Справа № 580/6691/25 Суддя (судді) першої інстанції: Гаврилюк В.О.
28 листопада 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів :
головуючий суддя Грибан І.О.
судді: Ключкович В.Ю.
Парінов А.Б.
розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Керівника Звенигородської окружної прокуратури на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року у справі за адміністративним позовом Керівника Звенигородської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Центрально-Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства до Виноградської сільської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
Керівник Звенигородської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Центрально-Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства звернувся з позовом до Виноградської сільської ради, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Виноградської сільської ради щодо невинесення на розгляд сесії ради подання Центрально-Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства від 13.11.2023 № 1414 з прийняттям рішення у частині віднесення 27 земельних ділянок з кадастровими номерами: 7122880400:03:001:0243, 7122880400:03:001:0263, 7122880400:03:001:0171, 7122886000:02:001:0403, 7122882000:02:001:0092, 7122882400:02:001:0024, 7122884400:05:001:0605, 7122885600:02:001:0019, 7122885600:02:001:0008, 7122887200:02:001:0015, 7122886000:02:001:0404, 7122882000:02:001:0084, 7122882400:02:001:0023, 7122885600:02:001:0018, 7122885600:02:001:0030, 7122885600:02:001:0026, 7122887200:02:001:0016, 7122880400:03:001:0247, 7122882000:02:001:0090, 7122882000:02:001:0152, 7122882400:02:001:0018, 7122885600:02:001:0010, 7122885600:02:001:0028, 7122885600:02:001:0015, 7122887200:02:001:0014, 7122887200:02:001:0022, 7122887200:02:001:0009 загальною площею 72,0895га до самозалісених у порядку, визначеному ст. 57-1 Земельного кодексу України;
- зобов'язати Виноградську сільську раду розглянути на сесії ради подання Центрально-Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства від 13.11.2023 № 1414 у частині та прийняти за результатами розгляду рішення про віднесення 27 земельних ділянок з кадастровими номерами: 7122880400:03:001:0243, 7122880400:03:001:0171, 7122886000:02:001:0404, 7122882000:02:001:0084, 7122882400:02:001:0023, 7122880400:03:001:0247, 7122882000:02:001:0090, 7122882000:02:001:0152, 7122882400:02:001:0018, 7122880400:03:001:0263, 7122886000:02:001:0403, 7122882000:02:001:0092, 7122882400:02:001:0024, 7122884400:05:001:0605, 7122885600:02:001:0018, 7122885600:02:001:0010, 7122885600:02:001:0030, 7122885600:02:001:0026, 7122887200:02:001:0016, 7122885600:02:001:0028, 7122885600:02:001:0015, 7122885600:02:001:0019, 7122885600:02:001:0008, 7122887200:02:001:0015, 7122887200:02:001:0022, 7122887200:02:001:0014, 7122887200:02:001:0009 загальною площею 72,0895 га до самозалісених у порядку, визначеному ст. 57-1 Земельного кодексу України.
Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року позову заяву повернуто позивачу.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції з огляду на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону № 1697-VII, статті 28 Закону №3166-VI, частини четвертої статті 103 ЛК України, статті 57-1 ЗК України, Положення №275 та порушили положення статей 5, 9, 19, 46, 53, 54, 169, 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 826/2793/18, від 06 лютого 2019 року у справі № 810/3046/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 810/2763/17 та Верховний Суд у постановах від 24 жовтня 2019 року у справі № 810/3165/18, від 03 грудня 2019 року у справі № 810/3164/18, від 13 грудня 2019 року у справі № 810/3160/18 підтвердили, що відсутність у спеціальному законі прямої норми про можливість звернення до суду не виключає такого права за умови, що орган реалізує свої повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.
На думку прокурора, Держлісагентство та його територіальні органи, як суб'єкти владних повноважень, наділені правом звертатися до адміністративного суду у випадку ігнорування органами місцевого самоврядування подань, передбачених статтею 57-1 ЗК України.
Збереження самосійних лісів, віднесення земельних ділянок до категорії самозалісених є питанням екологічної безпеки та виконання міжнародних зобов'язань України, зокрема Паризької угоди 2015 року (ратифікованої Україною 14 липня 2016 року).
У постановах від 19 серпня 2020 року у справі № 923/449/18, від 25 лютого 2021 року у справі № 912/9/20 та від 18 червня 2021 року у справі № 927/491/19 Верховний Суд зауважив, що Закон не зобов'язує прокурора подавати позов в інтересах усіх органів, які можуть здійснювати захист інтересів держави у спірних відносинах; достатнім є звернення хоча б в особі одного органу, уповноваженого державою, а в постанові від 21 січня 2021 року у справі № 580/1503/20 Верховний Суд підтвердив право прокурора замінити орган, який фактично самоусунувся від виконання своїх функцій.
Верховний Суд у постанові від 08 травня 2024 року у справі № 240/17530/23 наголосив на пріоритеті суспільного інтересу та принципі верховенства права над формалізмом у процесуальних питаннях.
Тому прокурор вважає, що діяв у межах своїх повноважень, звертаючись до суду на захист інтересів держави.
За приписами ч. 2 ст. 312 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 5-7, 11, 14, 26 частини першої статті 294 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив, що не перешкоджає її розгляду по суті.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали, колегія суддів враховує наступне.
Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що ані Положенням про міжрегіональні управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України, затвердженим наказом Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України від 29.092022 № 404, ані Положенням про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2014 № 521, не передбачено повноважень Держлісагентства та його територіальних органів на звернення до суду з позовом про зобов'язання органу місцевого самоврядування прийняти рішення про віднесення земельної ділянки до самозалісненої, у зв'язку з чим, відповідно до частини 5 статті 46 Кодексу адміністративного судочинства України, орган, в інтересах якого прокурором подано позов, не має права на звернення до суду з позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною третьою статті 5 КАС України передбачено, що у випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 16 Конституції України декларує, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.
Орхуська конвенція від 25 червня 1998 року, ратифікована Законом України від 06 липня 1999 року № 832-XIV, у статті 9 встановлює обов'язок держав забезпечити ефективний доступ до правосуддя для «оскарження дій або бездіяльності приватних осіб і громадських органів, які порушують положення національного законодавства, що стосується навколишнього середовища.».
Вимога ефективності такого доступу передбачає, що формальне застосування процесуальних норм, за загальним правилом, не може створювати перешкод у реалізації завдань охорони довкілля.
Паризька угода 2015 року (ратифікована Законом України від 14 липня 2016 року № 1469-VIII) у статті 5 визначає серед міжнародних зобов'язань України необхідність вживання дій для збереження та збільшення лісів як поглиначів і накопичувачів парникових газів та одного з ключових механізмів протидії зміні клімату.
Отже, віднесення земель до категорії самозалісених безпосередньо пов'язане з виконанням Україною міжнародних зобов'язань у сфері охорони довкілля.
Так, щодо контролюючих органів державної влади у питанні залісення земельних ділянок, колегія суддів зазначає наступне.
За визначенням, наведеним у частинах першій та другій статті 1 ЛК України, ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.
Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.
Закон України від 20 червня 2022 року № 2321-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження лісів» (далі - Закон № 2321-IX) доповнив статтю 1 ЛК України частиною дванадцятою (набрала чинності 10 липня 2022 року), якою у законодавство запроваджено поняття «самозалісена ділянка» - земельна ділянка будь-якої категорії земель (крім земель лісогосподарського призначення, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення) площею понад 0,5 гектара, вкрита частково чи повністю лісовою рослинністю, залісення якої відбулося природним шляхом.
Зазначеним Законом також визначено механізм збереження самосійних лісів з подальшим веденням лісового господарства на цих територіях, порядок ідентифікації та користування такими земельних ділянками, доповнено ЗК України статтею 57-1 «Самозалісені землі».
Відповідно до частин другої-п'ятої статті 57-1 ЗК України віднесення земельної ділянки приватної власності до самозалісеної ділянки здійснюється її власником, а щодо земельних ділянок державної та комунальної власності - органом, який здійснює розпорядження нею.
Віднесення земельної ділянки, що перебуває у користуванні, заставі, до самозалісеної ділянки здійснюється за погодженням із землекористувачем, заставодержателем.
Рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо віднесення земельної ділянки до самозалісеної ділянки приймається за поданням відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства.
Віднесення земельної ділянки до самозалісеної ділянки здійснюється шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про належність всіх її угідь до угідь самозалісеної ділянки. Земельна ділянка вважається самозалісеною ділянкою з дня внесення зазначених відомостей до Державного земельного кадастру.
Віднесення земельної ділянки, сформованої як об'єкт цивільних прав, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, до самозалісеної ділянки здійснюється без розроблення документації із землеустрою.
Віднесення земельної ділянки, несформованої як об'єкт цивільних прав, а також земельної ділянки, сформованої як об'єкт цивільних прав, але відомості про яку не внесені до Державного земельного кадастру, до самозалісеної ділянки здійснюється відповідно до документації із землеустрою, на підставі якої відомості про земельну ділянку вносяться до Державного земельного кадастру.
Наразі, стаття 36 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій» з 10 липня 2022 року передбачає проведення ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень земель при здійсненні землеустрою для виявлення самозалісених ділянок та використання цієї інформації для прийняття органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування рішень про передачу в постійне користування державним та комунальним лісогосподарським підприємствам самозалісених ділянок.
Водночас Кабінету Міністрів України надається розпорядження «провести інвентаризацію самозалісених ділянок та вжити заходів щодо забезпечення ведення лісового господарства на цих ділянках» (абзац 2 підпункту 2 пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 2321-IX).
Таким чином, зазначене свідчить про те, що законодавець на рівні ЛК України, ЗК України, встановив комплексний механізм ідентифікації та віднесення земельних ділянок до самозалісених, який передбачає:
- обов'язковість реагування органів місцевого самоврядування на подання територіальних органів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства;
- здійснення землеустрою та обстежень для підтвердження наявності ознак самозалісення;
- відсутність в органу місцевого самоврядування дискреції щодо відмови у віднесенні ділянки до самозалісненої у разі наявності передбачених законом умов.
Держлісагентство є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства (пункт 1 Положення № 521), здійснює державне управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства, а також державного контролю за дотриманням вимог нормативно-правових актів щодо ведення лісового господарства (крім державного контролю з карантину рослин та у сфері захисту рослин) (підпункт 4 пункту 4 Положення № 521); здійснює моніторинг лісів та приймає рішення про віднесення лісів до відповідної категорії (підпункт 8- 9 пункту 4 Положення № 521).
Держлісагентство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (пункт 7 Положення № 521).
Завданням Міжрегіональних управлінь лісового та мисливського господарства є реалізація повноважень Держлісагентства у сфері лісового та мисливського господарства на території декількох адміністративно-територіальних одиниць, визначених Держлісагентством (пункт 3 Положення № 404), організація ведення лісовпорядкування, забезпечення ведення державного лісового кадастру та облік лісів, здійснює моніторинг лісів, підготовка та подання матеріалів до Держлісагентства для прийняття рішень у межах його компетенції (пункт 4 Положення № 404).
Водночас частина третя статті 57-1 ЗК України передбачає, що рішення про віднесення земельної ділянки до самозалісеної приймається органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі подання територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, яким є відповідне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства.
Таким чином, саме на міжрегіональні управління покладено обов'язок ініціювати процедуру віднесення земельних ділянок до самозалісених шляхом підготовки та направлення матеріалів (подань), що є обов'язковою передумовою для прийняття рішення органом місцевого самоврядування.
При цьому, обов'язок органу місцевого самоврядування полягає не у вирішенні питання «доцільності» віднесення земельної ділянки до самозалісеної, а у виконанні передбаченої законом процедури віднесення таких земель, що слідує зі статті 57-1 ЗК України та статті 1 ЛК України.
Так, ЛК України, ЗК України, Положення № 521 та № 404 прямо не визначають повноваження Держлісагентства чи Міжрегіональних управлінь лісового та мисливського господарства звертатися до суду з позовами до органу місцевого самоврядування у разі неприйняття рішення про віднесення земельних ділянок до категорії самозалісених.
Проте Верховний Суд неодноразово звертав увагу судів на те, що положеннями нормативно-правових актів, які визначають організацію та діяльність центральних органів виконавчої влади, не можуть встановлюватися конкретні предмети і підстави позовів, з якими відповідний уповноважений орган має право звертатися до суду. Визначення у таких підзаконних актах вичерпного переліку позовних вимог об'єктивно призвело б до неправомірного обмеження повноважень органу у виборі належного способу захисту та фактичного унеможливлення реалізації покладеного на нього обов'язку щодо забезпечення судового захисту інтересів держави. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 923/449/18, від 25 лютого 2021 року у справі № 912/9/20 та від 18 червня 2021 року у справі № 927/491/19.
До цього Велика Палата Верховного Суду висловлювала правову позицію про те, що центральні органи виконавчої влади можуть звертатися до суду щодо зобов'язання особи виконати їх рішення, ураховуючи публічний інтерес у розгляді таких спорів (постанови від 30 січня 2019 року у справі № 826/2793/18, від 06 лютого 2019 року у справі № 810/3046/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 810/2763/17).
Держлісагентство як центральний орган виконавчої влади реалізує державну політику у сфері лісового господарства, а Міжрегіональні управління лісового та мисливського господарства як територіальні органи Держлісагентства діють від його імені та в межах наданих повноважень, безпосередньо реалізуючи державну політику на місцях.
Територіальні органи Держлісагентства формують подання, яке, відповідно до частини третьої статті 57-1 ЗК України, є підставою для ухвалення органом місцевого самоврядування рішення про віднесення земельної ділянки до самозалісеної.
У сфері збереження лісового фонду та самозалісених земель право Держлісагентства та його міжрегіональних управлінь на звернення до адміністративного суду випливає з їхніх публічно-владних (контрольних) повноважень і є належним способом захисту суспільного інтересу.
Така можливість кореспондується з вимогами частини третьої статті 57-1 ЗК України, яка покладає на органи місцевого самоврядування обов'язок приймати рішення на підставі подання відповідного територіального органу у сфері лісового господарства.
Відсутність прямої згадки про судовий захист у підзаконних актах (Положення № 521, Положення № 404) не може бути підставою для повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження, якщо позов спрямований на захист інтересів держави (суспільного інтересу) від бездіяльності іншого суб'єкта владних повноважень. Оцінка обґрунтованості позовних вимог у такому разі здійснюється до стадії розгляду справи по суті.
Отже, контроль за виконанням зазначених повноважень органів місцевого самоврядування здійснюється у межах компетенції Держлісагентством та його територіальними органами, які, діючи від імені держави, можуть ініціювати звернення до суду з позовом до органу місцевого самоврядування з метою забезпечення реалізації вимог частини третьої статті 57-1 ЗК України.
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 20.10.2025 по справі № 440/1326/25.
Разом з тим, щодо права прокурора звернутися до суду в інтересах держави у випадку бездіяльності органу державної влади, колегія суддів зазначає наступне.
Конституція України визначає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках (пункт третій частини першої статті 131-1).
Конституційний Суд України у Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 роз'яснив, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
Відповідно до частини третьої статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Частина третя статті 23 Закону № 1697-VII визначає виключні випадки представництва прокурором інтересів держави в суді:
- у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
- у разі відсутності такого органу.
Велика Палата Верховного Суду у пунктах 37-39, 45 постанови від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 сформулювала загальні умови для звернення прокурора замість органу державної влади (орган місцевого самоврядування), який не здійснює свої відповідні повноваження для захисту інтересів держави:
- прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу;
- бездіяльність означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк;
- звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VII, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення;
- невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо;
- прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Звернення прокурора до суду в інтересах держави в адміністративній справі, якщо компетентний орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист цих інтересів, узгоджується з принципами верховенства права, викладеними у Рекомендації CM/Rec (2012) 11 Ради Європи «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції» (The role of public prosecutors outside the criminal justice system Recommendation CM/Rec(2012)11 adopted by the Committee of Ministers of the Council of Europe on 19 September 2012 and explanatory memorandum), які допускають участь прокурора у судових провадженнях поза межами кримінального процесу, якщо це необхідно для захисту суспільних інтересів і не порушує права сторін.
«Інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99).
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 826/2793/18 та від 06 лютого 2019 року у справі № 810/3046/17 визначила «інтерес держави» як важливої для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб'єктами публічної адміністрації.
Так, з матеріалів справи встановлено, що пред'являючи позов у даній справі, керівника Звенигородської окружної прокуратури зазначав, що Виноградська сільська рада не розглянула і не прийняла рішення за поданням про віднесення земельних ділянок до самозалісених, а Держлісагентство та Центрально-Західне МУЛМГ на запит Звенигородської окружної прокуратури повідомили, що не планують звертатися до суду для примусового спонукання ради виконати вимоги законодавства. При цьому зазначені органи виконавчої влади не заперечили проти реалізації прокурором повноважень, передбачених частиною третьою статті 23 Закону № 1697-VII, для забезпечення належного судового захисту інтересів держави у сфері охорони довкілля.
У випадках, коли уповноважений орган державної влади фактично не вживає заходів судового захисту, прокурор на підставі частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII та частини четвертої статті 53 КАС України набуває право на звернення до суду в інтересах держави з метою відновлення порушених прав та інтересів.
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
У справі, що розглядається, Керівник Звенигородської окружної прокуратури обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави відповідно до частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, вказавши на бездіяльність Держлісагентства та Центрально-Західного МУЛМГ, які не звертаються до суду з позовом до органу місцевого самоврядування з метою забезпечення реалізації вимог частини третьої статті 57-1 ЗК України. Наразі, позовна заява Керівника Звенигородської окружної прокуратури містить посилання на норми законодавства, докази листування з Держлісагентством та Північно-Східним МУЛМГ та обґрунтування суспільно значущого характеру порушення.
Однак, колегією суддів встановлено, що суд першої не надав оцінки зазначеним обставинам, і, як наслідок, дійшов передчасного висновку, що Керівник Звенигородської окружної прокуратури не виконав вимоги щодо обґрунтування підстав для представництва інтересів держави у суді.
Отже, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, зокрема частину третю статті 23 Закону № 1697-VII та частину четверту статті 53 КАС України, дійшовши помилкового висновку про відсутність підстав для звернення прокурора до суду, не дослідили обставини справи щодо наявності порушення інтересів держави та не оцінив у повному обсязі докази, надані прокурором.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що спірна ухвала суду про повернення позовної заяви є передчасною та підлягає скасуванню.
За цих умов, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, а висновки суду про наявність підстав для повернення позову передчасними.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції постановив оскаржувану ухвалу з порушенням норм процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваної ухвали та направлення справи для продовження розгляду.
Керуючись ст. ст. 294, 308, 312, 315, 320, 322, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Керівника Звенигородської окружної прокуратури задовольнити.
Ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року про повернення позовної заяви скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.
Головуючий суддя І.О. Грибан
Судді: В.Ю. Ключкович
А.Б. Парінов
(повний текст постанови складено 28.11.2025р.)