01 грудня 2025 року Чернігів Справа № 620/9851/25
Чернігівський окружний адміністративний суд в складі головуючої судді Падій В.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування витягу, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування витягу, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, в якому просить:
-визнати протиправним та скасувати Витяг з Наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 09.01.2025 № 42-ОС, в частині продовження дії контракту понад встановлені строки сержанту ОСОБА_1 інспектору прикордонної служби 2 категорії - водію другої групи інспекторів прикордонної служби першого відділення інспекторів прикордонної служби ІНФОРМАЦІЯ_1 (з місцем дислокації АДРЕСА_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_2 (з місцем дислокації АДРЕСА_2 ), з 30 березня 2025 року на період дії воєнного стану;
-визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України щодо не звільнення ОСОБА_1 з військової служби, у зв'язку із закінченням строку) Контракту, що був укладений 30.03.2022 і набрав чинності, з 30.03.2022 та його небажанням продовжувати військову службу на підставі підпункту "ж" пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", у зв'язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану згідно поданого рапорту від 25.06.2025;
-зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення, яким звільнити ОСОБА_1 з військової служби у зв'язку із закінченням строку Контракту, що був укладений на 30.03.2022 і набрав чинності з 30.03.2022 та його небажанням продовжувати військову службу на підставі підпункту "ж" пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" у зв'язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану, згідно поданого рапорту від 25.06.2025.
Обґрунтовуючи вимоги, позивач вказує на порушення відповідачем у спірних правовідносинах чинного законодавства України на момент їх виникнення, що стало підставою для його звернення до суду.
Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Падій В.В. від 30.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Відповідачем в межах встановленого ухвалою суду строку подано до суду відзив на позов, в якому заперечує проти задоволення позовних вимог в повному обсязі, зазначає, що відповідно до пункту 41 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, під час дії особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки на період, визначений пунктом 2 частини восьмої статті 23 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", крім випадків, визначених пунктом 3 частини п'ятої статті 26 цього Закону. Також зазначає, що позивач звернувся з рапортом про звільнення 25.06.2025, тобто не попередив відповідача про небажання продовжувати військову службу за три місяці до закінчення зазначеного строку.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив таке.
Судом встановлено, що 30.03.2022 позивач, уклав контракт про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України на посадах осіб сержантського і старшинського складу, між начальником ІНФОРМАЦІЯ_3 полковником ОСОБА_2 з однієї сторони та ОСОБА_1 з іншої сторони.
Контракт є строковим та був укладений на 3 роки, на період з 30.03.2022 по 29.03.2025. ОСОБА_1 , проходить військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 .
Відповідно до витягу з наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 09.01.2025 № 42-ОС ОСОБА_1 продовжено дію контракту понад встановлені строки з 30.03.2025 на період дії воєнного стану.
25.06.2025 позивач звернувся до командира Військової частини НОМЕР_1 з рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (у зв'язку з небажанням продовжувати військову службу за контрактом).
Згідно відповіді Військової частини НОМЕР_3 від 10.07.2025 на рапорт ОСОБА_1 , відповідач відмовив позивачу у звільненні з військової служби, у зв'язку із закінченням строку дії контракту, оскільки вказаний рапорт був поданий не у визначений термін.
Вважаючи протиправною відмову відповідача щодо звільнення позивача з військової служби, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд застосовує джерела правового регулювання у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та зважає на наступне.
Так у відповідності до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи органом місцевого самоврядування, їх посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Згідно з частинами першою, другою статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
У силу статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
За приписами статті 1 Закону України від 06.12.1991 № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII) особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», який затверджено Законом № 2102-IX від 24.02.2022, постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який діє і по даний час.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», що затверджений Законом України від 24.02.2022 № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регулює Закон України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі- Закон № 2232-XII).
Згідно із частиною 1 статті 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями (частина 2 статті 1 Закону № 2232-XII).
Частиною 3 статті 1 Закону №2232-XII регламентовано, що військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина 5 статті 1 Закону №2232-XII).
Згідно із частиною 1 статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону №2232-XII, проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту та Національній гвардії України.
Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями (частина 3 статті 2 Закону №2232-XII).
Частиною 6 статті 2 Закону №2232-XII передбачені наступні види військової служби: базова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Базову військову службу громадяни України проходять відповідно до законів України у Збройних Силах України та інших військових формуваннях з метою здобуття військово-облікової спеціальності, набуття практичних навичок і умінь для збройного захисту Вітчизни (частина 7 статті 2 Закону №2232-XII).
Відповідно до частини 1 статті 4 Закону №2232-XII, Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом: призову (направлення) громадян України на військову службу; прийняття громадян України на військову службу за контрактом.
Призовний вік встановлений у частині 1 статті 15 Закону №2232-XII, яка визначає, що для проходження базової військової служби направляються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі (жіночої статі - добровільно), яким до дня відправлення на базову військову службу виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 25-річного віку.
Згідно з частиною 2 статті 15 Закону №2232-XII, громадяни України, які перебувають на військовому обліку призовників, у добровільному порядку можуть бути прийняті на військову службу за контрактом на умовах, передбачених частиною першою статті 20 цього Закону, та в порядку, визначеному положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно частини 4 статті 19 Закону № 2232-XII форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України та нормативно-правовими актами Міністерства оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, якщо інше не передбачено законом.
Порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Держприкордонслужба) у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період, визначає Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженим Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009 (далі - Положення № № 1115/2009).
Пунктом 2 Положення № 1115/2009, громадяни проходять військову службу в Держприкордонслужбі (далі - військова служба) в добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.
Відповідно до пункту 14 Положення № 1115/2009, на військову службу за контрактом приймаються громадяни відповідно до статей 19 і 20 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", в тому числі військовослужбовці інших військових формувань із зарахуванням їх до списків особового складу органів Держприкордонслужби.
Порядок добору та прийняття громадян на військову службу за контрактом встановлюється наказом Міністерства внутрішніх справ України.
З громадянином, який вступає на військову службу, укладається контракт - письмова угода, укладена відповідно до вимог, визначених цим Положенням, між громадянином і державою, від імені якої виступає уповноважений орган Держприкордонслужби, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби (пункт 17 Положення № 1115/2009).
Відповідно до пункту 18 Положення № 1115/2009, перший контракт про проходження військової служби укладається на строки, визначені частинами другою, третьою і п'ятою статті 23 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Контракт припиняється (розривається), а військовослужбовець, який проходить військову службу за контрактом, звільняється з військової служби з підстав, передбачених частиною п'ятою статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (пункт 26 Положення № 1115/2009).
За приписами пункту 41 Положення № 1115/2009, під час дії особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки на період, визначений пунктом 2 частини восьмої статті 23 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", крім випадків, визначених пунктом 3 частини п'ятої статті 26 цього Закону.
Відповідно до підпункту "ж" пункту 3 частини 5 статті 26 Закону № 2232-XII, контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах, зокрема, під час проведення мобілізації та дії воєнного стану, у зв'язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.
Відповідно до пункту 39 Положення № 1115/2009, військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом та своєчасно не виявили бажання укласти новий контракт, звільняються з військової служби в установленому порядку, крім випадків, визначених пунктом 2 частини восьмої статті 23 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Відповідно до пункту 2 частини 8 статті 23 Закону № 2232-XII, під час дії особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки: на період проведення мобілізації, крім випадків, визначених пунктом 3 частини п'ятої статті 26 цього Закону; до дня завершення виконання завдань в інтересах оборони України, безпосередньої участі у веденні воєнних (бойових) дій, у тому числі на території проведення антитерористичної операції, а також у районах здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти України; на період дії воєнного стану, крім випадків, визначених пунктом 3 частини п'ятої статті 26 цього Закону.
В особливий період, крім періодів проведення мобілізації та дії воєнного стану, військова служба для військовослужбовців, строк контракту яких закінчився, може бути продовжена за новими контрактами на строки, визначені частиною четвертою цієї статті.
Відповідно до пункту 35 Положення № 1115/2009, для укладення нового контракту військовослужбовець, у якого закінчується строк попереднього контракту, не пізніше ніж за три місяці до закінчення зазначеного строку подає у порядку підпорядкування рапорт посадовій особі, зазначеній у пункті 29 цього Положення.
Начальник, уповноважений укласти новий контракт з військовослужбовцем, який виявив таке бажання, приймає рішення про укладення нового контракту або про відмову в його укладенні не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку чинного контракту.
Строки, зазначені в абзацах першому та другому цього пункту, можуть бути скорочені за згодою сторін, але не менше ніж до двох тижнів.
Як вже було встановлено судом, 25.06.2025 позивач звернувся до командира Військової частини НОМЕР_1 з рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (у зв'язку з небажанням продовжувати військову службу за контрактом).
Згідно відповіді Військової частини НОМЕР_3 від 10.07.2025 на рапорт ОСОБА_1 , відповідач відмовив позивачу у звільненні з військової служби, у зв'язку із закінченням строку дії контракту, оскільки вказаний рапорт був поданий не у визначений термін.
Також у відзиві на позовну заяву відповідача зазначив, що відповідно до Положення військовослужбовець, у якого закінчується строк попереднього контракту та/або своєчасно не виявляє бажання укласти новий контракт, не пізніше ніж за три місяці до закінчення зазначеного строку подає у порядку підпорядкування рапорт із зазначенням свого волевиявлення з даного приводу. Позивач звернувся з рапортом про звільнення 25.06.2025, тобто не попередив відповідача про не бажання продовжувати військову службу за три місяці до закінчення зазначеного строку .
При цьому суд звертає увагу відповідача, що чинним законодавством передбачено звернення з рапортом, не пізніше ніж за три місяці до закінчення зазначеного строку закінчення контракту, для укладення нового контракту, в разі якщо військовослужбовець виявив бажання продовжити військову службу.
Однак матеріали справи не містять відомостей, які б підтверджували бажання позивача продовжити військову службу та укласти новий контракт про проходження військової служби.
Суд звертає увагу, що контракт про проходження військової служби укладено позивачем 30.03.2022 на термін 3 роки, в період дії воєнного стану.
У контексті наведеного суд зазначає, що підпунктом "ж" пункту 3 частини 5 статті 26 Закону № 2232-XII, контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах, зокрема, під час проведення мобілізації та дії воєнного стану, у зв'язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.
При цьому і нормами Закону № 2232-XII і нормами Положення № 1115/2009 визначено право позивача на звільнення з військової служби, у зв'язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.
Однак відповідач, в супереч чинному законодавству, відповідно до витягу з наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 09.01.2025 № 42-ОС ОСОБА_1 продовжив дію контракту понад встановлені строки з 30.03.2025 на період дії воєнного стану.
Таким чином за наведеного правового регулювання та встановлених обставин подальше прийняття начальником НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України наказу від 09.01.2025 № 42-ОС, яким, продовжено дію контракту понад встановлені строки, з 30.03.2025 на період дії воєнного стану, перебувало поза межами правового поля.
У контексті наведеного суд звертає увагу, що у справі «Рисовський проти України» Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Принцип «належного урядування» не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу.
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
З урахуванням викладеного, зважаючи на те, що відповідачем не наведено будь-яких переконливих нормативно обґрунтованих аргументів, які б свідчили про правомірність винесення наказу від 09.01.2025 №42-ОС в частині продовження строку дії контракту позивачу з 30.03.2025 на період дії воєнного стану, а також з огляду на існування нормативних підстав укладення контракту під час дії воєнного стану строком на три роки, та в подальшому звільнення з військової служби у зв'язку з небажанням продовження проходження військової служби, суд приходить до висновку про те, що наказ від 09.01.2025 №42-ОС прийнятий без достатніх на те правових підстав, а відтак підлягає визнанню протиправним та скасуванню.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача звільнити позивача з військової служби, суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 270 Положення №1115/2009 звільнення військовослужбовців з військової служби з підстав, передбачених частинами другою - шостою статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», здійснюється:
1) начальниками органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, навчальних центрів, науково-дослідних установ, а також органів забезпечення, які мають право видання наказів по особовому складу, - усіх військовослужбовців, у військових званнях до майора (капітана 3 рангу) включно, які проходять військову службу в цих органах Держприкордонслужби;
2) начальниками регіональних управлінь, ректором вищого військового навчального закладу Держприкордонслужби - військовослужбовців, зазначених у підпункті 1 цього пункту, а також усіх військовослужбовців у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно, які проходять службу у структурних підрозділах регіонального управління та підпорядкованих йому органах, вищому військовому навчальному закладі відповідно;
2-1) керівником розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби - усіх військовослужбовців у військових званнях до полковника (капітана 1 рангу) включно, які проходять службу в цьому розвідувальному органі (крім заступників керівника розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби);
3) Головою Державної прикордонної служби України - військовослужбовців, зазначених у підпунктах 1 та 2 цього пункту, а також усіх військовослужбовців у військових званнях до генерал-лейтенанта (віце-адмірала) включно;
4) Президентом України - військовослужбовців у військовому званні генерала (адмірала).
Звільнення військовослужбовців, крім Голови Державної прикордонної служби України, здійснюється лише тими посадовими особами, у яких вони перебувають у прямому підпорядкуванні згідно з номенклатурою посад.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
Згідно з частиною 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Позиція Верховного Суду щодо застосування частини 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме щодо можливості зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 04.09.2021 у справі №320/5007/20, від 14.09.2021 у справі №320/5007/20, від 23.12.2021 у справі №480/4737/19 та від 13.10.2022 у справі №380/13558/21.
Також суд ураховує правову позицію, що міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 10.09.2020 у справі №806/965/17 та від 27.09.2021 у справі №380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Таким чином, у випадку коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов'язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.
Як установлено судом та підтверджено матеріалами справи, рапорт позивача був розглянутий відповідачем, однак в його задоволенні відмовлено.
Незаконність цієї відмови підтверджено судом і не спростовано відповідачем.
Варто наголосити, що адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи.
Зважаючи на це та враховуючи, що норми підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону №2232-ХІІ містять імперативний припис, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: під час проведення мобілізації та дії воєнного стану: у зв'язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану (тобто відсутня дискреція щодо прийняття рішення за наявності цих обставин звільняти чи не звільняти), суд уважає, що обраний спосіб захисту порушеного права позивача є ефективним і відповідає завданню адміністративного судочинства.
Аналогічна правова позиція щодо звільнення з військової служби викладена Верховним Судом у постанові від 24.04.2024 року у справі №140/12873/23 і суд не знаходить підстав для відступу від цього правового висновку у справі, що розглядається.
Щодо позовних вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20000,00 грн, на підтвердження яких позивачем були надані відповідні документи, суд зазначає таке.
За змістом статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною чи третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, установлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути сумірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, установлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Суд звертає увагу, що не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди досліджують на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.09.2019 у справі №810/3806/18.
Враховуючи вищенаведене суд вважає, що визначена адвокатом сума понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, за результатами розгляду справи №620/9851/25, не є належним чином обґрунтованою у контексті дослідження обсягу фактично наданих ним послуг із урахуванням складності справи, кількості витраченого на ці послуги часу, та, відповідно, співмірності обсягу цих послуг та витраченого адвокатом часу із розміром заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу.
З огляду на те, що предметом розглядуваного спору є справа незначної складності, обсяг наданих послуг адвокатом, виходячи з критерію розумності, пропорційності, співмірності розподілу витрат на професійну правничу допомогу та те, що заявлена сума до відшкодування витрат на правничу професійну допомогу є неспівмірною з вимогами, які заявлені у позовній заяві, суд вважає, що розмір вказаних витрат має бути зменшений до 8000,00 грн.
За наведених обставин за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача мають бути стягнуті витрати на правничу допомогу в сумі 8000,00 грн.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази надані позивачем, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню повністю.
При вирішенні даної справи судом були враховані положення частини 2 статті 2 та частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову.
Керуючись статтями 139, 241, 243, 244-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ начальника НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 09.01.2025 № 42-ОС, в частині продовження дії контракту понад встановлені строки сержанту ОСОБА_1 інспектору прикордонної служби 2 категорії - водію другої групи інспекторів прикордонної служби першого відділення інспекторів прикордонної служби ІНФОРМАЦІЯ_1 (з місцем дислокації АДРЕСА_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_2 (з місцем дислокації АДРЕСА_2 ), з 30 березня 2025 року на період дії воєнного стану.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України щодо не звільнення ОСОБА_1 з військової служби, у зв'язку із закінченням строку контракту від 30.03.2022, на підставі підпункту "ж" пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", згідно поданого рапорту від 25.06.2025.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення, яким звільнити ОСОБА_1 з військової служби, у зв'язку із закінченням строку контракту від 30.03.2022, на підставі підпункту "ж" пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" , згідно поданого рапорту від 25.06.2025.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у сумі 8000 (вісім тисяч) грн 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_4 ).
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_4 , код ЄДРПОУ - НОМЕР_5 ).
Суддя В.В. Падій