Справа № 947/36902/24
Провадження № 1-кс/947/17678/25
28.11.2025 року м.Одеса
Слідчий суддя Київського районного суду м.Одеси ОСОБА_1 за участі секретаря судового засідання ОСОБА_2 , прокурора ОСОБА_3 , представника ТОВ «САМЛАЙТ» - адвоката ОСОБА_4 , розглянувши в судовому засідання в м.Одесі клопотання директора ТОВ «САМЛАЙТ» ОСОБА_5 про скасування арешту, який було накладено на підставі ухвали слідчого судді Київського районного суду м.Одеси від 02.09.2025 року у справі №947/36902/24 (провадження № 1-кс/947/13285/25), в рамках кримінального провадження №72024161010000004 від 01.07.2024 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 203-2, ч. 2 ст. 209 КК України, -
Директор ТОВ «САМЛАЙТ» ОСОБА_5 звернувся до слідчого судді Київського районного суду м. Одеси з клопотаннями про скасування арешту на майно, який було накладено на підставі ухвали слідчого судді Київського районного суду м.Одеси від 02.09.2025 року у справі №947/36902/24, а саме на: об'єкт житлової нерухомості за адресою: м.Одеса, проспект Ярослава Мудрого (стара назва просп. Глушка академіка) будинок 22/2.
Представник ТОВ «САМЛАЙТ» - адвокат ОСОБА_4 в судовому засіданні клопотання директора ТОВ «САМЛАЙТ» підтримав, просив задовольнити з підстав викладених письмово, окремо зауважив, що нежитлове приміщення №4 за адресою: м.Одеса, проспект Ярослава Мудрого (стара назва просп. Глушка академіка) будинок 22/2 використовується підприємством на підставі договору оренди від 01.07.2025 року, який укладено з ФОП ОСОБА_6 . Зазначив, що вищезазначене приміщення ніколи не використовувалось та не використовується для організації азартних ігор, зазначене майно використовується ТОВ «САМЛАЙТ» на законних підставах. У зв'язку із недостатністю та недопустимістю доказів детектива на обґрунтування необхідності додаткового втручання в мирне користування ТОВ «САМЛАЙТ» майном, просив скасувати арешт.
Прокурор в судовому засіданні просив відмовити в задоволенні клопотання ТОВ «САМЛАЙТ», вказавши, що майно на яке накладено арешт, могло використовуватись для вчинення кримінальних правопорушень досудове розслідування за фактом вчинення якого триває.
Дослідивши матеріали клопотання, вислухавши думку учасників судового засідання, вважаю, що у задоволенні клопотання заявника слід відмовити, виходячи з наступних підстав:
Відповідно до ч.1 ст.170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Згідно ст.174 КПК України, підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Звертаючись до суду із клопотанням про накладення арешту на майно, детективом була зазначена підстава, передбачена п.1 ч.2 ст.170 КПК України, а саме необхідність збереження доказу, недопущення його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
Ухвалою слідчого судді Київського районного суду м. Одеси від 02.09.2025 року у справі №947/36902/24 було накладено арешт на об'єкт житлової нерухомості за адресою: м.Одеса, проспект Ярослава Мудрого (стара назва просп. Глушка академіка) будинок 22/2.
Накладаючи арешт майно, слідчий суддя виходив з того, що було вчинено кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.203-2, ч.2 ст.209 КК України, а також те, що вказане житлове приміщення, постановою детектива визнано речовими доказами у кримінальному провадженні, оскільки воно могло зберегти на собі сліди вчинення кримінального правопорушення, а саме: було безпосереднім місцем його вчинення (знаряддям злочину) та використовувалось як засіб для досягнення злочинного результату.
Положеннями статей 2, 7 КПК України визначені завдання кримінального судочинства, відповідно до яких, зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких зокрема відносяться: верховенство права, недоторканність права власності, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.
Згідно з п.1 ч.3 ст.132 КПК України застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Відповідно до ч.1 ст.170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.
Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
Частиною другою статті 170 КПК України встановлено, що арешт майна допускається з метою забезпечення : 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
У відповідності до ч. 2 ст. 171 КПК України, у клопотанні слідчого, прокурора про арешт майна повинно бути зазначено: 1) підстави і мету відповідно до положень статті 170 цього Кодексу та відповідне обґрунтування необхідності арешту майна; 2) перелік і види майна, що належить арештувати; 3) документи, які підтверджують право власності на майно, що належить арештувати, або конкретні факти і докази, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, третіми особами таким майном; 4) розмір шкоди, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, у разі подання клопотання відповідно до частини шостої статті 170 цього Кодексу. До клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує доводи клопотання.
Частиною другою статті 173 КПК України встановлено, що при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: 1) правову підставу для арешту майна; 2) можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3-1) можливість спеціальної конфіскації майна (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 2 частини другої статті 170 цього Кодексу); 4) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; 6) наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.
При розгляді клопотання про накладення арешту на майно в порядку ст.ст. 170-173 КПК України, для прийняття законного, обґрунтованого та справедливого рішення, слідчий суддя повинен з'ясувати правову підставу для арешту майна, яка має бути викладена у клопотанні слідчого та відповідати вимогам закону.
Вказана норма узгоджується з ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, відповідно до якої будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу в контексті норм закону.
Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.
До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 р.) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), учасником яких є Україна.
Статтею 1 Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Першого Протоколу до Європейської конвенції з прав людини забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.
Практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована на захист особи (юридичної особи) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов'язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (рішення по справі «Броньовський (Broniowski) проти Польщі» від 22.06.2004р.).
У своїх висновках ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).
Відповідно до ч.3 ст.170 КПК України, у випадку, передбаченому п.1 ч.2 цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Згідно ч.1 ст. 98 КПК України, речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Слідчим суддею на даний час встановлено, що нерухоме майно на яке накладено арешт в повному обсязі відповідає критеріям ст.98 КПК України, а тому доводи заявника про відсутність ознак, визначених ст.98 КПК України, є безпідставними.
Зв'язок даного нерухомого майна із вчиненням злочину, передбаченого ч.2 ст.203-2, ч.2 ст.209 КК України, підлягає встановленню в процесі здійснення досудового розслідування, а отже арешт даного майна є виправданим.
Жодними доказами не підтверджено обставини досягнення на даному етапі цілей кримінального провадження, проведення необхідних процесуальних дій у ньому, відповідно до чого відсутня необхідність арешту нерухомого майна.
В клопотанні про арешт майна прямо зазначалась підстава та мета арешту майна, наведені відповідні обґрунтування, вказувався обсяг та вид майна, яке визнано речовим доказом у кримінальному провадженні, а також зазначалось про відповідність цього майна критеріям ст.98 КПК України.
Доводи клопотання про скасування арешту зводяться до незгоди із прийнятим рішенням про визнання вилученого майна речовим доказом та мотивами накладення арешту на зазначене майно. Зазначені обставини можуть бути предметом апеляційного оскарження.
При вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя повинен враховувати: правову підставу для арешту майна; можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні; розумність та співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.
У кримінальному провадженні відповідно до ст.91 КПК України підлягає доказуванню, зокрема подія кримінального правопорушення час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення.
Стандарт доведення «достатні підстави», необхідність застосування якого передбачає ч.3 ст.170 КПК України, не вимагає від сторони обвинувачення надання безумовних та беззаперечних доказів, а передбачає необхідність наведення достатньо вагомих фактів та об'єктивних відомостей, аналіз яких у їх взаємозв'язку між собою дозволяє дійти висновку про відповідність вилученого майна критеріям речових доказів.
Слідчий суддя наголошує про наявність достатніх підстав вважати, що арештоване майно відповідає критеріям речових доказів, і у разі скасування арешту існує ризик відчуження вказаного майна.
Таким чином, слідчий суддя вважає, що на даній стадії кримінального провадження існують достатні підстави для накладення арешту на зазначене майно, які виправдовують таке втручання у право власності заявника та є співрозмірним із завданнями кримінального провадження.
Доводи заявника щодо створення несприятливих обставин для власника, користувача пов'язаних із обмеженням права користування та розпорядження даним нерухомим майном, не приймаються до уваги, оскільки обмеження права власності в даному випадку є пропорційними завданням та меті кримінального провадження.
З урахуванням викладеного, оскільки заявниками не було доведено, що в подальшому застосуванні арешту на майно відпала потреба, а досудове слідство триває, вважаю необхідним у задоволенні клопотання відмовити.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 98, 167, 170-174 КПК України, слідчий суддя,-
У задоволенні клопотання директора ТОВ «САМЛАЙТ» ОСОБА_5 про скасування арешту, який було накладено на підставі ухвали слідчого судді Київського районного суду м.Одеси від 02.09.2025 року у справі №947/36902/24 (провадження № 1-кс/947/13285/25), в рамках кримінального провадження №72024161010000004 від 01.07.2024 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 203-2, ч. 2 ст. 209 КК України - відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Слідчий суддя ОСОБА_1