27 листопада 2025 року місто Київ
справа № 758/9543/22
апеляційне провадження № 22-ц/824/14481/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Саліхова В.В.,
суддів: Євграфової Є.П., Поливач Л.Д.,
за участю секретаря судового засідання: Алієвої Д.У.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Чубенко Сніжани Володимирівни на рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 липня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Ковбасюк О.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дрозд Наталія Володимирівна про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,-
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.
Позов мотивований тим, що 18 березня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів № 1803-п, за яким позивач передав ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 269 690,09 грн, що за курсом НБУ на день укладення договору становило 9 400 дол. США. Зазначені кошти ОСОБА_2 зобов'язався повернути позивачу до 18 березня 2020 року.
Станом на 18 березня 2020 року ОСОБА_2 зобов'язання з повернення грошових коштів не виконано.
У зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором позики, позивач звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 .
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 29 червня 2022 року з відповідача стягнуто заборгованість в сумі 867 677,38 грн.
На виконання рішення суду приватним виконавцем відкрито виконавчі провадження № НОМЕР_3 та № НОМЕР_4.
Однак при ознайомленні з відомостями з Державного реєстру речових прав на майно встановлено, що 09 лютого 2021 нотаріусом П'ятої київської державної нотаріальної контори Наумовим В.В. було зареєстровано за ОСОБА_2 право власності на гараж № НОМЕР_1 , ряд № НОМЕР_2 , загальною площею 66,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , « ІНФОРМАЦІЯ_1 » гаражно-будівельний кооператив».
Тобто, відповідач на підставі довідки про членство особи в кооперативі та внесення таким членом кооперативу пайового внеску в повному обсязі зареєстрував на своє ім'я нерухоме майно в період, коли в нього існувала перед позивачем прострочена заборгованість за договором позики № 1803-п.
При цьому, ОСОБА_2 , який не виконав та не мав намір виконувати свої зобов'язання перед позивачем, усвідомлюючи наслідки такого невиконання та можливість звернення стягнення на вказане майно, здійснив його реалізацію 26 лютого 2021 колишній дружині ОСОБА_3 за ціною 100 200 грн, яка значно нижча від ринкової. Таким чином, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: гаражного приміщення.
Позивач вважав, що вказаний договір за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки він не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.
Посилаючись на наведене, позивач просив визнати недійсним договір купівлі-продажу гаражного приміщення № 3, ряд № НОМЕР_2 , загальною площею 66,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , « ІНФОРМАЦІЯ_1 » гаражно-будівельний кооператив», що був укладений 26 лютого 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дрозд Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 577.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дрозд Н. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 - Чубенко С.В. подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що набуття права власності на майно ОСОБА_2 відбулося в період наявності зростаючої заборгованості. Відповідач ОСОБА_2 усвідомлюючи, що внаслідок невиконання своїх зобов'язань може відбутися звернення стягнення на майно, уклав договір купівлі-продажу нерухомого майна зі своєю колишньою дружиною за ціною, яка значно нижча від ринкової. Кошти, які отримав ОСОБА_2 від реалізації вказаного майна, спрямовані ним на власні потреби, а не на погашення заборгованості. Звертає увагу, що договір позики був укладений під час перебування відповідачів у законному шлюбі, а отже відповідно до ст. 60 СК України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спільно набули належні позивачу грошові кошти. Будучи обізнаними про наявність боргових зобов'язань, умисно вчинили дії, спрямовані на уникнення звернення стягнення на майно ОСОБА_2 .
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка ОСОБА_3 зазначає, що рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2023 року є законним, а апеляційна скарга представника позивача необґрунтованою. Посилається на те, що якби ОСОБА_2 мав намір умисно уникнути звернення стягнення на майно за невиконання ним зобов'язань, то відповідач не реєстрував би своє право власності на зазначене нерухоме майно в період існуючої заборгованості. Звертає увагу, що доводи позивача про те, що ОСОБА_2 не мав наміру виконувати свої грошові зобов'язання не відповідають дійсності, адже в матеріалах справи містяться копії квитанцій щодо платежів спрямованих на погашення наявного боргу. Стверджує, що в її діях щодо придбання гаражу не було зловмисної домовленості з ОСОБА_2 . ОСОБА_3 зазначає, що була давно зацікавлена в придбанні даного нерухомого майна, тому сплатила суму, визначену суб'єктом оціночної діяльності перед підписанням договору купівлі-продажу.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 зазначає, що на момент укладання оскаржуваного договору купівлі-продажу не існувало судового процесу щодо стягнення заборгованості за грошовим зобов'язанням на користь скаржника. Звертає увагу, що на момент укладання позики відповідачі знаходилися у процесі розлучення і грошові кошти ОСОБА_2 були взяті в борг в особистих цілях. Твердження позивача про продаж гаража за ціною нижче ринкової є припущенням, яке нічим не доведено.
Постановою Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Чубенко С.В. задоволено.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 липня 2023 року скасовано, постановлено нове, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дрозд Н. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу гаражного приміщення № 3, ряд НОМЕР_2 , загальною площею 66.8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , який укладений 26 лютого 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дрозд Н. В. та зареєстрований в реєстрі № 577;
Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 1 240,50 грн з кожного.
Постановою Верховного Суду від 25 червня 2025 року постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, скасовано та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд у постанові зазначив:
апеляційний суд не врахував, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається;
апеляційний суд не звернув уваги, що застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, належать: момент укладення договору (наприклад, після пред'явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов'язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин, можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з'ясування того, чи відповідала ціна, вказана в договорі, ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок);
апеляційний суд обставин, які дозволяли б кваліфікувати оспорюваний договір як фраудаторний не проаналізував, не перевірив, чи існують підстави для кваліфікації оспорюваного правочину як вчиненого всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), зокрема, щодо використання учасниками цивільного обороту приватного інструментарію всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та для зменшення обсягу майна боржника, щодо того, чи відповідала ціна вказана в договорі, ринковій ціні на момент вчинення договору.
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про задоволення позову.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - Чубенко С.В. підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.
ОСОБА_3 проти доводів апеляційної скарги заперечувала та просила залишити її без задоволення.
ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належно, шляхом направлення судової повістки про виклик до суду на адресу відповідача, конверт з поштовим відправленням повернувся на адресу Київської апеляційного суду з відміткою «адресат відсутній».
Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дрозд Н.В. в судове засідання не з'явилася, про час та місце розгляду справи була повідомлена належно, шляхом направлення судової повістки про виклик до суду на поштову адресу, конверт з поштовим відправленням повернувся на адресу Київської апеляційного суду з відміткою «адресат відсутній».
Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення представника позивача - Чубенко С.В. , відповідача ОСОБА_3 , вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом встановлено, що 26 лютого 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу гаража, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дрозд Н. В. та зареєстровано в реєстрі за № 577. За вказаним договором ОСОБА_2 зобов'язався передати у власність ОСОБА_3 , а ОСОБА_3 зобов'язалась прийняти і оплатити гараж № НОМЕР_1 , ряд № НОМЕР_2 , загальною площею 66,8 кв. м за адресою: м. Київ, «Керамблоки плюс» гаражно-будівельний кооператив» обслуговуючий кооператив (Подільський район), адреса ГК: АДРЕСА_1 . За домовленістю сторін продаж гаража вчиняється за суму 100 200 грн.
26 лютого 2021 року право власності на гараж зареєстровано за ОСОБА_3 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Відповідно до довідки голови ОК «Гаражно-будівельний кооператив «Керамблоки плюс» згідно з рішенням загальних зборів ОК (протокол № 2 від 25 вересня 2021 року) ОСОБА_3 є членом кооперативу на підставі її заяви на вступ, правовстановлюючих документів та сплаченого вступного внеску до членства ОК «ГБК «Керамблоки плюс» у розмірі 1 000 грн. З 25 вересня 2021 року ОСОБА_3 користується своїми правами члена кооперативу, що передбачені його Статутом, а саме, бере участь в господарській діяльності кооперативу, має право голосу на його загальних зборах, користується послугами кооперативу тощо. За згодою ОСОБА_3 гаражним боксом № НОМЕР_1 , ряд № НОМЕР_2 користується її чоловік ОСОБА_5 , без права доступу будь-яких третіх осіб.
Згідно з копіями квитанцій відповідачкою сплачуються експлуатаційні внески за землю та електроенергію, використану під час експлуатації гаража.
Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 29 червня 2022 року в справі № 758/16726/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/105152638): позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено частково; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 18 березня 2019 року у розмірі 867 677,38 грн; у стягненні з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів за користування грошовими коштами у розмірі 37 409,68 грн відмовлено; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 8 677,07 грн.
18 березня 2019 року сторони уклали договір позики, предметом якого були грошові кошти у розмірі 269690,09 грн, що за курсом НБУ на день укладення цього договору еквівалентно 9 940,00 дол. США. Зазначені кошти відповідач зобов'язався повернути до 18 березня 2020 року (пункт 2.3 договору). У матеріалах справи міститься також копія розписки, згідно з якою ОСОБА_2 «отримав від ОСОБА_1 269 690,09 грн та зобов'язується їх повернути до 18 березня 2020 року за договором позики від 18 березня 2019 року».
Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва від 12 жовтня 2022 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_4 щодо виконання виконавчого листа, виданого Подільським районним судом м. Києва в справі № 758/16726/21 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору в сумі 8 677,07 грн.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва від 12 жовтня 2022 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_3 щодо виконання виконавчого листа, виданого Подільським районним судом м. Києва в справі № 758/16726/21 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики від 18 березня 2019 року в сумі 867 677,38 грн.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог ОСОБА_1 . Суд зазначив, що сама по собі наявність зобов'язання з приводу виконання договірних (грошових) зобов'язань не є перешкодою для відчуження необтяженого у відповідних правовідносинах і спорі майна. Станом на дату укладання спірного договору купівлі-продажу гаража не було ухвалено рішень про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача боргу, не порушено виконавчих проваджень, ініційованих позивачем до боржника ОСОБА_2 , не внесено записів про заборону відчуження гаражу, арешту чи інших заборон, що свідчить про відсутність фраудаторного правочину, тобто правочину вчиненого ОСОБА_2 на шкоду позивача. Між відповідачами не існувало сімейних чи родинних стосунків, що свідчить про відсутність обґрунтованих підстав вважати відповідачів пов'язаними особами.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Згідно з частиною першою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину, судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначитися, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає порушення.
За частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Виділяються наступні критерії визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь у результаті проведення реституції (права, майно).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 13 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Апеляційним судом встановлено, що 18 березня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів № 1803-п, за яким позивач передав ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 269 690,09 грн., що за курсом НБУ на день укладення договору становило 9 400 дол. США. Зазначені кошти ОСОБА_2 зобовязався повернути позивачу до 18 березня 2020 року.
Станом на 18 березня 2020 року ОСОБА_2 зобов'язання з повернення грошових коштів не виконано.
У зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором позики, позивач звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 .
Заочним рішенням Подільського районного суду міста Києва від 29 червня 2022 року з відповідача ОСОБА_2 стягнуто заборгованість в розмірі 867 677,38 грн.
При цьому, 09 лютого 2021 року за ОСОБА_2 було зареєстрованого право власності на гараж № НОМЕР_1 , ряд№ НОМЕР_2 , загальною площею 66,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , « ІНФОРМАЦІЯ_1 » гаражно-будівельний кооператив.
Тобто, відповідач ОСОБА_2 зареєстрував на своє ім'я нерухоме майно в період, коли в нього існувала перед позивачем прострочена заборгованість за договором позики № 1803-п.
При цьому, ОСОБА_2 , який не виконав свої зобов'язання перед позивачем, здійснив реалізацію гаражного приміщення 26 лютого 2021 року, уклавши договір-купівлі продажу з колишньою дружиною ОСОБА_3 .
Отже, ОСОБА_2 будучи обізнаним про настання строку виконання зобов'язання за договором позики від 18 березня 2019 року щодо повернення боргу позивачу до 18 березня 2020 року, уклав оскаржуваний договір купівлі-продажу від 26 лютого 2021 року з ОСОБА_3 , що свідчить про ознаки фраудаторного та недобросовісного правочину, оскільки цей правочин вчинений на шкоду кредитору.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) є недійсними.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Схожі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 22 травня 2023 року у справі № 936/721/21.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц вказала, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
У постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 та від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 зроблено висновок, що «Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року у справі № 372/3733/22 зазначено, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили».
У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 суд касаційної інстанції вказав, що «Правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов'язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою якому боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства».
Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов'язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.
У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов'язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.
У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16 від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 виснував, що «З конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом».
Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину, оскільки на момент здійснення відчуження спірного майна зобов'язання за договором позики було простроченим, його належне виконання не відбулося, а тому позивач набув права вимоги до відповідача у зв'язку з невиконанням останнім взятих на себе зобов'язань.
Боржник не є вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед кредиторами.
В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.
У справі, що переглядається, апеляційним судом встановлено:
у договорі позики зазначено, що подружжя кожної із сторін не заперечує проти даного договору і дає згоду на укладення даного договору (п. 5.7.10 договору позики від 18 березня 2019 року), тобто ОСОБА_3 надала згоду на укладення ОСОБА_2 договору, а відтак знала про наявність у її колишнього чоловіка боргових зобов'язань;
оспорюваний договір купівлі-продажу укладено між ОСОБА_2 та його колишньою дружиною ОСОБА_3 , з якою перебував у шлюбі близько 7 років, (шлюб розірвано рішенням суду від 10 травня 2019 року), яку, на думку колегії суддів, можна вважати близькою людиною для позивача;
продаж гаражного приміщення здійснено за ціною 100 200 грн., яка на думку колегії суддів, є нижчою від ринкової;
доказів на підтвердження передачі ОСОБА_3 коштів ОСОБА_2 за нерухоме майно надано суду не було; відсутні докази і щодо сплати ОСОБА_2 боргу за рахунок коштів отриманих за продаж нерухомого майна.
Встановивши вказані обставини, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору купівлі-продажу недобросовісно) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу, а тому приходить до висновку, що боржник ОСОБА_2 , який відчужує майно на підставі договору купівлі-продажу на користь колишньої дружини ОСОБА_3 , маючи невиконані грошові зобов'язання перед позивачем-кредитором, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки відчуження ОСОБА_2 належного йому нерухомого майна за спірним договором купівлі-продажу зменшує платоспроможність останнього та свідчить про недопущення звернення стягнення на майно боржника, що дозволяє зробити висновок про фраудаторність оспорюваного договору купівлі-продажу, тобто таким, що вчинений на шкоду кредитору.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції, виходячи з того, що ОСОБА_2 відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно за договором купівлі-продажу від 26 лютого 2021 року, будучи при цьому обізнаним про настання строку виконання зобов'язання за договором позики щодо повернення боргу позивачу, який не був виконаний, вважає, що така поведінка боржника є недобросовісною та свідчить про зловживання правом, оскільки направлена на приховання цього майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, що в свою чергу очевидно шкодить інтересам позивача.
Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Вказаного суд першої інстанції не врахував, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги.
Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Таким чином, оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позову та задоволення апеляційної скарги, то з відповідачів на користь позивача підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору за подання позову та апеляційної скарги у розмірі по 1 240,50 грн. з кожного (992,40 грн. + 1 488,60 грн. = 2 481 грн.: 2= 1 240,50 грн.).
Щодо заяви про ухвалення додаткового рішення, поданої представником позивача, колегія суддів зазначає.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).
У частині восьмій статті 141 ЦПК України не встановлено вимог до форми заяви про надання доказів щодо витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи. Тому такі заяви можуть подаватись суду як в усній, так і в письмовій чи електронній формі. (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2021 року у справі № 755/4466/20-ц (провадження № 61-16762св21)).
Як в доктрині, так і практиці касаційного суду, звертається увага на існування службових строків: (а) процесуальні дії суду та учасників судового процесу мають здійснюватися лише в рамках відповідних стадій судочинства, у послідовності та в межах певного часу, зокрема визначених процесуальних строків для учасників справи та строків судової діяльності, встановлених законом для суду (службові строки) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 серпня 2020 року в справі № 178/14/20 (провадження № 61-9921св20)); (б) строки судової діяльності (службові строки) відрізняються від процесуальних строків за своєю сутністю. Вони не впливають на реалізацію суб'єктивних процесуальних прав сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі. Пропущення службового строку не знімає із суду обов'язку вчинити процесуальну дію або комплекс процесуальних дій (див., зокрема, Курс цивільного процесу: підручник за ред. В. В. Комарова. - Х. : Право, 2011. - С. 432). Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України). Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2023 року у справі № 752/11324/14-ц (провадження № 61-11238св23)).
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що:
«Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні. Така практика запроваджена у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, зокрема у постанові від 16 квітня 2019 року у справі № 817/1889/17. Станом на час прийняття Великою Палатою Верховного Суду постанови у цій справі у матеріалах справи була лише довідка-розрахунок № 01 витрат на професійну правничу допомогу станом на 27 лютого 2018 року на суму 73 703,20 грн. До касаційної скарги відповідачка не долучила новий розрахунок понесених витрат на професійну правничу допомогу та не додала його впродовж усього касаційного провадження. Вже після прийняття постанови у цій справі і після закінчення п'ятиденного строку, передбаченого частиною восьмою статті 141 ЦПК України, відповідачка надала новий розрахунок понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, який доповнила витратами на суму 50 894,40 грн. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відповідачка пропустила строк для подання доказів понесених витрат.
При цьому у своєму клопотанні від 22 листопада 2019 року відповідачка не просила поновити пропущений процесуальний строк та не вказала про поважність причин його пропуску. У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду вважає, що в частині вирішення питання про стягнення витрат у розмірі 50 894,40 грн заяву відповідачки необхідно залишити без розгляду. Дані докази були надані ОСОБА_1 поза межами строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України».
З позовної заяви вбачається, що стороною позивача заявлено орієнтовний розрахунок суми судових витрат - 150 000 грн., та вказано що акт виконаних робіт буде наданий до суду у відповідності до вимог ЦПК України.
Докази на підтвердження розміру судових витрат, понесених у суді першої інстанції, до закінчення судових дебатів у справі, надано не було.
Апеляційна скарга вимог щодо розподілу судових витрат понесених на правову допомогу не містить, орієнтовний розмір суми витрат заявлено не було, жодних заяв щодо подання доказів на підтвердження понесення витрат на правову допомогу до закінчення судових дебатів стороною позивача в апеляційній інстанції заявлено не було.
13 листопада 2024 року апеляційним судом було винесено постанову.
17 грудня 2024 року представник позивача звернулася до апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просила стягнути з відповідачів на користь позивача витрати понесені на оплату послуг адвоката у розмірі 150 000 грн. До заяви додано акт виконаних робіт від 13 грудня 2024 року, згідно якого адвокатом надано наступні послуги: консультація з клієнтом щодо тактики та стратегії ведення справи; вивчення матеріалів справи та рішення суду першої інстанції; підготовка та надсилання апеляційної скарги; підготовка та надсилання процесуальних документів у справі в Київський апеляційний суд; надання консультацій клієнту, опрацювання документів, вивчення позицій інших учасників справи; підготовка та підписання акту виконаних робіт; підготовка заяви про ухвалення додаткового рішення.
Тобто, в заяві про ухвалення додаткового рішення сторона позивача фактично просила стягнути судові витрати понесені на надання правової допомоги адвокатом у суді апеляційної інстанції.
Враховуючи, що докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву, тоді як сторона позивача не зробила відповідної заяви в суді апеляційної інстанції, колегія суддів вважає, що заява про ухвалення додаткового рішення підлягає залишенню без розгляду.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Чубенко Сніжани Володимирівни - задовольнити.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 липня 2023 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дрозд Наталія Володимирівна про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна задовольнити.
Визнати недійсним договір купівлі-продажу гаражного приміщення № 3, ряд № НОМЕР_2 , загальною площею 66,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , що був укладений 26 лютого 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дрозд Наталією Володимирівною, зареєстрований в реєстрі за № 577.
Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі по 1 240,50 грн. з кожного.
Заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Чубенко Сніжани Володимирівни про ухвалення додаткового рішення залишити без розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 28 листопада 2025 року.
Головуючий:
Судді: