Унікальний номер справи 753/13571/25
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/15310/2025
Головуючий у суді першої інстанції М. О. Заставенко
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
28 листопада 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
учасники справи
заявник ОСОБА_1
заявник ОСОБА_2
заінтересована особа Дарницький районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції
(м. Київ)
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , подану представником Мартинюк Юлією Сергіївною , на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 10 липня 2025 року, ухвалене у складі судді Заставенко М. О., в примішенні Дарницького районного суду м.Києва,
У червні 2025 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із заявою про встановлення факту народження ІНФОРМАЦІЯ_1 дитини - дочки ОСОБА_4 , заінтересована особа Дарницький районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).
В обгрунтвання заяви зазначили, що перебувають у зареєстрованому шлюбі, від якого народилось троє дітей, зокрема ІНФОРМАЦІЯ_1 дитина жіночої статі - ОСОБА_4 . При народженні дитини батькам видавалися медичні документи про народження: 31.12.2023 Виписний епікриз виданий ГБУЗ РКБ ім. Н.А. Сємашко, який подано до 9910006 Відділу реєстрації народження м.Сімферополя Департаменту запису актів цивільного стану Міністерства юстиції Республіки Крим, який 16.01.2024 видав свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , актовий запис 110249910000600109002.
Проте такі документи про народження дитини відповідно до діючого законодавства України є недійсними і не створюють жодних юридичних наслідків, однак зазначені у них відомості об'єктивно й достовірно підтверджують факт народження дитини заявників, саме на тимчасово окупованій території України.
На день звернення до суду у заявників відсутні документи, які дозволяють зареєструвати народження дитини згідно вимог національного законодавства та отримати свідоцтво про народження дитини, встановленого Україною зразка.
У звя'зку із зазначеним заявники просили суд встановити факт, що має юридичне значення, для проведення державної реєстрації народження дитини у відповідних відділах рестрації актів цивільного стану України, а саме про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Сімферополь Автономної Республіки Крим України (тимчасово окупована територія України) народжена дитина жіночої статі - громадянка України ОСОБА_4 , матір'ю якої є громадянка України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьком є громадянин України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 10 липня 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про встановлення факту народження відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 через свого представника Мартинюк Ю. С. подали апеляційну скаргу, в якій посилаються на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просять рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що заявники вважають помилковим висновок суду щодо не доведення ними відстуності належних документів для здійснення державної реєстрації народження дитини в органі РАЦС.
Судом не враховано, що при народженні дитини 31.12.2023 батькам було видано виписний епікриз, а 16.10.2024 - свідоцтво про народження, які є недійними на території України та не створюють жодних юридичних наслідків, однак відомості, які містяться в цих документах об'єктивно і достовірно підтверджують факт народження дитини на тимчасово окупованій території.
Заявники вважають, що їм не порібно звертатися до органів державної реєстрації актів цивільного стану для отримання відмови у проведенні реєстрації народження, а необхідно звертатися одразу безпосередньо до суду із вимогою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Заявники вказують, що встановлення факту народження дитини необхідно їм, як батькам, для отримання свідоцтва про народження дитини, встановленого законодавством України зразка, підтвердження громадянства України та реалізації у подальшому дитиною усіх належних їй прав та свобод громадянина України, а підставою для державної реєстрації актів цивільного стану в данному випадку може бути рішення суду.
У судове засідання суду апеляційної інстанції учасники справи та їх представники не з'явилися, про час, дату та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Від предстаавника заявників - адвоката Мартинюк Ю. С. надійшло клопотання про залишення заяви без розгляду на підставі ст. 257 ЦПК України. У прохальній частині представник заявників просить залишити апеляційну скаргу без розгляду та вважати її неподаною.
Від заінтересованої особи Дарницького районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника Відділу, ухвалити у справі рішення згідно вимог чинного законодавства.
Так, суд апеляційної інстанції зауважує, що право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
Беручи до уваги ч. 2 ст. 372 ЦПК, відповідно до якої неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, з метою дотримання процесуальних строків, колегія суддів вважала за можливе проводити розгляд справи за відсутності учасників справи (їх представиників), оскільки дійшов висновку, що у даній справі неявка сторін не перешкоджає її розгляду.
Суд вважав за можливе розглянути дану справу за відсутності належним чином повідомлених учасників справи (їх представників) та скласти повну постанову у визначений законом строк. Вступна та резолютивна частини постанови не виготовлялись та не проголошувались судом 05.11.2025 через неявку учасників справи (їх представників) в судове засідання.
Вирішуючи клопотання представника заявників про залишення заяви без розгляду на підставі ст. 257 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що таке клопотання не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Підстави для залишення позову без розгляду законодавцем визначено у статті 257 ЦПК України.
Залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення по суті спору у зв'язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи.
Ураховуючи зазначені норми закону, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для залишення заяви без розгляду, така заява про встановалення факту, що має юридичне значення вже розглянута по суті судом першої інстанції та за результатами її розгляду ухвалено судове рішення. Суд апеляційної інстанції у такому випадку повинен переглянути справу в межах доводів апеляційної скарги, оскільки від апеляційної скарги заявникі не відмовляються.
Перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
За статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до свідоцтва про народження, виданого Міністерством юстиції Республіки Крим 16.01.2024 за № НОМЕР_1 , ОСОБА_4 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьками дитини є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .
На підтвердження факту народження ОСОБА_4 на тимчасово окупованій території надано також копію довідки про народження № А-00143 від 16.01.2024, копію виписного епікризу, виданого ГБУЗ РКБ ім. Н.А. Сємашко.
Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заявники посилались на відсутність у них документів про народження дитини, виданих компетентною установою України, що не дає їм можливості зареєструвати факт народження їхньої дитини компетентними органами держави Україна.
Доказів про те, що заявники зверталися до органів реєстрації актів цивільного стану в Україні, з метою реєстрації народження ОСОБА_4 та їм у реєстрації було відмовлено, заявниками до суду не подано.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заяви суд дійшов висновку, що заявниками не доведено, що вони не мають належних документів для здійснення державної реєстрації народження дитини в органі РАЦС і відповідно не мають можливості зареєструвати народження дитини у компетентних органах України. Сам по собі факт народження дитини у м. Сімферополь, АРК та відсутність на теперішній час на території м. Сімферополь, АРК функціонуючого органу РАЦС не є перешкодою для здійснення державної реєстрації народження дитини у будь-якому іншому органі РАЦС, тож не є достатньою підставою для звернення до суду.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції оскільки вони повністю узгоджуються із встановленими судом обставинами справи з огляду на наступне.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року закріплено принцип доступу до правосуддя.
Право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення основних прав, наданих конституцією або законом, а також право на доступ до правосуддя та справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом є одними із невід'ємних прав людини, які закріплені в Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року (статті 8, 10).
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), заява № 23805/94).
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції Українита статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
У статті 2 ЦПК Українипередбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Також і у частині першій статті 13 зазначеного Кодексу визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. А частина третя цієї ж статті прямо декларує, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Частинами першою статті 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Згідно з частинами першою, другою, сьомою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку наказного провадження; позовного провадження (загального або спрощеного); окремого провадження. Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за умов, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
За приписами ч. 2 та ч. 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», зі змінами, які набули чинності з 07.05.2022, будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.
Отже, вказаною нормою Закону передбачено виключення, у тому числі для документів, які видані органами та/або особами створеними, обраними чи призначеними у порядку, не передбаченому законом, зокрема, для документів, які підтверджують факт народження і повинні додаватися до заяви про державну реєстрацію народження дитини.
За таких обставин, доводи заявників про те, що у них відсутня можливість зареєструвати народження дитини в компетентних органах держави Україна через відсутність документу про народження, виданого компетентною установою України є безпідставними.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», органами державної реєстрації актів цивільного стану є: 1) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації актів цивільного стану; 2) відділи державної реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, районних, районних у містах, міських, міськрайонних управлінь юстиції (далі - відділи державної реєстрації актів цивільного стану); 3) виконавчі органи сільських, селищних і міських рад.
Статтею 6 цього ж Закону передбачено, що відділи державної реєстрації актів цивільного стану проводять державну реєстрацію народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті, вносять зміни до актових записів цивільного стану, поновлюють та анулюють їх; формують Державний реєстр актів цивільного стану громадян, ведуть його, зберігають архівний фонд; здійснюють відповідно до законодавства інші повноваження.
Органи державної реєстрації актів цивільного стану видають відповідні свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану.
Відповідно до Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 за № 52/5 підставами для проведення державної реєстрації народження є один із документів:
а) медичний висновок про народження, сформований в Реєстрі медичних висновків електронної системи охорони здоров'я відповідно до Порядку формування та видачі медичних висновків про народження в Реєстрі-медичних висновків електронної системи охорони здоров'я, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 18 вересня 2020 року № 2136, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 30 вересня 2020 року за № 953/35236;
б) медичне свідоцтво про народження (форма № 103/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 серпня 2006 року № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2006 року за № 1150/13024;
в) медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (форма № 103-1/о), форма якої затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 серпня 2006 року № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2006 року за № 1150/13024;
г) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть (форма № 106-2/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 серпня 2006 року № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2006 року за № 1150/13024;
ґ) медичний документ, виданий компетентним суб'єктом іншої держави, що підтверджує факт народження, належним чином легалізований, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Таким чином, підставою для проведення державної реєстрації народження дитини є відповідний медичний документ, виданий закладом охорони здоров'я або медичної консультаційної комісії, що підтверджує факт народження.
При відсутності підстав для державної реєстрації народження, визначених у цьому пункті, державна реєстрація народження проводиться на підставі рішення суду про встановлення факту народження такою жінкою.
У справі, яка переглядається встановлено, що заявниками зазначено місце проживання у м. Сімферополь, тобто на тимчасово окупованій території з березня 2014 року.
На підтвердження факту народження у заявників дитини ОСОБА_4 на тимчасово окупованій території суду надано свідоцтво про народження, видане Міністерством юстиції Республіки Крим від 16.01.2024 за № НОМЕР_2 про народження ОСОБА_4 , копію довідки про народження № А-00143 від 16.01.2024, копію виписного епікризу.
Вказані документи є належними доказами, на підставі яких в силу ч. 2, ч. 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», зі змінами, які набули чинності з 07.05.2022, вони повинені визнаватися та подаватися до органів РАЦС для реєстрації факту народження дитини, який є підставою для проведення державної реєстрації народження дитини заявників.
Таким чином, заявники мають можливість зареєструвати народження дитини ОСОБА_4 у відділі РАЦС на території України, за умови дотримання порядку подання відповідної заяви про державну реєстрацію народження та долучення до неї оригіналів відповідних документів.
При цьому вказуючи на неможливість реєстрації факту народження ОСОБА_4 у органах РАЦС України заявники не надали доказів звернення до органів реєстрації актів цивільного стану в Україні, з метою реєстрації народження доньки та доказів на підтвердження того, що у реєстрації їм було відмовлено.
Разом з тим, сам по собі факт народження дитини у м. Сімферополь, АРК та відсутність на теперішній час на території м. Сімферополь, АРК функціонуючого органу РАЦС не є перешкодою для здійснення державної реєстрації народження дитини у будь-якому іншому органі РАЦС.
З урахуванням встановлених обставин колгія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції у тому, що заявниками у заяві не обґрунтовано та не надано доказів неможливості здійснити реєстрацію народження дитини за умови подання до органу РАЦС оригіналу відповідного свідоцтва про народження, медичного документу, які було видано органами та/або особами створеними, обраними чи призначеними у порядку, не передбаченому законом, які, відповідно до положень ч. 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», зі змінами, які набули чинності з 07.05.2022, мають бути прийняті відповідним органом РАЦС, як документи, що підтверджують факт народження дитини.
Визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті, зокрема щодо народження дитини, з метою захисту прав громадян України, не легітимізує таку владу та не надає автоматичної дійсності таким актам. Такі дії зумовлені тим, що держава має вживати заходів щодо ефективного захисту прав громадян на своїй території, навіть якщо частина цієї території знаходиться під контролем іншої держави.
При наданні оцінки, зокрема, свідоцтву про народження дитини, довідці медичного характеру, як доказам потрібно враховувати, що хоча такі документи не є юридично дійсними, але вони можуть підтверджувати, що певна установа, яка не діє відповідно до українського законодавства, але de facto існує на тимчасово окупованій території зафіксувала факт народження дитини.
Суд не може підміняти державний орган, приймаючи рішення, та вирішувати питання, які належать до компетенції іншого суб'єкта владних повноважень.
У справі, яка розглядається, судом не допущено порушення норм процесуального права, які б могли слугувати підставою для скасування рішеня суду, ухваленого за результатами її розгляду. Заявникам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації зазначених заявниками відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Отже, доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, та особистого тлумачення заявником норм закону.
При цьому колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи заявників.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу заявників без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат по сплаті судового збору суд вирішує відповідно до положень закону, такі витрати заявників не підлягають відшкодуванню, оскільки вони понесені у справі окремого провадження.
Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , поданому представником Мартинюк Юлією Сергіївною , про залишення заяви без розгляду.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , подану представником Мартинюк Юлією Сергіївною , залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 10 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її ухвалення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна