03 грудня 2025 р.Справа № 552/8895/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Макаренко Я.М.,
Суддів: Жигилія С.П. , Перцової Т.С. ,
за участю секретаря судового засідання Кругляк М.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 07.11.2025, головуючий суддя І інстанції: Яковенко Н.Л., м. Полтава, по справі № 552/8895/25
за позовом ОСОБА_1
до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області
про визнання протиправними та скасування рішення про примусове повернення до країни походження,
Позивач ОСОБА_1 30.10.2025 звернувся в Київський районний суд м. Полтави з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, в якому просив суд:
визнати протиправним та скасувати Рішення № 5301130100019734 від 20.10.2025 року Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни ОСОБА_1 .
Рішенням Київського районного суд м. Полтави від 07.11.2025 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм права та невідповвідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить рішення Київського районного суд м. Полтави від 07.11.2025 скасувати та ухвалити рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обгрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що позивач в повній мірі не розумів значення дій міграційної служби, прийнятого рішення, а головне його наслідків на момент його складання та отримання (20.10.2025 року), зважаючи на те, що процедура оформлення та складання здійснювалась українською мовою за відсутності перекладача. Управління ДМС не забезпечило перекладача та не надало можливості користатися правовою допомогою адвоката при винесенні рішення, чим порушено ст. 59 Конституції України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд не врахував наявність у позивача міцних родинних зв'язків на території України (цивільна дружина - громадянка України, її мати та донька, яку позивач виховував як рідну), що було підтверджено в суді їх показами та показами інших свідків, сусідів, вихователя школи.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що 20.10.2025 у м. Полтаві виявлено факт порушення громадянином російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
ОСОБА_1 є уродженцем м. москва, російська федерація, який прибув в Україну 01.02.2007 до громадянки України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якою перебуває у фактичних шлюбних відносинах. В'їзд здійснено через КПП «Козача Лопань» по паспортному документу громадянина росії НОМЕР_1 , який виданий 14.12.2006 відділом внутрішніх справ лотишинського району московської області.
Порушивши терміни перебування в Україні, передбачені підпунктом 2 пункту 2 Порядку продовження строку перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою КМУ від 15.02.2012 №150 (в редакції постанови КМУ від 12.09.2023 №979), громадянин російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 не виїхав за межі України в установлений законодавством строк.
20.10.2025 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Управлінням ДМС у Полтавській області складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МПТ №003697 за виявлене порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, відповідальність за яке передбачена ч. 2 ст. 203 КУпАП.
20.10.2025 за результатами розгляду матеріалів справи про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Управлінням ДМС у Полтавській області винесено постанову серії ПН МПТ №003693 про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5100,00 грн. Постанова іноземним громадянином станом на час вирішення справи судом виконана.
Також судом встановлено та не заперчується позивачем, що до органів ДМС України з заявою про продовження строку перебування в Україні та про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту, позивач не звертався, документального підтвердження підстав для подальшого перебування в Україні та документів на право проживання в Україні не має, не надав ні відповідачу, ні до суду.
20.10.2025 відповідно до ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» прийнято рішення № 5301130100019734 про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов'язано його покинути територію України у термін до 09.11.2025.
Не погодившись з вказаним рішенням, позивач оскаржив його до суду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх необгрунтованості.
Колегія суддів погоджується з вкзаним висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 26 Конституції України, гарантовано, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
У статті 33 Конституції України, закріплено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України встановлює Закон України від 22 вересня 2011 року №3773-VI “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі по тексту - Закон №3773-VI).
За змістом приписів частин першої-третьої статті 3 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.
Іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до норм ч. ч. 1 та 3 ст. 9 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.
Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Частиною першою статті 26 Закону №3773-VI встановлено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Згідно з частиною восьмою статті 26 Закону №3773-VI, примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а так само не може бути застосовано до осіб, які не мають документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України (такі іноземці та особи без громадянства затримуються у встановленому законом порядку з метою ідентифікації, документування та забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або примусового видворення відповідно до цього Закону).
Абзацом першим частини першої статті 30 Закону №3773-VI визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.
Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року № 353/271/150 (далі - Інструкція).
Відповідно до пункту 4 розділу І Інструкції іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення.
Пунктом 5 розділу І Інструкції передбачено, що підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України.
Відповідно до пункту 2 Розділу II Інструкції рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства (додаток 3).
У разі відмови іноземця від особистого підпису в рішенні про примусове повернення посадова особа робить про це запис у рішенні про примусове повернення в присутності двох свідків.
Згідно з п. 3 розділу ІІ Інструкції у рішенні про примусове повернення зазначається строк, упродовж якого іноземець зобов'язаний виїхати з України, який не має перевищувати 30 днів з дня прийняття такого рішення. Рішення про примусове повернення може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони подальшого в'їзду обчислюється з дня винесення такого рішення. Якщо рішення про примусове повернення супроводжується забороною в'їзду в Україну, у паспортному документі іноземця проставляється відмітка про заборону в'їзду.
З системного аналізу наведених правових норм випливає, що порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства є самостійною правовою підставою для примусового повернення іноземців та осіб без громадянства в країну походження або третю країну. Рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства приймається органом ДМС.
Як встановлено під час розгляду справи та підтверджено матеріалами справи, громадянин ОСОБА_1 , який є громадянином рф, прибув на територію України 01.02.2007 року, однак до відповідних органів за дозвільними документами, захистом чи отримання статусу біженця не звертався.
20.10.2025 за результатами розгляду матеріалів справи про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Управлінням ДМС у Полтавській області винесено постанову серії ПН МПТ №003693 про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5100,00 грн. Постанова іноземним громадянином станом на час вирішення справи судом виконана.
Того ж дня, 20.10.2025 відповідно до ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» прийнято рішення № 5301130100019734 про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов'язано його покинути територію України у термін до 09.11.2025.
На час звернення позивача з позовом у ОСОБА_1 відсутні будь-які документи на право проживання в Україні та відомості про перебування позивача на території України на законних підставах відсутні в матеріалах справи.
Крім того, позивач не вчиняв спроб легалізації власного знаходження на території України.
Отже, позивач знаходився на території України нелегально, що є грубим порушенням з боку позивача законодавства про правовий статус іноземців, що відповідно було підставою для відповідача для прийняття рішення про примусове повернення позивача за межі України до країни походження.
Щодо доводів позивача, він в повній мірі не розумів значення дій міграційної служби, прийнятого рішення, а головне його наслідків, на момент його складання та отримання (20.10.2025 року), зважаючи на те, що процедура оформлення та складання здійснювалась українською мовою за відсутності перекладача, колегія суддів зазначає наступне.
Право іноземця на перекладача закріплено в пункті 1 статті 5 Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій проживають, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 13.12.1985 на виконання Міжнародних пактів про права людини, що ратифіковані Україною.
У пункті 2 статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також визначено, що кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
Про важливість забезпечення права особи на перекладача неодноразово наголошувалось в рішеннях Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Лудіке, Белкасем і Коч проти ФРН» від 28.11.1978, у справі «Камазінскі проти Австрії» від 19.12.1989, у справі «Артіко проти Італії» від 30.05.1980).
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Інструкції рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства.
Між тим, позивач сам відмовився від свого права на залучення перекладача, адже зазначив, що його не потребує. Указана обставина підтверджена відповідним підписом ОСОБА_1 в розписці до оскаржуваного рішення в графі «Перекладач», де він біля слів: «послуг перекладача не потребую» та поставив свій підпис.
Отже, перекладач та/або законний представник надаються на вимогу особи (іноземця), як то передбачено пунктом 2 Інструкції, однак в даному випадку позивач не звертався з вимогою про необхідність залучення перекладача.
Крім того, позивачем власноручно було складено письмові пояснення на українській мові, що долучені до матеріалів адміністративної справи про притягнення позивача до адміністративної відповідальності.
Залучення перекладача при прийнятті суб'єктом владних повноважень рішень відносно іноземця є правом особи, а не його обов'язком. У разі реальної потреби залучати перекладача орган міграційної служби в такому випадку зобов'язаний його забезпечити.
Оскільки у спірних правовідносинах позивач сам відмовився від участі перекладача при прийнятті суб'єктом владних повноважень рішення відносно нього, колегія суддів не уважає його право за такої обставини порушеним.
Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постанові від 08 листопада 2024 року у справі № 539/2085/22.
Крім того, посилання позивача, що пояснення йому складала дружина та вони писали їх декілька годин і не дивлячись не це допускали російські слова та суржик, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки позивачем 20.10.2025 року до протоколу ПР МПТ №003697 власноруч надано пояснення на трьох аркушах українською мовою та у вказаних поясненнях зазначено та підписано ОСОБА_1 , що він розуміє українську мову та пояснення написано ним власноручно.
Також, написання тексту письмових пояснень з помилками або з використанням російських слів не свідчить про нерозуміння української мови.
Доводи апелянта, що Управління ДМС не надало можливості користатися правовою допомогою адвоката при винесенні рішення, чим порушено ст. 59 Конституції України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки законодавством не передбачено обов?язкової участі адвоката при винесенні рішення про примусове повернення за відсутності клопотань, а докази звернення позивача з такою заявою в матеріалах справи відсутні.
Крім того, згідно до протоколу про адміністративне правопорушення № ПР МПТ №003697 від 20.10.2025 року, яким притягнуто позивача до відповідальності за ч. 2 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, ОСОБА_1 було роз'яснено, що він має право: при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця в галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватись послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження, що підтверджується підписом позивача.
Отже, позивач був обізниний про свої права, однак, жодних клопотань про необхідність допомоги адвоката чи перекладача позивачем не заявлялося, про що свідчать наявні у справі письмові докази.
Посилання позивача в апеляційній скарзі на статтю 31 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», якою передбачено, що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, та те, що в разі повернення до країни походження ОСОБА_1 наражається на небезпеку для життя, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки представник позивача підтвердив, що ОСОБА_1 офіційно до відповідних органів із заявою про надання статусу біженця чи отримання статусу особи, яка потребує додаткового захисту не звертався. При цьому, позивачем не наведено жодних доказів в підтвердження наявності підстав вважати, що при поверненні до країни походження позивач наражається на небезпеку для життя.
Щодо доводів апелянта, суд першої інстанції не врахував наявність у позивача міцних родинних зв'язків на території України (цивільна дружина - громадянка України, її мати та донька, яку позивач виховував як рідну), що було підтверджено в суді їх показами та показами інших свідків, сусідів, вихователя школи, колегія суддів зазначає, що Верховний Суд у своїх постановах, зокрема від 10 жовтня 2019 року у справі № 2340/2910/18, від 18 березня 2021 року у справі №522/1441/18 та від 29 травня 2023 року у справі № 522/5683/22, неодноразово наголошував на тому, що сам по собі факт наявності у іноземця на території України дружини та дітей, як і відсутність у країні походження близьких родичів, а також будь-якого майна, не спростовує встановлені відповідачем порушення з боку позивача та не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, адже чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України і не звільняють особу від відповідальності за вчинення порушення міграційного законодавства України.
При цьому бажання іноземця чи особи без громадянства зберегти свої сімейні права та дотримуватися прав та законних інтересів дитини покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов'язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства (постанови Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі №343/2242/16, від 10 жовтня 2019 року у справі №2340/2910/18, від 12 серпня 2020 року у справі №755/14023/17, від 13 жовтня 2021 року у справі №263/14519/20, від 13 квітня 2021 року у справі №211/1113/18(2-а/211/91/18), від 26 січня 2022 року у справі №200/9761/20-а).
Варто також додати, що саме по собі проживання особи на території України протягом тривалого часу та факт наявності дружини та дітей, не означає автоматично, що особа абсолютно захищена від примусового повернення до країни походження міркуваннями збереження її приватного життя, внаслідок зобов'язань держави відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Тобто мова йде про відповідальність самого позивача, який був свідомий того, що його міграційний статус робить збереження сімейного життя сумнівним з огляду на перебування його на території України нелегально.
Не заперечує того, що сам по собі факт шлюбу, та навіть народження дітей, не є перешкодою для видворення іноземця за межі країни перебування, і Європейський суд з прав людини.
Так, у справі Jeunesse v. the Netherlands (no 12738/10) Європейський суд з прав людини відзначив, що: «коли держава-учасниця толерує присутність іноземця на своїй території… така держава-учасниця дозволяє іноземцю приєднатися до суспільства приймаючої країни, формувати стосунки та створити родину. Однак це не тягне за собою автоматично обов'язку влади держави-учасниці, внаслідок зобов'язань відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дозволити йому чи їй оселитися в цій країні».
Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постанові від 26 січня 2024 року у справі №522/11225/22.
Отже, з урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції в повному обсязі дослідив положення нормативних актів, що регулюють спірні правовідносини та дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Згідно із ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Таким чином, колегія суддів, переглянувши рішення суду першої інстанції, дійшла висновку, що при прийнятті рішення, суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права .
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Полтави від 07.11.2025 по справі № 552/8895/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Я.М. Макаренко
Судді С.П. Жигилій Т.С. Перцова