01 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 757/30966/25-к
провадження № 51-4520 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_4 на ухвалу Київського апеляційного суду від 20 серпня 2025 року,
встановив:
Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 серпня 2025 року апеляційну скаргу з доповненнями захисника ОСОБА_5 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_4 залишено без задоволення, а ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 02 липня 2025 року - без змін.
Відмовлено у відкритті провадження за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_4 на ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 01 липня 2025 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання захисника підозрюваного ОСОБА_5 про звільнення особи з-під варти в порядку
ч. 5 ст. 206 КПК України.
Не погодившись з рішенням апеляційного суду в частині відмови у відкритті апеляційного провадження на ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 01 липня 2025 року, ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій просить ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, оскільки вважає її незаконною та необґрунтованою та такою, що обмежує його право на доступ до правосуддя.
Перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі, долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити на таких підставах.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 ст. 1 КПК України встановлено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством, аналіз якого свідчить, що унормування кримінальних процесуальних відносин відбувається шляхом чіткого та імперативного визначення процедур, регламентації прав їх учасників для попередження свавільного використання владними органами своїх повноважень і забезпечення умов справедливого судочинства.
Як вбачається зі змісту оскаржуваної ухвали Київського апеляційного суду від
20 серпня 2025 року, суд, постановляючи ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 01 липня 2025 року, керувався приписами ч. 4 ст. 399 КПК України з врахуванням того, що оскаржена ухвала слідчого судді постановлена в порядку ст. 206 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 4 ст. 399 КПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.
Статтею 309 цього Кодексу передбачений вичерпний перелік ухвал слідчого судді під час досудового розслідування, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. Ухвали слідчих суддів постановлені за результатом розгляду скарг, поданих у порядку ст. 206 КПК України, не входять до переліку таких ухвал. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ухвала слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 01 липня 2025 року, постановлена в порядку ст. 206 КПК України, не може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Таке рішення апеляційного суду відповідає висновку щодо застосування норм права, викладеному в постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 27 травня 2019 року (справа № 766/22242/17, провадження № 51-7276 кмо18), відповідно до якого ухвала слідчого судді щодо скарги, поданої в порядку ст. 206 КПК України, у переліку, передбаченому
ст. 309 КПК України, відсутня, а тому звернення до суду з апеляційною скаргою на таке рішення є підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження.
Суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці законності ухвали слідчого судді лише у випадках, якщо слідчий суддя постановив рішення не передбачене кримінальним процесуальним законом, оскільки право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК України (висновок про застосування норми права, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року в справі № 237/1459/17, провадження № 13-19 кс18).
Натомість постановлення ухвали слідчим суддею, що здійснюється відповідно до положень ст. 206 КПК України, недвозначно врегульоване кримінальними процесуальними нормами. Неможливість оскарження таких рішень в апеляційному порядку безпосередньо виходить з приписів ст. 309 КПК України. Отже, положення зазначеного Кодексу прямо регулюють питання провадження, що здійснюється в порядку ст. 206 КПК України, а тому в цьому провадженні загальні засади кримінального провадження стосовно апеляційного оскарження ухвали слідчого судді за наслідками розгляду клопотання про поновлення порушених прав не підлягають до застосування.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини щодо застосування
ст. 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до апеляційних або касаційних судів (п. 25 Рішення у справі «Делкур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та п. 65 Рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).
Водночас у рішенні Європейського суду з прав людини від 08 січня 2008 року щодо прийнятності заяви N 32671/02 у справі «Скорик проти України» зазначено, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак, ці обмеження не повинні впливати на користування правом у такий спосіб і до такої міри, що саму його суть буде порушено. Вони повинні відповідати законній меті, і тут має бути розумний ступінь пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, яку намагаються досягнути.
Конституційний Суд України у Рішенні від 08 квітня 2015 року № 3-рп/2015 сформулював юридичну позицію, за якою обмеження права на апеляційне оскарження рішення суду не може бути свавільним та несправедливим; таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією та законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленим суспільною потребою досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим; у разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов'язаний запровадити таке нормативне регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Згідно зі статтею 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому Кодексом; гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.
Водночас забезпечення права на апеляційний перегляд справи, передбачене п. 8
ч. 2 ст. 129 Конституції України, стосується гарантованого права на перегляд у суді апеляційної інстанції справи, розглянутої судом першої інстанції по суті. Зазначений конституційний припис надає законодавцю певну свободу розсуду: або передбачити можливість апеляційного оскарження будь-якого рішення, що його ухвалює суд у процесі розгляду справи, але не вирішує її по суті, або встановити обмеження чи заборону на оскарження в апеляційному порядку окремих процесуальних судових рішень, якими справа не вирішується по суті (Рішення Конституційного Суду України від 17 березня 2020 року № 5-р/2020).
За таких обставин наявність визначених у кримінальному процесуальному законі вимог щодо звернення до суду вищого рівня в разі незгоди із судовим рішенням не є тотожним обмеженню в доступі до правосуддя, а отже не означає обмеження у праві на справедливий судовий розгляд.
Зміст оскаржуваної ухвали апеляційного суду в частині відмови у відкритті провадження за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_4 на ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 01 липня 2025 року відповідає вимогам статей 370, 372, 419 КПК України.
Відповідно до положень п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги та доданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає, що обґрунтування касаційної скарги не містить переконливих доводів, які викликають необхідність їх перевірки за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги, доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, тому у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_4 на ухвалу Київського апеляційного суду від 20 серпня 2025 року.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3