про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі
01 грудня 2025 року м. ДніпроСправа № 360/2266/25
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Тихонов І.В., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ЦНАП Білокуракинської селищної військової адміністрації Сватівського району Луганської області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
26 листопада 2025 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ЦНАП Білокуракинської селищної військової адміністрації Сватівського району Луганської області, в якій позивач просить суд:
- скасувати рішення ЦНАП Білокуракинської селищної військової адміністрації Сватівського району Луганської області від 21.08.2025 року про відмову у реєстрації дитини ОСОБА_2 без згоди батька ОСОБА_3 та зобов'язати зареєструвати дитину за адресою реєстрації матері ОСОБА_1 : АДРЕСА_1 ;
- скасувати рішення ЦНАП Білокуракинської селищної військової адміністрації Сватівського району Луганської області від 21.08.2025 року про відмову у реєстрації дитини ОСОБА_4 без згоди батька ОСОБА_5 та зобов'язати зареєструвати дитину за адресою реєстрації матері ОСОБА_1 : АДРЕСА_1 .
Відповідно до приписів ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Розглянувши позовну заяву та додані до неї матеріали, суд дійшов висновку про те, що дану позовну заяву не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У відповідності до пп. 1, 2 ч. 1 ст. 4 КАС України, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому:
- хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
- хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, де суб'єкт владних повноважень - суб'єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України).
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою умовою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.
Проте, сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Як вбачається із змісту позовної заяви та доданих до неї документів, листом від 02.09.2025 № 2505 I 03 -02-07 Білокуракинська селищна військова адміністрація Сватівського району Луганської області відмовила позивачці у реєстрації місця проживання її неповнолітнього сина ОСОБА_6 та малолітнього сина ОСОБА_2 , з підстави, передбаченої п. 33 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 265 від 07.02.2022, а саме: відсутня згода батька дитини.
Так, у відповідності до ч. 1 ст. 160 Сімейного кодексу України (далі СК України), місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Відповідно до ч. 2 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Згідно з ч. 1 ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч.2 ст.29 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) визначено, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом (ч.3 ст.29 ЦК України).
Приписами ч. 4 ст. 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Звернення до суду позивачка мотивує тим, що наразі місцезнаходження батьків її дітей їй невідомо і зв'язку з ними немає, батьки не приймають участі у вихованні та утриманні дітей.
Закон України "Про охорону дитинства" визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.
Суд звертає увагу позивачки, що саме рішення про визначення місця проживання дитини є підставою для реєстрації місця проживання дитини, незалежно від стосунків батьків, адже таке судове рішення буде ефективним способом захисту прав дитини, про що зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 13.06.2018 у справі № 752/14614/14-ц, провадження № 61-24204св18.
Також суд враховує те, що при вирішенні питання реєстрації місця проживання дитини, з'ясуванню підлягають питання чи не буде суперечити таке рішення інтересам малолітньої дитини, ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків тощо.
Можливість реєстрації місця проживання дитини за згодою лише одного з батьків передбачена законодавством України лише в одному випадку: місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування.
Слід зауважити, що згідно з позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 05.12.2018 у справі № 495/367/17, у разі якщо фактично між батьками малолітньої дитини існує спір про право (визначення місця проживання їх спільної дитини та можливість реалізації їх батьківських прав), то можливість розгляду такої справи за правилами адміністративного судочинства, відсутня.
Аналогічну позицію висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 640/109/19.
Матеріали позову не містять доказів існування відповідного рішення органу опіки або суду й надання такого рішення відповідачу разом із поданою позивачкою заявою, що виключає в означеному випадку публічно-правові ознаки спору.
Отже, фактично між позивачкою та батьками її дітей існує спір про місце проживання їх спільних дітей відповідно та можливість реалізації їх батьківських прав, тоді як вимоги позивачки до Білокуракинської селищної військової адміністрації Сватівського району Луганської області є похідними від вирішення цього спору.
Статтею 19 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Отже, правовідносини, що склалися в даному випадку між сторонами, враховуючи характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет й підстави заявлених вимог, не мають ознак публічно-правового спору та не можуть бути предметом розгляду в адміністративному процесі, оскільки порядок вирішення цього спору визначений положеннями ЦПК України.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства України.
При цьому ч. 6 ст. 170 КАС України зобов'язує суд роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи, у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті.
Суд роз'яснює позивачці, що заявлені вимоги мають розглядатись місцевим загальним судом за правилами ЦПК України.
Повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається (ч. 5 ст. 170 КАС України).
Керуючись статтями 170, 248, 256, 294, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя, -
Відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до ЦНАП Білокуракинської селищної військової адміністрації Сватівського району Луганської області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.
Роз'яснити позивачці право на звернення до місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства.
Копію ухвали невідкладно надіслати позивачу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
СуддяІ.В. Тихонов