28 листопада 2025 рокуСправа № 160/29551/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Юркова Е.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро клопотання представника Головного управління МВС України в Дніпропетровській області про закриття провадження в адміністративній справі №160/29551/25 за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління МВС України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
13 жовтня 2025 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ПН НОМЕР_1 ) до Головного управління МВС України в Дніпропетровській області (вул. Троїцька, буд. 20А,м. Дніпро, Дніпропетровська обл., Дніпровський р-н,49001; ІК в ЄДРПОУ 08592141), з вимогами:
- визнати протиправними дії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, щодо відмови ОСОБА_1 у зарахуванні до календарної вислуги років, яка дає право на перерахунок розміру призначеної пенсії відповідно до Закону 2262-ХП, вислуги в пільговому обчисленні з 01.01.1996 року по 26.07.2011 року, та відмови у направленні відповідних документів до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, передбачених постановою правління Пенсійного фонду України від 30.01.2007 року № 3-1, для вирішення питання щодо перерахунку розміру пенсії відповідно до пункту “а» частини 1 статті 12, пункту "а" ч. 1 статті 13 Закону України №2262-ХП від 09.04.1992 року “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (як звільненому зі служби у розмірі 50 % відповідних сум грошового забезпечення і за кожний рік вислуги понад 20 років - З % відповідних сум грошового забезпечення);
- зобов'язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, зарахувати ОСОБА_1 до календарної вислуги років, яка дає право на перерахунок розміру призначеної пенсії, вислугу в пільговому обчисленні, сформовану за періоди служби з 01.01.1996 року по 26.07.2011 року, із розрахунку один місяць служби за півтора місяця, та здійснити відповідний перерахунок вислуги років;
- зобов'язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області підготувати та надати до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, відповідні документи про зарахування ОСОБА_1 до календарної вислуги років, вислуги в пільговому обчисленні з 01.01.1996 року по 26.07.2011 року, передбачені постановою правління Пенсійного фонду України від 30.01.2007 року № 3-1, для вирішення питання щодо перерахунку розміру пенсії відповідно до пункту “а» частини 1 статті 12, пункту "а" ч. 1 статті 13 Закону України №2262-XII від 09.04.1992 року “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (як звільненому зі служби у розмірі 50 % відповідних сум грошового забезпечення і за кожний рік вислуги понад 20 років - З % відповідних сум грошового забезпечення).
Ухвалою суду від 15.10.2025 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
04.11.2025 до суду від представника Головного управління МВС України в Дніпропетровській області надійшло клопотання про залишення без розгляду позовної заяви. В обґрунтування клопотання зазначає, що позивачем пропущено строк звернення з позовом до адміністративного суду. Зазначає, що ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ України з 01.01.1996 по 18.08.2015. Наказом ГУМВС від № 350 о/с ОСОБА_1 звільнений з 18.08.2015 за пунктом 64 «б» (через хворобу) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української PCP від 29.07.1991 № 114. Стаж служби ОСОБА_2 в органах внутрішніх справ відповідно до витягу з наказу ГУМВС України в Дніпропетровській області від № 350 о/с склав 21 рік 05 місяців 09 днів, загальнотрудовий стаж - 30 років 05 місяців 16 днів. Крім того, 21.08.2015 ОСОБА_1 був ознайомлений та погодився з розрахунком ВИСЛУГИ років, про що свідчить його особистий підпис на копії розрахунку вислуги років М-075162, який Позивач додав до позову як доказ. Таким чином, ОСОБА_1 (повинен був дізнатися) про те, що ГУМВС здійснило обчислення його вислуги років, на його думку протиправно, без врахування служби на пільгових умовах відповідно з моменту звільнення (18.08.2015). Крім того, ОСОБА_1 дізнався про те, що ГУМВС здійснило обчислення його вислуги років, на його думку протиправно, без врахування служби на пільгових умовах з моменту підписання розрахунку вислуги років М-075162 (21.08.2015). При цьому, 11.06.2024 Позивач звернувся до ГУМВС із заявою про перерахунок вислуги років. ГУМВС надано Позивачу відповідь за вихідним № 733/Н-3317/103/ЛК-2024 з роз'ясненням порядку обліку вислуги років відповідно до п. «а» ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-ХИ (далі - Закон № 2262-ХИ), на підставі якої Позивач 17.07.2024 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до ГУМВС. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.10.2024, що набрало законної сили, у справі № 160/19371/24, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Однак, 04.09.2025 Позивач знову звернувся до ГУМВС із заявою про перерахунок вислуги років. 23.09.2025 ГУМВС повторно надано Позивачу відповідь за вихідним № 124/103/ЛК-2025 з роз'ясненням порядку обліку вислуги років відповідно до п. «а» ст. 12 Закону № 2262-ХІІ. Проте, Позивач у позовній заяві зазначає, що лист ГУМВС № 124/103/ЛК-2025 від 23.09.2025 не відповідає нормам Закону № 2262-ХІІ. Відтак, не зважаючи на отримані від ГУМВС змістовні та обґрунтовані роз'яснення щодо обчислення стажу служби, а також наявність рішення суду, яке набрало законної сили, Позивач 13.10.2025 звернувся до суду з позовною заявою, у якій зазначає, що лист ГУМВС, а також рішення суду у справі № 160/19371/24 не відповідають нормам Закону № 2262-ХІІ. З урахуванням того, що ОСОБА_1 достеменно відомо про порядок його обрахунку років без врахування служби на пільгових умовах: моменту підписання розрахунку вислуги років М-075162 (21.08.2015) вважаємо, що Позивач 13.10.2025 звернувся до суду зі значним порушенням строку передбаченого ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України (більш ніж через 9 років з моменту виникнення підстави для подання позову).
Дослідивши матеріали справи, клопотання та додані до неї матеріали, суд зазначає наступне.
Частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист визначеним законом шляхом.
Відповідно до статті 118 КАС України процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.
Частиною 1-2 статті 122 КАС України, встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною 3 статті 122 КАС України визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13.12.2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Згідно із частиною 1, 2 статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Проте, предметом позову в категорії справ стосовно соціального захисту є дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, пов'язані з соціальними виплатами, які можуть бути регулярними, періодичними, одноразовими, обмеженими в часі платежами.
У триваючих правовідносинах суб'єкт владних повноважень протягом певного проміжку часу ухиляється від виконання своїх зобов'язань (триваюча протиправна бездіяльність) або допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) по відношенню до фізичної або юридичної особи.
Відлік строків для звернення з метою реалізації права на соціальний захист розпочинається з моменту отримання відповідним суб'єктом владних повноважень заяви особи, до якого додано пакет необхідних документів. У свою чергу, відлік строків для звернення до суду (у випадку незгоди особи з відповідним рішенням, дією чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду зазначеної заяви) розпочинається з моменту коли особа дізналася або повинна була дізнатися про таке порушення своїх прав, крім випадків якщо інше прямо не передбачено законом.
При застосуванні строків звернення до адміністративного суду у вказаній категорії справ слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та наслідки у вигляді повернення позовної заяви на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права (права на призначення пенсії за віком), легалізації триваючого правопорушення, в першу чергу, з боку держави.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 18.02.2020 у справі №1840/3344/18 та від 17.02.2021 у справі № 560/4280/20.
В даному випадку, спір виник у зв'язку із незгодою позивача з незарахуванням до календарної вислуги років, яка дає право на призначення пенсії, вислугу в пільговому обчисленні, його періодів служби.
Суд зазначає, що право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується Конституцією України та законодавством України, а також міжнародними зобов'язаннями України.
Статтею 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Згідно з позицією Конституційного Суду України, яка висловлена у рішенні від 4 червня 2019 року №2-р/2019 (пункти 3.1 та 3.2 мотивувальної частини) до основних обов'язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави; гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй. Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року №3-рп/2012). За будь-яких обставин сутність права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист не може бути порушена, а законодавче регулювання у цій сфері має відповідати принципам соціальної держави. Конституційний Суд України наголошував на необхідності дотримання вказаних принципів, зокрема, у Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011. Держава Україна, як учасниця Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, визнає право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування, і може встановлювати тільки такі обмеження цього права, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це сумісно з природою зазначеного права, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, у тому числі, міжнародними зобов'язаннями України.
Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об'єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов'язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.
Людина вступає в пенсійні правовідносини для реалізації свого права на отримання пенсійного забезпечення і такі відносини, за загальним правилом, мають безстроковий характер.
Також, у контексті цієї справи суд, вважає за необхідне звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини.
Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom, заява №4451/70, пункти 28-36) Європейським судом з прав людини було визначено, що право на доступ до суду є одним з аспектів права на суд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. У цій справі Суд визнав право на доступ до суду як невід'ємний аспект гарантій, закріплених у статті 6, пославшись на принципи верховенства права та недопущення свавілля, покладені в основу більшості положень Конвенції. Разом з тим, право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним» (рішення у справі «Беллє проти Франції» (Bellet v. France), заява №13343/87, пункт 36). Це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany ), [ВП] заява № 42527/98, пункт 45 та рішення у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», (Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania), [ВП] заява № 76943/11, пункти 84, 86).
Крім того, у пункті 52 рішення у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд однак зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. the Italy № 36813/97, пункти 190 та 191).
Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі Valkova v. Bulgaria (заява № 48149/09; пункт 19) Суду доводиться з'ясовувати, чи було процедурне обмеження щодо доступу до суду, застосоване судом у національному остаточному рішенні, чітким, доступним та передбачуваним у значенні практики Суду, чи переслідувало воно законну мету та чи було пропорційним з цією метою (див. рішення у справі «Lupas and others v. Romania», Заяви № 1434/02, 35370/02 та 1385/03, пункт 67).
Справа «Пічкур проти України» - якщо у договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, зумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства (Заява №10441/06, пункт 41).
Неправомірне позбавлення особи пенсії або права на пенсію не узгоджується з принципом правової визначеності. При цьому, дозволяється виключно шляхом прийняття закону, змінювати розміри пенсії та періодичність її виплати.
Зазначений підхід узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 1 жовтня 2019 року у справі №804/3646/18, від 1 жовтня 2019 року у справі №826/3943/16, від 31 жовтня 2019 року у справі №227/4223/16-а, від 30 січня 2020 року у справі №489/5194/16-а, від 18 лютого 2020 року у справі №1840/3344/18, від 31 березня 2020 року у справі №826/14837/16, від 16 квітня 2020 року у справі №212/4165/17 (2-а/212/162/17) та від 5 травня 2022 року у справі № 520/9776/19.
Отже, право на пенсію підпадає під сферу дії статті 1 Протоколу першого Конвенції, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України, Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" гарантує всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.
Таким чином, право на пенсію в Україні підпадає під сферу дії статті 1 Першого протоколу Конвенції, оскільки за чинним законодавством України особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках системи пенсійного забезпечення в Україні та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити в отриманні пенсії доти, доки право на пенсію передбачено чинним законодавством України.
Юридична природа соціальних виплат, в тому числі пенсій, розглядається ЄСПЛ не лише з позицій права власності, але й пов'язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід'ємними елементами принципу правової держави та верховенства права: справа «Суханов та Ільченко проти України» - якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинний Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (Заява №68385/10 та №71378/10, пункт 35).
При цьому, суд не вбачає можливості застосування під час розгляду цього клопотання правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 31 березня 2021 року в справі № 240/12017/19, оскільки такі є нерелевантними до цієї справи, адже правовідносини в означеній справі виникли щодо соціального захисту громадян, які постраждали від наслідків Чорнобильської катастрофи, та виплати додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію, тоді як у цій справі правовідносини виникли щодо не зарахування до календарної вислуги років, яка дає право на призначення пенсії, вислугу в пільговому обчисленні та подальшого призначення пенсії органами Пенсійного Фонду України.
Отже, враховуючи викладене та зміст позовних вимог, суд зазначає, що з позовної заяви порушень строків, передбачених статтею 122 КАС України, не вбачається.
Інші доводи відповідача висновків суду не змінюють.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання представника Головного управління МВС України в Дніпропетровській області про залишення позовної заяви без розгляду.
На підставі викладеного, керуючись статтями 122, 240, 241, 248, 256 КАС України, суд,-
В задоволенні клопотання представника Головного управління МВС України в Дніпропетровській області про залишення позову без розгляду у справі №160/29551/25 за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління МВС України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя Е.О. Юрков