Справа № 120/4889/25
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Дончик Віталій Володимирович
Суддя-доповідач - Капустинський М.М.
26 листопада 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Капустинського М.М.
суддів: Сапальової Т.В. Шидловського В.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Львівського державного університету безпеки життєдіяльності на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Львівського державного університету безпеки життєдіяльності про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
10.04.2025 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Львівського державного університету безпеки життєдіяльності про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що проходив службу у Вищому професійному училищі Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.
Наказом ректора Львівського державного університету безпеки життєдіяльності (по особовому складу) №293 о/с від 07.05.2023 року позивача виключено з кадрів ДСНС та всіх видів забезпечення з 07.05.2023 року.
На виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.09.2024 року у справі №120/1774/24, 21.03.2025 року відповідачем перераховано на картковий рахунок позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, яка розрахована із базового місяця для індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, у сумі 39702,06 грн.
На переконання позивача, оскільки індексація його грошового забезпечення виплачена з порушенням строку її виплати, у нього виникло право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 08.03.2023 року по 21.03.2025 року.
Крім цього, на переконання позивача, у нього виникло право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за несвоєчасну виплату сум індексації грошового забезпечення, у зв'язку із чим звернувся з цим позовом до суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2025 року позов задоволено.
Визнано протиправними дії Львівського державного університету безпеки життєдіяльності щодо відмови у проведенні нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.05.2023 року по 07.11.2023 року включно.
Стягнуто з Львівського державного університету безпеки життєдіяльності на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період 08.05.2023 року по 07.11.2023 року в сумі 276344,08 грн. (двісті сімдесят шість тисяч триста сорок чотири гривні вісім копійок), з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
Визнано протиправною бездіяльність Львівського державного університету безпеки життєдіяльності щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації за несвоєчасну виплату сум індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року.
Зобов'язано Львівський державний університету безпеки життєдіяльності нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, за весь час затримки виплати, а саме за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Львівського державного університету безпеки життєдіяльності (вул. Клепарівська, 35, м. Львів, ЄДРПОУ 08571340).
Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.
Зазначає, що на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.09.2024 року у справі №120/1774/24, 21.03.2025 року відповідачем перераховано на картковий рахунок позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року в сумі 39702,06 грн.
Вказує, що здійснення розрахунку з позивачем не в день звільнення не є затримкою розрахунку в понятті статей 116, 117 КЗпП України, оскільки між сторонами був наявний спір, який розглядався судом.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Проаналізувавши вимоги та підстави апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи в їх сукупності, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 проходив службу у Вищому професійному училищі Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.
Наказом ректора Львівського державного університету безпеки життєдіяльності (по особовому складу) №293 о/с від 07.05.2023 року позивача виключено з кадрів ДСНС та всіх видів забезпечення з 07.05.2023 року.
На виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.09.2024 року у справі №120/1774/24, 21.03.2025 року відповідачем перераховано на картковий рахунок позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, яка розрахована із базового місяця для індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, у сумі 39702,06 грн.
На переконання позивача, оскільки індексація його грошового забезпечення виплачена з порушенням строку її виплати, у нього виникло право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 08.03.2023 року по 21.03.2025 року.
Крім цього, на переконання позивача, у нього виникло право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за несвоєчасну виплату сум індексації грошового забезпечення, у зв'язку із чим звернувся з цим позовом до суду.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості вимог позивача, відтак і наявності підстав для задоволення позовних вимог частково.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору та, відповідно до ч.1 ст.308 КАС України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією з встановлених державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов'язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 року №2713-IV визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження (далі - Закон №2713-IV).
Відповідно до статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України. Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати.
На осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 року №578 «Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби», затверджений Порядок забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби (далі - Порядок №578), який визначає механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби-осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами.
Згідно з пунктом 2 Порядку №578 визначено, що речовим забезпеченням є задоволення потреб персоналу у формі одягу, взутті, натільній білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, тканинах для пошиття форми одягу, нарукавних знаках і знаках розрізнення, спеціальному одязі та взутті, санітарно-господарському майні, постовому одязі, ремонтних матеріалах (далі-речове майно), що дає змогу створити необхідні умови для виконання персоналом службових завдань.
Положеннями пункту 23 Порядку №578 визначено, що грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 цього Порядку. Вартість предметів речового майна особистого користування визначається ДПтС відповідно до їх закупівельної вартості.
За приписами пункту 27 Порядку №578 під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього за цінами, що діють на день підписання наказу про звільнення.
Відповідно до пункту 60 Порядку№578 для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи, підприємства для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки.
Колегія суддів враховує, що зазначеними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку з особою звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства.
Викладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постанові від 31.10.2019 року у справі №828/598/17.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Метою встановлення передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17, зазначила, що статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Конституційний Суд України у рішенні від 22.02.2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
19.07.2022 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 року №2352-IX, яким внесено зміни до статті 117 КЗпП України за змістом яких роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Враховуючи, що позивачеві при звільненні не виплачено належні суми грошового забезпечення, на думку суду є обґрунтованими позовні вимоги про протиправність таких дій відповідача, та відповідно зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити позивачу середній заробіток за період шість місяців затримки розрахунку.
Як встановлено судом, наказом ректора Львівського державного університету безпеки життєдіяльності (по особовому складу) №293 о/с від 07.05.2023 року позивача виключено з кадрів ДСНС та всіх видів забезпечення з 07.05.2023 року.
Відтак, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача слід вираховувати, починаючи з 08.05.2023 року (з наступного дня звільнення).
Відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України.
Згідно з пунктами 5, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середньомісячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Відповідно до довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 №93 від 16.04.2025 року, в березні та квітні 2023 року (два останні календарні місяці роботи, що передували звільненню) позивачу нараховано 45807,00 грн. в березні та 45807,00 грн. в квітні 2023 року, всього 91614,00 грн.
З урахуванням приписів пункту 8 Порядку середньоденний розмір заробітної плати позивача становить 1501,87 грн. (91614,00 грн. / 61 календарний день в березні та квітні 2023 року).
На виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 03.08.2023 року у справі №120/1774/24, 21.03.2025 року відповідачем перераховано на картковий рахунок позивача індексацію грошового забезпечення у сумі 39702,06 грн.
Час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.05.2023 року по 21.03.2025 становить 684 календарних днів, однак відповідно до вимог статті 117 КЗпП України, відповідач має своїм обов'язком сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.05.2023 року по 07.11.2023 року (184 календарних днів), тобто за шість місяців не здійснення відповідного розрахунку.
Відтак сума, яка підлягає відшкодуванню позивачу, з урахуванням статті 117 КЗпП України, становить: 1501,87 грн. (середньоденне грошове забезпечення позивача) х 184 (кількість днів затримки розрахунку) = 276344,08 грн.
Приписами статті 117 Кодексу законів про працю України (редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 року у справі №560/11489/22, від 30.11.2023 року у справі №380/19103/22, від 29.01.2024 року у справі №560/9586/22.
При цьому, зазначена сума є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів.
Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.
Щодо позовних вимог в частині нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати, суд зазначає наступне.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19.10.2000 року №2050-III "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (далі - Закон №2050-III).
Згідно зі статтями 1, 2 Закону №2050-III підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Тобто, статтею 2 Закону №2050-III прямо передбачено, що під доходами, на які поширюються правила щодо компенсації втрат, у цьому Законі слід розуміти, зокрема й заробітну плату.
Наведене дає підстави для висновку, що дія зазначеного Закону поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності й господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), і стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України та які (відповідні доходи) не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
Основною умовою для виплати громадянам передбаченої статтею 2 Закону №2050-III компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. В свою чергу, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку та підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Відповідно до статті 3 Закону №2050-III, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Зі змісту вказаних норм слідує, що їх дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати нарахованих доходів у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (стаття 4 Закону №2050-ІІІ).
З метою реалізації Закону №2050-ІІІ постановою Кабінету Міністрів України №159 від 21.02.2001 року затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок №159).
Пункти 1, 2 Порядку №159 відтворюють положення Закону №2050-ІІІ та конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.
Згідно з абзацом 1 пункту 4 Порядку №159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Аналізу наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких основних умов: нарахування належних доходів (заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, стипендії); порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги; доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 22.06.2018 року у справі №810/1092/17, від 13.01.2020 року у справі №803/203/17 та від 15.10.2020 року у справі №240/11882/19.
Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 22.06.2018 року у справі №810/1092/17, від 13.01.2020 року у справі №803/203/17, від 29.10.2020 року у справі №280/729/19, від 29.04.2021 року у справі №240/6583/20.
Таким чином, у випадку бездіяльності роботодавця щодо нарахування та виплати працівнику грошового забезпечення, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати. При цьому, донарахування належних громадянину сум компенсації втрати доходів має здійснюватися до дня фактичної виплати заборгованості, щодо якої порушені строки виплати.
Як свідчать матеріали справи, на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду №120/1774/24, 21.03.2025 року відповідачем перераховано на картковий рахунок позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, яка розрахована із базового місяця для індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, у сумі 39702,06 грн.
З урахуванням того, що несвоєчасне нарахування індексації грошового за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року та остаточний розрахунок з позивачем відбулись у зв'язку з неправомірним нарахуванням такого розрахунку відповідачем, тобто з його вини, то позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, адже на відповідача покладений обов'язок проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби.
Під час судового розгляду вказаної категорії справ суд застосовує останню правову позицію, викладену Верховним Судом у своїх постановах, зокрема, від 19.05.2022 року по справі №200/3859/21, від 24.01.2023 року по справі №200/10176/19-а. Так, Верховний Суд дійшов висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати є: порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів та виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Таким чином, виплата компенсації не обумовлюється зверненням із відповідною заявою, натомість обов'язок з її виплати виникає у випадку порушення строків виплати доходів та виплати нарахованих доходів.
Оскільки такий обов'язок відповідачем при виплаті позивачеві належних сум індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року у разі звільнення з військової служби не дотримано, право останнього на виплату компенсації порушено.
Враховуючи зазначене вище колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачеві компенсації за несвоєчасну виплату сум індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року є протиправною, а відтак наявні підстави для задоволення позовних вимог у цій частині.
Отже, слід зобов'язати Львівський державний університет безпеки життєдіяльності нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму несвоєчасно виплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року включно за весь час затримки виплати, а саме за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Львівського державного університету безпеки життєдіяльності залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2025 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Капустинський М.М.
Судді Сапальова Т.В. Шидловський В.Б.