01 грудня 2025 року м. Дніпросправа № 280/8993/24
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Чабаненко С.В. (доповідач),
суддів: Сафронової С.В., Білак С.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Дніпро апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року в адміністративній справі №280/8993/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 14.08.2024 № 084650011968 про відмову в призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_1 , з врахуванням всього стажу зазначеного в трудовій книжці, починаючи з дати звернення 28.08.2018 та виплачувати на визначений пенсіонером банківський рахунок за заявою поданою представником відповідно зазначеним банком в заяві реквізитам.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року позовні вимоги задоволено частково, суд:
- визнав протиправним та скасував рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 14.08.2024 № 084650011968;
- зобов'язав Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області призначити та виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком з 23.02.2024, зарахувавши до страхового стажу період роботи з 04.09.1975 по 28.06.1976;
- в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржене рішення та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що при розгляді заяви позивача виявлено, що у записі №4 про звільнення позивача в трудовій книжці має місце виправлення в даті наказу про звільнення. Судом першої інстанції внаслідок неналежного застосування норм Інструкції №58, Інструкції №162, Порядку №637 не враховано, що суттєвим недоліком є наявність виправлення в даті наказу про звільнення. За наявності вищезазначеної неточності в записі трудової книжки, позивач не надала уточнюючу довідку для підтвердження періоду роботи на виконання положень Порядку №637. Отже, судом першої інстанції помилково відхилено доводи відповідача стосовно відсутності законних підстав для врахування оспорюваних періодів роботи позивача з 04.09.1975 по 28.06.1976 до страхового стажу. Суд першої інстанції не дійшов вірного висновку у тому, що умовою, яка передбачає наявність у особи права на отримання пенсії, є її належність громадянства України та наявність паспорту. Лише паспорт громадянина України є документом, що підтверджує громадянство України під час звернення за призначенням пенсії, натомість паспорт громадянина України для виїзду за кордон посвідчує особу громадянина України під час перетинання ним державного кордону України та перебування за кордоном. Окрім того, згідно з матеріалами пенсійної справи, позивач надала копію фотокопії паспорту громадянина України для виїзду за кордон. Тобто, позивачем не було надано оригінал паспорту громадянина України для виїзду за кордон. Отже, позивачем не підтверджено належним чином належність до громадянства України. Під час звернення до відповідача з заявою про призначення пенсії позивач не виконала вимоги Порядку №22-1 про надання документів в оригіналі, а саме паспорту громадянина України, тому, на думку апелянта, відповідачем було правомірно прийнято рішення про відмову у призначенні пенсії.
Справу розглянуто в порядку письмового провадження відповідно до вимог ст. 311 КАС України.
Перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 .
В 1997 році позивач виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю.
23.02.2024 позивач звернулась до територіального органу пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком з 28.08.2018.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 20.06.2024 у справі № 280/3987/24, яке набрало законної сили 05.08.2024, зокрема, зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.02.2024 щодо призначення пенсії за віком та вирішити питання з урахуванням правової оцінки, наданої судом у даному рішенні.
На виконання рішення суду відповідач розглянув заяву позивача від 23.02.2024, за результатом чого ухвалив рішення від 14.08.2024 № 084650011968 про відмову у призначенні пенсії. Причиною відмови зазначено відсутність оригіналу паспорта. Крім того, у рішенні вказано, що страховий стаж позивача становить 16 років 7 місяців 22 дні. До страхового стажу не зараховано період роботи з 04.09.1975 по 28.06.1976, оскільки має місце виправлення в даті наказу про звільнення.
Не погодившись із вказаним рішенням, позивач через уповноваженого представника звернулася до суду з даною позовною заявою.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач, проживаючи в Державі Ізраїль, як громадянка України, має такі самі конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція Україні та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України. Суд першої інстанції вказав, що чинний паспорт громадянина України для виїзду за кордон є документом, який посвідчує особу та підтверджує громадянство України. При цьому, подання позивачем, яка мешкає за межами України, його нотаріально посвідченої копії не суперечить вимогам Порядку № 22-1. Певні недоліки щодо заповнення трудової книжки не можуть бути підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії, а тому суд першої інстанції зазначив, що період роботи з 04.09.1975 по 28.06.1976 підлягає зарахуванню до страхового стажу позивача. Отже, позивач, яка на момент подання заяви від 23.02.2024 досягла віку 65 років, мала страховий стаж понад 15 років, має право на призначення пенсії за віком з дня звернення 23.02.2024. Стосовно позовних вимог в частині виплати пенсії на визначений пенсіонером банківський рахунок за заявою поданою представником відповідно зазначеним банком в заяві реквізитам суд першої інстанції зазначив, що ці вимоги є передчасними і задоволенню не підлягають, оскільки пенсію позивачу ще не призначено.
Колегія суддів встановила наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Згідно ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення ст. 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права та є рівними перед законом, і не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч. 3 ст. 25 Конституції України).
У відповідності до абз. 2 ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставами для їх обмеження.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 14.09.2016 №672-р схвалено стратегію модернізації та розвитку Пенсійного фонду України на період до 2020 року, якою, зокрема, впроваджено заходи обслуговування громадян незалежно від місця їх реєстрації.
Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 р. №1788-ХІІ (далі - Закон № 1788-ХІІ) громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначено Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 р. № 1058-ІV (далі - Закон № 1058-IV).
Згідно ст. 1 Закону № 1058-ІV пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Відповідно до ст.7 Закону № 1058-ІV принципами загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, поряд з іншими, є рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат, державна гарантія реалізації застрахованими особами своїх прав, передбачених цим Законом, відповідальність суб'єктів системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов'язків.
Приписами ст. 8 Закону № 1058-ІV визначено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у ст. 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Отже, вказаною нормою зазначені необхідні передумови для призначення пенсії. Вимога обов'язкового проживання на території України для призначення пенсії не встановлена.
До того ж, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/ 2009визнано такими, що не відповідають Конституції України(є неконституційними) пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Згідно положень даного рішення оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Частиною 3 статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини встановлено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди при розгляді справ застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні по справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 р. зазначив, що право на отримання пенсії, як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Із вказаного вище вбачається, що позивач проживаючи в Ізраїлі, як громадянка України, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, які проживають на її території, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмежень прав на соціальний захист та соціальне забезпечення, в тому числі права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання.
Суд зазначає, що згідно ч.ч. 1, 3 ст. 44 Закону № 1058-IV заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію.
Тобто, однією з умов, які передбачають наявність у особи права на отримання пенсії є її належність до громадянства України.
Водночас, належність позивача до громадянства України підтверджено паспортом громадянина України для виїзду за кордон.
Із вказаного вище вбачається, що позивач проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, які проживають на її території, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмежень прав на соціальний захист та соціальне забезпечення, в тому числі права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання.
Всупереч вищевикладеному, відмову в призначенні пенсії ОСОБА_1 обґрунтовано саме відсутністю документа, що засвідчує його особу та підтверджує місце проживання (реєстрації) позивача на території України.
Суд вважає, що за змістом ст.ст. 8, 46 Конституції України відсутність самого лише паспорта громадянина України (внутрішнього) за наявності паспорта громадянина України для виїзду за кордон і не спростування факту належності заявника до громадянства України не може бути визнане у розумінні закону достатньою підставою для прийняття рішення про відмову у призначенні пенсії громадянину України.
Аналогічна правова позиція з цього питання викладена в постановах Верховного Суду України від 19.05.2015 р. по справі № 21-168а15, від 06.10.2015 р. по справі № 608/1189/14-а, постановах Верховного Суду від 20.09.2018 р. по справі № 754/3047/17, від 27.03.2018 р. по справі № 569/6114/17.
Строк дії паспорта становить десять років (п. 12 Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон). На час звернення до відповідача з заявою про поновлення виплати пенсії паспорт був дійсний.
Отже, висновок відповідача про не підтвердження позивачем громадянства України є помилковим та таким, що негативно впливає на реалізацію позивачем його конституційного права на соціальний захист, зокрема поновлення пенсії.
Таким чином, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, позивач має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
При цьому, відсутність законодавчо визначеного порядку подання громадянами України заяв про призначення пенсії у випадку постійного проживання за межами України, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлене Конституцією України.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про протиправність відмови відповідача в призначенні позивачу пенсії за віком з підстав, викладених в рішенні від 14.08.2024 № 084650011968.
Не зараховуючи до страхового стажу позивача період роботи з 04.09.1975 по 28.06.1976, відповідач вказав на наявність виправлення в даті наказу.
Відповідно до ст. 62 Закону України “Про пенсійне забезпечення», основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
На час первісного заповнення трудової книжки діяла Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах та організаціях, затверджена постановою Держкомпраці СССР від 20.06.1974 №162 (в редакції постанови Держкомпраці СССР від 02.08.1985 №252 зі змінами, внесеними постановою Державним комітетом СССР з праці та соціальних питань від 19.10.1990 №412.
Відповідно до п.1.2 вказаної Інструкції прийом на роботу без трудової книжки не допускається.
Згідно пунктів 2.2, 2.3 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах, організаціях, затвердженої 20.06.1974 ДК СРСР по праці і соціальним питанням (у редакції, яка діяла на момент заповнення трудової книжки в спірні періоди роботи) заповнення трудової книжки вперше здійснюється адміністрацією підприємства в присутності працівника не пізніше тижневого строку з дня прийому на роботу. Всі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, перевід на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а при звільненні у день звільнення повинні точно відповідати тексту наказу.
Відповідно до пункту 1.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах, організаціях, затвердженої 20.06.1974 ДК СРСР по праці і соціальним питанням (у редакції, яка діяла на момент заповнення трудової книжки в спірні періоди роботи) питання, пов'язані з порядком ведення трудових книжок, їх зберігання, виготовлення, постачання за обліку, врегульовано постановою Ради Міністрів СССР та ВЦСПС від 06.09.1973 №656 “Про трудові книжки робітників та службовців» та даною Інструкцією.
Відповідно до пункту 1 постанови Ради Міністрів СССР та ВЦСПС від 06.09.1973 №656 “Про трудові книжки робітників та службовців» встановлено, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робочих та державних службовців, кооперативних і громадських підприємств, установ та організацій, що пропрацювали більше 5 днів, в тому числі на сезонних та тимчасових роботах, а також на позаштатних працівників при умові, що вони підлягають державному соціальному страхуванню.
Пунктом 13 вказаної постанови “Про трудові книжки робітників та службовців» при звільненні робітника або службовця всі записи про роботу, нагородження та подяки, занесені до трудової книжки за час роботи на даному підприємстві, в установі, підприємстві засвідчуються підписом керівника або спеціально уповноваженої особи та печаткою.
При цьому, відповідно до пункту 18 вказано постанови відповідальність за своєчасне та правильне заповнення трудових книжок, за їх облік, зберігання та видачу несуть спеціально уповноважені особи, що призначені наказом керівника підприємства, установи, організації.
В подальшому, порядок ведення трудових книжок регулювався Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58 (надалі - Інструкція №58).
Згідно пункту 2.4 Інструкції №58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
Відповідно до п.4.1 Інструкції №58 у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.
З положень пункту 2.4. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників вбачається, що необхідним реквізитом під відповідним записом у трудовій книжці працівника є печатка.
Разом з тим, обов'язок щодо внесення записів до трудової книжки покладається на роботодавців, що виключає провину особи, яка бажає призначити пенсію, у недоліках таких записів.
Позивач має відповідні записи у трудовій книжці щодо спірного періоду роботи, та ці записи є належними та допустимими доказами підтвердження її трудового стажу.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.02.2018 року, справа № 275/615/17, провадження №К/9901/768/17.
Вказана позиція кореспондується з нормами Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12.08.1993 року (далі - Порядок № 637), відповідно до пункту 1 якого основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 року “Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника, а отже, й не може впливати на її особисті права.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 06.02.2018 року у справі №677/277/17, провадження №К/9901/1298/17.
Верховним Судом в постанові від 24.05.2018 року у справі №490/12392/16-а викладено правову позицію, відповідно до якої, працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини підприємства не може бути підставою для позбавлення особи конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань нарахування/призначення пенсії.
З аналізу наведених норм, судом встановлено, що відповідальність за ведення трудової книжки покладається на підприємство, відтак, відбиток печатки на трудовій книжці та на записах про звільнення не може бути підставою для виключення певних періодів роботи зі страхового стажу позивача.
Суд зазначає, що не зарахування спірного стажу позивача буде суперечити принципу правової визначеності, оскільки в п.3.1 Рішення Конституційного Суду України (Справа №1-25/2010 від 29 червня 2010 року) зазначено, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Суд вважає, що право позивача на встановлені законом гарантії не може бути поставлене в залежність від якості виконання обов'язків працівником, відповідальним за порядок ведення трудової книжки. На особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці.
Підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки.
Доказів визнання недостовірними записів у трудовій книжці щодо спірних періодів роботи позивача відповідачем суду не надано, а тому їх безпідставно не взято до уваги відповідачем при обрахуванні стажу роботи, необхідного для призначення пенсії.
Колегію суддів проаналізовані записи трудової книжки, долученої до матеріалів справи та встановлено, що в спірний період з 04.09.1975 по 28.06.1976 позивач працювала в метрологічній лабораторії контролером вимірювальних приборів.
Судом апеляційної інстанції не встановлено виправлень в даті наказу про звільнення, оскільки дата наказу відповідає даті звільнення.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 14.08.2024 № 084650011968.
Проте, колегія суддів дійшла висновку про передчасність висновків суду першої інстанції про зобов'язання відповідача призначити позивачу пенсію, оскільки заяву позивача від 23.02.2024 розглянуто з формальних підстав та зазначено про неможливість призначення пенсії через відсутність паспорту громадянина України. Відповідачем не було проведено розрахунок страхового стажу для можливості призначення пенсії.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 р. № 1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності, вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта, він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але й не має права виходити за її межі.
Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21.05.2013 року № 21-87а13.
Так, обрахунок страхового стажу та призначення пенсії є дискреційними повноваженнями пенсійного органу. Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
У силу положень частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частин 1, 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України).
У випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Колегія суддів зазначає, що відповідачем не було проведено розрахунок страхового стажу позивача для призначення пенсії, з урахуванням зарахованого періоду роботи судовим рішенням у справі, що розглядається, відтак, висновок суду першої інстанції про необхідність призначення пенсії є передчасним.
З урахуванням наведеного, а також дискреції пенсійного органу в питаннях призначення пенсії, належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання належного органу Пенсійного фонду України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.02.2024 про призначення пенсії за віком з урахуванням висновків суду, викладених у цій справі.
Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
За таких обставин колегія суддів вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права, його висновки про покладення дій зобов'язального характеру на Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області в частині зобов'язання призначити пенсію не відповідають обставинам справи, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з прийняттям нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Сума судового збору, що підлягає відшкодуванню позивача не є змінною, оскільки основну вимогу, що стала підставою звернення до суду, а саме скасування рішення про відмову у призначенні пенсії, задоволено. Відтак часткове задоволення похідних вимог не випливає на суму стягнутого на користь позивача судового збору.
Оскільки дана справа розглянута судом апеляційної інстанції у відповідності до вимог частини 1 статті 310 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного провадження та не відноситься до справ, передбачених частиною 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 322, 327, 328 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року в адміністративній справі №280/8993/24 - задовольнити частково.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року в адміністративній справі №280/8993/24 скасувати в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області призначити та виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком.
В цій частині прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу період роботи з 04.09.1975 по 28.06.1976.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.02.2024 про призначення пенсії за віком з урахуванням висновків суду, викладених у цій справі, та зарахованих періодів роботи ОСОБА_1 .
В іншій частині рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року в адміністративній справі №280/8993/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст. 328-329 КАС України.
Головуючий - суддя С.В. Чабаненко
суддя С.В. Сафронова
суддя С.В. Білак