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону». За ними суду слід мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. При розгляді справ даної категорії суди повинні з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.
Відповідно до практики викладеної у постанові Верховного суду від 5 квітня 2023 року (справа № 946/2971/21) необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ст. 36 ч.1 КК України). Під суспільно небезпечним посяганням необхідно розуміти спробу заподіяти шкоду охоронюваним законом правам та інтересам особи, яка захищається, або іншої особи, суспільним інтересам або інтересам держави. До таких інтересів належать: життя, здоров'я, особиста і статева свобода, честь і гідність особи, власність, недоторканність житла, а також інші права і законні інтереси особи, яка захищається, або іншої особи.
Кінцевою метою дій того, хто захищається, є захист вищезазначених цінностей. Ця мета досягається шляхом відвернення чи припинення посягання. Захист при необхідній обороні виявляється тільки в активних діях, які за зовнішніми ознаками можуть співпадати з ознаками тих діянь, які передбачені ККУ (наприклад, заподіяння тілесних ушкоджень).
Згідно ст. 36 ч.ч. 3,5 КК України перевищенням меж необхідної оборони є умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає (ст. 36 ч.5 КК України).
Особливістю необхідної оборони є специфіка мотиву діяння, прагнення захистити інтереси особи, держави, суспільні інтереси, життя, здоров'я чи права того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання. Намір захистити особисті чи суспільні інтереси від злочинного посягання є визначальним мотивом не тільки у разі необхідної оборони, а й при перевищенні її меж.
Стан необхідної оборони існує лише протягом наявності суспільного небезпечного посягання, яке має початковий і кінцевий момент. Право на необхідну оборону виникає з моменту створення особою, яка здійснює посягання, реальної небезпеки заподіяння істотної шкоди охоронюваним суспільним відносинам (життю і здоров'ю), а його кінцевим моментом є припинення таких дій і усвідомлення (реальна можливість усвідомлення) особою, яка здійснює захист, факту остаточного припинення особою, яка здійснює посягання, суспільно небезпечних дій.
Отже, для вирішення питання щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному конкретному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.
У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.
Колегія суддів вважає, що доводи захисту з приводу наявності в діях ОСОБА_9 ознак необхідної оборони від суспільно-небезпечного посягання, які наведені обвинуваченим як в суді, так і в апеляційній скарзі цілком спростовуються зібраними обвинуваченням та дослідженими судом доказами.
Із показань потерпілого ОСОБА_6 , свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_13 , ОСОБА_11 , які є послідовними та повністю узгоджуються між собою, вбачається, що ініціатором конфлікту був обвинувачений ОСОБА_9 , який голосно кричав, погрожував фізичною розправою, тримав металеву лопату, якою замахувався, після чого розпилив у очі потерпілого невідому речовину.
З відеозапису події, не вбачається, що обвинуваченому загрожувала будь-яка небезпека та щодо нього мали місце суспільно-небезпечні посягання з боку потерпілого ОСОБА_6 та свідка ОСОБА_10 , оскільки вони були неозброєні, жодних активних дій щодо нього не вчиняли, погроз не висловлювали та намагались його заспокоїти (а.с.66).
Посилання обвинуваченого ОСОБА_9 на те, що у ситуації, що склалася, він відчував небезпеку, як реальну, від двох чоловіків, оскільки один з них його штовхав, а інший зайшов ззаду від нього, на переконання колегії суддів не свідчили про реальність загрози життю чи здоров'ю обвинуваченого, з огляду на те, що матеріали провадження не містять даних про наявність у потерпілого зброї, погроз її застосування або вчинення будь-яких інших дій, які б могли створити реальну небезпеку обвинуваченому, яка б потребувала негайного відвернення. Твердження обвинуваченого про застосування до нього потерпілим фізичної сили, штовханини, апеляційний суд вважає неспроможними, оскільки тілесних ушкоджень у обвинуваченого ОСОБА_9 виявлено не було. Будь-яких перешкод залишити місце події у обвинуваченого також не було, однак він продовжив конфлікт, та розпилив в обличчя потерпілого аерозольний балончик, завдавши потерпілому легких тілесних ушкоджень.
Системний аналіз наведених норм, а також наявних у матеріалах справи доказів, дає колегії суддів підстави дійти висновку, про те, що в діях обвинуваченого ОСОБА_9 відсутні ознаки необхідної оборони, оскільки фактичні обставини справи не свідчать про існування реальної, безпосередньої небезпеки для його життя та здоров'я. Отже, доводи обвинуваченого ОСОБА_9 про те, що у ситуації, що склалася, він діяв з метою необхідної оборони, на думку колегії суддів є неспроможними.
Колегія суддів виходить з того, що потерпілий ОСОБА_6 послідовно пояснював в суді що причиною конфлікту із ОСОБА_9 стало паркувальне місце для автомобіля біля будинку, в ході конфлікту обвинувачений голосно кричав та погрожував фізичною розправою, що також вбачається з відеозапису події. Тому, твердження захисту про те, що потерпілий безпідставно почав конфліктувати з ним суд вважає неспроможними.
Показання свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 про обставини події фактично підтверджують обставини вчинення кримінального правопорушення інкримінованого ОСОБА_9 обвинуваченням, сварку, поштовхи потерпілого ОСОБА_6 , розпилення балончика в обличчя ОСОБА_6 обвинуваченим. Колегія суддів вваж аж, що суб'єктивне ставлення свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 до небезпечної поведінки для обвинуваченого, яка на їх думку існувала з боку потерпілого ОСОБА_6 ніяким чином не спростовує висновків суду про відсутність об'єктивних чинників реальної загрози життю та здоров'ю обвинуваченого під час конфлікту та підстав для необхідної оборони. Щодо доводів про те, що відеозапис події не може бути єдиним, належним доказом по справі, оскільки на ньому зафіксовано кінець конфлікту, а не його початок, то апеляційний суд виходить з того, що відеозапис події було здобуто слідством у порядку передбаченому КПК України. Відеозапис є одним із джерел доказів і у сукупності з іншими дослідженими доказами дає можливість встановити фактичні обставини справи, на ньому чітко зафіксована поведінка учасників конфлікту, їх дії та наслідки події, які є юридично значущі для оцінки ситуації, незалежно від того, чи був зафіксований початок інциденту. Колегія суддів вважає, що зафіксована на відеозаписах інформація є правдивою та об'єктивно, переконливо підтверджує обставини, що мають значення для справи, узгоджується з іншими наявними в матеріалах справи доказами, а тому є належним та допустимим доказом по справі. Отже, доводи сторони захисту про неможливість використання даного відеозапису є безпідставними.
За наслідками апеляційного перегляду провадження, колегія суддів виходить з того, що слідством у повному обсязі були встановлені обставини, які підлягають доведенню у кримінальному провадженні згідно положень ст. 91 КПК України подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. У вироку суду були ретельно перевірені доводи захисту та наведені докладні мотиви на підтвердження винуватості ОСОБА_9 у вчиненні інкримінованого йому правопорушення, форма вини та мотив вчинення проступку та інші обставини, встановлення яких є обов'язковим згідно положенням ст. 91 КПК України.
У підсумку, приймаючи рішення за апеляційними доводами сторони захисту про відсутність достатніх доказів для доведення вини ОСОБА_9 в інкримінованих йому кримінальному правопорушенні,колегія суддів, виходить також з положень ст.2, 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477 від 23.02.06 року, якими передбачено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини, як обов'язкове джерело права. Основним джерелом правозастосовної діяльності ЄСПЛ є Конвенція «Про захист прав людини та основоположних свобод», якою на міжнародному рівні закріплені головні принципи права на справедливий публічний розгляд справи незалежним та безстороннім судом, права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі. Таким чином, норми Конституції України, національного законодавства, в тому числі і кримінально процесуального законодавства мають узгоджуватися з нормами Конвенції та рішеннями ЄСПЛ. Пріоритетність та загальна значущість норм Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод» та практики ЄСПЛ закріплена і в принципі законності, визначеному в ст. 9 КПК України в редакції 2012 року, за якою положення відповідного міжнародного договору України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України є обов'язковими, кримінально - процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ. Правова концепція доведення вини особи «поза розумним сумнівом» сформульована та обґрунтована у рішеннях ЄСПЛ «Авшар проти Туреччини», «Кобець проти України» від 14.02.08 року, «Козинець проти України» від 06.12.17 року та ін. За цією концепцією сукупність зібраних слідством та безпосередньо досліджених судом доказів з додержанням критеріїв їх належності, допустимості, достатності, виваженості та взаємозв'язку між собою з урахуванням особливостей національного кримінального та кримінально-процесуального закону повинна відповідати загальним принципам права особи на справедливий суд, закріпленим в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Сам процес та результат доведення вини особи має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Колегія суддів констатує, що докази, зібрані слідством та надані суду у даному кримінальному провадженні не викликають сумнівів з приводу їх належності, допустимості, достовірності та взаємозв'язку, підтверджують існування обставин, що підлягають доказуванню.
За результатами апеляційного перегляду провадження, колегія суддів вважає, що під час досудового слідства було зібрано та судом під час судового розгляду досліджено достатньо доказів на підтвердження доведеності вини ОСОБА_9 «поза розумним сумнівом» у вчиненні умисного легкого тілесного ушкодження,тобто кримінального правопорушення, передбаченого ст. 125 ч.1 КК України.
Будь-яких інших правових підстав, передбачених ст. 409 КПК України для скасування чи зміни вироку суду через не відповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність чи порушення вимог кримінального процесуального закону, апеляційна скарга ОСОБА_9 не містить і колегією суддів не встановлено.
Керуючись ст.404,405,407 КПК України колегія суддів, -
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_9 залишити без задоволення.
Вирок Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 24 вересня 2025 року, ухвалений щодо ОСОБА_9 , залишити без зміни.
Ухвала суду набирає законної сили негайно та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3