24 вересня 2025 року місто Київ
справа № 760/4387/22
провадження №22-ц/824/1870/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М. за участю секретаря судового засідання - Височанської Н.В.,
сторони:
позивач - ОСОБА_1
позивач - ОСОБА_2
позивач - ОСОБА_3
відповідач - ОСОБА_4
відповідач - ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_4 , подану адвокатом Пеліхосом Євгеном Миколайовичем,
на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 13 червня 2024 року,ухвалене у складі судді Ішуніною Л.М., -
У квітні 2022 року позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до відповідачів, в якому просили витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 у спільну сумісну власність позивачів житловий блок № 1, загальною площею 183,0 кв.м., житлова площа 48,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; житловий блок № 3, загальною площею 186,8 кв.м., житловою площею 49 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; житловий блок №4, загальною площею 186,5 кв.м., житлова площа 48,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ; житловий блок № 5, загальною площею 183,7 кв.м., житлова площа 48,1 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .
Крім того, просили витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 у спільну сумісну власність ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 житловий блок № 2 загальною площею 186,7 кв.м., житловою площею 49,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 . Визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/5 частини житлового будинку від 26 травня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Позняковою С.В. за реєстровим № 459.
Позов обґрунтовано тим, що 02.06.2006 ОСОБА_1 придбано у власність земельну ділянку площею 0,1007 га, кадастровий номер 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 .
В подальшому на підставі договорів дарування частини земельної ділянки, посвідчених приватним нотаріусом КМНО Ганчук З.М. 10.05.2007 за реєстровими № 1629 та № 1632, право власності на 2/5 частини земельної ділянки перейшло до ОСОБА_3 та ОСОБА_6 (по 1/5 частині кожному).
В 2008 році позивачами збудовано на земельній ділянці житловий будинок, загальною площею 926,7 кв.м., який прийнято в експлуатацію на підставі Акту готовності об'єкта до експлуатації від 10.09.2009 та Свідоцтва про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державний стандартів, будівельних норм і правил від 10.09.2009.
Проте, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2012 право власності на житловий будинок було визнано за ОСОБА_7
18.02.2013 право власності на житловий будинок було зареєстровано за ОСОБА_4 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Згодом, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2012 було скасовано рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28.01.2014.
26.05.2016 ОСОБА_4 , не маючи на те жодних прав, відчужив 1/5 частини житлового будинку на користь ОСОБА_5 , про що був укладений договір купівлі-продажу.
Того ж дня, між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір про поділ майна, що є у спільній частковій власності, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Позняковою С.В. 26.05.2016 за реєстровим № 461, внаслідок чого житловий будинок було поділено на 5 окремих об'єктів нерухомості.
Враховуючи той факт, що рішення суду, на підставі якого ОСОБА_4 набув право власності на житловий будинок, скасовано та як наслідок останній не мав права його відчужувати та розпоряджатися ним, позивачі вважають, що договір купівлі-продаж 1/5 частини житлового будинку від 26.05.2016 підлягає визнанню недійсним, а нерухоме майно витребуванню на користь позивачів.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 13.06.2024 позо позовні вимоги задоволені частково, витребувано у відповідачів нерухоме майно. У задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_8 - адвокат Пеліхос Є.М. подав апеляційну скаргу, в який просив рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В апеляційній скарзі зазначає про те, що оскаржуване рішення є таким, що не відповідає нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, оскільки судом першої інстанції не було повною мірою встановлено всіх обставин, які мають значення для справи та ухвалено рішення внаслідок неповного, неправильного дослідження та оцінки доказів, на підставі недоведених обставин, що мають значення для справи.
Зокрема, звертає увагу на те, що суд першої інстанції не врахував, що факт підписання додаткової угоди № 2 від 03.09.2008 до договору позики від 02.06.2006, укладеної між ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , що свідчить про добровільність відчуження майна позивачами на користь ОСОБА_4 та відсутність підстав для застосування ч.1 ст.387 ЦК України, адже останній набув майно у власність за наявності належних правових підстав, угода між ОСОБА_4 та позивачами, фактично була підтверджена рішенням суду від 13.12.2012. Факт скасування рішення суду від 13.12.2012 не призводить до автоматичного припинення права власності у ОСОБА_4 та до виникнення такого права у позивачів. Крім того, апелянт зазначає про те, що суд першої інстанції мав прийняти рішення про відмову у задоволенні позовних вимог на підставі спливу строку позовної давності, оскільки позивачем саме 13.12.2012 (рішення суду) стало відомо про наявність обставин, які на їх думку є підставою для звернення до суду з позовною заявою. З цим позовом позивачі звернулися до суду 13.04.2022, тобто більше ніж через 9 років з моменту ухвалення рішення від 13.12.2012.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачів адвокат Глушков В.О. просить апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зокрема, зазначає про те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність у позивачів прав на витребування спірного нерухомого майна в порядку ст.ст.387, 388 ЦК України, оскільки воно вибуло з володіння власників поза їх волею. Власник може витребувати належне йому нерухоме майно у останнього набувача у випадку, якщо таке майно вибуло з його (власника) володіння на підставі рішення суду, яке в подальшому скасоване. Житловий будинок, загальною площею 926,7 кв.м., що розташований по АДРЕСА_6 , який в подальшому було поділено апелянтом на об'єкти нерухомого майна, вибув з володіння позивачів на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2012 у справі № 2604/27414/12, яке було скасоване рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28.01.2014. Таким чином, в результаті скасування рішення суду першої інстанції, апелянт втратив право власності на спірне нерухоме майно та як наслідок, на розпорядження ним. Крім того, зазначає, що позивачі володіють правом на витребування спірного нерухомого майна у відповідачів в порядку ст.ст.387, 388 ЦК України, оскільки саме вони були власниками земельної ділянки та замовниками будівництва житлового будинку, а також те, що даний житловий будинок ними було введено в експлуатацію, відповідно являються законними власниками останнього. Також зазначає про помилковість тверджень апелянта щодо пропуску позивачами позовної давності, оскільки про порушення свого права (права на реєстрацію права власності на спірні об'єкти нерухомого майна) позивачі дізналися лише 13 листопада 2019 року, коли державним реєстратором було прийнято рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень. Підставою для відмови послугувало те, що розділ (на житловий будинок) - закрито, оскільки заявлений об'єкт нерухомого майна в процесі виділу частки.
В судові засідання 13.08.2025 та 24.09.2025 представник відповідача адвокат Руднєв О.О. не з'явився, 13.08.2025 за його клопотанням у розгляді справи була оголошена перерва на 24.09.2025.
24.09.2025 представник відповідача Руднєв О.О. в судове засідання повторно не з'явився, подав клопотання про відкладення судового розгляду на іншу дату, у зв'язку з його терміновим відрядженням до м. Одеси для участі у іншій справі (кримінальному провадженні).
Колегія суддів, обговоривши зазначене клопотання, зважаючи на повторність неявки сторони відповідача в судове засідання апеляційного суду, явка в яке не є обов'язковою, прийняла відповідне процесуальне рішення про продовження розгляду справи у відсутність представника відповідача, відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України.
В судові засідання не з'явилася відповідачка ОСОБА_5 , направлені на її поштову адресу судові повідомлення повернулися до суду з відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», дата 21.08.2025 ( т.3 а.с.123), що відповідно до ч.8 ст.128 ЦПК України є датою вручення судового повідомлення.
Представник позивачів адвокат Глушков В.О. проти доводів апеляційної скарги заперечував і просив рішення як законне і обгрунтоване залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленогоу справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом установлено, що 02.06.2006 ОСОБА_1 було придбано у власність земельну ділянку загальною площею 0,1007 га кадастровий номер: 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 , що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрованим в реєстрі за № д-626.
У подальшому на підставі договорів дарування від 10.05.2007 ОСОБА_1 було подаровано ОСОБА_6 та ОСОБА_3 по 1/5 частини земельної ділянки.
20.07.2007 ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 3/5 частини земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 , що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії КВ № 130630. Відповідно до державних актів на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 053637 та серії ЯЖ № 053636 від 20.07.2007 по 1/5 частини вищевказаної земельної ділянки на праві власності зареєстровано за ОСОБА_3 та ОСОБА_6 .
У 2008 році ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 , було збудовано житловий будинок, який було введено в експлуатацію, що підтверджується Актом готовності об'єкта до експлуатації від 10.09.2009 та свідоцтвом №; НОМЕР_1 про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил.
Крім того, судом установлено, що 02.06.2006 між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було укладено договір позики грошових коштів, відповідно до якого останні отримали солідарно у власність готівкові кошти в розмірі 5000000 грн., які зобов'язались повернути ОСОБА_4 в строк не пізніше одного року з моменту введення в експлуатацію індивідуального будинку, побудованого на присадибній земельній ділянці загальною площею 0,1007 га кадастровий номер 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 , За час фактичного користування грошовими коштами позичальники сплачують позикодавцю 5% річних.
23.08.2007 між сторонами договору позики було укладено додаткову угоду № 1, а 03.08.2008 додаткову угоду № 2, згідно з якими позичальники у випадку неповернення позики зобов'язалися передати позичальнику безоплатно у власність земельну ділянку та побудований на ній будинок.
Після закінчення строку повернення позики ті відсотків позичальники зобов'язання не виконали, тому ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про стягнення боргу.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2012 позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики грошових коштів на загальну суму 6500000 грн. задоволено. В рахунок погашення боргу ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 за договором позики грошових коштів від 02.06.2006 та відсотків за ним, визнано за ОСОБА_4 право власності на 3/5 частин земельної ділянки загальною площею 0,1007 га, кадастровий номер 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 ; 1/5 частини земельної ділянки загальною площею 0,1007 га, кадастровий номер 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 ; 1/5 частини земельної ділянки загальною площею 0,1007 га, кадастровий номер 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 ; 100% площі індивідуального двоповерхового житлового будинку загальною площею 926,7 кв.м., житловою площею 243,6 кв.м., розташованого по АДРЕСА_6 .
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 295071111 від 18.01.2022 на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2012 за ОСОБА_4 18.02.2013 було зареєстровано право власності на житловий будинок та земельну ділянку, розташовані за адресою: АДРЕСА_6 .
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28.01.2014 рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2012 скасовано та ухвалено нове рішення наступного змісту. Позов ОСОБА_4 задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 5000000 грн. заборгованості за договором позики та 1500000 грн. процентів за користування грошовими коштами.
Водночас, 26.05.2016 ОСОБА_5 придбала у ОСОБА_4 1/5 частину житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 , а саме: житловий блок № 2, що підтверджується договором купівлі-продажу 1/5 частини житлового будинку, посвідченим приватним нотаріусом КМНО Позняковою С.В. та зареєстрованим в реєстрі за № 459.
Крім того, 26.05.2016 між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір про поділ майна, що є у спільній частковій власності, відповідно до якого житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 належить співвласникам на праві спільної часткової власності у наступних частках: ОСОБА_4 належить 4/5 частини житлового будинку, ОСОБА_5 1/5 частина житлового будинку. За цим договором сторони домовились про встановлення наступного порядку користування житловим будинком: ОСОБА_4 : житловий блок № 1, житловий блок № 3, житловий блок № 4, житловий блок № 5; ОСОБА_5 - житловий блок № 2.
У подальшому, 26.05.2016 на підставі вказаних договорів було зареєстровано право власності ОСОБА_5 на 1/5 частину житлового будинку, а саме: житловий блок № 2, а за ОСОБА_4 - на 4/5 житлового будинку, а саме: житлові блоки № 1, № 3, № 4, №5.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, із заявою про прийняття спадщини після її смерті звернувся ОСОБА_2 , який є єдиним спадкоємцем, що підтверджується листом приватного нотаріуса КМНО Потапчук З.А. від 30.07.2019.
У зв'язку з тим, що рішенням Апеляційного суду м. Києва було скасовано рішення суду першої інстанції, позивачами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 25.07.2019 було скасовано право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:72:432:0052, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 25.07.2019.
Розпорядженням Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації від 11.10.2019 № 785 за зверненням ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 присвоєно житловому будинку під літ. «А», розташованому в межах земельної ділянки на АДРЕСА_6 , поштову адресу: АДРЕСА_6 .
Після цього, позивачі звернулися 07.11.2019 до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію права приватної власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_6 .
Державним реєстратором прав на нерухоме майно ОСОБА_9 за результатами вказаної заяви 13.11.2019 було винесено рішення про відмову у державній реєстрації та їх обтяжень, оскільки відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно наявна інформація щодо розділу за № 25112780000 на житловий будинок загальною площею 926,7 кв.м., жилою площею 243,6 кв.м. (в літ.А) за адресою: АДРЕСА_6 , проте вказаний розділ № 25112780000 - закрито, оскільки заявлений об'єкт нерухомого майна в процесі виділу частки.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , будучи співвласниками земельної ділянки з кадастровим номером: 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 , збудували на ній житловий будинок, який було введено в експлуатацію, що підтверджується Актом готовності об'єкта до експлуатації від 10.09.2009 та свідоцтвом № 2600000315 про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил від 19.10.2009. Відсутність відомостей про зареєстроване право власності позивачів в Державному реєстрі речових прав на спірне нерухоме майно не спростовує факту належності їм такого майна, та ними доведено в силу чинних положень законодавства, що у позивачів виникло право власності станом на кінець 2009 року, проте зареєструвати останні його у встановленому законом порядку не встигли.
Право власності на спірне нерухоме майно було зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2012, яке в подальшому було скасоване, а тому позивачі мають право на його витребування в порядку ст.ст.387, 388 ЦК України, оскільки воно вибуло з їхнього володіння поза їх волею, а ОСОБА_4 не мав права ним розпоряджатися після 28 січня 2014 року (дата скасування рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2012).
ОСОБА_4 , укладаючи договір купівлі-продажу та договір про поділ майна, продовжив розпоряджатися спірним майном, коли правова підстава для набуття ним права власності на нього припинила своє існування, що призвело до позбавлення позивачів можливості реалізувати рішення апеляційного суду та зареєструвати право власності на житловий будинок, оскільки відповідачем було здійснено поділ нерухомого об'єкта та створено нові об'єкти.
ОСОБА_4 не був спростований той факт, що на момент вчинення правочинів з ОСОБА_5 йому було відомо про наявність рішення суду апеляційної інстанції, доказів протилежного ним не надано. Зазначене свідчить, що ОСОБА_4 заволодів спірним майном, яке вибуло з володіння позивачів поза їх волею та без відповідної правової підстави.
Відмовляючи у задоволенні вимоги про витребування майна у спільну сумісну власність позивачів, суд першої інстанції виходив із того, що позивачами не надано суду доказів, що договором або законом на спірне нерухоме майно встановлена спільна сумісна власність, а відсутність відомостей про визначення часток в Акті готовності об'єкта до експлуатації та свідоцтві про відповідність не свідчить про виникнення спільної сумісної власності.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/5 частини житлового будинку від 26.05.2016, суд першої інстанції виходив із того, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання попередніх рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Відмовляючи у задоволенні вимоги відповідача про застосування позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку було скасовано 25.07.2019; 11.10.2019 розпорядженням Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації присвоєно житловому будинку поштову адресу; 13.11.2019 державним реєстратором прийнято рішення про відмову позивачам у державній реєстрації, оскільки заявлений об'єкт нерухомості перебуває в процесі виділу частки.
Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачами не був пропущений трирічний строк звернення до суду, оскільки позивачі дізналися про наявність перешкод у реєстрації права власності лише 13.11.2019, а звернулися до суду з позовом 14.04.2022.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ч.1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з ч.ч.1 та 2 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов'язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові ( правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 3 липня 2020 року у справі № 619/3982/16-ц).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18, зазначено, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі права чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Серед основних способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння ( ст.387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.
Згідно із ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власника усього комплексу його правомочностей.
Правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2023 у справі № 373/326/17, пославшись на свою сталу та сформовану судову практику, вказала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.388 ЦК України власник майна має право витребувати своє майно від набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц).
Однією з обов'язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володіння позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.
Установлено, що 20.07.2007 ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 3/5 частини, ОСОБА_3 на 1/5 частину та ОСОБА_6 - на 1/5 частину земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:72:432:0052, що розташована на АДРЕСА_6 , що підтверджується державними актами на право власності на земельну ділянку серії КВ № 130630, серії ЯЖ № 053637 та серії ЯЖ № 053636 від 20.07.2007.
У вересні 2009 року будівництво житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 було закінчено та ОСОБА_6 , ОСОБА_3 ОСОБА_1 будинок було введено в експлуатацію.
З документів, що підтверджують прийняття житлового будинку в експлуатацію, а саме Акту готовності об'єкта до експлуатації від 10.09.2009 та свідоцтва про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил № 2600000315 від 19.10.2009 вбачається, що замовниками будівництва є ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , відповідно саме вони є власниками житлового будинку, яким належить виключне право оформлення та реєстрації права власності на нього.
Право власності за ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 не було зареєстровано.
Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а лише засвідчує вже набуте особою право власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.
Отже, оскільки ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , будучи співвласниками земельної ділянки, збудували на ній житловий будинок та ввели його в експлуатацію, відповідно з завершенням будівництва та введенням будинку в експлуатацію, у позивачів виникло право власності на це нерухоме майно.
Відповідно позивачі володіють правом на витребування спірного нерухомого майна у особи, яка не є власником цього майна.
Установлено, що житловий будинок, загальною площею 926,7 кв.м., що розташований по АДРЕСА_6 , який в подальшому було поділено апелянтом на спірні об'єкти нерухомого майна, вибув з володіння позивачів на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2012 у справі № 2604/27414/12. Вказане рішення суду було скасовано рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28.01.2014.
Таким чином, право власності на спірне нерухоме майно було зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, а тому позивачі мають право на його витребування в порядку ст.ст.387, 388 ЦК України, оскільки воно вибуло з їхнього володіння поза їх волею.
Незважаючи на скасоване рішення, 26.05.2016 ОСОБА_4 , не маючи необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки фактично не вважався власником нерухомого майна, відчужив 1/5 частину житлового будинку ОСОБА_5 шляхом укладення договору купівлі-продажу, за яким остання придбала 1/5 частину житлового будинку. На підставі договору про поділ майна, що є у спільній частковій власності, житловий будинок був поділений на частки та встановлений порядок користування житлового будинку: ОСОБА_4 житлові блоки № 1, №3, № 4, № 5 , а ОСОБА_5 - житловий блок № 2.
Зважаючи на те, що саме після скасування судового рішення, яке стало підставою реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_4 , останній вчинив дії по відчуженню майна, яке не мав права відчужувати, колегія суддів вважає, що відповідач діяв недобросовісно.
Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для витребування від ОСОБА_4 та ОСОБА_5 спірного нерухомого майна на користь позивачів.
Доводи апеляційної скарги в тій частині, що ОСОБА_4 набув право власності на житловий будинок саме на підставі додаткової угоди № 2 від 03.09.2008 до договору позики від 02.06.2006, а не рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2012, що в свою чергу свідчить про наявність у позивачів волі на відчуження житлового будинку, не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, виходячи з наступного.
Так, як установлено судом, підставою для набуття апелянтом права власності на житловий будинок та реєстрації права власності за останнім послугувало саме рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2012, яке в подальшому було скасовано. Таким чином, посилання апелянта на висновки суду, що містяться в цьому рішенні, є безпідставними, оскільки скасований судовий акт не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 19.06.2019 у справі № 643/17966/14-ц).
Зі змісту додаткової угоди, яка укладена в простій письмовій формі, вбачається, що остання не є договором про відчуження нерухомого майна, так як нею не вирішується доля останнього та не відбувається перехід права власності. Також, вказана додаткова угода не може вважатися договором про передачу відступного.
Відповідно до ст.600 ЦК України зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.
Тобто, передача відступного передбачає заміну первісного предмета виконання іншим.
Відповідно до правового висновку сформованого Верховним Судом у постанові від 12.04.2018 у справі № 761/37012/15-ц, для припинення зобов'язання переданням відступного необхідна сукупність кількох умов, зокрема: згода сторін на таке припинення; узгодження сторонами розміру, строків і порядку передання відступного; факт передання боржником кредиторові відступного.
Обов'язковість досягнення згоди щодо припинення зобов'язань відступним тягне за собою необхідність відповідної фіксації такої згоди. Таким чином, відступне має бути оформлене договором, в якому вказуються розмір відступного, порядок та строк його надання.
Разом з тим, додаткова угода № 2 не містить істотних умов, які є обов'язковими для договорів даного виду, а саме: відсутні положення щодо припинення зобов'язань за договором позики шляхом передачі відступного, а також відсутня інформація про розмір та порядок передачі відступного.
Наявні в матеріалах справи копії заяв ОСОБА_3 та ОСОБА_6 від 12.12.2012 також не можуть слугувати доказами наявності у позивачів волі на вибуття житлового будинку з їх власності з огляду на наступне.
Як убачається зі змісту заяв, оформлених від імені ОСОБА_6 та ОСОБА_3 останні підписані не особисто заявниками, а ОСОБА_1 як представником за довіреністю.
Проте зі змісту довіреностей, виданих ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_1 , вбачається, що останні не наділяли ОСОБА_1 підписувати такі заяви від імені своїх довірителів та розпоряджатися їх майном..
Таким чином, відсутні підстави вважати про існування у ОСОБА_6 та ОСОБА_3 волі на відчуження житлового будинку.
Доводи апеляційної скарги щодо відсутності у позивачів права на витребування спірного нерухомого майна у спільну сумісну власність, є безпідставними, оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для витребування спірного майна в спільну сумісну власність, посилаючись на встановлену законом презумпцію спільної часткової власності, у зв'язку з чим, в задоволенні вимог в цій частині було відмовлено.
Доводи апеляційної скарги в частині помилковості висновків суду про відсутність підстав для застосування до вимог позивачів позовної давності, також не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, зважаючи на наступне.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу ( ст.256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюються тривалістю у три роки ( ст.257 ЦК України).
За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов'язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов'язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається.
Насамперед для визначення моменту виникнення права на позов важливим є об'єктивні обставини - сам факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб'єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 виснувала, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачі не були присутніми в судових засіданнях в апеляційному суді в 2014 році. Після того, як стало відомо позивачам про ухвалене Апеляційним судом м. Києва судове рішення, вони почали вчиняти дії направлені на реєстрацію за собою права власності на новозбудоване нерухоме майно.
25.07.2019 право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку було скасовано, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 175176931 від 25.07.2019.
11.10.2019 розпорядженням Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації № 785 житловому будинку присвоєно поштову адресу: вул. Сумська, 20-б.
Після отримання документів, необхідних для державної реєстрації права власності, ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно із заявою про реєстрацію права власності.
За результатами розгляду даної заяви, 13.11.2019 державним реєстратором було прийнято рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень № 49665455. Підставою для відмови послугувало те, що розділ № 25112780000 (на житловий будинок) - закрито, оскільки заявлений об'єкт нерухомого майна в процесі виділу частки.
Отже, неможливість зареєструвати право власності позивачами у загальному порядку була обумовлена укладеними між відповідачами договором поділу майна та договором купівлі-продажу частини майна, про які позивачам не було відомо до отримання відмови державного реєстратора, тобто 13.11.2019. До суду з цим позовом позивачі звернулися 14.04.2022.
Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для застосування до вимог позивачів позовної давності, про що просив відповідач.
Доводи апелянта про те, що строк позовної давності має відраховуватися саме з 13.12.2012, тобто з дати ухвалення Дніпровським районним судом м. Києва рішення у справі № 2604/27414/12, є безпідставними, оскільки із прийняттям Апеляційним судом м. Києва рішення, до позивачів повернулися права на житловий будинок, наявність же укладених ОСОБА_4 після скасування рішення, яке стало підставою для реєстрації за останнім права власності на спірне нерухоме майно, створили перешкоди позивачам зареєструвати їх право власності на житловий будинок. Про існування таких перешкод позивачам стало відомо 13.11.2019.
Отже, саме з 13.11.2019 позивачі дізналися про порушення їх прав, і в межах трьох років звернулися з цим позовом до суду.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, та прийшов до обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. Доводи ж апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і не впливають на їх правильність.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки, висновки суду, викладені в рішенні суду, відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 , подану адвокатом Пеліхосом Євгеном Миколайовичем, залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 13 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повний текст постанови складено 1 грудня 2025 року.
Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна
Судді: Л.Д.Поливач
А.М. Стрижеус