ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
02 грудня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/1350/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Діброви Г.І.
суддів: Савицького Я.Ф., Ярош А.І.
секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.
за участю представників учасників справи:
від Фізичної особи - підприємця Бабія Олега Володимировича, м. Кодима Одеської області-не з'явився;
від Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м. Одеса - не з'явився.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи- підприємця Бабія Олега Володимировича, м.Кодима Одеської області
на рішення Господарського суду Одеської області від 11.09.2025 року, суддя першої інстанції Літвінов С.В. повний текст складено та підписано 22.09.2025року
у справі № 916/1350/25
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м.Одеса
до відповідача: Фізичної особи - підприємця Бабія Олега Володимировича, м. Кодима Одеської області
про стягнення 600 000 грн
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.
У квітні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м. Одеса звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Фізичної особи - підприємця Бабія Олега Володимировича, м. Кодима Одеської області про стягнення грошових коштів у розмірі 600 000 грн.
В обґрунтування позову посилається на те, що 16.07.2024, 29.07.2024 та 15.08.2024 згідно платіжних доручень №№ 385, 403, 429 Товариство з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м.Одеса перерахувало на користь Фізичної особи - підприємця Бабія Олега Володимировича, м.Кодима Одеської області, в якості авансу грошові кошти у розмірі 600 000 грн за договором послуг, укладеного в усній, спрощеній формі. Однак, в наступному сторони так і не досягли в належній формі згоди ні щодо змісту майбутньої господарської операції, а ні її суттєвих умов, а тому, грошові кошти в сумі 600 000 грн, отримані відповідачем в якості авансу підлягають поверненню.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 11.09.2025 року у справі №916/1350/25 позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м. Одеса задоволено повністю; стягнуто з Фізичної особи- підприємця Бабія Олега Володимировича, м.Кодима Одеської області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м.Одеса заборгованість в розмірі 600 000 грн, витрати на сплату судового збору в розмірі 7 200 грн та витрати на правничу допомогу в розмірі 27 000 грн.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивачем належними та допустимими доказами по справі доведено неналежне виконання відповідачем свого обов'язку щодо повернення грошових коштів у вищезазначеному розмірі, які були отримані відповідачем в якості авансу, але в подальшому договір не було укладено, з огляду на що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м. Одеса потребують задоволення у повному обсязі.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
Фізична особа-підприємець Бабій Олег Володимирович, м. Кодима Одеської області з рішенням суду першої інстанції не погодився, тому звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просив суд рішення Господарського суду Одеської області від 11.09.2025 року у справі №916/1350/25 скасувати та винести нове рішення, яким відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м. Одеса у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, неповним з'ясуванням всіх обставин справи.
Зокрема, скаржник наголошує, на тому що:
суд першої інстанції безпідставно не прийняв відзив на позовну заяву та додатки до нього, оскільки на етапі подачі відзиву він не був підключений до електронного кабінету в даній справі, та з метою дотримання процесуальних строків, направив через "електронний суд" документ, який містив всі реквізити відзиву на позовну заяву, проте, через відсутність такого шаблону в "Електронному суді", він скористався іншим шаблоном, але суд першої помилково дійшов висновку, що даний документ не є відзивом, що є проявом надмірного формалізму, адже, відповідач висловив своє ставлення до позовної заяви, надав свої заперечення та докази, які суд не врахував, чим порушив принцип рівності сторін та диспозитивності;
суд, не врахував аргументи відповідача щодо наявності правовідносин між позивачем та відповідачем, адже, відповідач фактично виконував роботи за позивача, про виконання яких було повідомлено.
здійснення підприємницької діяльності тісно пов'язано з укладенням різного роду господарських договорів. У процесі виконання договору кожна сторона сподівається на порядність та надійність контрагента. Однак, в силу зумисних чи непередбачуваних обставин, договір може не виконуватись з вини іншої сторони;
кошти, отримані від позивача, були витрачені на придбання будівельних матеріалів та надання послуг з робіт спец. техніки, що підтверджується Актом надання послуг з виконання робіт спеціальної техніки та платіжними інструкціями;
Товариством з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ» не було доведено суду належними та допустимими доказами факту припинення виконання робіт з вини Фізичної особи-підприємця Бабія Олега Володимировича.
Інших доводів апеляційна скарга не містить.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.10.2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи підприємця Бабія Олега Володимировича, м. Кодима Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 11.09.2025 року у справі № 916/1350/25, призначено справу до розгляду.
17.11.2025 року через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м.Одеса надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх. №3973/25 Д2), у якому позивач просив суд апеляційної інстанції відмовити у задоволенні апеляційної скарги Фізичної особи - підприємця Бабія Олега Володимировича, м. Кодима Одеської області, оскаржуване рішення залишити без змін. Відзив колегією суддів долучено до матеріалів справи.
У відзиві, зокрема, позивач зазначає, про те, що:
зазначення представником відповідача про те, що функціонал електронного суду не містить шаблону - відзив на позовну заяву, не позбавляв останнього створити такий документ в шаблоні - заява чи клопотання та подати його до суду в установлені ухвалою строки. Разом з тим, відповідач так і не подав до суду відзив на позовну заяву, навіть після того, коли у судовому засіданні представнику було озвучено про процесуальні недоліки поданих ним документів;
представник відповідача міг скористатися положеннями ст.119 Господарського процесуального кодексу України, належним чином оформити заяву по суті справи та подати її з клопотанням про поновлення строку, але протягом усього терміну розгляду справи цього так і не було зроблено;
судом першої інстанції правильно встановлено, що докази, які надав відповідач по справі, не відповідають вимогам 76-77 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вони не є допустимими та належними;
в апеляційній скарзі скаржник посилається на норми матеріального права, які підтверджують суперечливість його власної позиції.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 року прийнято апеляційну скаргу Фізичної особи підприємця Бабія Олега Володимировича на рішення Господарського суду Одеської області від 11.09.2025 року у справі № 916/1350/25 до свого провадження колегією суддів у новому складі: головуючий суддя - Діброва Г.І., судді: Ярош А.І., Савицький Я.Ф.
В судове засідання представники учасників сторін не з'явились, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені належним чином, про що свідчать наявні у матеріалах справи довідки про доставку ухвали про відкриття апеляційного провадження до їх електронних кабінетів.
02.12.2025 року через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду від представника Фізичної особи-підприємця Бабія Олега Володимировича, м.Кодима Одеської області надійшла заява про перенесення слухання справи на іншу дату, у зв'язку із тим, що 02.12.2025 року у призначений час буде здійснювати захист обвинуваченого в межах продовження запобіжного заходу, на судовому
засіданні призначеному в Київському районному суді м. Одеси, у справі №522/11011/24.
Також, 02.12.2025 року через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду від представника Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м. Одеса надійшла заява, в якій останній заперечує про відкладення розгляду справи на іншу дату та зазначає, що представником не надано доказів, що він буде зайнятий в іншому судовому засіданні (вх.№3973).
Крім того, 02.12.2025 року через канцелярію суду до Південно-західного апеляційного господарського суду від представника Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м. Одеса надійшла заява про розгляд справи без його участі (вх.№3973/25/Д5), яку прийнято та задоволено судом апеляційної інстанції.
Колегія суддів, розглянувши клопотання скаржника про відкладення слухання справи на іншу дату, залишає його без задоволення, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу.
За змістом частини другої статті 202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав:1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
За змістом статті 56 Господарського процесуального кодексу України сторона може брати участь у судовому процесі особисто або через представника. Особиста участь особи у справі не позбавляє її права мати в цій справі представника. При цьому кількість представників, яким надається право представляти особу у судовому процесі, законодавчо не обмежена.
Крім того, відповідно до частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Дослідивши заяву, зокрема, в частині того, що представник скаржника зайнятий в іншому судовому засіданні колегією суддів відхиляється, оскільки останнім не надано будь-яких належних та допустимих доказів (повістки, ухвали про призначення засідання тощо), які б підтверджували об'єктивну неможливість представника прибути до суду.
З огляду на наведені вище приписи законодавства, а також враховуючи, що позиція
Фізичної особи - підприємця Бабія Олега Володимировича, м. Кодима Одеської області щодо спірних правовідносин викладена письмово у поданій ним апеляційній скарзі, скаржник не був позбавлений можливості із залученням іншого представника або на умовах самопредставництва взяти участь у судовому засіданні, причини, викладені в клопотанні, не визнані судом поважними, та з огляду на те, що явка в судове засідання учасників справи не визнавалася обов'язковою, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення цього клопотання.
Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Відтак, оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторін, явка учасників судового процесу ухвалою суду не була визнана обов'язковою, було відхилене клопотання апелянта про перенесення засідання і задоволено клопотання позивача про розгляд справи без його участі, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників сторін.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до статті 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Дослідивши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Фізичної особи - підприємця Бабія Олега Володимировича, м.Кодима Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 11.09.2025 року у справі №916/1350/25 не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 11 вересня 2025 року у справі №916/1350/25 є правомірним та таким, що не потребує скасування або зміни, враховуючи таке.
Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
16.07.2024, 29.07.2024 та 15.08.2024 платіжними дорученнями №№ 385, 403, 429 Товариство з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м.Одеса перерахувало Фізичній особі - підприємцю Бабію Олегу Володимировичу, м.Кодима Одеської області в якості авансу 600 000 грн.
Однак, в наступному сторони так і не досягли в належній формі згоди ані щодо змісту майбутньої господарської операції, ані її суттєвих умов, а роботи підрядником так і не були виконані.
24.02.2025 позивач, з метою досудового врегулювання спору, направив на адресу відповідача лист - вимогу за вих. № 24/02-01 про повернення в 7-ми-денний термін авансу в сумі 600 000 грн. Як свідчить трекінг УДППЗ «Укрпошта» поштового відправлення № 6509108370914, даний лист було отримано відповідачем - 05.03.2025, однак останній було залишено без відповіді та задоволення.
Враховуючи, що відповідач своїми діями порушив права та законні інтереси позивача, Товариство з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м.Одеса звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Фізичної особи- підприємця Бабія Олега Володимировича, м.Кодима Одеської області про стягнення грошових коштів у розмірі 600 000 грн та судових витрат.
Інших письмових доказів щодо спірних правовідносин матеріали справи не містять.
Предметом спору у даній справі є встановлення обставин, які підтверджують або спростовують наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у розмірі 600 000 грн, які перераховувались у якості авансу за майбутнє надання послуг.
Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.
За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 Цивільного кодексу України. За приписами ч. 2 цієї ж статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України (який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин) господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України (який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин) господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з ч. 1 ст. 175 Господарського Кодексу України (який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин) майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 193 Господарського кодексу України (який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Відповідно до положень ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).
У відповідності до приписів ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Положеннями ч. 1 ст. 205 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі.
Згідно з ч. 1 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 181 Господарського кодексу України (який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
За вимогами ч. 2,3 ст. 180 Господарського кодексу України (який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин) господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар, який має бути поставлений, або за роботи, які мають бути виконані. При цьому, аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №918/631/19, постанова Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №910/12382/17, постанова Верховного Суду від 16.09.2022 у справі№904/1305/24, постанова Верховного Суду від 26.06.2025 у справі №910/15997/24).
Суд наголошує, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
При вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.
Отже, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia".
Зазначення позивачем конкретних приписів для обґрунтування позову не є визначальним для вирішення судом питання про те, які приписи слід застосувати, вирішуючи спір. З'ясувавши під час розгляду справи, що позивач або інший учасник справи для обґрунтування вимог або заперечень вказує інші нормативні приписи, ніж ті, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює юридичну кваліфікацію останніх і застосовує для ухвалення рішення ті нормативні приписи, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).
Суд зазначає, що під час вирішення спору суди повинні оцінювати не лише буквальний зміст позовних вимог, а і їх спрямованість, правову суть і фактичний контекст, у якому такі вимоги заявлено.
Частиною першою статті 1212 Цивільного кодексу України унормовано, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Велика Палата Верховного суду у постанові від 25.09.2024 року у справі №201/9127/21 зазначила таке:
« 73. Зобов'язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого, без належної на те правової підстави зобов'язаний повернути предмет власного збагачення.
74. Традиційно в доктрині цивільного права зобов'язання, які є наслідком безпідставного збагачення, іменуються кондикційними (з лат. «condictio sine causa» - повернення збагачення, одержаного без правової (справедливої) підстави).
75. Приписи глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача такого майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 Цивільного кодексу України).
76. Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних.
77. Кондикційні зобов'язання виникають тоді, коли дії особи або події призводять до неправового результату у виді юридично безпідставного майнового блага, що перейшло до набувача та сприяло його безпідставному збагаченню.
78. Безпідставне збагачення може полягати як у так званому «фактичному» збагаченні, коли набувач, не отримуючи права на річ, фактично володіє і користується нею, так і в «юридичному» збагаченні, коли набувач отримує суб'єктивне право на предмет збагачення.
79. Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося без правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (постанова Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15).
80. Конструкція частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
81. Сутність зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18).
82. Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року, у справі № 918/47/18, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19).
83. Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 Цивільного кодексу України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв'язку із зобов'язанням (правочином), але не відповідно до його умов.
84. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що, за загальним правилом, кондикція у її класичному розумінні є самостійним позадоговірним зобов'язальним способом захисту права власності або іншого майнового права, спрямованим на повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, тому учаснику цивільних відносин, за чий рахунок відбулося таке неправомірне збагачення».
Отже, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Загальна умова частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Аналогічні позиції викладені в постановах Верховного Суду від 23.07.2020 у справі № 916/1577/19, від 03.11.2020 у справі № 920/1122/19, від 17.02.2021 у справі № 5023/10655/11, від 04.03.2021 у справі № 916/2419/19, від 08.04.2021 у справі № 905/1742/19 та № 921/692/19, від 18.05.2021 у справі № 924/774/18, від 19.05.2021 у справі № 922/1830/2, від 20.05.2021 у справі №905/1751/19, від 20.10.2020 у справі № 910/13503/19, від 04.03.2021 у справі № 910/15621/19, від 14.01.2021 у справі № 922/2216/18.
Так, як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 16.07.2024, 29.07.2024 та 15.08.2024 згідно платіжних доручень №№ 385, 403, 429 Товариство з обмеженою відповідальністю «ЮГСТРОНГСТРОЙ», м.Одеса перерахувало на користь Фізичної особи-підприємця Бабій Олегу Володимировичу, м.Кодима Одеської області 600 000 грн, при чому підстава перерахування цих грошових коштів в них не відображена. Позивач зазначає, що ці кошти були ним перераховані в якості авансу на виконання в майбутньому укладеного в усній спрощеній формі договору надання послуг.
Але, в наступному сторони так і не досягли в належній формі згоди ані щодо змісту
майбутньої господарської операції, ані її суттєвих умов. Тобто, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що між сторонами укладалися будь-які договори про надання послуг в будь-якій формі.
Таким чином колегія суддів зазначає, що у зв'язку з відсутністю між сторонами належним чином оформленого договору, який би визначав обсяг, зміст, строки, порядок та інші істотні умови надання послуг, у відповідача не виникло жодних правових підстав для утримання отриманих від позивача коштів. Сам факт перерахування грошових сум не створює для відповідача правового титулу на їхнє збереження, оскільки аванс застосовується виключно в межах чинного договірного зобов'язання.
При цьому, судовою колегією відхилені посилання апелянта на витрачання ним цих коштів для здійснення господарських операцій з придбання матеріалів тощо, оскільки ним не надана суду апеляційної інстанції доказів наявності між сторонами договірних правовідносин щодо отримання ним грошових коштів на будь-якій правовій підставі.
Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду від 10.04.2019 у справі N 390/34/17 (провадження N 61-22315сво18)).
Матеріали справи не містять доказів того, що апелянт у даній справі діяв добросовісно (відсутні будь-які письмові відповіді апелянта на вимогу позивача, укладений сторонами належним чином договір, в якому було б обумовлено питання отримання авансу та його використання, тощо).
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Надаючи оцінку всім доказам та доводам позивача у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», судова колегія доходить висновку про те, що докази, надані позивачем на підтвердження обставин для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів в розмірі 600 000 грн. (аванс за майбутнє надання послуг), є такими, що відповідають таким стандартам, а відповідачем не доведено ані суду першої інстанції ані суду апеляційної інстанції наявність правових підстав для утримання отриманих 600 000 грн, тому кошти, отримані відповідачем без достатньої правової підстави, є такими, що набуті безпідставно та відповідно до вимог статей 1212- 1214 Цивільного кодексу України підлягають поверненню особі, яка їх сплатила.
Щодо доводів скаржника про те, що кошти, отримані від позивача, набито були витрачені на придбання будівельних матеріалів та надання послуг з робіт спец. техніки, що підтверджується Актом надання послуг з виконання робіт спеціальної техніки та платіжними інструкціями, колегією суддів відхиляються, оскільки ці документи не є доказами, які б підтверджували існування між сторонами домовленості щодо конкретного переліку робіт (послуг), строків їх виконання, вартості та інших істотних умов договору і самої наявності такого договору, укладеного сторонами в будь-якій формі. Відповідачем не надано суду жодних документів, які б свідчили про досягнення згоди сторін стосовно істотних умов договору чи фактичне надання будь-яких послуг позивачу. Так, навіть для укладання договору у спрощений спосіб потрібна наявність оферти та акцепту із зазначенням того, що як грошові кошти, так і наступні дії мають відношення до конкретного договору тощо. Колегія суддів зазначає, що відсутність домовленості сторін щодо укладання договору унеможливлює виникнення у сторін зустрічних прав та обов'язків, а відтак - і правомірність утримання відповідачем грошових коштів, отриманих нібито в якості забезпечення майбутнього його виконання.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно не прийняв відзив на позовну заяву та додані до нього документи, є необґрунтованими та спростовуються, оскільки як вбачається з матеріалів справи документ, що був поданий відповідачем через підсистему «Електронний суд» 25.04.2025 року, не був оформлений як відзив у розумінні процесуального закону, при цьому, колегія суддів зазначає, що обов'язок подання процесуальних документів у встановленій формі та з використанням відповідного функціоналу «Електронного суду» покладається саме на учасника справи. Факт непідключення особи до електронного кабінету на момент, коли сплинув строк для подання відзиву, не звільняє від обов'язку подати відзив належним чином, так само як і не є об'єктивною перешкодою, передбаченою законом, для використання інших допустимих засобів подання (пошта, особисто, канцелярія суду).
Крім того, колегія суддів наголошує, що суди не зобов'язані самостійно визначати правову природу поданого документа, якщо він прямо не ідентифікований стороною як відзив та не містить усіх передбачених законом відомостей, а також не повинен «вгадувати» процесуальний статус документа, оскільки тягар правильного оформлення лежить саме на учаснику процесу.
Також, апеляційний суд звертає увагу на те, що нерозгляд документа, який не є відзивом, не може вважатися порушенням принципу рівності сторін або диспозитивності, оскільки суд першої інстанції не позбавляв відповідача можливості висловити свою позицію і скаржник мав усі процесуальні можливості надати відзив: або у встановлений строк, або з клопотанням про продовження строку, або іншим допустимим способом, навіть без використання електронного кабінету. Факт, що відповідач обрав некоректний технічний спосіб подання, не є підставою для покладення на суд обов'язку враховувати документ, який не відповідає закону. До того ж, при апеляційному перегляді рішення суд відхилив ці аргументи апелянта по суті.
З огляду на наведене, судова колегія вважає, що доводи відповідача, наведені ним в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду оскаржуваного судового рішення, а зводяться лише до незгоди відповідача з таким рішенням без належного обґрунтування для цього відповідних підстав. При цьому, протилежного ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції скаржником не доведено.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, №303-A, п.29). Названий Суд зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України»).
Приймаючи до уваги вищенаведені обставини справи в їх сукупності, судова колегія вважає, що всі істотні обставини справи судом першої інстанції встановлені вірно, з огляду на що рішення суду першої інстанції скасування або зміни не потребує.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Фізичної особи підприємця Бабія Олега Володимировича, м.Кодима Одеської області не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 11.09.2025 року у справі №916/1350/25 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Бабія Олега Володимировича, м.Кодима Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 11.09.2025 року у справі №916/1350/25 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 11.09.2025 року у справі №916/1350/25 залишити без змін.
Постанова суду є остаточною і не підлягає оскарженню, крім випадків, передбачених у пункті 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України
Повний текст постанови складено 03.12.2025
Головуючий суддя Г.І. Діброва
Судді Я.Ф. Савицький
А.І. Ярош